Вирок № 97542360, 10.06.2021, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/8599/18

Провадження № 1-кп/161/148/21

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

В И Р О К

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 червня 2021 року м. Луцьк

Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі:

головуючого - судді Артиша Я.Д.

при секретарі судового засідання Гайбун Б.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12015030010001778 від 19 червня 2015 року про обвинувачення ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Новокалманка Усть-Калманського району Алтайського краю Російської Федерації, жителя та зареєстрованого в АДРЕСА_1 , громадянина України, українця, з повною вищою освітою, одруженого, на утриманні перебуває малолітня дитина - донька ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , працює приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області, раніше не судимого,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України,

за участю прокурора Москаля І.О.,

потерпілих ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

представників потерпілих Шишути Ю.В., Можайко І.О.,

обвинуваченого ОСОБА_1 ,

захисника Мартіросяна А.Г.,

В С Т А Н О В И В:

Органами досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачується в тому, що 17 грудня 2014 року, близько 13 год., на підставі реєстраційного посвідчення № 49 від 01 квітня 2002 року та свідоцтва про право заняття нотаріальною діяльністю, яке зареєстровано в журналі реєстрації виданих свідоцтв про право заняття нотаріальною діяльністю за № 4278, здійсненого в Міністерстві Юстиції України, являючись приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області, відповідно до Закону України від 02 вересня 1993 року № 3425-ХІІ "Про нотаріат", будучи наділеним повноваженнями складати угоди і заяви, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз`яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру, здійснювати свої професійні обов`язки відповідно до цього Закону і принесеної присяги, сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз`яснювати права і обов`язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду, тобто являючись особою, яка здійснює професійну діяльність, пов`язану з наданням публічних послуг, діючи умисно, за попередньою змовою із невстановленою на даний час досудовим розслідуванням особою, в порушення вимог ст. 43 Закону України "Про нотаріат", у приміщенні контори за адресою: АДРЕСА_2 , за місцем здійснення нотаріальної діяльності, склав завідомо підроблений офіційний документ у визначеній Законом формі, який містить передбачені законом реквізити, а саме: договір довічного утримання від 17 грудня 2014 року, використовуючи при цьому спеціальні бланки нотаріальних дій серії НАК 430523 та НАК 430524, який вподальшому незаконно посвідчив власним підписом, скріпив печаткою приватного нотаріуса та видав ОСОБА_5 .

Зокрема, ОСОБА_1 , за попередньою змовою із невстановленою досудовим розслідуванням особою, у вказаному місці та у вказаний час, умисно вніс у вказаний договір завідомо неправдиві відомості про те, що ОСОБА_6 17 грудня 2014 року нібито відчужила на користь ОСОБА_5 кв. АДРЕСА_3 , а остання взамін цього зобов`язувалася забезпечувати ОСОБА_6 утриманням та доглядом довічно, що фактично не відповідало дійсності, оскільки ОСОБА_6 вказаний договір не укладала та не підписувала, до нотаріуса ОСОБА_1 не зверталась, відповідно вищевказані умови договору не відповідали внутрішній волі останньої.

У подальшому, на підставі вказаного договору довічного утримання від 17 грудня 2014 року, в цей же день право господарського відання на кв. АДРЕСА_3 було зареєстровано на ОСОБА_5 , про що нотаріусом ОСОБА_1 внесено запис №8110526 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, та шостою ст. 203 ЦК України.

Із змісту ст. 203 ЦК України вбачається, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Таким чином, договір довічного утримання від 17 грудня 2014 року, підписаний невстановленою досудовим розслідуванням особою, яка не мала повноважень на вчинення таких дій від імені ОСОБА_6 , остання самостійно не підписувала такий договір, а тому на підставі ст. 49 Закону України "Про нотаріат" приватний нотаріус ОСОБА_1 повинен був відмовити у посвідченні та видачі такого договору ОСОБА_5 .

З вищевказаних підстав, 19 травня 2016 року рішенням Луцького міськрайонного суду, яке набуло законної сили, вказаний договір довічного утримання від 17 грудня 2014 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , що посвідчений приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу ОСОБА_1 та зареєстрований в реєстрі за № 760 визнано недійсним.

