Рішення № 97388136, 24.05.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 травня 2021 року справа №380/6811/20

зал судових засідань №6

Львівський окружний адміністративний суд в складі:

головуючої судді Братичак У.В.,

секретар судового засідання Гринкевич Ю.В.,

за участі сторін:

позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача Слиш Г.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові в порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної казначейської служби України, Львівської обласної прокуратури про відшкодування шкоди, -

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся з позовною заявою до Державної казначейської служби України (місцезнаходження: вул.Бастіонна, 6, м.Київ, 01601; код ЄДРПОУ: 37567646 ) (далі - ДКС України), Львівської обласної прокуратури (місцезнаходження: пр.Шевченка, 17/19, м.Львів, 79005), в якій просить стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 шляхом списання з відповідного казначейського рахунку Державної казначейської служби України 115 380,05 грн шкоди, завданої законом, що визнаний неконституційним.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що діями Держави України було порушено право власності позивача на отримання в період з 01.07.2015 по 16.12.2015 заробітної плати у повному розмірі, гарантованої ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», ст. 41 Конституції України та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року було визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Позивачем у позовній заяві було наголошено на тому, що рішення Конституційного Суду України не є нормативними актами, а самі акти, які визнані неконституційними, втратили чинність одночасно з винесенням рішенням Конституційного Суду України, але факт неконституційності був і раніше. Виправлення помилок, допущених при ухваленні законів, передбачено ст. 152 Конституції України, а право на захист прав та інтересів осіб, яким внаслідок дії законів, що не відповідали Конституції України, завдано матеріальної чи моральної шкоди, визначено нормою прямої дії - ч. 3 ст. 152 Конституції України. Позивач наводить розрахунок заробітної плати за період з 01.07.2015 по 16.12.2015, розмір якої становить 115380,05 грн. З урахуванням викладеного вище, позивач просить задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В подальшому позивач конкретизував свою позицію у відповіді на відзив від 14.01.2021 та у додаткових поясненнях від 11.02.2021.

Від представника відповідача - ДКС України надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зазначає, що для застосування відповідальності за завдану матеріальну чи моральну шкоду юридичній або фізичній особі за приписами ст.1175 ЦК України доведення потребують такі складові правопорушення як протиправна поведінка, шкідливий результат такої поведінки та причинно-наслідковий зв`язок між поведінкою та шкодою. Згідно з частиною 1 ст. 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. На думку відповідача, позивач просить суд всупереч ст.19 Конституції України та приписів Бюджетного кодексу України, перебрати на себе повноваження учасника бюджетного процесу та використовуючи повноваження надані Казначейству, прийняти рішення про стягнення з Держави Україна в особі Казначейства шляхом безспірного списання коштів державного бюджету України на користь позивача (ні бюджетної програми в Законах України про державний бюджет на 2020 рік, а ні відкритого в Казначействі бюджетного рахунку на зазначені цілі на сьогоднішній день не Існує) 115380,05 грн майнової шкоди у вигляді недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання, завданої законом, що визнаний неконституційним.

Від представника відповідача - Львівської обласної прокуратури, в якому позовні вимоги не визнаються з урахуванням такого. Прокуратура звертає увагу, що функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України. Згідно з вимогами статті 48 Бюджетного кодексу України та розміру загальної суми, передбаченої в Законі України «Про Державний бюджет України» на 2015 рік на утримання органів прокуратури, Генеральною прокуратурою проводились розрахунки сум на оплату праці у розрізі прокуратур усіх рівнів для затвердження їх у відповідних кошторисах видатків на кожен рік відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», у зв`язку з чим прокуратура Львівської області не мала правових підстав для нарахування та виплати позивачу заробітної плати поза межами видатків Державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України. Крім того, відповідачем у відзиві наголошено, що за змістом ст. 152 Конституції України рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення, а у разі встановлення порушеного права ОСОБА_1 на отримання заробітної плати у розмірах, встановленими ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завдану йому матеріальну шкоду повинна відшкодовувати саме держава, а не конкретний державний орган в межах власних бюджетних асигнувань. Свою позицію відповідач доповнив поясненнями від 08.02.2021.

