Рішення № 97319584, 19.05.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2021 року справа №380/11441/20

Львівський окружний адміністративний суд:

в складі головуючої судді - Потабенко В.А.,

за участю секретаря судового засідання - Олійник Л.В.,

за участі:

позивача - ОСОБА_1 ,

представника позивача - Яшина В.Ю., згідно договору,

представника відповідачів - Цинайко Н.І., згідно довіреності та наказу,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Закарпатської обласної прокуратури про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - Офіс Генерального прокурора, відповідач 1), Закарпатської обласної прокуратури (далі - Закарпатська обласна прокуратура, відповідач 2), враховуючи заяву про уточнення позовних вимоги від 15.03.2021, з такими позовними вимогами:

- визнати протиправними та скасувати накази Генерального прокурора №420к від 29.10.2020 та №421к від 29.10.2020 "Про внесення змін до наказу Генерального прокурора від 29.10.2020 №420к", якими ОСОБА_1 звільнено з посади заступника прокурора Закарпатської області та органів;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури;

- cтягнути усі виплати за час вимушеного прогулу.

При обґрунтуванні позовних вимог позивач зазначив, що працював в органах прокуратури на посаді заступника прокурора Закарпатської області протягом останніх 3-х років. Згідно Закону України від 19.09.2019 №113-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" (далі - Закон №113-IX), а також відповідно до розробленого на його виконання Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 №221 (далі - Порядок №221), проводилась атестація прокурорів. Наголосив, що ним успішно було пройдено три етапи атестації, які полягали у складанні іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, та складанні іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки, а також співбесіди. Однак, наказом Генерального прокурора №420к від 29.10.2020 року, з уточненнями, внесеними наказом №421к від 29.10.2020, позивача звільнено з займаної посади керуючись п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" ( надалі - Закон України "Про прокуратуру"), та п.п. 4 п. 19 ІІ розділу Прикінцевих та перехідних положень цього ж Закону. Вважає, що накази оскаржувані №420к та №421к є протиправними, незаконними та такими, що прийняті з грубим порушенням норм чинного законодавства і порушують конституційні права позивача, а тому підлягають скасуванню. Крім того, позивач зазначив, що 03.10.2019 наказом Генерального прокурора України №221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації, яка проведена відповідно до пунктів 7-17 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури". Враховуючи викладене, вважає, що станом на 29.10.2020 відсутні правові підстави для звільнення як на підставі ст.ст. 9, 41, 51 Закону України "Про прокуратуру", так і на підставі процедури, передбаченої п. 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури". На думку позивача, вищевикладене підтверджує протиправність дій Генерального прокурора, керівника прокурори області, які допустили порушення норм спеціального законодавства, що безпосередньо стосується повноваження прокурора області за посадою. Зазначені протиправні дії супроводжувались проявами упередженості стосовно позивача як заступника прокурора області та вчинялись з метою подальшого незаконного звільнення з адміністративної посади, за те, що позивач працював на адміністративній посаді з попереднім керівником та успішно пройшов тестування і співбесіду. Позивач зазначив, що його звільнення з адміністративної посади відбувалося з ініціативи прокурора Закарпатської обласної прокуратури з перевищенням повноважень, яке ґрунтувалось на суб`єктивних підставах та полягало в дискримінаційному ставленні до нього як заступника прокурора області. В подальшому керівник Закарпатської обласної прокуратури області скерував подання про звільнення ОСОБА_1 з адміністративної посади до Генерального прокурора, України, хоча, на переконання позивача, таких повноважень у нього не було, адже позивач ніколи не перебував у підпорядкуванні керівництва Закарпатської обласної прокуратури. Подання стало підставою для звільнення позивача як з адміністративної посади відповідно до вимог ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" та з органів прокуратури в цілому. В свою чергу Генеральний прокурор, на думку позивача, в порушення конституційних, трудових прав позивача, передбачених п. 9 ч. 5 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру", прийняв рішення про незаконне звільнення. Враховуючи наведене, позивач вважає накази № 420к, №421к від 29.10.2021 з вищевказаних підстав протиправними та такими, що суперечать вимогам чинного законодавства. В зв`язку з наведеним просив позов задовольнити.

Ухвалою судді від 09.12.2020 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження в адміністративній справі.

