Рішення № 97537308, 09.06.2021, Солом'янський районний суд міста Києва

Провадження № 2/760/5201/21

Справа №760/15508/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 червня 2021 року Солом`янський районний суд м. Києва

у складі: головуючого судді - Букіної О.М.

при секретарі - Цигановій Ю.М.

розглянувши за правилами спрощеного провадження без повідомленням учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Національної академії прокуратури України в особі Комісії з ліквідації, Тренінгового центру прокурорів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Офіс Генерального прокурора про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

ВСТАНОВИВ:

17.04.2020 позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Національної академії прокуратури України в особі Ліквідаційної комісії (далі - відповідач-1), Тренінгового центру прокурорів України (далі - відповідач-2), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Офіс Генерального прокурора та просить:

- визнати незаконним та скасувати наказ голови ліквідаційної комісії Національної академії прокуратури України від 02.06.2020 року №232-к про звільнення ОСОБА_1 з посади викладача відділу підготовки прокурорів з представництва інтересів держави у суді інституту спеціальної підготовки Національної академії прокуратури України;

- поновити позивача на посаді викладача відділу підготовки прокурорів з представництва інтересів держави у суді інституту спеціальної підготовки Національної академії прокуратури України або на рівнозначній посаді в Тренінговому центрі прокурорів України (у разі проведення державної реєстрації припинення Національної академії прокуратури України шляхом ліквідації);

- стягнути з Національної академії прокуратури України або її правонаступника - Тренінгового центру прокурорів України на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17.06.2020 до дня поновлення на роботі.

Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що 17.06.2020 позивача було звільнено з посади викладача відділу підготовки прокурорів з представництва інтересів держави у суді інституту спеціальної підготовки Національної академії прокуратури України наказом від 02.06.2020 за № 232-к на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 Кодексу Законів про працю України у зв`язку з ліквідацією Національної академії прокуратури України.

Позивач вважає своє звільнення незаконним посилаючись на те, що відповідач-1 порушив установлений законом порядок звільнення, а саме - не виконав обов`язок щодо подальшого працевлаштування позивача та не встановив факту неможливості переведення на роботу до реорганізованої установи.

Вважає, що для ліквідації Національної академії прокуратури України потрібно щоб припинилися відносини, пов`язані із підвищенням кваліфікації прокурорів і здійснення спеціальної підготовки кандидатів на посаду прокурора та відпала потреба в управлінні у таких відносинах, чого не відбулося, внаслідок чого ліквідація Національної академії прокуратури України є протиправною.

Посилається також, що Тренінговий центр прокурорів було створено на базі Національної академії прокуратури України та обидві установи мають однакові функції і завдання.

Позивач стверджує, що Тренінговий центр прокурорів України є по суті правонаступником Національної академії прокуратури України, а отже, позивачу в порядку ч.2 ст. 40 КЗпП України мала б бути запропонована робота в новоствореній установі, оскільки фактично відбулась реорганізація підприємства шляхом перетворення.

Посилаючись на викладене, позивач просив суд позов задовольнити у повному обсязі.

17.07.2020 згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, вищезазначену справу було передано до провадження головуючому судді Букіній О.М.

Ухвалою Солом`янського районного суду м. Києва від 04.08.2020 відкрито спрощене позовне провадження у справі.

Сторонам було направлено копію ухвали від 04.08.2020, а також було направлено копію позовної заяви із додатками.

11.12.2020 до суду від відповідача-1 надійшов відзив на позов. Національна академія прокуратури України не погоджується із позовними вимогами позивача та просила у їх задоволенні відмовити.

Свої заперечення проти позову обгрунтовує тим, що постановою Кабінету Міністрів України від 3 березня 2020 року № 175 «Деякі питання реалізації законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» Національну академію прокуратури України було ліквідовано та визначено заходи з ліквідації юридичної особи, тоді як позивач помилково вважає Тренінговий центр прокурорів правонаступником Національної академії прокуратури України. Ліквідаційна комісія Національної академії прокуратури України дотримала встановлений законодавством порядок вивільнення працівників у зв`язку з ліквідацією юридичної особи, а саме здійснено персональне попередження позивача про наступне звільнення, подано звітність до державної служби зайнятості, повідомлено первинну профспілкову організацію про масове вивільнення, проведено повний розрахунок з позивачем в день звільнення, в тому числі йому виплачена вихідна допомога в розмірі середньомісячного заробітку відповідно до ст.44 КЗпП України.

14.12.2020 до суду надійшов відзив відповідача-2 на позовну заяву, в якому відповідач-2 просить суд відмовити у задоволенні позову повністю. Свої заперечення проти позову обґрунтовує тим, що позивач помилково стверджує про реорганізацію Національної академії прокуратури України в Тренінговий центрів прокурорів України, оскільки Кабінет Міністрів України як засновник вищого навчального закладу - Національної академії прокуратури України постановою від 3 березня 2020 року № 175 «Деякі питання реалізації законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» ліквідував Національну академію прокуратури України. Правонаступництво прав та обов`язків Національної академії прокуратури України Тренінговим центром прокурорів не передбачено жодним законом, а також підзаконними актами. Разом із тим, обов`язок роботодавця щодо працевлаштування працівників передбачений лише у випадку реорганізації юридичної особи. У разі ліквідації юридичної особи функції з працевлаштування вивільнених осіб покладаються на державну службу зайнятості, до якої відповідач-1 своєчасно і в повному обсязі подав звітність про вивільнення працівників у зв`язку з його ліквідацією.

