Рішення № 97320089, 20.05.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 травня 2021 року м. Львів справа № 380/9881/20

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Клименко О.М., за участю секретаря судового засідання Демчини В.Ю. та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:

позивача: представник – Максимов А.О.

відповідача: представник – Горбонос І.К.

третьої особи: представник – Горбонос І.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у загальному позовному провадженні адміністративну справу за позовом громадянки ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії –

ВСТАНОВИВ:

Позивач – громадянка ОСОБА_1 звернулася до Львівського окружного адміністративного суду із вищевказаним адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, в якому, із урахуванням заяви про змінену редакцію позовних вимог від 12 листопада 2020 року, просить:

- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №382-20 від 31 серпня 2020 року про відмову у визнанні громадянки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну служби України визнати громадянку ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач покликається на те, що оскаржуване рішення відповідача прийнято без урахування того, що позивач, будучи громадянкою ОСОБА_2 та перебуваючи за її межами, в Україні, не може повернутися у країну свого походження та змушена шукати захисту в Україні з огляду на об`єктивні обставини, які викликали обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою віросповідання та через належність до певної соціальної групи. Так, у своїй заяві позивач чітко зазначила, що не може повернутися до країни свого походження через побоювання стати жертвою примусового шлюбу та завданню шкоди своєму життю та здоров`ю через релігійні причини, оскільки без волі батьків заручилась з представником іншої (не мусульманської) релігії, а саме з чоловіком-християнином. Ситуація в ОСОБА_2 підтверджується інформацією про країну походження.

Таким чином, на думку позивача, об`єктивно вбачається, що влада ОСОБА_3 не здатна забезпечити захист позивачеві в ситуаціях загрози переслідування та систематичного порушення прав людини.

Відтак, на думку позивача, відповідач формально підійшов до прийняття оскаржуваного рішення, без належної оцінки інформації про країну походження позивача та її побоювань, тому таке є протиправним і підлягає скасуванню.

Представник позивача позовні вимоги підтримав повністю, просив позов задоволити та зобов`язати Державну міграційну служби України визнати громадянку ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до чинного законодавства.

Від відповідача, Державної міграційної служби України, надійшов відзив на позовну заяву, в якому посилається на те, що в результаті всебічного, об`єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи позивача, враховуючи інформацію по країні походження, встановлено, що звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим та має ознаки зловживання процедурою надання притулку в Україні задля легалізації, а відповідно у заявниці немає підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1 та 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідач зазначає, що ураховуючи, що на даний час батьки заявниці не цікавляться, де та з ким вона проживає, і не наполягають на її поверненні до місця проживання родини, наразі заявниця не чекає на дитину, ні заявниця, ні її хлопець-християнин не мають намірів створювати сім`ю, зникають і підстави для негідного поводження з боку батька і братів: побиття за стосунки з християнином та примусове одруження із старшим мужчиною для припинення цих стосунків.

Щодо обґрунтованих переслідувань за ознаками віросповідання, ознаками раси, національності заявницею жодних доказів не надано, відтак, немає підстав вважати, що заявниця має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянської належності до певної соціальної групи.

За наведених обставин, вважає, що Державна міграційна служба України у повному обсязі дослідила матеріали особової справ позивача та дійшла обґрунтованого висновку про відмову у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відтак, оскаржуване рішення, на його думку, є законним, а підстави для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відсутні.

В судовому засіданні представник відповідача проти позову заперечив, просить відмовити в його задоволенні, посилається на підстави, викладені у відзиві на позовну заяву та наданих суду поясненнях.

Представник третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача – Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області надав суду усні пояснення, в яких зазначив, що проти позову заперечує, просить відмовити в його задоволенні, посилається на підстави, викладені у відзиві на позовну заяву відповідача.

Згідно з п. 3 ч. 3 ст. 246 КАС України, суд зазначає, що ухвалою судді від 09 листопада 2020 року позовну заяву позивача було залишено без руху.

Ухвалою суду від 17 листопада 2020 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами загального позовного провадження і призначено підготовче засідання.

Ухвалою суду, що занесена в протокол судового засідання від 09.02.2021 року підготовче провадження у справі закрито, призначено справу до судового розгляду по суті.

Розгляд справи неодноразово відкладався за клопотаннями учасників справи, в тому числі у зв`язку із запровадженням на території України карантину з метою не поширення COVID-19.

Суд дослідив долучені до матеріалів справи письмові докази, оцінив їх в сукупності і встановив наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Судом встановлено, що позивач – громадянка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

26 грудня 2019 року позивач звернулася до ГУ ДМС у Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якій стверджує, що не може повернутися до ОСОБА_2 через побоювання стати жертвою переслідувань з боку своєї родини через відносини із хлопцем – християнином, оскільки рідні, як і вона сама сповідують іслам та за відмову вийти заміж за чоловіка за їх вибором та їх вказівкою.