Ухвалою суду від 31.08.2020 відкрито загальне провадження в адміністративній справі та призначено підготовче засідання на 28.09.2020.

Протокольною ухвалою суду від 11.01.2021 року закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду.

Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, посилаючись на обставини викладені в позовній заві, відповіді на відзив та в додаткових поясненнях.

Представник Львівської обласної прокуратури в судовому засіданні проти позову заперечувала з підстав викладених у відзиві на позов та у поясненнях.

Розглянувши надані документи, заслухавши представників сторін, з`ясувавши фактичні обставини справи, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду спору по суті, проаналізувавши норми законодавства які регулюють спірні відносини та їх застосування сторонами, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 працював в органах прокуратури Львівської області з 20.08.1999 по 16.12.2015, що підтверджується записами №1-15 в трудовій книжці позивача НОМЕР_2 .

Відповідно до змісту ч. 2 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок.

В період з 26.10.2014 року по 16.12.2015 частина 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» встановлювала, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат <… >.

Згідно з пунктом 11 частини 5 ст.81 Закону України «Про прокуратуру» посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора окружної прокуратури з коефіцієнтом … керівника окружної прокуратури - 1,5 посадового окладу прокурора окружної прокуратури.

Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» було установлено у 2015 році мінімальну заробітну плату у місячному розмірі:

з 1 січня - 1218 гривень, з 1 вересня - 1378 гривень.

Отже, посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури (позивач перебував на посаді прокурора Пустомитівського району Львівської області) у відповідності до ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» в період з 01.07.2015 по 16.12.2015 (період за який стягується шкода) повинен був становити:

з 01 липня 2015 року по 31 серпня 2015 року: 10 х 1218,00 грн. х 2 = 24 360 грн.х1,5=36540 грн.;

з 01 вересня 2015 року по 16 грудня 2015 року: 10 х 1378,00 грн. х 3 + ((10х1378,00 грн.)/21 робочий день)х12 робочих дні) = 48529,57 грн.х1,5=72794,36 грн.

Судом встановлено, що розмір посадового окладу позивача за час перебування його на посадах у органах прокуратури за період з 01.07.2015 по 16.12.2015, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 зі змінами, становив:

з 01 липня 2015 року по 12 жовтня 2015 року щомісяця становив 1 379,00 грн.,

з 13 жовтня 2015 року по 14 грудня 2015 року щомісяця становив 1 444,00 грн.,

з 15 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року щомісяця становив 2 048,00 грн.

Законом України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» № 79-VIII від 28 грудня 2014 року (дата набрання чинності - 01 січня 2015 року) було внесено зміни до п. 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру» та установлено, що стаття 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремого положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VІІ від 14 жовтня 2014 року зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).

Частина 3 статті 152 Конституції України визначає, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

При цьому, положення ч. 3 ст. 152 Основного Закону прямо посилається на спеціальний закон, а тому відшкодування шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, не може здійснюватися в іншому, аніж у встановленому законом порядку. Проте, закон, який би встановлював порядок відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої актами і діями, що визнані неконституційними, на даний час не прийнятий.

В Україні діє норма ст. 1175 Цивільного кодексу України, яка гарантує право особи на відшкодування шкоди, завданої в результаті прийняття органом влади нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований.

Конституційний Суд України є органом конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України (ст. 1 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 року № 2136-VIII).

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 89 Закону України «Про Конституційний Суд України», рішення Суду містить резолютивну частину із зазначенням:

а) акта (його окремих положень), що його Суд визнав конституційним чи неконституційним, - у справі щодо конституційності акта (його окремих положень);

б) офіційного тлумачення положення Конституції України, щодо якого було подано конституційне подання, - у справі щодо офіційного тлумачення Конституції України;

в) того, що рішення Суду є обов`язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено;

г) джерела, в якому рішення Суду має бути опубліковано.

З аналізу статусу Конституційного Суду України та його повноважень, суд робить висновок, що Конституційний Суд України не наділений повноваженнями щодо визнання незаконними і скасування нормативно-правових актів.