07.12.2020 до суду від представника третьої особи надійшли письмові пояснення, в яких останній посилається на безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог позивача та просить у задоволенні позову відмовити повністю.

Свої пояснення обґрунтовує тим, що для проведення реорганізації або перейменування Національної академії прокуратури України законодавчі передумови були відсутні. Згідно з ч.4 ст.104 ЦК України установа не може бути перетворена, крім випадків, передбачених законом. Приймаючи рішення про ліквідацію Національної академії прокуратури України, Кабінет Міністрів України та Офіс Генерального прокурора діяли в межах повноважень, установлених Законами України «Про управління об`єктами державної власності», «Про прокуратуру», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».

05.01.2021 від позивача надійшли відповіді на пояснення третьої особи, а також відповіді на відзив відповідача-1 і відповідача-2, з яких зазначено, що твердження, пояснення, аргументи відповідачів та третьої особи не обґрунтовані та не відповідають дійсності. Вважає, що припинення НАПУ мало відбутися виключно шляхом реорганізації. Відсутність приписаного у законах чіткого механізму створення ТЦПУ ніяк не виправдовує невиконання заходів із правонаступництва, а лише свідчить про прогалини законодавства щодо реформи прокуратури. Крім того стверджує, що відповідач-2 не спростував висунутих вимог, а своїми поясненнями довів вчинення ним порушень, а відповідач-1 наказом голови ліквідаційної комісії Національної академії прокуратури України звільнив протиправно. Тому позивач вважає, що позовні вимоги повинні бути задоволені в повному обсязі.

18.01.2021 до суду від відповідача-1 надійшли заперечення на відповідь на відзив, які є за своїм змістом та обґрунтуваннями є тотожними з відзивом на позовну заяву.

01.02.2021 до суду від відповідача-2 надійшли заперечення на відповідь на відзив, які є за своїм змістом та обґрунтуваннями також є тотожні з відзивом на позовну заяву.

15.02.2021 позивач подав до суду письмові пояснення стосовно заперечень відповідача-1 та відповідача-2 по справі, в яких зазначив, що за загальними правилами, ліквідація юридичної особи публічного права може мати місце у випадках, якщо в розпорядчому акті наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій ліквідованого органу. Тому ліквідація Академії потребувала припинення відносин, пов`язаних з підвищенням кваліфікації прокурорів і здійснення спеціальної підготовки кандидатів на посаду прокурорів, та відсутності потреби в управлінні такими відносинами з боку Офісу Генерального прокурора, чого фактично не відбулося.

26.02.2021 від відповідача-1 надійшли додаткові письмові пояснення проти позову.

01.03.2021 до суду від відповідача-1 надійшли пояснення щодо письмового опитування учасників справи, відповідно до яких відповідач зазначає про те, що поставлені запитання позивачем не стосуються обставин, що мають значення для справи, а відтак, керуючись п.2 ч.6 ст.93 ЦПК України, Національна академія прокуратури України відмовляється від надання відповіді на них.

Ухвалою суду від 09.06.2021 у задоволенні ряду клопотань, що подані учасними справи було відмовлено.

Оскільки розгляд справи відбувається в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи, особи, які беруть участь у справі, не викликались.

Суд, дослідивши та оцінивши матеріали справи, приходить до наступного висновку.

Встановлено, що Постановою Кабінету Міністрів України від 25 жовтня 2002 року №1582 «Про утворення Академії прокуратури України» утворено Академію прокуратури України при Генеральній прокуратурі України. Міністерству освіти і науки доручено здійснити заходи, пов`язані з утворенням Академії.

Указом Президента України від 25 жовтня 2007 року №1013/2007 «Про надання Академії прокуратури України статусу національної», ураховуючи загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності Академії прокуратури України та її вагомий внесок у розвиток національної освіти і юридичної науки, надано Академії прокуратури України статус національної і надалі іменувати її - Національна академія прокуратури України (далі - НАПУ, Академія).

Рішенням Ради прокурорів України від 01 листопада 2017 року №19 затверджено Статут НАПУ у новій редакції (далі по тексту - Статут).

Згідно з п.1.11 Статуту до основних завдань Національної академії прокуратури України було віднесено: здійснення спеціальної підготовки кандидатів на посаду прокурора з метою отримання та удосконалення ними знань та навичок практичної діяльності на посаді прокурора, складання процесуальних документів, вивчення прокурорської етики та засвоєння правил особистої безпеки прокурора; підвищення кваліфікації працівників прокуратури, у тому числі військових прокурорів; організація та проведення наукових досліджень у галузі права з метою впровадження результатів наукової роботи та їх подальшого використання у прокурорській діяльності; взаємодія з державними органами, навчальними та науковими установами, у тому числі міжнародними для організації науково-методичного забезпечення прокурорської діяльності та діяльності державних службовців прокуратури; сприяння у діяльності органів прокурорського самоврядування та кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.

Основним видом діяльності Академії є вища освіта (КВЕД 85.42), що підтверджується даними витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Виконання завдань Академії забезпечується працівниками Академії (п. 1.13 Статуту); до працівників Академії належать керівництво Академії, науково-викладацький склад та обслуговуючий персонал (п.3.1 Статуту).

