Рішення № 97320293, 20.05.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2021 року м. Львів справа № 380/10164/20

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Клименко О.М., за участю секретаря судового засідання Демчини В.Ю. та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:

позивача: представник – Максимов А.О.

відповідача: представник – Горбонос І.К.

третьої особи: представник – Горбонос І.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у загальному позовному провадженні адміністративну справу за позовом громадянина Китаю ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії –

ВСТАНОВИВ:

Позивач – громадянин Китаю ОСОБА_1 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, в якому, просить:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 389-20 від 25.09.2020 про відмову у визнанні громадянина Китаю ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну служби України визнати громадянина Китаю ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення Державної міграційної служби України від 25.09.2020 року № 389-20, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту є протиправним та необґрунтованим. Так, позивач зазначив, що через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через політичну ситуацію, релігійні погляди, расову приналежність - ОСОБА_2 та побоювання ув`язнення в ситуаціях порушення прав людини не може повернутись в країну походження – Китай. Так, у своїй заяві до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області позивач чітко зазначив, що не може повернутися до країни свого походження через політичні переслідування у Китаї через свою етнічну (расову) приналежність до Уйгурів та сповідування ісламу. Позивач надав численні докази на підтвердження своєї заяви-анкети, які містяться в матеріалах особової справи відповідача, але які не були взяті до уваги при прийнятті оскарженого рішення. Ситуація з політичними та релігійними переслідуваннями в Китаї кожен день погіршується і це підтверджується інформацією про країну походження.

Позивач вказує, що відповідачем не взято до уваги ситуацію у країні походження позивача під час прийняття спірного рішення, що міститься у загальнодоступних засобах масової інформації.

Крім цього, відповідачем не враховано ряд обставин, встановлених рішенням Львівського окружного адміністративного суду у справі №1.380.2019.004211 від 12 листопада 2019 року, яке залишено без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2020 року. Відтак, на переконання позивача, відповідачем порушено процедуру повторного розгляду заяви громадянина Китаю ОСОБА_1 , тому таке є протиправним і підлягає скасуванню.

Представник позивача позовні вимоги підтримав повністю, просив позов задоволити та зобов`язати Державну міграційну служби України визнати громадянина Китаю ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

У відповіді на відзив (а.с. 98-110) представник позивача зазначив, що відповідач не спростував твердження та аргументи позивача по суті позовних вимог, зокрема інформацію про політичні та релігійні переслідування в країні походження з офіційних джерел, зокрема доповіді ОСОБА_3 та Міжнародної Амністії.

При цьому, звернув увагу, що дана інформація міститься у відкритих джерелах і згідно з приписами ч.3 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України не потребує додаткового доказування.

Відповідач - Державна міграційна служба України 03.12.2020 подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що на виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі №1.380.2019.004211 від 12 листопада 2019 року повторно було розглянуто заяву позивача.

Стверджує, що у заяві про звернення за захистом, а також в протоколі співбесіди, позивач вказує на те, що в ОСОБА_4 неможливо залишатись, тому що там де він проживав у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі, переслідують людей, які належать до меншини уйгурів та сповідують іслам, та обмежують їхні права. Згідно пояснень заявника, китайська влада зневажливо ставиться до людей які є уйгурами і мусульманами, через що вони зазнають дискримінації. Позивач боявся, що його посадять до в`язниці, проте жодних доказів, які свідчать про будь-яку дискримінацію на території громадянської належності не надав, тільки усні твердження.