Крім цього, він же, діючи повторно, умисно протиправно, 02 лютого 2017 року о 15 год. 37 хв., на підставі реєстраційного посвідчення № 49 від 01 квітня 2002 року та свідоцтва про право заняття нотаріальною діяльністю, яке зареєстровано в журналі реєстрації, виданих свідоцтв про право заняття нотаріальною діяльністю за № 4278, здійсненого в Міністерстві Юстиції України, являючись приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області, відповідно до Закону України від 02 вересня 1993 року № 3425 - XII "Про нотаріат", будучи наділеним повноваженнями складати угоди і заяви, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз`яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру, здійснювати свої професійні обов`язки відповідно до цього Закону і принесеної присяги, сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз`яснювати права і обов`язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду, тобто являючись особою, яка здійснює професійну діяльність, пов`язану з наданням публічних послуг, діючи за попередньою змовою із невстановленою на даний час досудовим розслідуванням особою, в порушення вимог ст. 43 Закону України "Про нотаріат", склав та видав завідомо підроблений офіційний документ у визначеній Законом формі, який містить передбачені законом реквізити, а саме: довіреність від 02 лютого 2017 року, використовуючи при цьому спеціальний бланк нотаріальних дій серії НОМЕР_1 , який вподальшому незаконно посвідчив своїм підписом, скріпив печаткою приватного нотаріуса та видав ОСОБА_7 .

Зокрема, ОСОБА_1 , діючи за попередньою змовою із невстановленою досудовим розслідуванням особою, у вказаному місці, та у вказаний час, умисно вніс у вказану довіреність завідомо неправдиві відомості про те, що ОСОБА_4 02 лютого 2017 року нібито уповноважує ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , безоплатно бути її представниками в підприємствах, установах, організаціях, незалежно від їх підпорядкування та форм власності, в тому числі, органах Державтоінспекції України, Національної поліції у відповідних органах надання сервісних послуг, органах нотаріату при вирішенні питань, пов`язаних з продажем чи обміном, за ціну та на умовах на розсуд представника, належного їй на підставі свідоцтва про реєстрацію ТЗ серії НОМЕР_2 , виданого 28 лютого 2014 року Центр ДАІ 0701, автомобіля марки "Renault" моделі "Scenic", 2007 р.в., кузов № НОМЕР_3 , д.н.з. НОМЕР_4 , що фактично не відповідало дійсності, оскільки ОСОБА_4 вказану довіреність не мала наміру надавати та не підписувала її, а тому вищевказані умови довіреності не відповідали внутрішній волі останньої.

На підставі вказаної довіреності ОСОБА_7 04 лютого 2017 року у територіальному сервісному центрі МВС 0741 у Волинській області здійснив продаж та перереєстрацію прав на автомобіль "Renault" моделі "Scenic", 2007 р.в., кузов № НОМЕР_3 , д.н.з. НОМЕР_4 на користь ОСОБА_8 .

Відповідно до положень ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, та шостою ст. 203 ЦК України.

Із змісту ст. 203 ЦК України вбачається, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Таким чином, довіреність від 02 лютого 2017 року, на бланку серії НВА 791097, ОСОБА_4 самостійно не підписувала, а тому на підставі ст. 49 Закону України "Про нотаріат" приватний нотаріус ОСОБА_1 повинен був відмовити у посвідченні та видачі такої довіреності.

Вищевказані умисні дії ОСОБА_1 органом досудового розслідування кваліфіковано, як два окремі епізоди вчинення кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України, які виразились у складанні та видачі особою, яка здійснює професійну діяльність, пов`язану з наданням публічних послуг, завідомо підробленого офіційного документа, який надає права, вчиненими за попередньою змовою групою осіб, у тому числі, повторно.

Відповідно до вимог ст. 129 Конституції України, норм КПК України, основними засадами судочинства в Україні є верховенство права, законність, рівність усіх учасників судового розгляду перед законом і судом; повага до людської гідності.

Ухвалення судом вироку Іменем України є свідченням того, що саме держава Україна в особі суду надає правову оцінку особі та вчиненому нею діянню; вирок суду повинен бути ухвалений судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими та оціненими під час судового розгляду з точки зору їх належності, допустимості і достовірності; сукупність доказів повинна бути достатньою та взаємозв`язаною для прийняття законного, обґрунтованого та вмотивованого судового рішення.

При цьому, суд виходить із положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року, норм Конституції України, КПК України, які визначають права і свободи кожного, хто перебуває під юрисдикцією членів Ради Європи, які підписали означену Конвенцію, держави, яка ратифікувала її у встановленому Законом порядку, та гарантують кожному права і свободи, визначені в розділі I Конвенції та розділу VIII Конституції України.

У п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01 листопада 1996 року "Про практику застосування Конституції при здійсненні правосуддя" визнання особи винною у вчиненні злочину можливо лише за умови доведеності її вини.