За приписами розділу 9 Статуту припинення діяльності Академії відбувається шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації в порядку, встановленому законодавством України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2020 року №175 «Деякі питання реалізації законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» Національну академію прокуратури України ліквідовано; вирішено погодитися з пропозицією Генерального прокурора, що заходи з ліквідації зазначеної Академії здійснюються Офісом Генерального прокурора; взяти до відома, що Тренінговий центр прокурорів України створюється на базі Національної академії прокуратури України, що ліквідується.

05 березня 2020 року Генеральним прокурором Рябошапкою Р.Г. прийнято наказ №129 «Про ліквідацію Національної академії прокуратури України», яким, відповідно до статей 104, 105, 110, 111 Цивільного кодексу України, статті 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», статті 9 Закону України «Про прокуратуру» та пункту 25 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 175 від 3 березня 2020 року, припинено НАПУ (код згідно з ЄДРПОУ 26297233) шляхом ліквідації; утворено комісію з ліквідації НАПУ; установлено, що відповідно до частини четвертої статті 105 Цивільного кодексу України з моменту призначення комісії з ліквідації до неї переходять повноваження щодо управління справами, повноваження ОСОБА_2 - ректора НАПУ, припиняються.

06 квітня 2020 року Національна академія прокуратури України попередила викладача відділу підготовки прокурорів з представництва інтересів держави у суді інституту спеціальної підготовки Національної академії прокуратури України Нецьку Л.С. про вивільнення з 17 червня 2020 року на підставі частини 1 статті 40, частини 1 статті 49-2 Кодексу законів про працю України у зв`язку з ліквідацією Академії.

Наказом голови ліквідаційної комісії Національної академії прокуратури України від 02 червня 2020 року № 232-к позивача звільнено з посади викладача відділу підготовки прокурорів з представництва інтересів держави у суді інституту спеціальної підготовки Національної академії прокуратури України з 17 червня 2020 року у зв`язку з ліквідацією Академії.

Середньомісячна заробітна плата позивача відповідно до довідки від 13.07.2020 на час звільнення становила 24 797, 40 грн.

Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Зі змісту оспорюваного наказу встановлено, що підставою для звільнення позивача з займаної посади є ліквідація Національної академії прокуратури України.

Відповідно до п. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно п. 19 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за п. 1 ст.40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

За статтею 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Ліквідацією юридичною особи є спосіб її припинення, при якому припиняються всі її права, а зобов`язання мають бути виконані повністю в межах ліквідаціи?ноі? процедури (стаття 111 ЦК Украі?ни). Під реорганізацією юридичноі? особи розуміють припинення юридичноі? особи з переходом прав та обов`язків до іншоі? особи (правонаступника) в порядку загального правонаступництва (стаття 104 ЦК Украі?ни). При цьому, згідно з частиною четвертою статті 36 КЗпП Украі?ни, у разі реорганізаціі? (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується.

У випадках зміни власника підприємства (установи, організації) чи його реорганізації (злиття з іншим підприємством, приєднання до іншого підприємства, поділу підприємства, виділення з нього одного або кількох нових підприємств, перетворення одного підприємства в інше, дія трудового договору працівника продовжується (ч.3 ст.36 КЗпП України).

При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за п.1 ст.40 КЗпП України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями. Працівник, який був незаконно звільнений до реорганізації, поновлюється на роботі в тому підприємстві, де зберіглося його попереднє місце роботи.

Загальні положення щодо здійснення ліквідації юридичної особи визначені статтями 104, 105, 110, 111 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 110 ЦК України юридична особа ліквідується:

1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв`язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами;

2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади;

3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.

Статтею 135 ГК України встановлено, що власник майна має право одноосібно на основі належного йому (їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на свій розсуд визначаючи мету і предмет, структуру утвореного ним суб`єкта господарювання, склад і компетенцію його органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб`єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення заснованих ним суб`єктів господарювання відповідно до законодавства. Власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на праві власності, праві господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності - на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у межах, встановлених законом, інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до цього Кодексу та інших законів.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» управління об`єктами державної власності - це здійснення повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб. Такі повноваження можуть здійснювати не тільки органи виконавчої влади, але й органи судової та законодавчої влади.

Статтею 5 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» встановлено, що Кабінет Міністрів України є суб`єктом управління, який визначає об`єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об`єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб`єктам управління, визначеним цим Законом. Повноваження Кабінету Міністрів України як суб`єкта управління державною власністю не є вичерпними (п. 26 ч. 2 ст. 5 згаданого Закону).

При цьому частиною 1 статті 4 цього Закону встановлено, що суб`єктами управління об`єктами державної власності, серед інших, є органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами.

Згідно з частиною 1 статті 8 Закону України «Про прокуратуру» Офіс Генерального прокурора здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери управління Офісу Генерального прокурора.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності» уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань приймають рішення про створення, реорганізацію і ліквідацію підприємств, установ та організацій, заснованих на державній власності.

Перелік питань, які визначаються і встановлюються виключно законами України, врегульований статтею 92 Конституції України. Створення та ліквідація державних установ, організацій та підприємств не потребує регулювання на рівні закону, за виключенням випадків, коли інше прямо визначено у Конституції України та спеціальному законі.

