Рішення № 97435982, 04.06.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/8100/19

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Вовченко O.A.,

секретар судового засідання Іщенко С.О.,

за участю:

представника позивача – Лещенко А.В. (згідно ордеру),

представника відповідача - Білоконь Н.О. (за довіреністю),

розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_2 в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу,-

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду 28.12.2019 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в України в Одеській області, в якій позивач просить суд:

- визнати наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 243 від 19.12.2019 року про відмову оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протиправним і скасувати його;

- зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .

Ухвалою суду від 02 січня 2020 року прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 , відкрито провадження у адміністративній справі та визначено розглядати справу за правилами загального позовного провадження з викликом учасників процесу.

28 січня 2020 року ухвалою суду клопотання представника позивача задоволено. Об`єднано в одне провадження адміністративні справи: №420/8100/19 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу № 243 від 19.12.2019 року і зобов`язання вчинити певні дії та №420/336/20 за позовом ОСОБА_2 в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу №6 від 11.01.2020 року, зобов`язання вчинити певні дії - під загальним номером №420/8100/19. Ухвалено розгляд справи №420/8100/19 почати спочатку за правилами загального позовного провадження.

18 березня 2020 року ухвалою суду клопотання представника позивачів про зупинення провадження по справі задоволено. Зупинено провадження по справі до завершення обмежувальних протиепідемічних заходів.

Усною ухвалою суду від 11 лютого 2021 року, внесеною до протоколу судового засідання, поновлено провадження у справі.

15 березня 2021 року ухвалою суду закрито підготовче провадження по справі та призначено справу №420/8100/19 до судового розгляду по суті.

Ухвалою суду від 14 квітня 2021 року зупинено провадження по справі до 12:00 год. 28 квітня 2021 року.

Усною ухвалою суду від 28 квітня 2021 року, внесеною в протокол судового засідання, поновлено провадження у справі.

В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначають, що вони звернулись до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні у порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Проте, відповідач протиправно відмовив в оформленні документів для вирішення питання про визнання їх біженцями, вважають, що спірні накази прийнято без дослідження всіх обставин, які мають суттєве значення для вирішання питання. Вказують, що заяви позивачів не носять характеру зловживання. Зазначають, що ОСОБА_1 є членом політичної партії «Хізб ут-Тахрір», а ОСОБА_2 є ученицею політичної партії «Хізб ут-Тахрір», та з огляду на те, що у Таджикистані діяльність «Хізб ут-Тахрір» заборонена, а організація визнана екстремістською, їх повернення до країни походження може мати ризик переслідування. Крім того, позивачі не можуть повернутися до Таджикистану через ризик побоювання за своє життя та здоров`я. Підкреслюють, що діяльність політичної партії « ІНФОРМАЦІЯ_1 » в Україні не заборонена. Також, позивачами зазначено, що на стадії вирішення питання про оформлення документів для вирішення питання про визнання їх біженцями, відповідач фактично вирішив питання про надання чи відмову у наданні їм такого статусу.

22 січня 2020 року за вх.№2985/20 та 06.02.2020 за вх.№5473/20 від Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшли відзиви на позовні заяви позивачів, в яких відповідач зазначає, що позивачі не надали інформацію про реальні чинники, які можуть загрожувати завданням їм фізичної або моральної шкоди у країні громадянської належності - Таджикистані. Крім того, позивачі зазначають, що жодних переслідувань або насилля за ознаками раси, національності, релігії, громадянства або через політичні погляди вони не зазнавали. Позивачі також не навели фактів й обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, а їх обгрунтування причин, за якої позивачі наразі не можуть повернутися до країни походження мають суперечливу інформацію. Зазначає, що позивачі звернулися із заявами про набуття міжнародного захисту після потрапляння на територію України із зволіканням. Крім того, на території Російської Федерації та Туреччини позивачі перебували тривалий час, проте, із захистом не звертались. Представник відповідача просить у задоволенні позовних вимог відмовити.