Суд вважає, що обставини, викладені органом досудового розслідування у даному кримінальному провадженні щодо обвинувачення ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 3 ст. ст. 358 КК України, не підтверджуються доказами, наданими стороною обвинувачення та дослідженими під час судового розгляду.

Так, допитаний в судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_1 в інкримінованому йому злочині своєї винуватості не визнав та по суті пред`явленого обвинувачення показав, що не пам`ятає день та час, проте пам`ятає факт того, що до нього в нотаріальну контору звернулася жінка на ім`я ОСОБА_10 , на той час йому незнайома, з приводу посвідчення договору довічного утримання. Він їй надав консультацію про те, які необхідні для посвідчення договору документи, при цьому, обумовлювалось, що даний договір буде укладатись за місцем проживання ОСОБА_6 , оскільки остання є лежача. В обумовлений час, він прибув на виклик в квартиру ОСОБА_6 , описуючи детально обстановку в квартирі, вказав, що остання знаходилась в лежачому положенні, та в неї була пов`язка на правій руці, в зв`язку з чим, вона підписувала договір довічного утримання лівою рукою. При цьому, до підписання нею даного договору, він роз`яснив їй наслідки укладення такого договору і остання, усвідомлюючи наслідки і висловлюючи свою волю, висловила добровільно своє бажання, щоб право власності на квартиру, яка їй належала на праві власності перейшло до ОСОБА_5 , яка взамін, буде опікуватися нею, тому будь яких сумнівів у тому, що вона не розуміє значення своїх дій у нього не було. В змову будь з ким з приводу незаконності даної дії не вступав.

Також ОСОБА_1 по іншому інкримінованому йому епізоду кримінального правопорушення (злочину) показав, що не пригадує день та час, проте не оспорює, що саме, в зазначений в обвинувальному акті, день та час, дійсно посвідчував підпис на довіреності. Не пригадує конкретно саме посвідчення цієї довіреності, оскільки така нотаріальна дія, як посвідчення довіреності вчиняється дуже часто, а оскільки люди, хто звертався йому були не знайомі, тому він і не пам`ятає сам факт посвідчення саме цієї довіреності. Швидше за все це було так, що до нього звернулась жінка, яка надала паспорт на прізвище ОСОБА_4 та висловила бажання посвідчити довіреність на ім`я її чоловіка ОСОБА_7 щодо можливості розпорядження автомобілем, який належав довірительці на праві власності та був спільним майном подружжя. Встановивши особу, за паспортом і за відсутності будь яких сумнівів, що до того, що паспорт належить цій особі, яка звернулася, він вчиняє нотаріальну дію, виключень не буває, тому і в даному випадку не могло бути інакше. При цьому, він робить копію паспорта та ідентифікаційного коду, які долучає до документів нотаріальної справи, та оформляє довіреність, при цьому, також перевіряє, чи паспорт не рахується втраченим. Будь - яких незаконних дій при посвідченні даної довіреності не вчинив, в змову щодо її незаконності, ні з ким не вступав, в зв`язку з чим, просив повністю виправдати його за пред`явленим йому обвинуваченням.

Потерпіла (свідок) ОСОБА_3 суду показала, що покійна ОСОБА_6 є їхньою тіткою. Вона проживала одиноко, служби соціального захисту здійснювали догляд за нею. Її мама ОСОБА_11 відвідувала тітку, вони підтримували родинні відносини. В грудні соціальні служби поклали тітку в лікарню (хоспіс), так як в неї погіршився стан здоров`я. В лікарні тітка незадовго і померла. Підозріло швидко соціальні служби її хотіли похоронити. Проте, вона, знаючи волю тітки з приводу її поховання, хотіла здійснити церемонію поховання, як того бажала тітка, запросивши подруг, родичів, сусідів тітки, однак не змогла знайти зошит, де були записані їхні контактні дані. Проте тітку поховали на наступний день. Тітка за життя склала заповіт на квартиру на її маму ОСОБА_12 і племінницю. Про ОСОБА_13 тітка мамі нічого не повідомляла і проте, що має намір переписати квартиру на когось. Мама відвідувала тітку приблизно разів три на тиждень. Проте, що квартира переписана, дізналися за пару днів до закінчення 6 - місячного строку для прийняття спадщини, а саме, коли побачили, що з квартири тітки виносять речі. Після цього їм стало відомо про існування договору довічного утримання, який ніби підписувала тітка. Однак, тітка його не підписувала, що встановлено висновком експертизи і договір визнано недійсним в судовому порядку.