Окрім того, не дивлячись на певну загальну дискримінацію уйгурів на території Китаю, позивач отримав середню освіту, його було документовано національним паспортом, який він безперешкодно отримав в компетентному органі країни громадянської належності і який використовував для переїзду на тимчасове проживання до Пакистану, Туреччини та України; влада Китаю не застосовувала стосовно нього будь-яких дискримінаційних заходів, які б мали систематичний, постійно повторюваний характер. Також, відповідач зазначив, що позивач стверджує, про те, що залишив країну громадянської належності в 2013 році через важке фінансове становище, разом з тим, як зазначив відповідач, позивач мав гроші не лише на квиток та витрати під час подорожей до Пакистану, а потім до Туреччини та України, але й зміг сплачувати за навчання в Пакистані та Туреччині. Відповідач зауважив, що Інформація з відкритих джерел підтверджує наявність певної дискримінації стосовно уйгурів-мусульман на території Китаю, однак, позивач не лише не довів, зокрема документально, як того вимагає абзац сьомий статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», але й взагалі не повідомив інформації, яка б підтверджувала наявність стосовно нього такого рівня дискримінації на території країни громадянської належності, яка б сягала рівня переслідування, як його тлумачить Конвенція 1951 року.

Відтак, відповідач зазначає, що в результаті повторного аналізу матеріалів особової справи позивача, з урахуванням рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі №1.380.2019.004211 від 12 листопада 2019 року та постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19.02.2020 року було встановлено відсутність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Саме тому відповідач вважає вимоги позивача, викладені в позовній заяві необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають. Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечила, просила в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Представник третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області надав суду усні пояснення, в яких зазначив, що проти позову заперечує, просить відмовити в його задоволенні, посилається на підстави, викладені у відзиві на позовну заяву відповідача.

Згідно п. 3 ч. 3 ст. 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою судді від 09 листопада 2020 року позовну заяву позивача було залишено без руху.

Ухвалою суду від 17 листопада 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами загального позовного провадження і призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою суду, що занесена в протокол судового засідання від 09.02.2021 року підготовче провадження у справі закрито, призначено справу до судового розгляду по суті.

Розгляд справи неодноразово відкладався за клопотаннями учасників справи, в тому числі у зв`язку із запровадженням на території України карантину з метою не поширення COVID-19.

Суд дослідив долучені до матеріалів справи письмові докази, оцінив їх в сукупності і встановив наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Громадянин Китаю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , звернувся 22.12.2018 до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З матеріалів особової справи позивача 2018LV0052 слідує, що позивач є громадянином Китаю, ІНФОРМАЦІЯ_1 , дані про особу встановлено на підставі паспорта для виїзду закордон НОМЕР_1 , виданого 06.01.2013 (дійсний до 05.01.2023 року). Національність – уйгур, за релігійними переконаннями - мусульманин. Сімейний стан – одружений. Місцем його народження та проживання, за його словами, є АДРЕСА_1 . Рідна мова – уйгурська, вільно володіє турецькою, англійською зі словником. Отримав початкову освіту, під час проживання в Китаї. Також здобув освіту в Пакистані місто Ліхор в Ісламському Міжнародному освітньому інституті імені ОСОБА_5 , вивчав іслам на англійській мові. Згодом, переїхавши в Туреччину, вивчав 9 місяців турецьку мову на курсах в приватному центрі в Анкарі.

В Україні проживає за адресою: АДРЕСА_2 , в єзуїтській службі біженців разом із своїм малолітнім сином ОСОБА_6 . Станом на теперішній час не працює, доглядає за дитиною. В Україні проживає на кошти які отримує від товариша із ОСОБА_7 .

Позивач стверджує, що до 2009 року проживав із мамою в місті АДРЕСА_1 році переїхав до друзів в ОСОБА_8 , де проживав протягом року. Згодом, в 2010 році, повернувся в місто Урюнчі. В 2013 році позивач переїхав до Пакистану, де проживав і навчався один рік і сім місяців, після чого, отримавши візу в 2014 році, він покинув Пакистан і переїхав до Туреччини. У Туреччині позивач проживав разом із дружиною до 2018 року, де навчався і працював. Згодом у них народився син, після чого, в листопаді 2018 року позивач разом із дружиною та сином вирішив покинути Туреччину. Зі слів позивача, він купив фальшиві документи для себе щоб виготовити документи для перевезення дитини (арк.56 співбесіда № 2). Згодом, виготовивши документи для сина, позивач разом із дружиною, сином та сестрою мали намір поїхати до Європи в Німеччину.