Відповідачі Закарпатська обласна прокуратура та Офіс Генерального прокурора подали відзиви на позовну заяву від 13.01.2021 (вх. №1787) та 28.01.2021 (вх. №5760). Зазначили, що з оскаржуваним наказом позивач ознайомлений 29.10.2020. Крім цього, 16.09.2020 та 19.10.2020 позивача повідомлено про новоутворені вакантні та тимчасово вакантні посади, від переведення на які позивач відмовився, про що складено відповідні акти комісією Закарпатської обласної прокуратури. У відзивах також зазначалося про те, що позивач відмовився обійняти вакантні посади Закарпатської обласної прокуратури, в той же час посаду заступника керівника прокуратури позивач обійняти не міг, так як подання на його призначення подано не було, а посада не була вакантною. Таким чином, згідно Закону України від 19.09.2019 №113-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" (далі - Закон №113-IX), а також відповідно до розробленого на його виконання Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 №221 (далі - Порядок №221), незважаючи на успішне проходження атестації ОСОБА_1 відмовився від запропонованих вакантних посад, а тому його було правомірно звільнено на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру". Крім того, відповідачі наголошували, що передумовою для винесення оскаржуваних наказів передувало надання пропозицій вакантних посад позивачу та подання керівника Закарпатської обласної прокуратури. Таким чином, на думку відповідачів, накази №№ 420к, 421к Офісу Генеральної прокуратури прийняті у відповідності до чинного законодавства, є законними та скасуванню не підлягають.

Представник позивача 27.01.2021 подав відповідь на відзив, у якому зазначив, що його звільнення на підставі п. 9 ч.1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру", що прямо передбачене підп. 4 п. 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", та пов`язано, зокрема, з ненаданням прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі, не може бути прийнято до уваги як правомірне, адже фактично позивач продовжив працювати після успішного проходження атестації протягом більше 3-х місяців. При цього, ані ліквідації, ані реорганізації Закарпатської обласної прокуратури не було, відбулось лише перейменування відповідача 2. Окремо представник позивача наголосив на персональному попередженні позивача в порядку, передбаченому п. 6 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України № 113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", згідно якого, з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі п. 9 ч.1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру". Проте, всупереч вищенаведеній нормі ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" Закарпатська обласна прокуратура пропонувала вакантні посади в перейменованій прокуратурі, оскільки, на переконання останньої, в процедурі реорганізації таке право мала саме Закарпатська обласна прокуратура, а не орган який приймав особу на роботу, а саме Офіс Генерального прокурора. З огляду на наведене, позивач наголосив, що ніколи не працював в Закарпатській обласній прокуратурі, а відтак вищевказане ознайомлення, на думку позивача, суперечить Закону, в тому числі і ст. 51 та п.19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України № 113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури".

Ухвалою суду від 26.02.2021 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали повністю з підстав, викладених в позовній заяві, відповіді на відзив, просили позов задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідачів в судовому засіданні проти позову заперечила з підстав, викладених у відзивах на позовну заяву, просила відмовити у задоволенні позову повністю.

Суд, заслухавши пояснення позивача, його представника та представника відповідачів, дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи, дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню у повному обсязі з наступних підстав.

Судом встановлено, що наказом Генерального прокурора № 420к від 29.10.2020, зі змінами, внесеними наказом №421к від 29.10.2020, ОСОБА_1 звільнено з посади заступник прокурора Закарпатської області керуючись ст. 9, п. 2 ч. 2 ст. 41 Закону України "Про прокуратуру", підп. 4 п. 19 II розділу "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури".

Не погоджуючись із вказаними наказами, позивач звернувся з позовом до суду.

При вирішенні спору суд застосовує наступні норми права.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України від 14.10.2014 N 1697-VІІ "Про прокуратуру".

Згідно з ч. ст. 7 Закону України "Про прокуратуру" систему прокуратури України становлять: Офіс Генерального прокурора, обласні прокуратури, окружні прокуратури; спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Статтею 9 Закону України "Про прокуратуру" визначені повноваження Генерального прокурора України, зокрема, щодо видання наказів з питань призначення та звільнення прокурорів.

Згідно п. 2 ч. 2 ст. 41 Закону України "Про прокуратуру" повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.

Згідно підп.4 п. 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру", зокрема, за умови ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.

Успішне проходження позивачем атестації, як і дотримання процедури проходження, сторонами не заперечується, а відтак, суд в розумінні ч.1 ст. 78 КАС України, визнає їх встановленими, оскільки таке твердження базується на поданих суду позовній заяві, відзивах, поясненнях представників сторін.