Таким чином, ст. 1175 Цивільного кодексу України не поширюється на правовідносини щодо відшкодування шкоди завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, оскільки зазначена норма Цивільного кодексу України регулює правовідносини щодо відшкодування шкоди, завданої нормативно-правовим актом, що був визнаний незаконним і скасований.

Проаналізувавши положення законодавства, які визначають право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (дане право закріплене у ст.56 Конституції України і воно не є тотожним до права, закріпленого у ч. 3 ст. 152 Конституції України), суд вважає, що відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності, яке визначене ст. 1175 Цивільного кодексу України, є розширеним тлумаченням та похідним від права, яке закріплено саме у ст. 56 Конституції України. Крім того, право гарантоване ст. 56 Конституції України знайшло своє відображення у ст. 1173 Цивільного кодексу України (Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування), ст. 1174 Цивільного кодексу України (Відшкодування шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування), ст. 1175 Цивільного кодексу України (Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності), ст. 1176 Цивільного кодексу України (Відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду).

Між тим, спеціального закону, який визначав би порядок відшкодування шкоди, право на яке визначене ч. 3 ст. 152 Конституції України, на законодавчому рівні у Державі Україні не прийнято, у зв`язку з чим суд погоджується з позицією позивача, що у спірних правовідносинах норми Конституції повинні застосовуватись як норми прямої дії.

Згідно з частиною 2 ст. 8 Конституції України, норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац 2 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п`ятої статті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 08 вересня 2016 року № 6-рп/2016).

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення у справі «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. BULGARIA»), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).

Згідно зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.

Засіб правового захисту, що передбачений зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року).

Ефективний засіб правового захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату, винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 27 червня 2019 року у справі «ПАТ «КІРОВОГРАДОБЛЕНЕРГО» проти України» суд встановив порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, у зв`язку з відсутністю можливості у заявника ініціювати отримання належного відшкодування через відсутність чіткого та передбачуваного законодавства у цьому зв`язку.

На законодавчому рівні не визначено чіткого та послідового порядку відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, який міг би бути застосований в порядку цивільного судочинства, і оскільки одним із критеріїв розмежування справ цивільної й адміністративної юрисдикції є суб`єктний критерій, а питання матеріального і соціально-побутового забезпечення прокурорів регулюється розділом IX Закону України «Про прокуратуру», суд доходить висновку, що предмет спору в даній справі - спір про відшкодування шкоди, завданої прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої частини заробітної плати, яка мала бути нарахована позивачу, за період коли позивач працював на посаді прокурора, тобто перебував на публічній службі, пов`язаний з проходженням публічної служби і повинен розглядатись за правилами адміністративного судочинства.

Аналогічний висновок був зроблений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц (провадження № 14-360цс18), в якій предметом спору було стягнення збитків, завданих прийняттям неконституційного акта, у вигляді неотриманої частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути нараховані позивачу, коли він працював суддею, тобто перебував на публічній службі, і де суд прийшов до висновку, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та щомісячного грошового утримання, а спори, пов`язані з проходженням публічної служби, розглядаються за правилами адміністративного судочинства.

Оскільки суд дійшов висновку, що у даних правовідносинах ч. 3 ст. 152 Конституції України застосовується як норма прямої дії, то суд погоджується з доводами позивача, що шкоду завдану фізичній особі актами і діями, що визнані неконституційними, повинна відшкодовувати Держава України, в особі державного органу, адже згідно зі ст. 170 Цивільного кодексу України, де закріплюється плюралістична модель участі держави у майнових відносинах, держава набуває цивільних прав і здійснює обов`язки через органи державної влади.

Наразі, беззаперечною є та обставина, що Львівська обласна прокуратура є державною організацією (установою, закладом).

Суд враховує, що у зв`язку з особливою формою представництва держави і у вигляді множинності осіб, які виступають від її імені, заходи примусу по стягненню шкоди проти держави повинні бути спрямовані на конкретний державний орган, уповноважений виступати у цих відносинах від імені та в інтересах держави, а оскільки конкретного порядку та конкретного органу уповноваженого на відшкодування шкоди за ч. 3 ст. 152 Конституції України на законодавчому рівні не закріплено, то з цього випливає, що Держава Україна у спірних правовідносинах щодо компенсації шкоди завданої прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої частини заробітної плати, яка мала бути нарахована позивачу, в період перебування його на посаді прокурора, набуває цивільних прав і здійснює обов`язки через органи державної влади - Львівську обласну прокуратуру.