Позивач 22.11.2018 разом із сім`єю прибув літаком з Туреччини в Україну (на підставі візи), в місто Київ, згодом поїхав до Львова для перетину кордону з Польщею (арк. 33 співбесіда №1). Дружина разом із сестрою поїхали до Німеччини, оскільки в дружини були документи для виїзду в Марокко. З пояснень позивача, він автомобільним транспортом доїхав до кордону, де разом із сином у супроводі товариша мав намір перетнути кордон поза пунктом пропуску, але був затриманий прикордонною службою.

Зі слів позивача, зараз він не зможе повернутись до Китаю, оскільки його затримають в аеропорту та посадять до в`язниці.

Надалі, позивач звернувся до відділу з питань шукачів захисту ГУ ДМС у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту разом із малолітньою дитиною ОСОБА_9 . Оскільки в позивача були відсутні документи на дитину, то йому було запропоновано пройти процедуру на батьківство. За результатами проведеного тесту ДНК ймовірність батьківства становить 99,99 % (арк.79).

У своїй заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказує, що не може повернутися до Китаю, оскільки там зазнають дискримінації мусульмани, які належать до меншини уйгурів. Позивач покинув країну громадянської належності через те, що він уйгур і мусульманин. За словами позивача, якщо він повернеться, то його можуть вбити.

Однак, рішенням ДМС України від 23.05.2019 №196-19 громадянину Китайської Народної Республіки ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Окрім того, судом з матеріалів справи встановлено, що ГУ ДМС у Львівській області в ході розгляду заяви встановлено, що громадянин Китаю ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 станом на 19.02.2019 не значиться серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу (відповідь начальника сектору Міжнародного поліцейського співробітництва ГУ Національної поліції у Львівській області від 20.02.2019).

Також, Управління СБУ у Львівській області у відповідь на запит ГУ ДМС України у Львівській області та за наслідками проведеної перевірки не встановило жодних обставин, за наявності яких громадянин Китаю ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

18.04.2019 Головним управлінням ДМС у Львівській області складено висновок про відмову у визнанні громадянин Китаю ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

05.06.2019 року Головним управлінням ДМС України у Львівській області складено повідомлення №25 щодо прийнятого ДМС України рішення про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі рішення Державної міграційної служби України № 196-19 від 23.05.2019. Підставою відмови є те, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду у справі №1.380.2019.004211 від 12 листопада 2019 року, яке залишено без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2020 року, позов задоволено частково.

Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 196-19 від 23.05.2019 про відмову у визнанні громадянина Китаю ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву-анкету громадянина Китаю ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 52 від 22.12.2018.

В решті позовних вимог відмовлено.

Відповідно до Наказу №59 від 20.03.2020 року ГУ ДМС у Львівській області на виконання зазначених вище рішень судів вирішено здійснити повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Китаю ОСОБА_1 з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом рішення ДМС від 23.05.2019 року №196-19 (а.с.22 т.2).

З позивачем 05.05.2020 року та 14.08.2020 року проведено співбесіду та складено протокол №1 (а.с. 32-41 т.2) та протокол №3 (а.с. 69-73 т.2).

Аналізуючи інформацію, повідомлену позивачем у заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкети та протоколи співбесід, враховуючи поточну та актуальну інформацію по ситуації в Китаї, Державна міграційна служба України у Львівській області прийняла рішення № 389-20 від 25.09.2020 про відмову у визнанні громадянина Китаю ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в результаті повторного аналізу матеріалів особової справи №2018LV0052, з урахуванням рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі №1.380.2019.004211 від 12 листопада 2019 року, яке залишено без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2020 року, з підстав, що в обставинах справи заявника відсутні підстави для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов передбачених пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Разом з ним відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту його неповнолітній дитині ОСОБА_6 .

Про рішення ДМС України № 389-20 від 25.09.2020 позивача повідомлено повідомленням від 20.10.2020 року №30.