03.09.2020 наказом Генерального прокурора №410 "Про окремі питання забезпечення початку роботи обласних прокуратур" перейменовано без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань юридичну особу "Прокуратура Закарпатської області" у "Закарпатська обласна прокуратура".

Пунктом 4 цього наказу Департаменту кадрової роботи та державної служби, Департаменту планово-фінансової діяльності, бухгалтерського обліку та звітності Офісу Генерального прокурора доручено забезпечити в межах компетенції вжиття інших заходів, пов`язаних із перейменуванням регіональних прокуратур у відповідні обласні прокуратури.

20.10.2020 прокуратурою області ініційовано питання (шляхом скерування подання про звільнення з адміністративної посади) перед Генеральним прокурором щодо звільнення позивача з адміністративної посади заступника прокурора Львівської області на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" з мотивів того, що незважаючи на успішне проходження ОСОБА_1 атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі такий не подав.

Наказом № 420-к від 29.10.2020 ОСОБА_1 звільнений з посади.

Наказом №421-к від 29.10.2020 наказ № 420-к від 29.10.2020 викладено в новій редакції, згідно з якою ОСОБА_1 також звільнений з органів прокуратури.

Підставою для прийняття оскаржуваних наказів передувало те, що 16.09.2020 року Закарпатською обласною прокуратурою у складі комісії під головуванням керівника Закарпатської обласної прокуратури Казака Д. повідомлено пропозицією позивача про наявні вакантні посади в органах прокуратури, а саме: прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні; прокурора відділу нагляду за додержанням законів, які ведуть боротьбу з ОЗГ, прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних справах ДБР та тимчасово вакантну посаду прокурора відділу нагляду за додержанням законів територіальними органами поліції.

З матеріалів справи видно, що 16.09.2020 складено акт про відмову ОСОБА_1 обійняти вакантні посади.

Крім того, 19.10.2020 повторно складено акт про відсутність наміру ОСОБА_1 обійняти вказані посади. Дані обставини позивачем не заперечуються.

Аналізуючи встановлені фактичні обставини справи та норми чинного законодавства, суд дійшов до наступних висновків.

Щодо позовних вимог про визнання протиправними наказів №420-к, та №421-к про звільнення позивача на підставі п. 9 ч.1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" суд зазначає наступне.

У рішенні Конституційного Суду України від 12.04.2012 № 9-рп/2012 зазначено, що рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (статтях 14, 26), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (статті 14), Протоколі № 12 до цієї Конвенції (статті 1), ратифікованих Україною, та у Загальній декларації прав людини 1948 року (статтях 1, 2, 7); гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод (абзаци четвертий, п`ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

У § 49 рішення у справі "Пічкур проти України" від 07.11.2013 Європейський Суд з прав людини акцентував увагу на тому, що відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимної мети або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою.

Крім того, Конституційний Суд України вказував, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими (абз. 7 підп. 4.1 п. 4 мотивувальної частини рішення від 07.07.2004 № 14-рп/2004).

Позивач обґрунтовує протиправність спірних наказів Генерального прокурора № 420к та № 421к від 29.10.2020 про його звільнення протиправними, на його думку, діями відповідачів та протиправністю самого звільнення.

Так, підстави звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді наведені у ст. 51 Закону України "Про прокуратуру".

Згідно п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" (в редакції, чинній на дату звільнення позивача) прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Як випливає з матеріалів справи, оскаржуваними наказами від 29.10.2020 позивача було звільнено саме на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру".

Оскільки звільнення на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" прямо передбачене підп. 4 п. 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", та пов`язано, зокрема, з ненаданням прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі, відповідачі стверджують про таке звільнення, як про правомірне.

Проте, ст. 51 Закону України "Про прокуратуру" доповнено ч. 5 згідно із Законом України від 19.09.2019 № 113-IX, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої п. 9 ч. 1 вказаної статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.

Пропонуючи вакантні посади ОСОБА_1 відповідач 2 не дотримався вимог ст. 51 Закону України "Про прокуратуру", адже, як правильно зазначає позивач, будь-яка пропозиція вакантних посад могла бути здійснена виключно Офісом Генерального Прокурора, посадовою особою якої позивач був на момент пропозиції та звільнення, а не комісією Закарпатської обласної прокуратури, в підпорядкуванні якої позивач ніколи не перебував.