Частина 1 статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлює, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Згідно з пунктом 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

З приводу наведеного суд зазначає, що втрата нормативно-правовим актом (або його частиною) чинності не тотожна його неконституційності. Конституційним Судом України визнано факт неконституційності положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що вказує на те, що такі положення суперечили нормам конституції з моменту їх прийняття. Рішення Конституційного Суду України не створює юридичного факту неконституційності нормативно-правового акту, а встановлює наявність чи відсутність такого юридичного факту. Отже, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, були неконституційними і до 26 березня 2020 року.

Неконституційність закону - це помилка держави, що й встановлює Конституційний Суд України. Конституційний Суд України не робить закон неконституційним, а тільки виявляє цей факт, у зв`язку з чим суд вважає, що поняття ретроактивної дії рішення до рішень Конституційного Суду України незастосовне, оскільки останні нормативними актами не являються. Акти Конституційного Суду України мають досить складну правову природу, вони є правовими актами, в певних передбачених законодавством випадках мають нормативний зміст, але не є нормативно-правовими актами в повному їх розумінні.

Виправлення помилок, допущених при ухваленні законів, передбачено саме ст.152 Конституції України, а захист прав та інтересів осіб, яким внаслідок дії законів, що не відповідали Конституції України, завдано матеріальної чи моральної шкоди, визначений саме прямою нормою ч. 3 ст. 152 Конституції України.

Суд констатує, що не можна нанести шкоду неконституційним актом після винесення рішення Конституційним Судом України про неконституційність акта, оскільки такий акт вже втрачає чинність. Шкода виникає до виявлення факту неконституційності, у період коли акт діяв та ще не був визнаний неконституційним.

Відповідно до змісту частин 1та 2 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси. Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ч. 4 ст.41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Згідно зі ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (див. рішення у справі «Ятрідіс проти Греції» (Jatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II).

У справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії» Європейський суд з прав людини постановив, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосовувати для захисту «правомірних очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати таке рішення дійсним та розраховувати на певний стан речей.

З огляду на викладене, суд доходить висновку, що діями та рішенням Держави України було порушено право власності позивача (правомірні очікування позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» за період роботи у органах прокуратури, не були реалізовані Державною Україною), чим позивачу завдано майнову шкоду актом, що визнаний неконституційними.

Крім того, суд погоджується з позицією позивача, що державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів (даний принцип та залежність від наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, було закріплено у окремих положеннях пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, які визнані неконституційними згідно Рішення Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року), як на підставу невиконання зобов`язань.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007 було наголошено, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави. Разом з тим держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.

Висновок про те, що сама собою відсутність бюджетних коштів не є підставою для звільнення боржника від виконання зобов`язання викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду у справі № 911/4249/16 від 17 квітня 2018 року, Великої Палати Верховного Суду у справі №12-46гс18 від 10 квітня 2018 року та ін.

За приписами частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV від 23 лютого 2006 року визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Стаття 2 КАС України визначає, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на викладене, суд доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог позивача щодо застосування до спірних правовідносин норми прямої дії ч. 3 ст. 152 Конституції України та стягнення з Держави України в особі Дніпропетровської обласної прокуратури (з урахуванням заміни відповідача) на його користь матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу визначеного за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними за Рішенням Конституційного Суду України № 6-р/2020 від 26 березня 2020 року, за період з 01.07.2015 по 16.12.2015.

Відповідачем не було надано свого розрахунку розміру шкоди, у зв`язку з чим суд приймає розрахунок позивача, згідно якого заробітна плата, а саме недоотриманий посадовий оклад ОСОБА_1 , визначений за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» з вирахуванням виплаченого посадового окладу та складається з посадового окладу; надбавки за вислугу років (25% посадового окладу); надбавки у зв`язку з роботою, яка передбачає доступ до державної таємниці (10% посадового окладу); надбавки за класний син (130 грн.).

