Рішення № 97390505, 02.06.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 червня 2021 року м. Київ № 640/12276/20

Окружний адміністративний суд м. Києва, у складі судді Вєкуа Н.Г, розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовомКиївського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів,

доТовариства з обмеженою відповідальністю «Пул Енд Беа Україна»

простягнення адміністративно-господарських санкцій, -В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулось Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 104; код ЄДРПОУ: 22869098) з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Пул Енд Беа Україна» (01001, м. Київ, площа Спортивна, буд. 1-А, вежа А, поверх 15, код ЄДРПОУ 35534624) про стягнення адміністративно-господарських санкцій в розмірі 967 585, 26 грн. та пені у розмірі 9 772, 57 грн.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що 18.02.2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Пул Енд Беа Україна» надало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів» за 2019 рік по формі 10-ПІ (Річна Поштова). Згідно звіту відповідач зазначив, що середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2019 році становила 178 осіб, відповідно до 4 % нормативу на підприємстві повинно бути працевлаштована 7 осіб з інвалідністю, але відповідачем працевлаштовано лише 1 особу з інвалідністю. Таким чином, відповідачем не виконано нормативу, призначеного для працевлаштування осіб з інвалідністю, а тому, за 6 робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайнятих ними, відповідач до 15.04.2019 повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 967 585, 26 грн.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.06.2020 відкрито спрощене провадження у справі та встановлено відповідачу п`ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали про відкриття провадження у справі на подання відзиву на позовну заяву та доказів, що підтверджують заперечення проти позову.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що Товариством з обмеженою відповідальністю «Пул Енд Беа Україна» не порушені вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в України", оскільки на підприємстві створено робочі місця для інвалідів та протягом 2019 року регулярно направлялись звіти Форми 3-ПН про наявні вільні робочі місця, на яких може використовуватися праця інвалідів. Непрацевлаштування інвалідів відбулось з незалежних від товариства причин, а відтак підстави для стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 967 585, 26 грн. та пені у розмірі 9 772, 57 грн. - відсутні.

Також, відповідачем було подано клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін, розглянувши яке, суд з врахуванням складності справи, дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення, оскільки спірні правовідносини є типовими, в матеріалах справи наявні всі необхідні пояснення та документи для прийняття вмотивованого рішення, а тому суд вважає за доцільне розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання.

Розглянувши подані учасниками справи документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

18.02.2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Пул Енд Беа Україна» надало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів» за 2019 рік по формі 10-ПІ, згідно якого середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2019 році становила 178 осіб, відповідно до 4 % нормативу на підприємстві повинно бути працевлаштовано 7 осіб з інвалідністю, але відповідачем працевлаштовано 1 особу з інвалідністю.

На підставі викладеного позивач розрахував суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та звернувся до суду із позовом про їх стягнення разом з пенею.

За розрахунком Фонду розмір адміністративно-господарських санкцій, що підлягає стягненню з відповідача, становить 967 585, 26 грн., а розмір пені - 9 772, 57 грн.

Так, з метою стягнення зазначених сум в судовому порядку, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, судом враховано наступні обставини справи та норми чинного законодавства.

Спірні правовідносини регулюються Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в України» від 21 березня 1991 року №875-ХІІ із змінами і доповненнями (далі - Закон №875-ХІІ), Порядком нарахування пені та її сплати, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 15 травня 2007 року №223 і зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30.05.2007 за №552/13819 із змінами і доповненнями (далі - Порядок).

Згідно із ч. 1 ст. 4 вказаного Закону діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціальних, психологічних та інших умов для забезпечення їхніх прав і можливостей нарівні з іншими громадянами для участі в суспільному житті та полягає у: виявленні, усуненні перепон і бар`єрів, що перешкоджають забезпеченню прав і задоволенню потреб, у тому числі стосовно доступу до об`єктів громадського та цивільного призначення, благоустрою, транспортної інфраструктури, дорожнього сервісу (далі - об`єкти фізичного оточення), транспорту, інформації та зв`язку, а також з урахуванням індивідуальних можливостей, здібностей та інтересів - до освіти, праці, культури, фізичної культури і спорту; охороні здоров`я; соціальному захисті; забезпеченні виконання індивідуальної програми реабілітації інвалідів; наданні пристосованого житла; сприянні громадській діяльності.