Вказані норми чітко визначають коло осіб, які вважаються, у даному випадку, персонально попередженими у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру". Такими особами, відповідно до наведеної норми, є усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур, до яких станом на дату набрання чинності Законом України № 113-ІХ "Про внесення змін до деякихзаконодавчихактівУкраїнищодопершочерговихзаходівізреформиорганівпрокуратури.

В свою чергу, суду не було надано під час розгляду справи будь-яких документів, які б підтверджували правомірність визначення таких дій працівниками Закарпатської обласної прокуратури (наказу Офісу Генерального прокурора , довіреностей на вчинення дій тощо).

Аналогічно, суд приходить до висновку про неправомірність скерування подання керівником Закарпатської обласної прокуратури про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника керівника прокуратури Закарпатської області, перш за все, з підстав відсутності повноважень на скерування такого подання.

Що стосується персонального попередження позивача в порядку, передбаченому п. 6 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України № 113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», згідно якого з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі п. 9 ч.1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру", то такі дії лежать в часовій залежності від часу успішного проходження атестації та підпорядкування осіб, які перебувають на посаді, та були вичерпані впродовж 3-х днів після успішного проходження співбесіди саме Офісом Генерального прокурора.

Отже, пропонуючи вказані посади, Закарпатська обласна прокуратура діяла всупереч наданим їй законом повноваженням.

Суд також вважає за необхідне зазначити, що згідно наказу Генерального прокурора України № 410 від 03.09.2020, відбулось лише перейменування, без зміни ідентифікаційних кодів в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, органів прокуратури, а, отже, навряд чи можна говорити про їх реорганізацію чи ліквідацію.

Щодо заяви позивача про можливе звільнення після проходження атестації, суд зазначає таке.

Пунктом 10 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України № 113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" встановлено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації. Заява позивачем подана до проходження атестації.

Згідно підп. 4 п.19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" процедура звільнення відбулась саме після зміни назви прокуратури і призначення новим керівником

ОСОБА_2 матеріалів справи вбачається, що станом на 10.09.2020, після перейменування прокуратури, вільними (вакантними) залишались 4 посади заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури.

Будь-якого нормативно обґрунтованого пояснення щодо неможливості переведення позивача на вказані посади заступника керівника в перейменовану Закарпатську обласну прокуратуру відповідачами не надано.

Судом не може бути сприйнято як достатнє твердження відповідачів про необхідність подання керівника про призначення на посаду заступника керівника, адже така процедура може стосуватись лише новопризначених осіб, а не осіб, які обіймали аналогічну посаду до прийняття наказу №410 від 03.09.2020.

В той же час, немотивована позиція відповідачів з відсутністю правового обґрунтування, чому позивача неможливо було перевести з посади заступника керівника прокурора Закарпатської області на посаду заступника керівника прокурора в Закарпатську обласну прокуратуру (тобто на аналогічну перейменовану посаду), у будь-якому разі не може тягнути за собою вкрай негативні наслідки для позивача у вигляді його звільнення з посади, у тому числі внаслідок посилання на вільне трактування відповідачами норм, зокрема, Закону України "Про прокуратуру", Закону України № 113-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" та Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженому наказів Генерального прокурора від 03.10.2019 № 221, №410 від 03.09.2020.

Відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 6 КАС України та ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Згідно з ч. 2 ст. 21 та ч. 1 ст. 23 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948 кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16.12.1966 Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.73 держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави - учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.

Також, статтею 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.

Згідно зі статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 2 Конвенції № 11 від 25.06.58 "Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості" (ратифікована Україною 04.08.61) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь - якої дискримінації з приводу них.

Отже, усі перелічені нормативні акти мають вищу юридичну силу відносно Закону України "Про прокуратуру", "Прикінцевим і перехідним положенням" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури", а рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати навіть припущення дискримінації у допуску до праці.

Нормами ч. 2 ст. 5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно - правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Ефективний засіб правого захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява N 38722/02).

Також, у пункті 70 рішення Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" cуд зазначив, що принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків. Дії або рішення суб`єкта владних повноважень вважаються такими, що суперечать принципу верховенства права, не тільки у тих випадках, коли такими діями порушуються суб`єктивні права і процесуальні гарантії, прямо передбачені чинним законодавством, але й у тих випадках, коли такі дії не задовольняють правомірних очікувань осіб, стосовно яких вони вчиняються (ухвалюються). Правомірне очікування виникає у особи в тому випадку, коли внаслідок правового регулювання зі сторони суб`єкта владних повноважень у особи наявне розумне сподівання, що стосовно неї суб`єкт владних повноважень буде діяти саме так, а не інакше.