Судом установлено, що Академія була утворена постановою Кабінету Міністрів України від 25.10.2002 №1582, закон не містив і не містить норми про те, що Національна академія прокуратури України створюється, реорганізується чи ліквідується виключно законом, тому доводи позивача про правову невизначеність з питання ліквідації Академії є необґрунтованими.

Як убачається зі змісту листа Національної академії прокуратури України №12/42 від 14.01.2020 на адресу Генерального прокурора Р.Рябошапки та доповідної записки до нього, ректор Академії ОСОБА_2 зазначав, що найбільш прийнятним вбачається спосіб припинення діяльності НАПУ шляхом її ліквідації.

Доказів того, що постанова Кабінету Міністрів України № 175 від 03.03.2020, якою було ліквідовано Національну академію прокуратури України, та накази Офісу Генерального прокурора щодо ліквідації Академії та створення Тренінгового центру прокурорів України у передбаченому законом порядку скасовані чи визнані протиправними, суду не надано.

За вказаних обставин, суд приймає до уваги зазначені вище нормативно-правові акти, як такі, що є чинними та не скасовані у встановленому законом порядку.

З матеріалів справи вбачається, що 05 березня 2020 року Генеральним прокурором Рябошапкою Р.Г. видано наказ №130 «Деякі питання утворення Тренінгового центру прокурорів України», яким відповідно до статей 9, 80 Закону України «Про прокуратуру» та пункту 25 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання реалізації законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 175 від 03 березня 2020 року, утворено Тренінговий центр прокурорів України на базі НАПУ, що ліквідується.

Відповідно до інформації з витягу Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Тренінговий центр прокурорів України зареєстровано 10.03.2020 як окрему юридичну особу, а Національна академія прокуратури України перебуває у стані припинення.

Пункти 180, 181 Рекомендацій XXXI Четвертого раунду оцінки «Запобігання корупціі? серед народних депутатів, суддів та прокурорів» GrecoRC4(2019)28, ухвалені 6 грудня 2019 року, на які покликається позивач, не мають відношення до питань правонаступництва (реорганізації) Національної академії прокурорів України.

Відповідно до Статуту Тренінгового центру прокурорів України, затвердженого наказом Генерального прокурора №243 від 29 травня 2020 року, ця державна установа здійснює: підвищення кваліфікації прокурорів; підготовку осіб, які успішно пройшли процедуру добору на посаду прокурора, спеціальну підготовку кандидатів на посаду прокурора, відповідно до Закону; підвищення кваліфікаціі? державних службовців, у тому числі органів прокуратури, з метою розвитку професіи?ноі? компетентності, а також працівників інших органів правопорядку, державних органів, установ, організаціи? незалежно від форми власності; добір та навчання тренерів; координацію діяльності регіональних відділень; міжнародне співробітництво.

Відповідно до п.14 Статуту Тренінгового центру прокурорів України до тренерськоі? діяльності залучаються прокурори, а також викладачі закладів вищоі? освіти, науковці, експерти та зовнішні тренери на підставі та умовах, визначених законодавством. Залучення фахівців до тренерської діяльності здійснюється на підставі договорів цивільно-правового характеру, з оплатою у розмірах, встановлених постановами Кабінету Міністрів України № 329 від 28 березня 2011 року «Деякі питання матеріального забезпечення працівників Національної школи суддів України та Тренінгового центру прокурорів України» (чинною на дату виникнення спірних правовідносин) та №1307 від 23 грудня 2020 року «Деякі питання матеріального забезпечення працівників Тренінгового центру прокурорів України».

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28 березня 2011 року № 329 «Деякі питання матеріального забезпечення працівників Національної школи суддів України та Тренінгового центру прокурорів України» (чинної на дату виникнення спірних правовідносин), постанови Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2020 року №1307 «Деякі питання матеріального забезпечення працівників Тренінгового центру прокурорів України», а також структури Тренінгового центру і його штатного розпису, погоджених Генеральним прокурором 07.04.2020, науково-педагогічні посади у Тренінговому центрі відсутні.

Таким чином, вказана державна установа в силу нормативних приписів здійснює підвищення кваліфікації прокурорів не власними силами, а залучає до цього процесу практикуючих фахівців.

Позивач до Тренінгового центру прокурорів України із заявкою на залучення до тренерської діяльності, форма якої розміщена на офіційному сайті Тренінгового центру, не звертався.

Водночас, відповідно до п.3.1 Статуту Академії до працівників належали керівництво Академії, науково-викладацький склад та обслуговуючий персонал.

Науково-педагогічний працівник - вчений, який має вищу освіту не нижче другого (магістерського) рівня, відповідно до трудового договору (контракту) в університеті, академії, інституті професійно провадить педагогічну та наукову або науково-педагогічну діяльність та має відповідну кваліфікацію незалежно від наявності наукового ступеня або вченого звання, підтверджену результатами атестації у випадках, визначених законодавством (ст.1 Закону України «Про науку і науково-технічну діяльність»).

Судом встановлено, що позивач на момент звільнення у зв`язку з ліквідацією Академії займав посаду викладача відділу підготовки прокурорів з представництва інтересів держави у суді інституту спеціальної підготовки Національної академії прокуратури України.