Вивчивши матеріали справи, ознайомившись з позовними заявами та доданими до них доказами, відзивами відповідача на позовну заяву, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги, та перевіривши їх наданими з боку учасників справи доказами, судом встановлено наступне.

09.12.2019 Головним управлінням ДМС в Одеській області відносно ОСОБА_1 складено протокол про адміністративне правопорушення (т.1 а.с.65-66) та постанову про накладення адміністративного стягнення (т.1 а.с.67-68) про те, що ним були порушені правила перебування іноземців в Україні – проживання без документів на право проживання

09.12.2019 ОСОБА_1 звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.71-73, 83-90), у якій зазначає, що у 1999 році виїхав з Таджикистану до Російської Федерації. Проте, через участь у політичній партії «Хізб ут-Тахрір» у 2015 році виїхав до Туреччини. Маючи побоювання, що Туреччина може екстрадувати його до Російській Федерації чи Таджикистану, покинув Туреччину та прибув через Молдову до України.

19 грудня 2019 року за результатами розгляду заяви ОСОБА_1 від 09 грудня 2019 року головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області зроблено висновок «про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі-Висновок) (т.1 а.с.146-164).

Відповідно до зазначеного Висновку «громадянин Таджикистану на установчі дані ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 є уродженцем населеного пункту Сельбур, Хатлонської області. За національністю таджик, за віросповіданням мусульманин, до жодної течії ісламу себе не відносить. Аналізом матеріалів особової справи встановлено, що шукач захисту легально в`їхав на територію України 02.07.2018 на автомобілі з території Молдови. З території Таджикистану востаннє вибув у 2012 році авіарейсом Душанбе (Таджикистан) – Москва (РФ), на території Росії (м.Москва) перебував до 2015 року та виїхав до Туреччини (м.Стамбул), де знаходився протягом року. У грудні 2016 року заявник повернувся до РФ (м.Москва), більше року знаходився на території Росії та на початку 2018 року знов вилетів до Стамбулу (Туреччина). Зі слів особи, після двох невдалих спроб потрапляння на Російської Федерації з Території Туреччини у лютому та квітні 2018 року, протягом травня – липня 2018 року перебував на територіях Киргизстану (м.Бішкек), Казахстану (м.Алмати), Молдови (м.Кишинів). Вперше заявник потрапив до РФ у 1999 році, протягом 1999-2012 років, систематично повертався до країни громадянської належності.

Звернення до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відбулось 09.12.2019 року. Виїзд з регіону постійного проживання, зі слів шукача захисту, відбувся з метою працевлаштування на території Росії, неможливість повернення до Таджикистану особа пов`язує з можливим фабрикуванням відносно нього кримінальних проваджень в країні громадянської належності за отриманими від РФ та Туреччини даними щодо його членства в забороненій на Батьківщині організації «Хізб ут-Тахрір».

За результатами розгляду матеріалів особової справи шукача захисту можливо визначити, що він не переслідувався в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця.

Заявник чітко стверджує, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, по відношенню до заявника не застосовувалося фізичне насилля або утиски в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця.

Інформація, надана заявником з приводу вірогідності виникнення проблем в нього у випадку повернення на Батьківщину через членство в згаданій ісламській політичній партії не може бути розглянута як підстава надання йому міжнародної форми захисту.

Посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності заявнику буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського, або принизливого поводження чи покарання, враховуючи те, що доведення зворотного здійснено не було.

Шукач захисту потрапив в Україну в липні 2018 року, водночас із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише після закінчення строку легального перебування із тривалим зволіканням в грудні 2019 року, що вказує на незацікавленість особи в питанні отримання міжнародної форми захисту».

Приймаючи до уваги зазначений Висновок заступником начальника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ №243 від 19 грудня 2019 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі-Наказ) (т.1 а.с.165), яким наказано: «Відмовити в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Таджикистану Баротов ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; відповідно до чинного законодавства видати заявнику письмове повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; ознайомити заявника з порядком оскарження прийнятого рішення в судових інстанціях або ДМС».

19 грудня 2019 року за вих.№5/1-441 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області на адресу ОСОБА_1 направлено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.1 а.с.166-171).

