Рішення № 97560000, 25.03.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2021 року Справа № 160/14239/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Рищенка А.Ю., розглянувши в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Васильківської селищної ради про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ:

02.11.2020 ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Виконавчого комітету Васильківської селищної ради (далі - відповідач), в якій просить:

- визнати протиправним та скасувати Розпорядження Виконавчого комітету Васильківської селищної ради від 30.09.2020 № 129-К;

- поновити ОСОБА_1 на раніш займаній посаді, а саме провідного спеціаліста відділу соціального захисту населення виконавчого комітету Васильківської селищної ради;

- стягнути з Виконавчого комітету Васильківської селищної ради на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням з 01.10.2020 по день поновлення.

Позивач вважає її звільнення з роботи незаконним, таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства. Зокрема, зазначає, що відповідачем порушено норми Кодексу законів про працю України.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 13.11.2020 позовну заяву ОСОБА_1 було залишено без руху, у зв`язку з невідповідністю останньої вимогам ст. 161 КАС України.

На виконання вимог ухвали суду, 26.11.2020 позивачем були усунуті недоліки позовної заяви.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01.12.2020 відкрито провадження у справі № 160/14239/20 та призначено розгляд останньої за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи. Судове засідання по справі № 160/14239/20 призначено на 21.12.2020.

У зв`язку з перебуванням судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Рищенко А.Ю. у період з 21.12.2020 по 31.12.2020 включно, з 04.01.2021 року по 06.01.2021 включно та з 11.01.2021 по 22.01.2021 у щорічній відпустці, розгляд справи перенесено на 10.02.2021.

10.02.2021 судове засідання по справі № 160/14239/20 відкладено до 22.02.2021.

19.02.2021 на адресу суду від представника відповідача надійшов письмовий відзив на позов, в якому останній проти задоволення позовних вимог заперечував посилаючись на те, що приймаючи оскаржуване розпорядження відповідач діяв виключно в межах чинного законодавства і цілком правомірно звільнив позивача із займаної посади - при наявності достатніх фактичних та реальних доказів, що свідчить про дотримання процедури звільнення встановленої КЗпП України.

22.02.2021 судове засідання по справі № 160/14239/20 відкладено до 01.03.2021.

01.03.2021 на адресу суду від представника позивача надійшла письмова відповідь на відзив, в якій підтримано аналогічну правову позицію, що викладена в позовній заяві та зазначено, що звільнення ОСОБА_1 відбулось з численними порушеннями норм КЗпП України.

Ухвалою суду від 01.03.2021 витребувано від відповідача докази по справі № 160/14239/20.

01.03.2021 судове засідання по справі № 160/14239/20 відкладено до 15.03.2021.

15.03.2021 судове засідання по справі № 160/14239/20 відкладено до 25.03.2021.

23.03.2021 на виконання вимог ухвали суду від 01.03.2021 відповідачем було долучено до матеріалів справи № 160/14239/20 витребувані докази.

25.03.2021 представники позивача та відповідача у судове засідання не з`явились, про дату, час і місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України, у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється

Відповідно до ч. 9 ст. 205 КАС України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

За таких обставин, суд вважає за можливе розгляд справи здійснити в порядку письмового провадження на підставі наявних у ній доказів.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що розпорядженням Виконавчого комітету Васильківської селищної ради від 02.01.2020 за № 3-к, ОСОБА_1 була призначена у порядку переведення з Управління соціального захисту населення Васильківської РДА, з числа кадрового резерву на посаду провідного спеціаліста відділу соціального захисту населення виконавчого комітету Васильківської селищної ради.

Також, встановлено, що 30.09.2020 розпорядженням Виконавчого комітету Васильківської селищної ради № 129-К ОСОБА_1 , провідного спеціаліста відділу соціального захисту населення виконавчого комітету Васильківської селищної ради звільнено за невідповідність займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації, згідно п. 2 ст. 40 КЗпП України та систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на неї правилами внутрішнього трудового розпорядку та застосування заходів дисциплінарного стягнення, згідно п. 3 ст. 40 КЗпП України.