Відповідно до Закону, нарахована заробітна плата за липень 2015 року повинна була становити як мінімум 24794,50 грн. (18270 грн. (посадовий оклад) + 4567,50 грн. (надбавка за вислугу років) + 1827 грн. (надбавка за роботу з відомостями та їх носіями з ступенем секретності «таємно») + 130 грн. (надбавка за класний чин).

Відповідно до розрахункового листа за липень 2015 року мені позивачу нараховано заробітну плату в сумі 5574,15 грн.

Сума недонарахованої і невиплаченої заробітної плати за липень 2015 року становить 19220,35 грн. (24794,50 грн. - 5574,15 грн. = 19220,35 грн.).

Нарахована заробітна плата за серпень 2015 року повинна була становити як мінімум 24794,50 грн. (18270 грн. (посадовий оклад) + 4567,50 грн. (надбавка за вислугу років) + 1 827 грн. (надбавка за роботу з відомостями та їх носіями з ступенем секретності «таємно») + 130 грн. (надбавка за класний чин).

Відповідно до розрахункового листа за серпень 2015 року позивачу нараховано заробітну плату в сумі 18238,65 грн.

Сума недонарахованої і невиплаченої заробітної плати за серпень 2015 року становить 6555,85 грн. (24794,50 грн. - 18238,65 грн. = 6555,85 грн.).

Нарахована заробітна плата за вересень 2015 року повинна була становити як мінімум 28034,50 грн. (20 670 грн. (посадовий оклад) + 5167,50 грн. (надбавка за вислугу років) + 2067 грн. (надбавка за роботу з відомостями та їх носіями з ступенем секретності «таємно») + 130 грн. (надбавка за класний чин).

Відповідно до розрахункового листа за вересень 2015 року позивачу нараховано заробітну плату в сумі 7424,47 грн.

Сума недонарахованої і невиплаченої заробітної плати за вересень 2015 року становить 20610,03 грн. (28034,50 грн. - 7424,47 грн. = 20610,03 грн.).

Нарахована заробітна плата за жовтень 2015 року повинна була становити як мінімум 28034,50 грн. (20670 грн. (посадовий оклад) + 5167,50 грн. (надбавка за вислугу років) + 2067 грн. (надбавка за роботу з відомостями та їх носіями з ступенем секретності «таємно») + 130 грн. (надбавка за класний чин).

Відповідно до розрахункового листа за жовтень 2015 року позивачу нараховано заробітну плату в сумі 11458,08 грн.

Сума недонарахованої і невиплаченої заробітної плати за жовтень 2015 року становить 16576,42 грн. (28034,50 грн. - 11458,08 грн. = 16576,42 грн.).

Нарахована заробітна плата за листопад 2015 року повинна була становити як мінімум 28034,50 грн. (20670 грн. (посадовий оклад) + 5167,50 грн. (надбавка за вислугу років) + 2067 грн. (надбавка за роботу з відомостями та їх носіями з ступенем секретності «таємно») + 130 грн. (надбавка за класний чин).

Відповідно до розрахункового листа за листопад 2015 року позивачу нараховано заробітну плату в сумі 13721,96 грн.

Сума недонарахованої і невиплаченої заробітної плати за листопад 2015 року становить 14312,54 грн. (28034,50 грн. - 13721,96 грн. = 14312,54 грн.).

Нарахована заробітна плата за грудень 2015 року повинна була становити як мінімум 14626,69 грн. (місячна заробітна плата 28034,50 грн.: 23 (кількість робочих днів у грудні 2015 року) х 12 (кількість фактично відпрацьованих днів) = 14626,69 грн.

Відповідно до розрахункового листа за грудень 2015 року позивачу нараховано заробітну плату в сумі 17110,71 грн. (за виключенням вихідної допомоги і компенсації за невикористані відпустки).

Вимоги Закону 1697-VІІ при нарахуванні заробітної плати у грудні 2015 року дотримано з врахуванням постанови КМУ від 31.05.2012 № 505, якою керівникам органів прокуратури надано право в межах затвердженого фонду оплати праці встановлювати працівникам надбавку за високі досягнення у праці або виконання особливо важливої роботи та здійснювати преміювання працівників відповідно до їх особистого вкладу в загальні результати роботи, а також з нагоди професійних свят.