У зазначеному повідомленні вказано про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зазначено, що «за результатами аналізу матеріалів заяви та особової справи було встановлено, що ОСОБА_8 історія переслідування є необгрунтованою та не може бути розглянута з позиції надання міжнародного захисту. Крім того, отримані від Вас пояснення містять розбіжності, які знижують рівень довіри до Вашого клопотання.

Встановлено, що ані під час перебування в Таджикистані, ані перебуваючи поза межами країни громадянської належності Ви не зазнавали та не зазнаєте жодних переслідувань за конвенційними ознаками».

09.12.2019 Головним управлінням ДМС в Одеській області відносно ОСОБА_2 складено протокол про адміністративне правопорушення (т.2 а.с.116) та постанову про накладення адміністративного стягнення (т.2 а.с.117) про те, що нею були порушені правила перебування іноземців в Україні – проживання без документів на право проживання

09.12.2019 ОСОБА_2 звернулась до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.105-115, 120-121), у якій зазначає, що через участь у політичній партії « ІНФОРМАЦІЯ_1 » вона може стати жертвою переслідувань за політичними та релігіозними мотивами у країні її належності – Таджикистані.

11 січня 2020 року за результатами розгляду заяви ОСОБА_2 від 09 грудня 2019 року головним спеціалістом відділу по роботі з шукачами захисту управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області зроблено висновок «про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі-Висновок) (т.2 а.с.210-233).

Відповідно до зазначеного Висновку «громадянка Таджикистану на установчі дані ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 є уродженцем с.Жеркала, Кулябський район, Таджикистан. За національністю узбечка, за віросповіданням мусульманка сунітського толку, канонів релігії дотримується повністю.

Заявниця не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке б було пов`язано з її расовою, національною, релігійною належністю.

Щодо виїзду з країни громадянської належності заявниця повідомила, що у 2008 році вона вибула авіарейсом Душанбе (Таджикистан) – Москва (РФ), де перебувала до 2014 року, після чого вибула до м.Стамбул (Туреччина). В 2017 році приблизно на півроку повернулась до м.Москва (РФ). В подальшому протягом 2017-2019 років проживала на території Туреччини. Надалі вибула авіарейсом Стамбул (Туреччина) – Львів (Україна). Кордон України перетнула 16.02.2019.

У своєму клопотанні особа повідомила, що її виїзд за межі країни громадянської належності був обумовлений проживанням її чоловіка на території Російської Федерації у зв`язку з роботою. Заявниця стверджує, що займається вивченням та детальним ознайомленням з ідеологією радикальної ісламістської організації «Хізб ут-Тахрір», займає позицію учня («даріса») у структурі філіалу зазначеної організації. Наразі вона не бажає повертатися на територію країни громадянської належності через бажання уникнути ймовірного покарання у вигляді позбавлення волі, яке може бути призначено їй на Батьківщині через її зв`язок з даною структурою, діяльність якої заборонена в Таджикистані.

З матеріалів особової справи спостерігається, що заявниця не змогла належним чином обгрунтувати заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в контексті наявності в неї ознак.

Твердження заявниці з приводу обставин ймовірних переслідувань на території країни громадянської належності носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні.

Заявниця не зазнавала особистого переслідування на території країни громадянської належності за ознаками раси, громадянства, національності або віросповідання, політичних переконань або ознакою належності до певної соціальної групи на момент прийняття рішення стосовно виїзду за межі Таджикистану.

Єдиною причиною виїзду заявниці у 2008 році за межі країни громадянської належності було бажання сумісного проживання з чоловіком. На момент виїзду за межі Таджикистану заявниця не мала жодних побоювань, не існувало жодних обставин переслідувань стосовно неї на Батьківщині., мала намір повернутися до країни громадянської належності. В період проживання особи в Таджикистані ні у неї, ні у її близьких родичів не виникало жодних проблем.

Заявниця проживала протягом тривалого періоду на території РФ, Туреччини на період перебування в яких не зазнавала жодних проблем.

Особа не зверталася за міжнародним захистом на території даних країн.

