Рішення № 97346212, 02.06.2021, Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області

Справа № 182/6236/20

Провадження № 2/0182/863/2021

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

02.06.2021 року м. Нікополь

Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі головуючого судді Рунчевої О.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження (без виклику сторін) цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини - ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Виконавчий комітет Нікопольської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житлом,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 30.10.2021 року звернулася до Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області з вищевказаним позовом, посилаючись на наступні обставини.

ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 02.02.2017 року, посвідченого Іопелем С.О., приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області, зареєстровано в реєстрі за № 421, належить квартира АДРЕСА_1 .

Вказує, що ОСОБА_2 з 29.07.2014 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , який було розірвано за рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29.01.2019 року. Від шлюбу народилася дитина – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У квартирі належній ОСОБА_2 до цього часу залишаються зареєстровані ОСОБА_3 та донька ОСОБА_5 , хоча там не проживають з 2018 року, що підтверджується Актом № 306 від 26.10.2020 року, виданим ОСББ «Світанок № 17».

Зазначає, що добровільно ОСОБА_3 знятися з реєстрації не бажає. Реєстрація відповідача та доньки створює ОСОБА_2 перешкоди у користуванні та розпорядженні належним йому майном. Крім того, ОСОБА_2 вимушений нести додаткові витрати за відповідача та доньку при оплаті комунальних послуг.

Враховуючи вказані обставини, ОСОБА_2 змушений звернутися до суду з даним позовом та просить суд через представника визнати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 такими, що втратили право користування належною йому квартирою. Також просить стягнути з відповідача судовий збір у розмірі 1 681,60 грн.

Ухвалою про відкриття провадження від 22.12.2020 року позовна заява прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, Виконавчий комітет Нікопольської міської ради. Відповідачу був наданий строк 15 днів з дня отримання ним такої ухвали суду, на подачу відзиву на позовну заяву. Третій особі роз`яснено право подати пояснення щодо позову чи відзив на позовну заяву.

20.01.2021 року від ОСОБА_3 до суду подано відзив на позов ОСОБА_1 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 (а.с. 24), згідно якого просить у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись наступне.

Так, квартира за адресою – АДРЕСА_2 фактично була куплена у шлюбі та повинна отримати статус спільної сумісної власності подружжя, але ОСОБА_2 скориставшись її відсутністю уклав зі сторонньою особою договір дарування квартири, хоча фактично уклав прихований договір купівлі-продажу квартири. Незважаючи на це вона своєю трудовою діяльністю та отриманим від нею прибутком внесла свій вклад в ремонт придбаної квартири, придбання до квартири меблів, побутової техніки. На початку 2018 року через застосування до неї з боку чоловіка насилля вона була змушена з дитиною виїхати з квартири. Потрапити до квартири вона не має можливості, оскільки замки вхідних дверей були замінені ОСОБА_2 . Вказує, що дана квартира є єдиним їх з донькою житлом, крім того, її донька як неповнолітня дитина не має право вільно та самостійно обирати місце свого проживання і набуває права користування житлом за місцем проживання батьків, або одного з батьків, з ким вона проживає. Враховуючи викладене, вважає, що не проживає разом з донькою у вказаній вище квартирі через поважні причини, а тому підстави для задоволення позову відсутні.

20.01.2021 року Начальником служби у справах дітей Нікопольської міської ради Л.С. Васіною подано пояснення на дану позовну заяву (а.с. 26), зі змісту яких вбачається, що служба у справах дітей не може погодитись з позовними вимогами щодо визнання малолітньої дитини такою, що втратила право користування житлом, оскільки дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Вважають недоцільним визнавати малолітню дитину такою, що втратила право користування житлом.

16.02.2021 року ОСОБА_1 подано в інтересах ОСОБА_2 заперечення на відзив на позовну заяву (а.с. 27), в яких представник позивача посилається на те, що обставини, викладені відповідачем у відзиві на позов є надуманими та такими, що не відповідають дійсним обставинам.

Так, замки у квартирі ніхто не змінював, після сварки у вересні відповідач забрала свої речі та меблі і добровільно переїхала мешкати до мами. Останні декілька років відповідач залишає доньку разом зі своєю матір`ю , а сама не проживає в Україні.

Вивчивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 на підставі Договору дарування від 02.02.2017 року, посвідченого Іопелем С.О., приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області, зареєстровано в реєстрі за № 421, належить квартира АДРЕСА_1 (а.с.6-8).