В судовому засіданні допитані свідки обвинувачення по епізоду посвідчення ОСОБА_1 договору довічного утримання, показали, зокрема ОСОБА_5 , що ОСОБА_6 проживала самотньо, родичі нею не опікувались, а вона за станом здоров`я потребувала сторонньої допомоги, яку їй надавали працівники соціального захисту. Одного разу ОСОБА_14 , з якою вони були раніше знайомі, так як вона прибирала квартиру після ремонту на одній площадці з квартирою ОСОБА_15 , де вони і познайомились, запропонувала їй піти з нею до бабусі, яка шукає людину для догляду, нащо вона погодилась. Приблизно влітку 2014 року вони прийшли додому до ОСОБА_6 . Остання запропонувала їй опікуватися нею, що мало полягати в тому, щоб вона приходила і спілкувалася з нею, як такого догляду від неї вона не потребувала, так як працівники соціальної служби їй забезпечували належний догляд, вона потребувала тільки спілкування. А також, просила її, що на випадок смерті, щоб вона її похоронила. Також покійна їй повідомляла, що родичів у неї немає. Після чого вона їй надавала допомогу у вигляді відповідного догляду, спілкувалася з нею, купувала продукти харчування. ОСОБА_6 сама ініціювала укладення договору довічного утримання, в зв`язку з чим, попросила її, щоб вона звернулася до нотаріуса з метою укладення та посвідчення даного договору, що вона і зробила, виконавши доручення останньої. Вона звернулася в нотаріальну контору нотаріуса ОСОБА_1 , з яким раніше знайома не була та якому повідомила про бажання ОСОБА_6 укласти договір довічного утримання, і також, те, що остання, за станом здоров`я є лежачою, в зв`язку з чим, було узгоджено, що нотаріальна дія буде посвідчуватись за місцем проживання ОСОБА_6 . В обумовлений час, нотаріус ОСОБА_1 приїхав до ОСОБА_6 і спілкувався з останньою. Після чого, нотаріус підготував договір і приїхав для його підписання знову. Договір був прочитаний і підписаний, кожним, зокрема, ОСОБА_6 підписувала договір лівою рукою, так як права була перемотана. Договір ОСОБА_6 підписувала в її присутності.

Допитана у судовому засіданні колишня начальник управління соціального захисту ОСОБА_14 також підтвердила, що ОСОБА_6 проживала самотньо, сама висловила бажання про підшукання людини, яка б за нею доглядала. Саме вона запропонували кандидатуру ОСОБА_5 . Зі слів ОСОБА_6 їй було відомо, що родичів в останньої немає.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_17 суду показала, що покійна ОСОБА_6 була її підопічною років 20. Вона її обслуговувала, готувала їжу, прала, купувала продукти харчування, купала її. ОСОБА_6 їй повідомляла, що родичів у неї взагалі немає. За весь час коли вона приходила до ОСОБА_6 , а це п`ять днів на тиждень, вона родичів жодного разу не бачила. Проте, останнім часом помітила, що коли приходила до ОСОБА_6 після вихідних в неї було наготовлено, проте хто готував, вона не повідомляла. В грудні 2014 року у неї погіршився стан здоров`я, вона майже не вставала, у неї стали з`являтися пролежні і ОСОБА_14 відправила її в лікарню. При цьому, вона підтвердили те, що родичі не цікавились ОСОБА_6 та не здійснювали догляд за нею, проте остання дійсно його потребувала.

Суд оцінюючи показання обвинуваченого, свідків в частині обвинувачення за епізодом посвідчення договору довічного утримання, приходить до висновку, що показання обвинуваченого ОСОБА_1 в частині обставин підписання договору довічного утримання об`єктивно узгоджуються з показаннями свідка ОСОБА_5 , а показання свідка ОСОБА_5 узгоджуються з показаннями свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_17 .

Разом з цим, показання ж потерпілої ОСОБА_3 , в тій частині, що ОСОБА_6 не підписувала даний договір ґрунтуються тільки на припущеннях.

Доказом сторони обвинувачення пред`явленого ОСОБА_1 , в частині посвідчення договору довічного утримання, є висновок експерта Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при УМВС України у Волинській області № 728 від 05 жовтня 2015 року, який проведено експертом ОСОБА_18 , із якого слідує, що договір довічного утримання від 17 грудня 2014 року підписаний не ОСОБА_6 .