Відповідно до вимог ст.44 КЗпП України, при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у п.1 ст.40 цього Кодексу працівнику нараховується і виплачується вихідна допомога у розмірі не менше місячного заробітку.

Нарахована вихідна допомога з урахуванням норм Закону 1697-VІІ та відповідно до п.2, п.8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995 № 100 (з наступними змінами і доповненнями) повинна була становити як мінімум 28034,50 грн. (28034,50 грн. /заробітна плата за жовтень 2015 року/ + 28034,50 грн. /заробітна плата за листопад 2015 року/) : 40 /кількість відпрацьованих робочих днів за ці місяці/ х 20 /середньомісячна кількість робочих днів/).

Відповідно до розрахункового листа за грудень 2015 року позивачу нараховано вихідну допомогу у розмірі 13946,52 грн.

Сума недонарахованої і недоплаченої вихідної допомоги при звільненні становить 14087,98 грн.(28034,50 грн. - 12946,52 грн. = 14078,98 грн.).

Також, згідно із нормами ст.83 КЗпП України та ст.24 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.

Нарахована вихідна допомога з урахуванням Закону 1697-VІІ та відповідно до вимог п.7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995 № 100 (з наступними змінами і доповненнями) повинна була становити 79069,68 гри. (200475,32 грн. /розмір заробітку за грудень 2014 - листопад 2015/ : на 355 /кількість календарних днів року за винятком святкових і неробочих днів, встановлених ст.73 КЗпП України/ х 140 /кількість днів невикористаної відпустки/)

Відповідно до розрахункового листа за грудень 2015 року позивачу нараховано компенсацію за невикористану відпустку 55043,80 грн.

Сума недонарахованої і недоплаченої компенсації за невикористані дні відпустки становить 24016,88 грн. (79060,68 грн. - 55043,80 грн. = 24016,88 грн.).

Таким чином, загальна сума недонарахованої і невиплаченої заробітної плати за період з 01.07.2015 до 16.12.2015 (включно) з усіма передбаченими та належними виплатами при звільненні за п.1 ч.1 ст.40 КЗпП України становить 115380,05 грн. (19220,35 грн. (заробітна плата за липень 20015 року) + 6555,85 грн. (заробітна плата за серпень 2015 року) + 20610,03 грн. (заробітна плата за вересень 2015 року) + 16576,42 грн. (заробітна плата за жовтень 2015 року) + 14312,54 грн. (заробітна плата за листопад 2015 року) + 14087,98 грн. (вихідна допомога при звільненні) + 24016,88. (компенсація за невикористані дні відпустки).

Відповідно до позиції Європейського суду з прав людини, висловленій, зокрема, у пар. 45 рішення в справі «Бочаров проти України», пар. 53 рішення в справі «Федорченко та Лозенко проти України», пар. 43 рішення в справі «Кобець проти України», при оцінці доказів і вирішенні спору суду слід керуватися критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, встановлюючи істину в справі слід базуватися передусім на доказах, які належно, достовірно й достатньо підтверджують ті чи інші обставини таким чином, щоб не залишалося щодо них жодного обґрунтованого сумніву.

У відповідності до ч.2 ст.73 КАС України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

В свою чергу, відповідно до ч.2 ст.74 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 КАС України.

Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити повністю.

Щодо судового збору, то згідно ч.1 ст.139 КАС України такий відшкодовується позивачу в повному обсязі.

Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10, 13, 14, 72-77, 139, 241-246, 250, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -

в и р і ш и в:

позов задовольнити повністю.

Стягнути з Держави України в особі Львівської обласної прокуратури (місцезнаходження: пр.Шевченка, 17/19, м.Львів, 79005; ЄДРПОУ 02910031) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати в сумі 115 380 (сто п`ятнадцять тисяч триста вісімдесят) грн 05 коп.

Стягнути з Львівської обласної прокуратури (місцезнаходження: пр.Шевченка, 17/19, м.Львів, 79005; ЄДРПОУ 02910031) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) судовий збір в сумі 1 153 (одна тисяча сто п`ятдесят три) грн 80 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення виготовлено 03.06.2021.

Суддя Братичак Уляна Володимирівна