Доказів щодо тотожності завдань, функцій, штатного розпису, структури Тренінгового центру прокурорів України і Національної академії прокурорів України, посадових обов`язків їх працівників позивачем не надано та з матеріалів справи не встановлено.

Та обставина, що частина державного майна, яке раніше було закріплене за НАПУ на праві оперативного управління, була передана Тренінговому центру наказом Офісу Генерального прокурора від 11.06.2020 №50б, жодним чином не свідчить та як наслідок не призводить до правонаступництва прав і обов`язків ліквідованої установи, зокрема у відносинах з працівниками такої установи.

Згідно з частиною 1 статті 8 Закону України «Про прокуратуру» Офіс Генерального прокурора здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери управління Офісу Генерального прокурора, в тому числі має право створювати державні установи та передавати їм майно на праві оперативного управління.

Пунктом 3.4.4 Державного класифікатора ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання» передбачено, що державна установа утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Також суд враховує, що п.25 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» передбачає створення Тренінгового центру прокурорів України на базі Національної академії прокуратури України.

Разом з цим, суд не приймає до уваги доводи позивача про те, що НАПУ має статус національної, а тому її може бути позбавлено такого статусу лише на підставі Указу Президента України.

Указом Президента України від 16 червня 1995 року № 451/95 «Про Положення про національний заклад (установу) України» затверджено Положення про національний заклад (установу) України.

Пунктами 1, 2 Положення про національний заклад (установу) України це Положення визначає умови і порядок надання державному закладу (установі) України гуманітарної сфери статусу національного.

Статус національного надається закладу (установі) України, який досяг найвищих показників у своїй діяльності щодо використання інтелектуального потенціалу нації, реалізації ідеї національного відродження і розвитку України, запровадження державної мови і є провідним серед галузевої групи закладів (установ) гуманітарної сфери.

За приписами пунктів 6, 7 Положення про національний заклад (установу) України заклад (установу) може бути позбавлено статусу національного указом Президента України в разі, якщо заклад (установа) втрачає показники діяльності, передбачені у пункті 3 цього Положення.

Подання щодо позбавлення закладу (установи) статусу національного вноситься міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади, у підпорядкуванні якого заклад (установа) перебуває, і погоджується із заінтересованим державним органом.

Проект указу з цього питання подає Кабінет Міністрів України з необхідними обґрунтуваннями.

З огляду на наведені норми Положення про національний заклад (установу) України судом встановлено, що ним передбачені підстави набуття та позбавлення закладу статусу національного. При цьому, норми вказаного Положення жодним чином не стосуються порядку та підстав ліквідації такого закладу.

Доводи позивача про наявність порушень трудового законодавства при його звільненні стосуються виключно правових наслідків реорганізації, проте такі доводи є безпідставними у зв`язку з відсутністю як юридичного, так і фактичного правонаступника Національної академії прокуратури України.

Відповідно до ч. 3 ст. 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» у разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також провести консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом`якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.

Згідно із ст. 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Державна служба зайнятості інформує працівників про роботу в тій самій чи іншій місцевості за їх професіями, спеціальностями, кваліфікаціями, а у разі їх відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. У разі потреби особу може бути направлено, за її згодою, на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації відповідно до законодавства.

Крім того, відповідно до абз. 3 п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України «Про зайнятість населення» роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією установ, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання не пізніше ніж за два місяці до вивільнення.

На виконання вимог ст. 111 ЦК України, статей 40, 49-2 КЗпП України, ст. 22 Закону України «Про професійні спілки», ст. 50 Закону України «Про зайнятість населення» ліквідаційна комісія Академії вчинила наступні дії з вивільнення працівників у зв`язку з ліквідацією: надано первинній профспілкової організації інформацію про причини наступних звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися та про терміни проведення звільнень; за два місяці до запланованих звільнень подано до Державної служби зайнятості звіт про заплановане вивільнення працівників за формою звітності № 4-ПН «Інформація про заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці (копія звіту залучена до матеріалів справи); 06 квітня 2020 року здійснено попередження позивача про його вивільнення з 17 червня 2020 року на підставі частини 1 статті 40, частини 1 статті 49-2 Кодексу законів про працю України у зв`язку з ліквідацією Академії.

Згідно з частиною першою статті 22 Закону Украі?ни «Про заи?нятість населення» основними завданнями центрального органу виконавчоі? влади, що реалізує державну політику у сфері заи?нятості населення та трудовоі? міграціі?, и?ого територіальних органів є: реалізація державноі? політики у сфері заи?нятості населення та трудовоі? міграціі?; сприяння громадянам у підборі підходящоі? роботи; надання роботодавцям послуг з добору працівників; участь в організаціі? проведення громадських та інших робіт тимчасового характеру; сприяння громадянам в організаціі? підприємницькоі? діяльності, зокрема, шляхом надання індивідуальних та групових консультаціи?; організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікаціі? безробітних з урахуванням поточних та перспективних потреб ринку праці; проведення професіи?ноі? орієнтаціі? населення тощо.

З огляду на викладене, обов`язок з працевлаштування може бути покладено на власника підприємства, установи, організаціі? лише у випадку реорганізаціі? юридичноі? особи, коли права та обов`язки юридичноі? особи переходять до іншоі? особи внаслідок правонаступництва.

Вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника на іншому підприємстві чи після розірвання з працівником трудового договору відповідно до вимог частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України не є обов`язком роботодавця (такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2019 року у справі N 199/742/17).

Покладення на державні установи як роботодавця у разі їх ліквідації додаткових обов`язків з працевлаштування звільнених працівників чинним законодавством не передбачене.

Відповідно до статті 11 Підрозділу D Конвенції Міжнародної організації праці N 158 "Про припинення трудових прав з ініціативи роботодавця" (ратифікованої Україною 04 лютого 1994 року) працівник, з яким намічено припинити трудові відносини, має право бути попередженим про це в розумний строк або має право на грошову компенсацію замість попередження, якщо він не вчинив серйозної провини, тобто такої провини у зв`язку з якою було б недоцільно вимагати від роботодавця продовжувати з ним трудові відносини протягом строку попередження. Коли роботодавець планує здійснити значні зміни виробництва, програми, організації, структури чи технології, котрі можуть призвести до припинення трудових відносин, він повинен якомога раніше провести з відповідними представниками працівників консультації, зокрема щодо здійснення таких змін, їхніх можливих наслідків та щодо заходів запобігання несприятливим наслідкам. У разі припинення трудових відносин з причин економічного, технічного, структурного чи аналогічного плану заходами, які відповідають умовам кожної країни і яких вживає компетентний орган, по змозі у співробітництві з роботодавцем і відповідними представниками працівників, треба сприяти найскорішому влаштуванню звільнених працівників на іншій роботі та, при потребі, набуттю ними професійної підготовки чи перепідготовки (п.25 Рекомендацій щодо припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця №166).

Статтею 1 Рекомендації визначено, що її положення можуть застосовуватись через національне законодавство або правила, колективні договори, правила внутрішнього трудового розпорядку підприємства, рішення арбітражних або судових органів чи будь-яким іншим способом, що відповідає національній практиці й підходить до національних умов.

З огляду на викладене вище, суд приходить до висновку, що відповідач-1 дотримано порядок звільнення позивача, встановлений ст.ст. 40, 48, 49-2 КЗпП України та Законом України «Про зайнятість населення».

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся за сприянням у працевлаштуванні до районних філій Київського міського центру зайнятості, що підтверджується листом Київського міського центру зайнятості від 18.03.2020 №04-700/10-21/21 та реєстрацію безробітного припинено з 19.06.2020 у зв`язку з самостійним працевлаштуванням, що у свою чергу свідить про відсутність порушень трудових прав позивача.

Щодо доводів позивача про необхідность застосування у спірних правовідносинах зазначеної позивачем судової практики, що наведені у постановах Верховного Суду, яка сформована у справах про поновлення на посадах в юридичних особах публічного права, які ліквідуються, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанова Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі N 910/3040/16). Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Так, постанови Верховного Суду України від 04.03.2014 № 21-8а14, від 28.10.2014 № 21-484а14, від 27.05.2014 № 21-108а14 стосувались випадку ліквідації регіональних митниць та створення у структурі Державної митної служби нових регіональних митниць; постанови Верховного Суду України від 31.01.2018 № 824/3229/14-а - ліквідації відділу в обласній адміністрації та утворення на його базі нового відділу з тими самим функціями і підпорядкуванням; постанови Верховного Суду від 25.06.2020 № 420/6852/18, від 14.03.2018 №802/113/16-а - ліквідації головних управлінь Міністерства внутрішніх справ України в областях та утворення головних управлінь Національної поліції з тими самими функціями і залишенням останніх у структурі Національної поліції, діяльність якої спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України; постанови Верховного Суду від 12.12.2018 № 815/436/17, від 10.10.2018 № 816/979/17 - ліквідації управлінь Державного агентства рибного господарства та утворення на їх місці нових управлінь з тими самими функціями та підпорядкуванням; постанови Верховного Суду від 07.05.2020 № 591/3048/16-а, від 20.12.2019 № 591/3053/16-а, від 13.09.2019 № 591/3065/16 від 21.03.2018 № 802/651/16-а - ліквідації управлінь державних адміністрацій та утворення на їх базі нових управлінь.

В усіх без виключення постановах Верховного Суду України від 04.03.2014 № 21-8а14, від 28.10.2014 № 21-484а14, від 27.05.2014 № 21-108а14, від 27.03.2019 № 212/9737/15-ц, від 31.01.2018 № 824/3229/14-а та постановах Верховного Суду від 25.06.2020 № 420/6852/18, від 14.03.2018 № 802/113/16-а, від 07.05.2020 № 591/3048/16-а, від 20.12.2019 № 591/3053/16-а, від 13.09.2019 № 591/3065/16-а, від 12.12.2018 № 815/436/17, від 10.10.2018 № 816/979/17, від 21.03.2018 № 802/651/16-а йдеться про те, що у кожному із цих випадків новоутворена юридична особа публічного права - суб`єкт владних повноважень виконував ті самі функції і завдання, що й ліквідований суб`єкт без зміни способу та форми виконання завдань та здійснення функцій, оскільки йдеться про інституційну наступність.