Не погоджуючись із вказаним рішенням відповідача, вважаючи його протиправним та незаконним, позивач з метою захисту своїх прав звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що на переконання позивача вищезгадане рішення № 389-20 від 25.09.2020 прийнято з формальних підстав, без належної оцінки інформації про країну походження позивача і побоювань останнього та без урахування рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі №1.380.2019.004211 від 12 листопада 2019 року, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду, а тому є всі підстави для зобов`язання Державної міграційної служби України визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VІ (далі - Закон України № 3671-VI).

Згідно з п.п. 1, 13 ст. 1 Закону України № 3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з ч. 5 ст. 5 Закону України № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

Відповідно до ч. ч. 1, 7 ст.7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Згідно з ч. 5 ст. 10 Закону України № 3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідно до ч. 6 ст. 8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Згідно з п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Відповідно до п. 195 цього ж Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Згідно Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України № 3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Разом з тим, суд враховує, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту, є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Відповідно до абз. 5 п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова № 3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.

Згідно з ч. 3 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Даючи оцінку оскарженому рішенню ДМС України № 389-20 від 25 вересня 2020 року про відмову у визнанні громадянина Китайської Народної Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд враховує наступне.

При цьому, суд виходить із того, що при розгляді даного публічно-правового спору суд враховує, те, що інформацію, щодо обставин, визнаних судом загальновідомими, які не потрібно доказувати, слід віднести інформацію про країну походження, яка належить до загальновідомої інформації.

Так, у заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, заявник вказав, що не може повернутися до Китаю, оскільки там зазнають дискримінації мусульмани, які належать до меншини уйгурів. Заявник покинув країну громадянської належності через те, що він уйгур і мусульманин. Також, заявник вказав, що в Китаї не можливо залишатись, тому що там де він проживав у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі, переслідують людей які належать до меншини уйгурів та сповідують іслам, та обмежують їхні права. Згідно пояснень заявника, китайська влада зневажливо ставиться до людей які є уйгурами і мусульманами, через що вони зазнають дискримінації Заявник боявся, що його посадять до в`язниці.

З огляду на зазначені позивачем обставини, судом згідно інформації по країні походження(https//:www.refworld.org.ru/country,,,,CHN,,55a7bc254,0.html,https//:www.refworld.org.ru/country,,,,CHN,,5876337a4,0.html) враховано, що більша частина представників мусульманської меншини в Китаї проживає на території СУАР, яких влада звинувачує в сепаратизмі та тероризмі. Етнічні уйгури - народ, що говорить мовою тюркської групи і сповідує іслам - давно стикаються в Китаї з обмеженнями, в основному в сфері свободи віросповідання. А минулої осені влада ввела нові правила, обмеживши їх свободу пересування. Тепер жителі Сіньцзяну, що на заході КНР, зобов`язані здавати свої паспорти поліції «на збереження».

Коли жителям провінції необхідно куди-небудь поїхати, їм тепер доводиться отримувати дозвіл на повернення свого паспорта, повідомляє «Бі-Бі-Сі». Іноді, за повідомленнями, уйгурів відмовляють у видачі паспортів.

Уйгурів, які тепер складають близько 45% населення Синьцзяна, також іноді змушують проходити інші обтяжливі процедури. Наприклад, в червні поліція наказала жителям ОСОБА_10 при оформленні документів перед поїздкою здавати зразки ДНК. Також у жителів при цьому брали зразки крові, знімали відбитки пальців, записували голоси і робили 3D знімки.

Humen Right Watch закликала ввести санкції проти Китаю по відношенні до уйгурів. Правозахисна організація вимагає цілеспрямованих санкцій стосовно осіб, відповідальних за порушення прав людини в регіоні Сіньцзян (https//:www.vn.ukraines.news/hrw-vimagaye-pokarati-kitaj-sankciyami-za-zvernennya-z-ujgurami-2/.