У зв`язку із переїздом на проживання у м. Львів, особова справа № НОМЕР_1 була переведена до ГУ ДМС у Львівській області.

Рішеннями ДМС України від 31.08.2020 №382-20 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», пункту 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07.09.2011 року №649, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні.

Підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2019КН0174, відповідачем зазначено: відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, у зв`язку з відсутністю у заявниці обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також через не встановлення фактів загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

Про рішення ДМС України від 31.08.2020 №382-20 позивача повідомлено повідомленням від 15.09.2020 року №26.

Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що на переконання позивача вищезгадане рішення ДМС України від 31.08.2020 №382-20 прийнято за формальних підстав, без належної оцінки інформації про країну походження позивача і її побоювань, а тому є всі підстави для зобов`язання ДМС України визнати її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи у зв`язку із цим свої права порушеними та такими, що потребують захисту, позивач звернулася до суду з даним позовом.

Вирішуючи даний спір, суд застосовує такі норми права та виходить з таких мотивів.

Приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно із визначенням, наведеним в пункті 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно із визначеннями, наведеними у пунктах 10-12 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» країна громадянської належності - країна, громадянином (підданим) якої є особа. За умови, якщо особа має понад одне громадянство, вона не вважається такою, що не має захисту країни своєї громадянської належності, якщо без будь-якої поважної причини, що випливає з обґрунтованих побоювань, вона не скористалася захистом однієї з країн, громадянином (підданим) якої вона є; країна попереднього постійного проживання особи без громадянства - країна, в якій особа без громадянства постійно проживала до прибуття в Україну; країна походження - країна чи країни громадянської належності для іноземця або країна попереднього постійного проживання особи без громадянства.

Приписами статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відсутні.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з пунктом 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Відповідно до пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Громадянка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження – м. Ганьоа (Кот-Д`Івуар), за релігійними переконаннями – мусульманка, наміру змінювати віросповідання – немає.

З 2013 року по 2017 рік перебувала у релігійному шлюбі з громадянином Кот-Д`Івуар, має сина ОСОБА_4 , який залишився проживати з матір`ю чоловіка.

У м. Ганьоа ( ОСОБА_2 ) проживає її родина: батько, мати, молодша сестра та двоє старших братів, які мають власні сім`ї та проживають окремо від батьків.

Зі змісту протоколу співбесіди від 21.05.2020 року слідує, що позивач після розлучення з чоловіком оселилася у своєї тітки, яка проживає у м. Абіджан (Кот-Д`Івуар). У 2018 році познайомилася і зав`язала близькі стосунки з хлопцем-християнином. Батьки не схвалили її вибір, через що 11.11.2019 року вона залишила територію країни походження та 12.11.2019 року транзитом через Туреччину прибула до м. Запоріжжя (Україна), в`їзд у країну було здійснено на підставі візи тип С-02, дійсної з 04.10.2019 року по 04.04.2020 року, а згодом до м. Харків (Україна).

26 грудня 2019 року позивач звернулася до ГУ ДМС у Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у якій стверджує, що не може повернутися до ОСОБА_2 через побоювання стати жертвою переслідувань з боку своєї родини через відносини із хлопцем – християнином, оскільки рідні, як і вона сама сповідують іслам та за відмову вийти заміж за чоловіка за їх вибором та їх вказівкою.

У зв`язку із переїздом на проживання у м. Львів, особова справа № НОМЕР_1 була переведена до ГУ ДМС у Львівській області.

Із позивачем проведено співбесіди 10.01.2020 року та 21.05.2020 року.

Під час співбесід позивачка повідомила, що хлопець-християнин, який в Кот-Д`Івуар має свій власний бізнес, не виказав бажання з метою збереження відносин і створення сім`ї із заявницею залишити територію громадянської належності та виїхати з нею до України. Із січня 2020 року із заявницею не спілкується.

Під час звернення до ГУ ДМС у Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач стверджувала, що є вагітною та сподівається отримати соціальне забезпечення для дитини, а після народження дитини має намір прямувати до країн Західної Європи (а.с. 170 т.1).

Після проходження необхідного медичного огляду позивач під час співбесіди 21.05.2020 року повідомила, що лікарі не підтвердили наявність вагітності (а.с. 234 т.1).

Дослідивши матеріали справи та пояснення позивача надані у ході співбесід та її представника у судовому засіданні суд дійшов висновку, що у ОСОБА_5 немає підстав вважати про існування в країні походження – Кот-Д`Івуар загрози для її життя, безпеки чи свободи, побоювання застосування щодо неї смертної кари, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Твердження позивачки про погрози від батька та братів щодо її хлопця-християнина, з яким вона зустрічалася жодним чином не підтверджені, не надано звернень до правоохоронних органів з приводу таких погроз та відсутності реакції на такі звернення від органів держави.