Вважаючи, свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, у зв`язку з прийняттям Виконавчим комітетом Васильківської селищної ради розпорядження № 129-К від 30.09.2020 «Про застосування дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення », позивач звернувся з даним позовом до суду.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституція України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За змістом статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Пунктом 4 частини 1 статті 36 КЗпП України передбачено, що підставами припинення трудового договору є, серед іншого, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Відповідно до п. 2, 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:

- виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов`язків вимагає доступу до державної таємниці;

- систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.

Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Судом встановлено, що відповідно до розпоряджень Виконавчого комітету Васильківської селищної ради від 13.08.2020 року № 110-К та від 07.09.2020 року № 123-К до ОСОБА_1 були застосовані дисциплінарні стягнення у вигляді доган за неналежне виконання покладених на неї обов`язків.

Крім того, 30.09.2020 розпорядженням Виконавчого комітету Васильківської селищної ради № 129-К до ОСОБА_1 було застосовано дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення за невідповідність займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації, згідно п. 2 ст. 40 КЗпП України та систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на неї правилами внутрішнього розпорядку та застосування заходів дисциплінарного стягнення, згідно п. 3 ст. 40 КЗпП України.

Аналізуючи викладене, суд вважає за необхідне зазначити, що розпорядження відповідача від 13.08.2020 року № 110-К та від 07.09.2020 року № 123-К, якими до ОСОБА_1 були застосовані дисциплінарні стягнення у вигляді доган, сформовані останнім лише на підставі доповідних записок з поверхневих обставин, які не мають чітких вказівок на порушення посадових обов`язків, а також посилань на норми чинного законодавства, які регулюють обов`язки та повноваження, як працівника органу місцевого самоврядування.

Зазначене, на переконання суду свідчить про те, що відповідачем, при вирішенні питання щодо притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності, не переслідувалась мета об`єктивного встановлення обставин ймовірного вчинення проступку.

Також, у спірному розпорядженні № 129-К від 30.09.2020 однією з підстав для звільнення було визначено невідповідність ОСОБА_1 займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації (п. 2 ст. 40 КЗпП України).

Разом з тим, звільнення ОСОБА_1 за п. 2 ст. 40 КЗпП України, у відповідності до приписів ч. 2 ст. 40 КЗпП України, мало місце лише за умови неможливості переведення останньої, за її згодою, на іншу роботу.

Суд зазначає, що відповідач у відзиві акцентує увагу на тому, що ОСОБА_1 пропонувалась інша посада, однак вона категорично відмовилась, водночас матеріали справи не містять доказів того, що позивачу дійсно було запропоновано іншу посаду.

Крім того, факт пропонування відповідачем ОСОБА_1 іншої посади останньою заперечується.

Слід також звернути увагу на те, що оскаржуваним розпорядженням ОСОБА_1 було звільнено на підставі двох різних пунктів, а саме п. 2 та п. 3 ст. 40 КЗпП України, що взагалі є неприпустимим.

Отже, позовні вимоги щодо скасування розпорядження Виконавчого комітету Васильківської селищної ради від 30.09.2020 № 129-К про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади провідного спеціаліста відділу соціального захисту населення виконавчого комітету Васильківської селищної ради підлягають задоволенню.

Також, з метою захисту прав позивача, суд вважає за необхідне поновити ОСОБА_1 на раніш займаній посаді, а саме провідного спеціаліста відділу соціального захисту населення виконавчого комітету Васильківської селищної ради з 23.03.2021.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середньомісячної заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновленні на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100).

Відповідно до п. 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

За приписами абзацу 3 пункту 3 Порядку № 100 усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, які обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 01.10.2020 по 24.03.2021 (включно) (120 робочих днів * 735,52 грн (середньоденна заробітна плата) = 88 262,40 грн.

Відповідно до п. 2 та п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Таким чином, рішення суду в частині поновлення на посаді та виплати середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць слід допустити до негайного виконання.