Ситуація в регіоні стрімко змінюється, особливо економічна. Деякі уйгури хочуть незалежності за будь-яку ціну, але далеко не всі хочуть прямого протистояння. Проблема сепаратизму в Сіньцзяні стоїть дуже гостро, і в майбутньому вона може принести Пекіну серйозні неприємності. З 2014 року в СУ АР владою проводиться кампанія по боротьбі з тероризмом, проводяться арешти тюркомовних мусульман, яких потім направляють в табори для «перевиховання». Велика кількість репресованих є жителями ОСОБА_11 і ОСОБА_12 , це зв`язано з тим, що там сконцентрована найбільша кількість уйгурів і там найчастіше проходять напади терористів із « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (https//:birdinflight.com/ru/vdohnovenie/fotoproect/20180124-uighurs-in-china.htm, https//: ІНФОРМАЦІЯ_3 ).

Суд наголошує, що правозахисною групою Організації Об`єднаних Націй (ООН) висловлено позицію стосовно ситуації в Китаї, згідно з якою у Китаї налічується близько 1 мільйона уйгурів у таємних таборах «ідеологічного перевиховання». Як повідомила член комітету ООН з ліквідації расової дискримінації, влада змінила ОСОБА_13 автономний район на щось, схоже на масивний табір інтернування, що знаходиться в таємниці, свого роду «зона відсутності прав». Разом з цим, усього в таких таборах можуть тримати до 2 млн. уйгурів і представників інших мусульманських національних меншин. Влада Китаю заявляє, що Сіньцзян стикається з серйозною загрозою з боку ісламістських бойовиків, які замислюють напад і посилюють напруженість з мусульманською уйгурською меншістю. Правозахисна група Організації Об`єднаних Націй (ООН) просила Китай припинити свою контрпродуктивну політику - звільнити всіх тих, хто був безпідставно затриманий. Члени уйгурської громади та інших мусульман вважаються в Китаї «ворогами держави» виключно на основі їхньої етнорелігійної ідентичності» (112ua.https//:112ua).

Наведені обставини відображені і у рішенні Львівського окружного адміністративного суду у справі №1.380.2019.004211 від 12 листопада 2019 року.

Крім того, згідно інформації по країні походження: ОСОБА_3 , посилання ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ); Радіо Свобода, посилання ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ); Міжнародна Амністія, посилання ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ); інформаційний ресурс ІНФОРМАЦІЯ_6 посилання (https//www/refworld.org.ru/docid/5876337а4.html) широко практикується переслідування за ознакою віросповідання, зокрема за сповідування ісламу та приналежністю до національної меншини, зокрема Уйгурів.

Отже, існують загальновідомі факти, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та невибіркової загрози позивачу зазнати поводження, яке заборонене Європейською Конвенцією в країні походження, в якій існує ситуація загальнопоширеного насильства.

Втім, суд вважає, що проведений відповідачем аналіз інформації щодо країни походження позивача є неповний та необ`єктивний, без урахування оцінки, наданої у рішенні Львівського окружного адміністративного суду у справі №1.380.2019.004211 від 12 листопада 2019 року, а тому доводи відповідача про необхідність відмови у визнанні позивача особою, яка потребує додаткового захисту не відповідає дійсним обставинам справи, та є помилковим.

З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що позивач потребує додаткового захисту як особа, яка була змушена залишити країну походження внаслідок загрози їх життю, безпеці чи свободі в країні походження. Окрім того, судом враховано, що позивач прибув на територію України разом із своїм малолітнім сином ОСОБА_6 ( ІНФОРМАЦІЯ_7 ).

Так, статтями 2, 3 Конвенції Про права дитини від 20.11.1989 визначено, що держави-учасниці вживають всіх необхідних заходів для забезпечення захисту дитини від усіх форм дискримінації або покарання на підставі статусу, діяльності, висловлюваних поглядів чи переконань дитини, батьків дитини, законних опікунів чи інших членів сім`ї. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Отже, аналізуючи ситуацію з дотриманням прав людини в Китайській Народній Республіці, суд дійшов висновку, що у випадку повернення позивача до країни громадянської належності його життю, здоров`ю, гідності та свободі, буде загрожувати реальна небезпека, через що в нього є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань.