Також відповідачем враховано, що позивач спілкується з рідними, використовуючи телефонний зв`язок, і при цьому не повідомляє їм, що перебуває поза межами країни громадянської належності, в той же час рідні спілкуються з нею рідко і не цікавляться де і з ким вона проживає. Натомість, як ствердила позивач, після безперешкодного повернення від батьків до тітки у вересні 2019 року вона переїхала за місцем проживання батьків хлопця-християнина і перебувала там цілком безпечно. Отже, відвідач цілком обґрунтовано зазначив про безпечне та вільне пересування позивача в країні походження.

Відповідаючи на питання про можливість переселення до іншої адміністративно-територіальної одиниці Кот-Д`Івуар, позивач не повідомляє про будь-які можливі загрози, у тому числі від рідних, її бентежить брак коштів для самостійного життя. При цьому, вона не розглядає можливість спільного проживання з хлопцем-християнином.

Відтак, зміст пояснень позивача наданих під час співбесіди вказує, що ОСОБА_5 та її хлопець-християнин не мають на меті продовжувати стосунки та створювати сім`ю, що у свою чергу виключає причини стурбованості батьків та їх наміри ініціювати укладення примусового шлюбу з іншим чоловіком, адже саме таким чином родина позивача мала намір припинити її стосунки із хлопцем-християнином.

Позивачка ніколи не приймала участь у політичній чи релігійній діяльності у країні походження, не була членом жодної організації (політичних, релігійних, військових, громадських, тощо) та не приймала участь у демонстраціях проти президента та уряду країни громадянської приналежності. Позивач не навела жодних фактів особистого переслідування в країні громадянської приналежності. До виїзду з країни постійного проживання вона не зазнавала жодних переслідувань з боку державних чи недержавних органів, до кримінальної відповідальності не притягувалась.

Відтак, суд критично оцінює покликання представника позивача на те, що ОСОБА_5 належить до соціальної групи – жінка, що не може повернутися до країни свого походження через побоювання стати жертвою примусового шлюбу та завданню шкоди своєму життю та здоров`ю через релігійні причини, оскільки без волі батьків заручилась з представником іншої (не мусульманської) релігії, а саме з чоловіком- ОСОБА_6 , позаяк дані твердження спростовані позивачем під час співбесід.

Також відповідачем враховано ІКП з відкритих джерел, у яких відсутня інформація про масові та систематичні переслідування на території Кот-Д`Івуар, пов`язані із укладенням шлюбів громадянами з різним віросповіданням. При цьому, за наслідками аналізу долучених до матеріалів особової справи документів Правління імміграції та біженців Канади, жінки Кот-Д`Івуар у разі негідного поводження з боку членів сім`ї можуть звернутися до соціальних служб та центрів «Павіосса», які є осередками передового досвіду боротьби держави з гендерним насильством.

Слід також зазначити, що заявниця є 32-річною жінкою, яка вже перебувала у шлюбі та безпечно його розірвала, має досвід позашлюбних стосунків та окремого проживання від родини, а посилання на загальну ситуацію щодо стану дотримання прав людини в певній країні не може саме по собі слугувати підставою для однозначного висновку про те, що у випадку повернення до країни громадянської належності позивачу буде загрожувати індивідуальна серйозна шкода у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання.

Таким чином, суд погоджується з висновком відповідача про те, що звернення громадянки ОСОБА_1 із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, оскільки за результатами розгляду особової справи позивача разом з інформацією, наданою нею, співбесід з посадовими особами відповідача, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для ОСОБА_5 стати в Республіці Кот-д`Івуар жертвою переслідувань за конвенційними ознаками, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які є необхідними для визнання особи біженцем або такою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Отже, з урахуванням зазначеного, позивачу правомірно було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до ч.2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням встановлених обставин та наведених правових положень, суд доходить висновку, що рішення Державної міграційної служби України №382-20 від 31 серпня 2020 року про відмову у визнанні громадянки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованим та законним, підстави для визнання його протиправним та скасування відсутні. Як наслідок не підлягає задоволенню також похідна вимога, у якій позивач просить зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянку ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до чинного законодавства.

Відповідно до частин першої другої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до вимог ч. 1, п.2 ч.2 ст. 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову повністю.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 19-21, 72-77, 242-246, 255, 293, 295, підп.15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, –

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову громадянки ОСОБА_7 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, 01001), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області (вул. Січових Стрільців, 11, м. Львів, 79007) про визнання протиправним і скасування рішення, зобов`язання вчинити дії – відмовити повністю.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно, з урахуванням положень підп.15.5 п.15 розд. VII «Перехідні положення» та п. 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» цього Кодексу.

Повний текст рішення складено 31.05.2021 року.

Суддя Клименко О.М.