Щодо вимоги про стягнення моральної шкоди суд зазначає про таке.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Суд зазначає, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди повинен визначатися залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Тобто, для відшкодування шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

При цьому, обов`язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що позивається із таким позовом

В обґрунтування наявності підстав для стягнення моральної шкоди позивач зазначає лише, що унаслідок незаконного звільнення, йому завдана моральна шкода, яка полягає у глибоких душевних стражданнях внаслідок порушення права на працю.

За змістом частини першої статті 73 і статті 77 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Однак, позивач не надав суду жодних переконливих доказів на підтвердження причинного зв`язку між протиправними діями відповідача та завданням моральної шкоди (у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань тощо).

При цьому, сам лише факт порушення прав позивача не може слугувати виключною підставою для стягнення моральної шкоди.

Враховуючи те, що позивачем належним чином не доведені факти заподіяння відповідачем моральних чи фізичних страждань, наявності причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення моральної шкоди є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна, довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

На підставі викладеного, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги є доведеними, обґрунтованими та такими, що підлягають частковому задоволенню.

При вирішенні питання про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат, пов`язаних з професійною правничою допомогою, суд виходить з таких приписів статей 134, 139 КАС України.

Згідно зі ст. 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Як встановлено матеріалами справи, на підтвердження здійснення судових витрат, пов`язаних із наданням професійної правової допомоги, позивачем надано до суду: договір про надання правової допомоги № BL01-01/20 від 01.11.2020, ордер серії ДП-0096/031 від 02.11.2020, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю серії ДП № 2794 від 22.05.2017, прибутковий касовий ордер № 3 від 02.11.2020 на суму 5 000,00 грн.

Завірені копії вищезазначених документів долучені до матеріалів справи.

Суд зазначає, що на підтвердження витрат, понесених на професійну правничу допомогу, мають бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16.

Беручи до уваги викладене, слід звернути увагу, що відповідно до п. 4.2 та п. 4.3 Договору про надання правової допомоги № BL01-01/20 від 01.11.2020, на підтвердження факту надання послуг відповідно до умов договору, складається акт наданих послуг, який підписується сторонами; оплата послуг Адвокатського об`єднання здійснюється Клієнтом на підставі акту наданих послуг протягом трьох банківських днів після підписання Сторонами такого акта.

Разом з тим, позивачем не надано до матеріалів справи акту наданих послуг, з якого можливо було б достеменно встановити які саме послуги були надані представником позивача та відповідно вартість таких послуг.

Крім того, дослідивши наданий представником позивача, на підтвердження сплати за надану правничу допомогу, прибутковий ордер № 3 від 02.11.2020 на суму 5 000,00 грн., суд вважає за необхідне зазначити, що останній не може бути прийнятий судом до уваги, оскільки такий ордер був складений до іншого договору, зокрема, Договору про надання правової допомоги № 01/11 від 02.11.2020.

Таким чином, на переконання суду, позивачем не надано належних в розумінні ст. 73 КАС України доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат на професійну правничу допомогу у цій справі.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає за необхідне відмовити ОСОБА_1 у задоволенні вимоги щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу.

На підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», позивач звільнений від сплати судового збору, як позивач у справі про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Керуючись ст. ст. 241-246, 250, 371 КАС України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до Виконавчого комітету Васильківської селищної ради про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу – задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати Розпорядження Виконавчого комітету Васильківської селищної ради від 30.09.2020 № 129-К.

Поновити ОСОБА_1 на раніш займаній посаді, а саме провідного спеціаліста відділу соціального захисту населення виконавчого комітету Васильківської селищної ради з 01.10.2020 року.

Стягнути з Виконавчого комітету Васильківської селищної ради (код ЄДРПОУ 41050126) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу починаючи з 01.10.2020 року по 24.03.2021 року (включно) у сумі 88 262,40 грн.

В іншій частині вимог - відмовити.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць допустити до негайного виконання.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 КАС України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 КАС України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складений 25 березня 2021 року.

Суддя А. Ю. Рищенко