Судом не встановлено умов, які перешкоджають наданню позивачу правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачених ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Більше того, приймаючи спірне рішення, відповідач належним чином не дослідив та не проаналізував інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколі співбесіди, адже, як слідує зі змісту листа від 26.06.2020 року (а.с.67 т.2) працівниками профільного підрозділу ГУ ДМС у Львівській області не достатньо з`ясовані обставини справи заявника, в тому числі щодо інформації по країні походження заявника.

З огляду на покладені в основу оскаржуваного рішення висновки, відповідач не взяв до уваги поточну та актуальну інформацію по країні походження позивача, натомість надав перевагу відсутності фактів того, що позивач та члени його родини не переслідувались; звернення до органів міграційної служби було пов`язано лише з бажанням тимчасової легалізації на території України, а не з загрозою стати жертвою переслідувань, які мають місце в країні громадянської належності й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення, що не відповідає вимогам статті 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.

Суд при прийнятті рішення враховує позицію Верховного Суду, викладену у постановах від 06.03.2019 року у справі №815/1000/17, від 31.10.2018 року у справі №826/14671/16, від 14.03.2018 року у справі №813/901/16, в яких зазначено, що оцінка побоювань обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи-заявника, яка є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

З урахуванням досліджених судом фактичних даних в контексті вищенаведених норм, суд дійшов висновку, що відповідач, ДМС України не обґрунтував та не навів переконливих та беззаперечних підстав, які вказують на відсутність встановлених п.п. 1 та 3 ч. 1 ст. 1 Закону України № 3671-VI умов для визнання позивача біженцем або особами, які потребують додаткового захисту, що призвело до прийняття спірного рішення № 389-20 від 25 вересня 2020 року про відмову у визнанні громадянина Китайської Народної Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб`єктами, суд дійшов висновку, що рішення № 389-20 від 25 вересня 2020 року не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності (зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак порушує права та законні інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання протиправними та скасування такого рішення, а позовна вимога в цій частині підлягає задоволенню в повному обсязі.

Разом з тим, суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Питання визнання громадянина Китайської Народної Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту було предметом судового розгляду у справі №1.380.2019.004211.

Так, Рішенням Львівського окружного адміністративного суду у справі №1.380.2019.004211 від 12 листопада 2019 року, яке залишено без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2020 року, позов задоволено частково.

Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 196-19 від 23.05.2019 про відмову у визнанні громадянина Китаю ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву-анкету громадянина ОСОБА_14 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 52 від 22.12.2018.

В решті позовних вимог відмовлено.

Суд зазначає, що спірне рішення Державної міграційної служби України № 389-20 від 25 вересня 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Китайської Народної Республіки ОСОБА_1 прийнято на підставі повторного вивчення документів та матеріалів та на виконання вищезазначеного рішення Львівського окружного адміністративного суду у справі №1.380.2019.004211 від 12 листопада 2019 року, яке залишено без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 19 лютого 2020 року.

За таких обставин, суд вважає, що в даному випадку ефективним способом захисту порушених прав, свобод чи інтересів позивача буде саме зобов`язання відповідача визнати громадянина Китайської Народної Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частин першої другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до вимог частини першої, пункту другого частини другої статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про задоволення позову повністю.

Позивач звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 14 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», а відтак, розподіл судових витрат на підставі статті 139 КАС України не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень, п.3 Розділу VI Прикінцевих положень КАС України, суд, –

ВИРІШИВ:

Позов – громадянина Китаю ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (вул. Січових Стрільців, 11, м. Львів, 79007) про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії – задоволити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 389-20 від 25 вересня 2020 року про відмову у визнанні громадянина Китайської Народної Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Китайської Народної Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» та п. 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» цього Кодексу.

Повний текст рішення складено 31.05.2021 року.

Суддя Клименко О.М.