Звернення особи із заявою на території України відбулося зі зволіканням. Дані відомості свідчать про бажання заявниці в першу чергу легалізувати власне становище на території третіх країн, в яких довготривалий період вона проживала, відсутність реальних побоювань та необхідності в міжнародному захисті.

Жодні права особи не порушувались у період її проживання на Батьківщині, мала все необхідне для проживання.

У заявниці не виникало жодних суттєвих конфліктів з населенням країни громадянської належності.

З моменту прибуття до України з 16.02.2019 заявниця жодного разу не відвідувала зібрань організації «Хізб ут-Тахрір», що свідчить про відсутність безперервного стійкого зв`язку особи з даним угрупуванням та про можливість продовження релігійної діяльності поза межами структурної організації.

Враховуючи проведений аналіз вищезазначеної інформації, можливо визначити, що викладені заявницею обставини стосовно її можливого переслідування на Батьківщині не може стати підставою для її потенційних переслідувань у випадку повернення на територію країни громадянської належності».

Приймаючи до уваги зазначений Висновок заступником начальника Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ №6 від 11 січня 2020 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» (далі-Наказ) (т.2 а.с.209), яким наказано: «Відмовити в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Таджикистану ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 та її неповнолітніх дітей на установчі дані ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_7 ; відповідно до чинного законодавства видати заявниці письмове повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; ознайомити заявника з порядком оскарження прийнятого рішення в судових інстанціях або ДМС.

11 січня 2020 року за вих.№5/1-6 Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області на адресу ОСОБА_2 направлено повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.2 а.с.12-14). У зазначеному повідомленні вказано про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та зазначено, що «аналізом матеріалів Вашої особової справи неможливо визначити, що викладені ОСОБА_10 причини звернення за міжнародним захистом не мають відношення до ознак визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Результати проведеного аналізу вказують на необгрунтованість ОСОБА_11 побоювань зазнати переслідування або серйозної шкоди у разі повернення до Таджикистану. Додатково встановлено, що обставини, повідомлені ОСОБА_10 стосовно небажання повернення до країни громадянської належності визнаються необгрунтованими. Зокрема, встановлено, що Ви мали змогу безперешкодно проживати на території країни громадянської належності, по відношенню до ОСОБА_12 не застосовувалось жодних заходів обмежувального, дискримінаційного або запобіжного характеру, Ви не зазнавали елементів особистих переслідувань.

Аналізом матеріалів особової справи неможливо обгрунтувати причину Вашого виїзду з країни громадської належності та небажання повернення на Батьківщину з позиції визнання біженцем в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадської належності ОСОБА_13 не зазнавали і не зазнаєте жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця.

Можливо визначити відсутність ознак, які можуть бути розглянуті в контексті визнання Вас особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Ви не надали обгрунтованих тверджень стосовно можливості застосування стосовно Вас смертної кари, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження у випадку повернення на Батьківщину.

Також, ані ОСОБА_13 , ані ОСОБА_14 близькі родичі не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень, свавільних арештів, затримань або позасудових рішень на території громадянської належності, не були причетні до обставин порушення власних прав».

Не погодившись з прийнятими Наказами позивачі звернулися до суду з позовними заявами.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.

Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Згідно з ч.5 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п.195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Частиною другою статті 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Крім того, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Відповідно до частини третій статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.

При цьому суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Таким чином, особа, яка шукає притулку, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Але таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

З матеріалів особових справ позивачів вбачається, що причиною їх виїзду з країни громадянської належності ОСОБА_1 став пошук роботи, а причиною виїзду ОСОБА_2 – бажання проживати разом з ОСОБА_1 . Позивачі не бажають повертатися до країни громадянської належності через бажання уникнути ймовірного покарання у вигляді позбавлення волі, яке може бути призначено їм на батьківщині через їх участь в забороненій на території Таджикистану політичній партії «Хізб ут-Тахрір».