Успішне проходження атестації позивачем та продовження перебування на посаді протягом наступних двох місяців створило для позивача правомірне очікування від уповноважених органів щодо залишення саме на керівній посаді, у відповідній обласній прокуратурі.

З урахуванням наведеного вище, що суд дійшов висновку, що оскаржувані накази №№ 420к та 421к від 29.10.2020 прийняті відповідачем 1 без урахування вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України, ч. 2 ст. 2 КАС України, тобто не з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, необґрунтовано, тобто без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), без дотримання принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації, не пропорційно, зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), а отже, такі є неправомірними і підлягають скасуванню.

Щодо позовних вимог про поновлення позивача на посаді заступника прокурора Закарпатської обласної прокуратури з дня звільнення та в органах прокуратури, а також позовних вимог про зобов`язання виплатити на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, то суд зазначає, що в цій частині спірні правовідносини врегульовані нормами КЗпП України.

Згідно ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Таким чином, оскільки судом встановлено звільнення позивача з адміністративної посади та з органів прокуратури без законної підстави, суд вважає за необхідне поновити позивача на посаді, яку той займав перед звільненням - заступника керівника прокурора Закарпатської обласної прокуратури - з дати звільнення, а саме з 30.10.2020 року.

Суд вкотре наголошує на тому, що наказом Генерального прокурора України № 410 від 03.09.2020, відбулось лише перейменування, без зміни ідентифікаційних кодів в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, Прокуратури Закарпатської області в Закарпатську обласну прокуратуру, а, отже, позивач підлягає поновленню на попередньо займаній посаді саме в Закарпатській обласній прокуратурі.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Таким нормативно-правовим актом є постанова Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 "Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі - Порядок № 100).

Відповідно до п. 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до п. 8 розділу 4 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Згідно з ч.2 п. 2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Суд зазначає, що періодом вимушеного прогулу позивача є період з 30.10.2020 по 18.05.2021 (день, що передує винесенню судового рішення у справі), який становить 136 робочих днів.

Як видно із довідки про середньомісячну заробітну плату від 29.12.2020 №270, наданої Закарпатською обласною прокуратурою, заробіток ОСОБА_1 за два останні місяці до звільнення складає 49400,51 грн., з них: серпень 2020 - 38846,33 грн., вересень 2020 - 10554,18 грн. При цьому, кількість робочих днів у серпні - 20, а в вересні - 22.

З огляду на це, середньоденна заробітна плата позивача становить 1703,47 грн.

Таким чином, за період з 30.10.2020 по 18.05.2021 стягненню з відповідача - Закарпатської обласної прокуратури - на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 231671,92 грн. (136 робочих дні * 1703,47 грн.), без урахування обов`язкових платежів та податків.

Відповідно до п. 2 ч.1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

З огляду на вказане, рішення суду в частині стягнення на користь позивача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць в розмірі 24700,26 грн. необхідно допустити до негайного виконання.

Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити повністю.

Відповідно до ст. 139 КАС України судовий збір стягненню в цій справі не підлягає.

Керуючись ст.ст. 2, 19-20, 22, 72-77, 132, 134, 139, 241-246, 250, 255, 295, підп. 15.5 п.15 Перехідних положень КАС України, суд, -

в и р і ш и в:

адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора № 420к від 29.10.2020 про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Закарпатської області.

Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора № 421к від 29.10.2020 "Про внесення змін до наказу Генерального прокурора від 29.10.2020 № 420к".

Поновити ОСОБА_1 в органах прокуратури та на посаді заступника прокурора Закарпатської області з 30.10.2020 року.

Стягнути з Закарпатської обласної прокуратури (код ЄДРПОУ 02909967, місцезнаходження 88000, м. Ужгород, вул. Коцюбинького, 2а) на користь ОСОБА_1 (і.п.н. НОМЕР_1 , місце проживання АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30.10.2020 по 18.05.2021 включно у розмірі 231671 (двісті тридцять одна тисяча шістсот сімдесят одна) гривня 92 коп.

Рішення суду в частині поновлення в органах прокуратури та на посаді та в частині стягнення середнього заробітку за один місяць в розмірі 24700,26 грн. допустити до негайного виконання.

Судові витрати в цій справі стягненню не підлягають.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано протягом тридцяти днів з дня складення його повного тексту. Апеляційна скарга подається до суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який постановив рішення.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 31.05.2021

Суддя Потабенко В.А.