Сторона захисту та обвинувачений клопотали про визнання недопустимим доказом даного висновку експерта, з тих підстав, що експерт та слідчий фактично працюють в одній установі - МВС України, що викликає сумнів в правдивості та правильності даного висновку. Крім того, надані на експертизу зразки мають невстановлене походження, невідомо чи на них міститься дійсний почерк ОСОБА_6 , а також експерту не були надані вільні зразки підпису ОСОБА_6 лівою рукою. Оригінали документів, на підставі яких проведено експертизу, слідчий не вилучав, не приєднував до матеріалів провадження, невідомо яким чином вони були передані експерту - в поза процесуальний спосіб, а також те, що вони були надані особою, яка безпосередньо зацікавлена в результатах цього провадження, оскільки претендує на квартиру, яку ОСОБА_6 відчужила на ім`я ОСОБА_5 , що викликає сумнів в їх достовірності. При цьому, на момент надходження до суду обвинувального акту, вказані документи знаходились у представника потерпілої, який надав їх суду в судовому засіданні під час дослідження доказів, а тому, висновок експерта № 728 від 05 жовтня 2015 року, який базується на документах, які не були слідчим в процесуальний спосіб приєднанні до матеріалів кримінального провадження, на момент розгляду судом обвинувального акту, знаходились у потерпілої і були предметом експертного дослідження, а тому з цих підстав, захист просив визнати висновок експертизи - недопустимим доказом.

Судом встановлено, що під час досудового розслідування слідчим призначалось у даному провадженні судово-почеркознавчу експертизу, виконання якої доручено Науково-дослідному експертно-криміналістичного центру при УМВС України у Волинській області.

Водночас, із висновку експерта вбачається, що для проведення експертизи використані зразки почерку та підпису ОСОБА_6 , які містилися в документах, які були надані потерпілою, однак, після проведення експертизи дані документи слідчим не були у процесуальний спосіб долучені до матеріалів кримінального провадження.

Допитана за ініціативою суду експерт Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при УМВС України у Волинській області ОСОБА_18 , свій висновок № 728 від 05 жовтня 2015 року підтримала, проте захист вважає, що до її показань слід ставитись критично, оскільки на запитання суду: "Чи впливає на почерк людини те, що вона підписувала лівою рукою? ", вона відповіла: "Що впливає", а на уточнюючі запитання захисника: "Чи їй було достатньо матеріалів, щоб зробити категоричний висновок?", і навіть те, що ОСОБА_6 підписувала лівою рукою їй не перешкодило встановити ту обставину, що це не підпис ОСОБА_6 . При цьому, експерт не змогла пояснити чому на підставі тих самих документів експерти Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз не змогли надати висновок саме через недостатність вільних зразків підпису та почерку ОСОБА_6 .

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 93 КПК України сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, підприємств, установ, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, проведення інших процесуальних дій, передбачених КПК України.

Отже в силу даної норми, процесуальне долучення доказів (збирання), а саме документів, на яких містяться почерк і підпис ОСОБА_6 до матеріалів кримінального провадження мали б бути надані потерпілою або на письмову вимогу слідчого або за клопотанням потерпілої про долучення до матеріалів провадження і відповідно до вимог ч. 3 ст. 100 КПК України мали б зберігатися при матеріалах кримінального провадження.

Згідно із вимогами ст. 99 КПК України, документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об`єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення, тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 100 КПК України документ повинен зберігатися протягом усього часу кримінального провадження в матеріалах кримінального провадження і може бути видана його копія стороні провадження. Відповідно до ч.2 ст. 84 КПК України процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2 ст. 86 КПК України доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. Недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуального рішення, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Дані документи не були оглянуті слідчим і не були долучені у процесуальний спосіб передбачений ч. 2 ст. 93 КПК України та ч. 3 ст. 100 КПК України до матеріалів кримінального провадження, в зв`язку з чим, за клопотанням сторони захисту, яке суд визнав обґрунтованим, суд позбавлений можливості перевірити процесуальний порядок отримання даних документів для проведення експертизи у спосіб передбачений КПК для збирання доказів, а відповідно і їх достовірність, що тягне за собою у відповідності до ст. 86 КПК України визнання їх недопустимим. Частиною 5 ст. 101 КПК України передбачено, що висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані судом не допустимими.

Таким чином висновок експерта № 728 від 05 жовтня 2015 року визнається також недопустимим доказом.