Також встановлено, що ОСОБА_2 з 29.07.2014 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 , який було розірвано за рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29.01.2019 року. Від шлюбу народилася дитина – ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 9-11).

Згідно довідки про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб, наданої ОСББ «Світанок -17» від 26.10.2020 року, за адресою - АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 5).

За відомостями Виконавчого комітету Нікопольської міської ради (а.с. 16), відповідач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 зареєстрована з 15.02.2017 року і по теперішній час за адресою: АДРЕСА_2 .

В обґрунтування позову представник позивача посилалася на те, що відповідач з малолітньою донькою за вказаною адресою не проживають протягом тривалого часу без поважних причин, знятися з реєстрації відповідач добровільно не бажає.

У відповідності до Акту № 306 від 26.10.2020 року, виданим ОСББ «Світанок-17», за адресою – АДРЕСА_2 зареєстровані ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , зі слів сусідів, з 2018 року і по теперішній час ОСОБА_3 за даною адресою не мешкає (а.с. 11).

Відповідно до ст.6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналась 17 липня 1997 року, відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97 ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Першого протоколу та протоколів № 2.4.7.11 до Конвенції» закріплено принцип непорушності прав приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У відповідності до ч.1 ст.316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

У відповідності до ч.1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

У відповідності до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом . Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

У відповідності до ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Зазначені норми процесуального права узгоджуються і з положеннями статті 20 ЦК України, згідно якої право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Згідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.2 ст.78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Таким чином факт застосування заходів запобігання та громадського впливу має підтверджуватися відповідними письмовими доказами.

Згідно з ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім того, обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 02.03.2011 р. у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" надавши оцінку суду, зазначив, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії»). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (серед багатьох інших джерел, рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства»).

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04) (Рішення), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Таким чином права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.

Аналогічний висновок міститься у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 року по справі № 569/4373/16-ц.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.

Суд критично ставиться до заперечень ОСОБА_3 проти позову з тих підстав, що договір дарування квартири фактично є прихованим договором купівлі – продажу, що вона змушена була виїхати з квартири та що не може потрапити до квартири з поважних причин, оскільки дані обставини не підтвердилися у ході судового розгляду справи. Жодних доказів на підтвердження своїх доводів, викладених у відзиві, відповідач не надала.

Представник позивача вказує на те, що після сварки відповідач забрала свої речі та меблі і добровільно переїхала мешкати до своєї мами, останні декілька років відповідач залишає доньку разом зі своєю матір`ю, а сама не проживає в Україні. Зазначені обставини відповідачем будь-якими доказами також не спростовано.

Згідно витягу з бази даних «Відомості про осіб, які перетнули державний кордон України», наданого Головним центром обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби на адресу суду 01.04.2021 року (а.с. 33) ОСОБА_3 систематично перетинає державний кордон України.

Таким чином, відповідачем не надано належних та допустимих доказів, які б підтверджували поважність не проживання її та їх спільної з позивачем доньки за адресою своєї реєстрації тривалий час.

Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Отже, суд приходить до висновку про те, що сторони за час розгляду справи в суді розпорядилися своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд.

Враховуючи вищезазначене та те, що відповідач разом з малолітньою донькою не користуються квартирою за адресою – АДРЕСА_2 без поважних причин, доводи відповідача про те, що квартира фактично була куплена у шлюбі та позивач створює їм з донькою перешкоди у користуванні житлом через заміну замків, не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду та спростовуються матеріалами справи, тобто поважність причин їхнього тривалого не проживання не доведена, суд вважає, що ОСОБА_3 та малолітня ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 втратили право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_2 ., а тому позовні вимоги ОСОБА_1 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 слід задовольнити.

На підставі ст. 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. За таких обставин з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сплачений останнім при зверненні до суду з позовом судовий збір на суму 1 681,60 грн. (а.с.1).

Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 89, 178, 247, 259, 263-265, 268 ЦПК України, ст.ст. 16,319,321,383,386,391,405 ЦК України, -

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини - ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Виконавчий комітет Нікопольської міської ради, про визнання особи такою, що втратила право користування житлом - задовольнити.

Визнати ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 такими, що втратили право користування квартирою, яка знаходиться за адресою - АДРЕСА_2 .

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 у рахунок відшкодування судового збору 1 681,60 грн. (одна тисяча шістсот вісімдесят одна грн. 60 коп.).

На рішення може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду до або через Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя: О. В. Рунчева