Матеріали справи містять довідку №1441/01 від 23.01.2019 (т.1 а.с.9) підписану головою інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір в Україні, відповідно до якої « ОСОБА_1 є дійсним членом ОСОБА_15 . ОСОБА_16 був прийнятий в Хізб ут-Тахрір в 2011р. в м.Москва, РФ. На даний час після переїзду в Україну ОСОБА_16 приписаний до українського відділення організації».

Також, матеріали справи містять довідку №1441/02 від 07.01.2020 (т.2 а.с.16) підписану головою інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір в Україні, відповідно до якої « ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ) є дійсним учнем (дорісом) Хізб ут-Тахрір».

Проте, ОСОБА_1 вказав, що політична партія «Хізб ут-Тахрір» не зареєстрована в Україні, а ОСОБА_2 під час анкетування зазначила, що вона не є офіційним членом організації « ІНФОРМАЦІЯ_1 » та відсутнє формальне закріплення її участі у вказаній організації.

Позивачі наголошують, що діяльність політичної партії «Хізб ут-Тахрір» в Україні не заборонена та зазначена організація не визнана терористичною.

З цього приводу суд зазначає, що відповідно до статті 2 Закону України «Про політичні партії в Україні», політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об`єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програмі суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

До суду не надано доказів, що політична партія « ІНФОРМАЦІЯ_1 » має зазначену реєстрацію, отже, остання не має вважатися політичною партією, яка здійснює законну політичну діяльність у нашій державі, відповідно до вимог чинного законодавства України.

Окрім цього, вказана організація не має реєстрації в Україні як громадське об`єднання, створене відповідно до вимог Закону України «Про громадські об`єднання».

Зокрема, відповідно до частини четвертої статті 4 та частини дев`ятої статті 9 Закону України «Про громадські об`єднання», неурядові організації інших держав, міжнародні неурядові організації діють на території України відповідно до цього та інших законів України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а дії від імені незареєстрованого громадського об`єднання, крім дій, пов`язаних із реєстрацією такого об`єднання, забороняються.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про громадські об`єднання» та статті 5 Закону України «Про політичні партії в Україні», утворення і діяльність громадських об`єднань (політичних партій), мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильництва, розпалювання міжетнічної расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, забороняються. Такі громадські об`єднання (політичні партії) не можуть бути зареєстровані у встановленому чинним законодавством України порядку.

В той же час, відповідно до вимог чинного законодавства України, зокрема, Закону України «Про політичні партії в Україні» та Закону України «Про громадські об`єднання», рішення про заборону зазначених організацій приймається виключно до політичних партій та громадських об`єднань, що були зареєстровані в Україні відповідно до вимог чинного законодавства. Рішення про заборону об`єднань, які діють незаконно прийнято бути не може.

Слід зазначити, що невідповідність діяльності «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнана Європейським судом з прав людини. Зокрема, Європейський Суд з прав людини своїм рішенням від 12.06.2012 №31098/08 у справі «Хізб ут-Тахрір та інші проти Німеччини», визнав законним та обґрунтованим рішення німецького уряду щодо заборони діяльності організації «Хізб ут-Тахрір аль Ісламі», у зв`язку із пропагандою цією організацією насильства, виправдання нападів терористів-смертників, заперечення права на існування Держави Ізраїль, закликів щодо його насильницького знищення, вигнання та вбивства її мешканців.

Європейський суд з прав людини зазначив, що "Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі" не є виключно мирною організацією, запропоновані нею зміни в конституційному устрої держав (наприклад, встановлення різних правових систем для різних категорій віруючих) є несумісними з принципами демократичного суспільства, а сама організація відмовляється від участі в демократичному процесі для досягнення влади (відповідно до рішення ЄСПЛ по справі "Касимуханов і Сайбаталлов проти Росії" (Kasymakhunov and Saybatalov v. Russia, № 26261/05 і 26377/06).