Судом призначено повторну судово-почеркознавчу експертизу на предмет належності підпису і почерку на документах ОСОБА_6 і доручено проведення даної експертизи Львівському науково - дослідному інституту судових експертиз (м.Львів, вул. Липинського, 54). На експертизу надані документи, які представник потерпілої надав суду і які були предметом експертного дослідження експертом Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при УМВС України у Волинській області, а також, поставлені ідентичні питання, що і при призначенні попередньої експертизи, зокрема, чи підписувала ОСОБА_6 договір довічного утримання від 17 грудня 2014 року. Отримавши матеріали кримінального провадження на підставі ухвали суду про призначення повторної судової почеркознавчої експертизи, експерти Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз не змогли надати висновок, у зв`язку з відсутністю достатніх зразків почерку ОСОБА_6 . Судом неодноразово направлялися повторні ухвали, крім того, сторона обвинувачення вживала заходів для збирання додаткових зразків підпису та почерку ОСОБА_6 , проте цього виявилось не достатньо для надання висновку (листи та клопотання, повідомлення експертів Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз від 05 липня 2019 року, 15 жовтня 2019 року, 16 грудня 2019 року та 28 лютого 2020 року) Львівський науково-дослідний інститут судових експертиз повідомив, що не є можливим провести експертизу через відсутність достатніх зразків почерку ОСОБА_6 , що відповідно, виключає можливість отримання такого доказу.

Інших доказів на доведення винуватості ОСОБА_1 в інкримінованому обвинуваченні за даним епізодом стороною обвинувачення не надано.

Також не знайшло свого підтвердження в судовому засіданні і обвинувачення за епізодом підроблення довіреності ОСОБА_1 , оскільки сторона обвинувачення не надала достатніх доказів винуватості останнім.

Так, допитана в судовому засіданні потерпіла ОСОБА_4 показала, що чоловік ОСОБА_7 без її волі переоформив автомобіль, право власності на який було зареєстроване на неї. На даний час з чоловіком розірвала шлюб та здійснюють поділ майно подружжя. Автомобіль знаходиться на відповідальному зберіганні в колишнього чоловіка, оскільки він його їй не повернув. Автомобіль придбавався в шлюбі, проте за її особисті кошти від продажу її ж квартири. В шлюбі вони користувались автомобілем разом, проте після розірвання шлюбу чоловік автомобіль забрав і не повернув. Вказала, що паспорт не губила та нікому не передавала, а також зазначила, що в день видачі довіреності, вона знаходилась за межами області, яким чином ця довіреність могла бути посвідчена, їй не відомо. Вказала, що довіреність не видавала, не підписувала і до нотаріуса ОСОБА_1 не зверталася з цього питання.

Свідок ОСОБА_7 (колишній чоловік потерпілої) суду показав, що після розірвання шлюбу дружина намагалась продати спільний автомобіль, щоб поділити кошти. Після невдалих спроб, вона принесла йому на роботу доручення і повідомила щоб продажем автомобіля займався він. Передала лише довіреність, оскільки технічний паспорт на автомобіль повідомила, що втратила. Він даний автомобіль перереєстрував на свого кума. Половину коштів за даний автомобіль пропонував повернути дружині, проте остання уже відмовилась і вимагала повернення автомобіля.

Сторона обвинувачення факт того, що ОСОБА_4 не підписувала довіреність доводить лише показаннями потерпілої та висновком експертизи Науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при УМВС України у Волинській області № 262 від 13 вересня 2017 року, який проведено експертом ОСОБА_19 та висновками якого встановлено, що підпис на довіреності виконаний не ОСОБА_4 , а іншою особою.

Сторона захисту, зокрема, обвинувачений ОСОБА_1 , в своїх показаннях припускає, що не виключається ймовірність того, що замість ОСОБА_4 могла звернутися до нього і інша особа, яка зовні була схожа з особою на фото в паспорті. Проте зауважив, що він не є експертом і коли особа надає паспорт, яка схожа на фото в паспорті та даний паспорт не внесений в базу як втрачений, тому у нього, як нотаріуса, відсутні підставі відмовити у вчиненні такої нотаріальної дії.

Показання ОСОБА_1 в цій частині підтверджуються тим, що в нього в матеріалах нотаріальної справи знаходилась копія паспорта ОСОБА_4 та ідентифікаційного коду, які ним, з його слів, зроблені з оригіналів наданих документів перед посвідченням довіреності. Сам факт того, що підпис на довіреності не належить ОСОБА_4 , він не оспорює. Проте органом досудового розслідування не встановлено, а стороною обвинувачення не доведено, хто звертався до обвинуваченого ОСОБА_1 з паспортом ОСОБА_4 , що відповідно, не доводить умислу ОСОБА_1 на вчинення інкримінованого йому злочину.

Так, обов`язковою ознакою складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України є прямий умисел. Суб`єктивна сторона злочину характеризується виключно прямим умислом. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 24 КК України прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Проте, дана обставина і обвинувачення в цій частині не доведено стороною обвинувачення. Обвинувачення в частині умисного характеру дій ОСОБА_1 ґрунтується на припущеннях, що суперечить вимогам ст. 370 та ч. 3 ст. 373 КПК України.