Відповідно до ч. ч. 1 та 2 ст. 17 Закону 875-XII з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів, у разі необхідності, створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування інвалідів, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей інваліда.

Соціальний захист інвалідів є складовою діяльності держави щодо забезпечення прав і можливостей інвалідів нарівні з іншими громадянами та полягає у наданні пенсії, державної допомоги, компенсаційних та інших виплат, пільг, соціальних послуг, здійсненні реабілітаційних заходів, встановленні опіки (піклування) або забезпеченні стороннього догляду.

Частинами 1-3 ст. 18 Закону 875-XII визначено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частинами 1-3, 5-6, 10 ст. 19 Закону 875-XII визначено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

До виконання підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, може бути зараховано забезпечення роботою інвалідів на підприємствах, в організаціях громадських організацій інвалідів шляхом створення господарських об`єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, та підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Керівники підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів, неподання Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

Таким чином, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів, неподання фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та працевлаштування інвалідів несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

При цьому, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого ч. 1 ст. 19 і забезпечують працевлаштування інвалідів.

При цьому, виконання нормативу робочих місць відповідно до змісту ч. 5 ст. 19 Закону, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю інвалідів, для яких це місце роботи є основним.

Частиною першою ст. 20 Закону № 875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, які використовують найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Зі змісту ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

У зв`язку з наведеним суд має перевірити, чи вжив позивач залежних від нього заходів для недопущення порушення правил здійснення господарської діяльності, яке полягає у необхідності забезпечення середньооблікової чисельності працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.

Згідно з п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону № 5067 роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

На виконання п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону № 5067 наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31 травня 2013 затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)". В контексті прийнятого Закону № 5067 та затвердженого Порядку подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" на роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

Суд звертає увагу, що періодичності подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26 червня 2018 року справа №806/1368/17.

За правилами, визначеними статтею 20 Закону № 875 підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.

Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону.

Аналіз вищезазначених норм законодавства дав можливість судам у цій справі встановити, що законодавцем чітко визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані:

- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця,

- створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;

- забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;

- надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів;

- звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

- в разі не виконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Відтак на підприємство покладається обов`язок самостійного працевлаштування інвалідів шляхом створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, в тому числі і центри зайнятості. В свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - інвалідів.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 02 травня 2018 року у справі № 804/8007/16, від 13 червня у справі № 819/639/17.

При цьому, Законом № 875 також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.

З огляду на викладене, обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.

Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми № 3-ПН.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 02 травня 2018 року у справі № 804/8007/16.

Таким чином, передбачена ч. 1 ст. 20 Закону № 875 міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону № 875, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої та п`ятої статті 19 Закону № 875, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Судом встановлено, що відповідачем протягом 2019 року неодноразово подавалися до Шевченківської районної філії Київського міського центру зайнятості звітність форми 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", а саме щодо відкритих вакансій для інвалідів.

Вказане підтверджується копіями звітності форми 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" від 31.01.2019, від 28.02.2019, від 29.03.2019, від 25.04.2019, від 31.05.2019, від 27.06.2019, від 31.07.2019, від 04.09.2019, від 30.09.2019, 30.10.2019, від 02.12.2019.

Що стосується тверджень позивача відносно того, що відповідач не використав додаткових можливостей пошуку осіб з інвалідністю для зайняття вакантних посад на підприємстві та не вжив заходів щодо працевлаштування осіб з інвалідністю, суд зазначає наступне.

У ч. 1 ст. 18 Закону встановлено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Таким чином, особи з інвалідністю повинні безпосередньо, а значить самостійно звертатися на підприємства для реалізації свого права на працевлаштування.

Водночас, ч. 3 ст. 18 Закону визначені наступні обов`язки для підприємств, які використовують найману працю, а саме:

1) виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю;

2) надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю;

3) звітувати перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю.

Як вбачається із змісту положення ч. З ст. 18 Закону, вказаний перелік обов`язків підприємств відносно працевлаштування осіб з інвалідністю є вичерпним.

З наведеного можна дійти висновку, що ні Законом, ані будь-яким іншим нормативно-правовим актом не передбачений такий обов`язок роботодавця як пошук непрацевлаштованих осіб з інвалідністю. Більше того, зазначеними нормами Закону підприємства зобов`язано надавати Державній службі зайнятості інформацію для того, щоб ця служба організовувала працевлаштування осіб з інвалідністю, а таку інформацію, як зазначено судом вище, було надано відповідачем.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується обов`язком підбирати та працевлаштовувати осіб з інвалідністю на створені робочі місця.