Ні Національна академія прокуратури України, ні Тренінговий центр прокурорів України не наділені владними повноваженнями, не відносяться до державних органів і суб`єктів державних повноважень, правовідносини із колишніми працівниками Академії є трудовими, а не публічною службою, порядок звільнення внаслідок ліквідації Академії регулюється трудовим законодавством.

Водночас у справах цивільної юрисдикції сформульовано висновки про те, що вжиття роботодавцем заходів для працевлаштування працівника на іншому підприємстві чи після розірвання з працівником трудового договору відповідно до вимог частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України не є обов`язком роботодавця (постанова Верховного суду від 23 грудня 2019 року у справі N 199/742/17).

Аналізуючи доводи позивача про необхідність застосування практики ЄСПЛ, суд зазначає наступне.

Європейський суд з прав людини у рішенні Chen v. The Netherlands (заява № 37075/06) вказав, що Конвенція як така не гарантує права на працю, а отже, пряме застосування практики Суду до правовідносин, які виникають з трудових спорів, є помилковим.

Позивач помилково покликається на позицію Європейського Суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office), оскільки вказане рішення є рішенням Суду Європейського Союзу (Європейського Суду Справедливості), а не рішенням Європейського суду з прав людини. Тільки рішення Європейського суду з прав людини застосовуються в Україні як джерело права. Натомість до вступу України до Європейського Співтовариства рішення Суду Європейського Союзу не мають статусу джерела права.

В усіх справах, що можуть стосуватись права на «розвиток особистості в професійного та ділового характеру» і на які покликається позивач, йдеться не про право на працю і не про захист від незаконного звільнення, а про право на провадження ділової діяльності або позбавлення права на доступ до конкретної професії загалом.

Так, у справі NIEMIETZ v. GERMANY її предметом є поширення гарантій, передбачених Конвенцією в статті 8, на офіс адвоката, який зазнав обшуку. У цій справі суд досліджував особливості здійснення професійної діяльності адвоката і необхідність автономного застосування поняття «житло» до офісу адвоката.

У справі ж "Сідабрас і Дзяутас проти Литви" (заяви 55480/00 and 59330/00 Sidabras and Dziautas v. Lithuania) йшлось про те, що у травні 1999 року заявників було звільнено із займаних посад на підставі Закону "Про оцінку КДБ (НКВС, НКДБ, МДБ) СРСР і теперішньої діяльності кадрових співробітників цієї організації" (далі - Закон про оцінку КДБ), який був прийнятий 16 липня 1998 року і набув чинності 1 січня 1999 року. Згідно з цим законом колишні кадрові співробітники КДБ не мають права протягом 10 років після набуття цим законом чинності працювати на державній службі, у військових структурах, поліції, прокуратурі, судах, на дипломатичній службі, митницях, у правовій сфері, у банках, в організаціях зв`язку та у закладах освіти. Розглядаючи цю справу, суд вказав, що звільнення по люстрації з державної служби може бути прийнятним, а от постійна заборона на працю в приватних компаніях - ні. Таким чином, у цій справі йшлось не про право на працю як таку, а про всеосяжну заборону на працевлаштування в майбутньому в приватних компаніях. Відтак, ця справа також не є такою, яка стосується права на працю будь-якої особи при ліквідації роботодавця.

За усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання вважатиметься необхідним у демократичному суспільстві для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає нагальній суспільній необхідності, та, зокрема якщо воно є пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Термін згідно із законом, серед іншого, позначає те, що воно повинно мати певне підґрунтя в національному законодавстві. Підґрунтям для звільнення позивача були викладені вище у їх системному взаємозв`язку норми Закону України «Про прокуратуру» із змінами, Закону України «Про управління об`єктами державної власності», Цивільного кодексу України та Кодексу законів про працю України, які надавали компетентним органам державної влади право прийняти рішення про ліквідацію юридичної особи, а уповноваженому роботодавцем органу - рішення про вивільнення працівників у зв`язку з ліквідацією юридичної особи.

Легітимною метою для прийняття вказаних рішень були необхідність докорінної зміни системи спеціальної підготовки та підвищення кваліфікації прокурорів, а також забезпечення інституційної незалежності державної установи, що здійснюватиме підвищення кваліфікації прокурорів і їх спеціальну підготовку, від будь-яких гілок влади. Так, ліквідувавши Національну академію прокуратури України, Кабінет Міністрів України відмовився від необхідності подальшого заснування подібних юридичних осіб, тим самим надавши інституційно незалежному Генеральному прокурору право самостійно визначати державну установу, яка забезпечуватиме іншу форму підготовки і підвищення кваліфікації прокурорів.

Щодо необхідності подібних заходів у демократичному суспільстві, то проведення реформ, зокрема і тих, що відбуваються у сфері правосуддя, подекуди пов`язано з втратою роботи особами, які працювали в юридичних особах, що підлягають невідкладному реформуванню. Без проведення таких змін ставиться під загрозу функціонування держави, зокрема, сфери правосуддя.

Що стосується заявлених позовних вимог позивача про поновлення на роботі у відповідача-2, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч.1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Згідно із ч. 6 статті 265 ЦПК України висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог не може залежати від настання або ненастання певних обставин (умовне рішення), в даному разі проведення припинення відповідача-2.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статей 235, 240-1 КЗпП України.