Висновок експертизи встановлює ту обставину, що потерпіла не підписувала довіреність, проте не підтверджує наявність прямого умислу в діях ОСОБА_1 . Відсутність умислу, як обов`язкової ознаки складу злочину, передбаченого ч. 3 ст.358 КК України, виключає можливість його притягнення до кримінальної відповідальності. Такі висновки суду кореспондуються з постановою Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі № 462/4278/14-к, де скасовано обвинувальний вирок щодо особи, у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 366 КК України з тих підстав, що ст. 366 КК України, так і ст. 358 КК України, передбачає форму прямого умислу як обов`язкову ознаку складу цих злочинів, зокрема Верховний Суд, скасовуючи обвинувальні вироки судів та призначаючи новий розгляд справи в суді 1-ї інстанції, зазначив: "Наведене дає підстави стверджувати, що висновок суду про умисний характер дій ОСОБА _1 ґрунтується на припущеннях, що суперечить вимогам ст. 370 та ч. 3 ст. 373 КПК України".

Отже, за наявності формальних ознак злочину і відсутності доказів доведення прямого умислу в підробленні, відсутній склад інкримінованого ОСОБА_1 злочину, передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України.

Стороною обвинувачення не надано доказів на доведення кваліфікуючої ознаки злочину - завідомого підроблення офіційного документа ОСОБА_1 , за попередньою змовою групою осіб, а відповідно обвинувачення і в цій частині ґрунтується на припущеннях.

Таким чином, на думку суду, зазначене обвинувачення не знайшло свого об`єктивного підтвердження в судовому засіданні. Сторона обвинувачення не довела наявність умислу у діях ОСОБА_1 , не надала доказів, які б доводили той факт, що ОСОБА_1 діяв з умислом.

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2 ст. 17 КПК України, особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданий, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумнів сумнівом.

Норма ч. 6 ст. 22 КПК України передбачає, що суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.

Згідно з положеннями ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

Відповідно до вимог ст. 92 КПК України обов`язок доказування обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, передбачених ст. 91 КПК України покладається на сторону обвинувачення безпосередньо у судовому засіданні.

Диспозицією ст. 85 КПК України передбачено, що належними є докази, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

Проте належних, допустимих доказів, які в сукупності доводили б обвинувачення стороною обвинувачення не надано.

Згідно із ч. 3 ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Відповідно до вимог ст. 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод, законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Таким чином, суд, проаналізувавши та оцінивши кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв`язку, перевіривши та оцінивши усі доводи учасників судового провадження, дійшов до наступного висновку.

Обвинувачення, яке зазначене в обвинувальному акті, суд вважає недоведеним, так як воно не обґрунтовано достатніми доказами, які б підтверджували винуватість особи поза розумним сумнівом. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає про необхідність оцінювати докази керуючись критерієм доведення "поза розумним сумнівом" (рішення ЄС у справі "Авшар проти Туреччини"). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Також має братися до уваги якість доказів, включаючи те, чи не ставлять обставини, за яких вони були отримані, під сумнів їхню надійність та точність (рішення ЄС у справі "Веренцов проти України" - п. 86, "Яллох проти Німеччини".

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України, обґрунтованим є рішення ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.

При цьому, згідно до вимог ч. 2 ст. 94 КПК України, жоден доказ не має наперед встановленої сили. При постановленні вироку суд за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин кримінального провадження в їх сукупності, керуючи законом, повинен оцінити кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного рішення та для вирішення питань, зазначених у ст. 374 КПК України.

В основу вироку можуть бути покладені тільки достовірні докази, досліджені в судовому засіданні. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також припущеннях.

Усі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитись на користь обвинуваченого. Коли зібрані у справі докази не підтверджують обвинувачення і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов`язаний постановити виправдувальний вирок.

Обов`язок щодо забезпечення презумпції невинуватості і права на справедливий судовий розгляд, передбачених ст. 62 Конституції України, поєднуються з такими ж положеннями ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 року, яка відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 Конституції України, ратифікована 17 липня 1997 року Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав та основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (№ 475/97-ВР). Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року передбачено, що "при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про практику Суду як джерело права". Так, у справі "Barbera Messegu and Jabardo v Spain" від 06 грудня 1988 року (п. 146) Європейський Суд з прав людини встановив, що "принцип презумпції невинуватості" вимагає, серед іншого, щоб, виконуючи свої обов`язки, судді не розпочинали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться в вину; обов`язок доказування лежить на обвинуваченні, і будь - який сумнів має тлумачитися на користь підсудного ("Barbera Messegu and Jabardo v .Spain", judgment of 6 December 1988, Series A no. 146, р. 33, 77).