Щодо посилання позивача на ч. 4 ст. 50 Закону України «Про зайнятість населення», то суд зазначає, що положеннями ч. 4 ст. 50 Закону України «Про зайнятість населення» встановлені саме права роботодавця, тобто міра можливої поведінки, а не обов`язки.

Враховуючи вищезазначене, проведення чи не проведення добору працівників через суб`єкта господарювання, який надає послуги з посередництва у працевлаштуванні, не може свідчити про порушення роботодавцем вимог чинного законодавства України щодо працевлаштування осіб з інвалідністю та, на переконання суду, не може свідчити про наявність підстав для застосування до роботодавця санкцій, визначених ст. 20 Закону.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 22.05.2020 року у справі № 520/3919/19, в якій зазначено наступне: «Верховний Суд наголошує, що Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда. Тому обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Водночас, нормами чинного законодавства не покладено обов`язку підприємств самостійного пошуку інвалідів для подальшого працевлаштування».

Аналогічна позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 29.04.2020 року у справі № 360/1833/19, від 22.03.2018 року у справі № 807/545/17, від 30.01.2018 року у справі № П/811/696/17, від 06.01.2018 року у справі № П/811/693/17.

Більше того, у постановах Верховного Суду від 22.05.2020 у справі № 520/3919/19, від 31.01.2020 у справі №823/763/17, від 20.02.2020 у справі №520/3907/19, від 29.04.2020 у справі № 360/1833/19, від 28.04.2020 у справі № 824/643/18-а суд дійшов висновку про те, що:

«Підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів».

Таким чином, законодавством не встановлено обов`язку щодо самостійного пошуку та підбору осіб з інвалідністю суб`єктом господарської діяльністю для їх працевлаштування, оскільки воно здійснюється на підставі особистого звернення особи з інвалідністю, в тому числі, безпосередньо до потенційного роботодавця, або ж до відповідного центру зайнятості.

Отже, твердження позивача про невикористання відповідачем додаткових можливостей пошуку осіб з інвалідністю для зайняття вакантних посад на підприємстві суд вважає необгрунтованим та відхиляє.

Викладене в сукупності свідчить про виконання відповідачем обов`язку про належне інформування центру зайнятості про наявність вільних робочих місць на підприємстві та потребу у направленні йому центром зайнятості інвалідів для працевлаштування.

Водночас, позивач не надав доказів безпосереднього звернення інвалідів до відповідача з метою працевлаштування і відмови в такому працевлаштуванні.

Крім того, позивачем не надано доказів того, що мало місце направлення до відповідача інвалідів, які не були працевлаштовані або їм було відмовлено у працевлаштуванні на вакантні посади.

Отже, відповідачем вчинено усі дії, передбачені Законом № 875-XII щодо створення робочих місць для інвалідів, а відтак його не може бути притягнено до відповідальності за не направлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування або за відсутності безпосереднього звернення інваліда для працевлаштування.

Таким чином, оскільки відповідачем створено, відповідно до встановленого законодавством нормативу, кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2019 році та подавались звіти про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів, суд приходить до висновку, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Пул Енд Беа Україна» виконало зазначені вимоги законодавства, а не зайнятість необхідної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів виникла не з вини товариства.

Таким чином, зважаючи на відсутність доказів, які б свідчили про те, що відповідач відмовив у працевлаштуванні інвалідам, які безпосередньо зверталися до нього або які були направлені центром зайнятості, в задоволенні позовних вимог Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів необхідно відмовити за необґрунтованістю.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Що стосується клопотання відповідача про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, в яких останній просить суд стягнути з Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів на користь ТОВ «Пул Енд Беа Україна» витрати на правову допомогу в розмірі 68 075, 76 грн, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Згідно з ч. 4 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Згідно із ч.ч.1, 3, 6, 7, 9 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, слід враховувати, що за змістом статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподілу підлягають усі здійснені документально підтверджені судові витрати.

Згідно із ч.ч.1-5 ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Системний аналіз наведених вище по тексту норм права дає підстави вважати, що матеріали справи повинні містити докази на підтвердження виконаних об`ємів робіт, їх кількості та видів.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Отже, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг, акти виконаних або отриманих послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Даний висновок узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі 814/698/16.