Разом з тим, суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції інших осіб, а саме поновити позивача на роботі у новоствореній юридичній особі.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з Рекомендацією N R (80) 2 комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11 травня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Отже, під дискреційним повноваженням розуміють таке повноваження, яке надає певний ступінь свободи адміністративному органу при прийняті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.

Зі змісту наведених норм вбачається, що питання призначення певної особи на посаду в установі належить до компетенції власника, який укладає трудовий договір із працівником, а тому є саме дискреційним повноваженням відповідача - Тренінгового центру прокурорів України.

Аналогічні висновки містяться в постановах Верховного Суду від 28 березня 2019 року у справі N 755/3495/16-ц, від 17 липня 2019 року у справі N 823/5365/15, 11 червня 2020 року у справі N 804/4143/16.

З огляду на вказане вище, суд приходить до висновку, що з боку відповідача-1 було дотримано процедуру звільнення позивача з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Згідно зі статтями 12, 13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених ст. 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.

Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.

Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Посилання позивача з приводу того, що відповідач-2 є фактичним правонаступником відповідача-1, не відповідають дійсним обставинам справи та не підтверджені доказами, які містяться в матеріалах справи.

Конституцією України передбачено, що всі рівні перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (статті 24 та 129).

Виходячи зі змісту ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків.

Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, N 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

За вказаних вище обставин, розглянувши справу в межах визначених позивачем предмету спору та підстав для його задоволення, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову в частині визнання незаконним та скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, не ґрунтуються на встановлених нормах цивільного та трудового законодавства України, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні та не доведені позивачем, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Оскільки суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для поновлення позивача на роботі, а тому правові підстави для задоволення вимог позивача і в частині стягнення середнього заробітну за час вимушеного прогулу, також відсутні.

Враховуючи наведене вище, позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно із ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а в разі відмови в позові покладається на позивача.

При поданні позовної заяви позивачем не було сплачено судовий збір посилаючись на вимоги п.1 ч.1 ст. 5 Закону України « Про судовий збір» , а також те, що позовні вимоги пов`язані виключно з поновленням на посаді та стягненням заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Так, за приписами п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Відповідно до заявлених позовних вимог позивачем заявлено наступні позовні вимоги, а саме: дві позовні вимоги немайнового характеру - про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення та про поновлення позивача на посаді, позовна вимога майнового характеру - про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

За змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця та не входить до структури заробітної плати.

Пільга щодо сплати судового збору, передбачена пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» згідно з якою від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі, не поширюється на вимоги позивачів про стягнення середнього заробітку.

Такі правові висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 та ухвалах Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі №505/3097/17, від 28 лютого 2019 року у справі №442/2603/18, від 05 березня 2019 року у справі № 554/7844/18, від 21 березня 2019 року у справах №341/437/18, №544/528/18-ц, від 07 червня 2019 року у справі №755/14829/18 від 12 червня 2019 року у справі №759/10039/18.

У силу ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, позовна вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що не є заробітною платою, підлягає оплаті судовим збором за ставками, передбаченими для позовних вимог майнового характеру.

Крім того, позовна вимога про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення також підлягає оплаті судовим збором за ставками, передбаченими для позовних вимог немайнового характеру.

З огляду на викладене, суд не вбачає підстав для звільнення позивача від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» за позовними вимогами про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення та про стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду: позовної заяви майнового характеру, яка подана фізичною особою або фізичною особою - підприємцем, ставка судового збору складає 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб та не більше 5 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; позовної заяви немайнового характеру, яка подана: фізичною особою, ставка судового збору складає 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» установлено у 2020 році прожитковий мінімум працездатних осіб: з 1 січня 2020 року - 2 102 гривні.

Згідно із ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судовий збір» за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру.

З огляду на те, що при зверненні до суду позивачем не було сплачено судовий збір та такі підстави для звільнення судом не встановлені, приймаючи до уваги те, що суд прийшові до висновку про відмову у задоволенні позову позивачу, а тому з позивача на користь держави підлягає стягненню судовий збір за вимогу немайнового характеру у розмірі 840,80 грн., а також 840, 80 грн. за вимоги майнового характеру.

Визначаючи розмір судового збору за вимогу майнового характеру у розмірі 840, 80 грн. судом враховано, що на час звернення до суду позивачем не було визначено конретної суми до стягнення.

Враховуючи, що такий позов пред`явлено до суду 17.07.2020 , тобто в межах місячного строку, а середньомісячний заробіток позивача становить 24 797, 40 грн., розмір судового збору станом на день звернення до суду мав становити 840, 80 грн.

Керуючись Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 36, 40, 44, 49-2, 232, 233, 235 КЗпП України, статтями 104, 111 ЦК України, статтями 1, 5, 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», статтями 8, 80 Закону України «Про прокуратуру», статтею 50 Закону України «Про зайнятість населення», статтею 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», постановою Кабінету Міністрів України від 03 березня 2020 року №175 «Деякі питання реалізації законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», статтями 2-7, 10, 12, 19, 76-81, 133 -141, 262-268 ЦПК України,суд,-

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Національної академії прокуратури України в особі Комісії з ліквідації, Тренінгового центру прокурорів України, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: Офіс Генерального прокурора про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на коисть держави судовий збір у розмірі 1681, 60 грн.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду через Деснянський районний суд міста Києва.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано 09.06.2021.

Суддя О.М. Букіна