Таким чином, суд приходить до переконання, що ОСОБА_1 слід визнати невинуватим та по суду виправдати.

Зокрема, ч. 1 ст. 373 КПК України визначено, що виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що: вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа; кримінальне правопорушення вчинене обвинуваченим; в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.

Частина 5 ст. 9 КПК України передбачає, що кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Зокрема, суд оцінюючи всі докази за даним кримінальним провадженням в їх сукупності, враховує, що практика Європейського суду з прав людини вказує на необхідність оцінювати докази керуючись критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних не спростованих презумпцій щодо фактів (п. 53 рішення Європейського Суду з прав людини від 20 вересня 2012 року у справі "Федорченко та Лозенко проти України"). Також має враховуватися якість доказів, включаючи те, чи не ставлять обставини, за яких вони були отримані, під сумнів їхню надійність та точність (п. 86 рішення Європейського Суду з прав людини від 11 липня 2013 року у справі "Вєренцов проти України").

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року передбачено, що "при розгляді справ суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського Суду з прав людини як джерело права".

Так, у справі "Барбера, Meссeгу и Хабардо против Іспанії" (Barbera, MesseguandJabardo v. Spain) від 6 грудня1998 року (п. 146) Європейський суд з прав людини встановив, що "принцип презумпції невинності" вимагає серед іншого, щоб, виконуючи свої обов`язки, судді не починали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний скоїв злочин, який ставиться йому в провину; обов`язок доведення лежить на обвинуваченні, і всі сумніви повинні тлумачитися на користь обвинуваченого. Європейський суд з прав людини також підкреслив, що за змістом пункту 2 статті 6 Конвенції, докази, покладені в основу висновку суду про винність обвинуваченого, повинні відповідати як вимогам достатності, так і переконливості.

Беручи до уваги докази, на які посилаються обвинувачення, які вичерпно перевірені в судовому засіданні і враховуючи, що збирання доказів у справі стосовно ОСОБА_1 в інкримінованому йому кримінальному правопорушенні за ч.3 ст. 358 КК України вичерпані, усі докази у справі є перевірені, суд стверджує про недоведеність вчинення кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України ОСОБА_1 , а тому такого необхідно виправдати.

У зв`язку з ухваленням судом виправдувального вироку, не підлягають стягненню з обвинуваченого в порядку ст. 124 КПК України процесуальні витрати за проведення експертиз, які слід прийняти за рахунок держави.

Згідно до вимог ст.ст. 100, 174 КПК України, суд вирішує долю речових доказів та питання накладеного арешту на майно.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 368, 370 КПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

Визнати невинним ОСОБА_1 в пред`явленому обвинуваченні у вчиненні кримінального правопорушення (злочину), передбаченого ч. 3 ст. 358 КК України та по суду виправданим, за недоведеністю у вчиненні ним даного кримінального правопорушення (злочину) на підставі п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК України.

Судові витрати за проведення експертиз у кримінальному провадженні - прийняти за рахунок держави.

Запобіжний захід у вигляді особистого зобов`язання відносно ОСОБА_1 - скасувати.

Речові докази: оригінал договору довічного утримання від 17 грудня 2014 року, який зареєстрований в реєстрі за № 760, оригінал заяви від імені ОСОБА_6 від 17 грудня 2014 року, оригінал договору довічного утримання від 17 грудня 2014 серії НАК № 430523, зареєстрований в реєстрі за № 760, оригінал будинкової книги НОМЕР_5 , диск СD - R, оригінал довіреності від 02 лютого 2017 року серія НВА 791097 та другий екземпляр довіреності від 02 лютого 2017 року серія НВА 791097 - залишити при матеріалах кримінального провадження.

Арешт, накладений ухвалою слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 грудня 2017 року, а саме, на транспортний засіб марки "RENAULT SCENIC", н.з. НОМЕР_6 , 2007 р.в., номер кузова НОМЕР_3 , власником якого являється ОСОБА_8 - скасувати.

На вирок може бути подана апеляційна скарга до Волинського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення через Луцький міськрайонний суд Волинської області.

Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції.

Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.

Копію вироку після проголошення негайно вручити обвинуваченому та прокурору.

Головуючий:/підпис/

Згідно з оригіналом:

Суддя Луцького міськрайонного суду Я.Д.Артиш