Крім того, до суду необхідно надати і детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги разом із відповідними доказами щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена, а також із доказами, які підтверджують здійснення відповідних витрат (у разі понесення таких).

При цьому, недопустимими є документи, які не відповідають встановленим вимогам.

Таким чином, судові витрати, в тому числі витрати на правову допомогу, повинні бути пов`язані тільки з розглядом конкретної адміністративної справи, що розглядається судом, і за надання правової допомоги за визначених законом обставин: у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді.

На підтвердження понесених витрат відповідачем надано суду:

- копію договору про надання правової допомоги №87/08-19 від 01.08.2019;

- копію додатку №3 від 18.09.2020 до договору про надання правової допомоги №87/08-19 від 01.08.2019;

- копію акта надання послуг від 30.11.2020;

- копію опису деталізованого обсягу наданих послуг від 30.11.2020;

- копію рахунку №3178 від 19.10.2020;

- копію платіжного доручення №132929 від 24.11.2020;

- копії наказів від 04.05.2020 та від 02.09.2020 № 72-п та №217-п відповідно;

- копії свідоцтв про право на зайняття адвокатською діяльністю адвоката Ніколаєнко А.В. та адвоката Матвійчук Н.В.

Суд зазначає, що при вирішенні питання про стягнення на користь позивача витрат на правову допомогу, суд бере до уваги складність даної справи та зазначає, що розгляд даної справи відбувався в порядку спрощеного позовного провадження, без проведення судового засідання, зважаючи, що дана справа відноситься до справ незначної складності.

Як вбачається з наданих відповідачем матеріалів, а саме додатку №3 до договору, сторони дійшли взаємної згоди, що фіксований гонорар, що підлягає сплаті клієнтом адвокатському об`єднанню за послуги згідно з Договором складає гривневий еквівалент суми 2 000, 00 дол. США, при цьому, в переліку послуг, визначеному п. 2 додаткової угоди зазначено, що до наданих послуг на суму 2000, 00 дол. США входить, в тому числі, підготовка до судових засідань, участь у судових засіданнях у справі №640/12276/20.

Суд наголошує, що розгляд адміністративної справи №640/12276/20 відбувався в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику сторін по справі, а тому послуги, перелічені в п. 2 Додатку №3 до договору не відповідають дійсності.

Окрім того, суд зазначає, що дана категорія справ має сталу практику, щодо вирішення аналогічних спорів, справа є нескладною.

Позивачем було надано суду клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, в якому наголошено, що розгляд справи відбувався без проведення судового засідання, справа №640/12276/20 є справою незначної складності, а розмір витрат на правову допомогу є завищеним. Також, позивачем додатково зазначено, що кваліфікація адвоката Матвійчук Н.В., враховуючи дату видачі їй свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, не відповідає заявленій сумі гонорару, що є формою винагороди адвоката.

Відповідач надав заперечення щодо зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, де наголосив, що витрати ТОВ «Пул енд Беа Україна» є у повному обсязі співмірними складності справи та виконаній роботі, що підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, а Фонд лише припускає завищення суми розміру витрат на професійну правничу допомогу.

Проаналізувавши надані сторонами пояснення стосовно розміру витрат на професійну правничу допомогу, а також беручи до уваги наведені вище висновки суду щодо складності справи та розміру витрат на правову допомогу, суд вважає, що заявлена відповідачем сума в розмірі 68 075, 76 грн. є неспівмірною зі складністю справи, а тому підстави для стягнення зазначених витрат в повному розмірі відсутні, водночас, враховуючи обґрунтованість позиції відповідача та обставини щодо відмови в задоволенні позову, суд приходить до висновку про наявність підстав для стягнення на корись відповідача за рахунок Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів 10 000, 00 грн.

Керуючись статтями 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні адміністративного позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 104, код ЄДРПОУ 22869098) відмовити повністю.

2. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, буд. 104, код ЄДРПОУ 22869098) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Пул Енд Беа Україна» (01001, м. Київ, площа Спортивна, буд. 1-А, вежа А, поверх 15, код ЄДРПОУ 35534624) витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10 000, 00 грн. (десять тисяч гривень).

Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.

Суддя Н.Г. Вєкуа