При цьому, суд враховує, що членство позивачів у політичній партії « ІНФОРМАЦІЯ_1 » не було підставою для прийняття спірних рішень відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як зазначено позивачами, у них є побоювання переслідування у Таджикистані за релігійними мотивами, проте, з їх слів можна підтвердити, що побоювання полягають у факті членства осіб у забороненій партії на території країни громадянської належності відповідно до національного законодавства, що підтверджується протоколами співбесід. Таким чином, зазначене спростовує переслідування як представників мусульманства. Тобто заборона діяльності політичної партії « ІНФОРМАЦІЯ_1 » на території Таджикистану не є забороною ісламу або переслідуванням послідовників зазначеної течії.

Побоювання переслідування на території Таджикисану за політичними переконаннями, в свою чергу, також, жодним чином не підтверджуються, оскільки позивачі, з їх слів, не займались громадською або політичною діяльністю та не мають окремих стійких політичних поглядів чи переконань.

Матеріалами особових справ встановлено, що позивачі на території громадянської належності не зазначали переслідувань за ознаками раси, громадянства, віросповідання або належності до певної соціальної групи. Також, позивачі ніколи не були причетні до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, які були пов`язані з її расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами.

Тому, суд дійшов висновку про те, що як під час перебування на батьківщині та перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності позивачі не зазнавали і не зазнають жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме – у них відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Крім цього, позивачами не наведено обґрунтованих підстав для визнання їх особами, які потребують додаткового захисту, визначених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема доказів існування загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо них смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

Разом з тим, суд наголошує, що інформація щодо країни походження не може бути самостійною підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулися із такою заявою, або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулася за захистом.

Висновки аналогічного змісту вже були викладені Верховним Судом у постанові від 27 січня 2020 року у справі №815/1563/17.

Крім цього, слід враховувати, що згідно п. 5 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Натомість, як встановлено судом позивачі разом зі своїми неповнолітніми дітьми виїхали з Таджикистану востаннє у 2012 та 2008 роках.

Баротов ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_8 , а ОСОБА_2 – ІНФОРМАЦІЯ_9 прибули на територію України, проте, лише 09.12.2019 позивачі звернулись із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління ДМС в Одеській області, чим порушили встановлений ч.1 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» 5-денний строк звернення до органу міграційної служби із відповідною заявою.

Суд враховує, що значна тривалість проміжків часу між: виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у осіб обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

Правові висновки аналогічного змісту викладені Верховним Судом, зокрема, в постанові від 16.02.2018 у справі №825/608/17, у постанові від 11.10.2018 у справі №815/1892/17.

Поряд з цим, знайшли своє підтвердження доводи відповідача про те, що чинним законодавством не передбачено окремої процедури розгляду заяви чи оформлення окремого висновку щодо прийняття рішення про оформлення чи відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання особи такою, яка потребує додаткового захисту. Натомість, під час розгляду заяви орган міграційної служби одночасно досліджує наявність чи відсутність підстав, як для прийняття рішення про оформлення документів щодо визнання особи біженцем, так і для визнання особою, що потребує додаткового захисту.

Враховуючи, що органом міграційної служби не встановлено обгрунтованих обставин, які б давали підстави для визнання позивачів біженцями або особами, яка потребують додаткового захисту, з огляду на встановлені обставини та зазначене правове регулювання, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_2 в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 .

За таких обставин суд вважає, що рішення відповідача №243 від 19.12.2019 та №6 від 11.01.2020 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірними, обґрунтованими та такими, що прийняті уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, прийняті з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи, а тому скасуванню не підлягає.

Відповідно до ч.ч.1-2 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч.1, ч.5 ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.

Як зазначено в п.58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

За таких обставин, враховуючи вищевикладене у сукупності, суд доходить висновку, що позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_2 в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу - задоволенню не підлягає.

Судові витрати у справі відсутні.

Керуючись ст.ст.7, 9, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_2 в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправними і скасування наказів ГУ ДМС України в Одеській області № 243 від 19.12.2019 року та №6 від 11.01.2020 року про відмову оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов`язання ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 – відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивачі – ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_2 в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ( АДРЕСА_1 ).

Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби в України в Одеській області (вул.Преображенська, 44, м.Одеса, 65044, код ЄДРПОУ 37811384).

Повний текст рішення складено та підписано 04.06.2021 року.

Суддя О.А. Вовченко