Рішення № 97292759, 13.05.2021, Комунарський районний суд м. Запоріжжя

Справа № 333/3603/20

Провадження № 2/333/274/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2021 року м. Запоріжжя

Комунарський районний суд м. Запоріжжя у складі:

судді Круглікової А.В.,

за участю секретаря судового засідання Іщенко А.О.,

представника позивача Худолій Н.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку загального позовного провадження, цивільну справу

за позовом: територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, 69001, м. Запоріжжя, пр. Соборний, буд. 206

до відповідача 1: ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах, та в інтересах неповнолітньої дитини - ОСОБА_2 , АДРЕСА_1 ,

до відповідача 2: ОСОБА_3 , АДРЕСА_1 ,

до відповідача 3: ОСОБА_4 , АДРЕСА_1 ,

третя особа 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача 1: районна адміністрації Запорізької міської ради по Комунарському району як орган опіки та піклування, 69104, м. Запоріжжя, вул. Чумаченка, буд. 32,

третя особа 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: комунальне підприємство «Наше місто» Запорізької міської ради, 69095, м. Запоріжжя, вул. Українська, буд. 29А,

третя особа 3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Департамент реєстраційних послуг Запорізької міської ради, 69003, м. Запоріжжя, вул. Олександрівська, буд. 84

про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -

ВСТАНОВИВ:

Територіальна громада м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради звернулась до Комунарського районного суду м. Запоріжжя з позовом до відповідача 1: ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах, та в інтересах неповнолітньої дитини - ОСОБА_2 , відповідача 2: ОСОБА_3 , відповідача 3: ОСОБА_4 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . Свої вимоги позивач обгрунтовує тим, що зазначене нерухоме майно є власністю територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради, неприватизована та знаходиться на обліку у комунального підприємства «Наше місто» Запорізької міської ради. Особовий рахунок № НОМЕР_1 на квартиру АДРЕСА_1 був оформлений на ОСОБА_5 , яка в подальшому була виписана з вищезазначеної адреси. На підставі рішення виконавчого комітету ЗМР від 01.09.2017 року №520 з 01.11.2017 року житловий будинок АДРЕСА_1 був переданий в управління ТОВ «Керуюча компанія «МРІЯ». У вересні 2018 року ТОВ «КК «МРІЯ» в односторонньому порядку договір на управління вищезазначеним будинком було розірвано. Інформацією щодо власників та мешканців зазначеної вище квартири управляюча компанія не володіє. При цьому, за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_1 , 1977 року народження, ОСОБА_2 , 2008 року народження, ОСОБА_3 , 1994 року народження, ОСОБА_4 , 1996 року народження. 19.11.2019 року комісією у складі майстрів КП «Наше місто» здійснено обстеження житлової квартири за адресою: АДРЕСА_1 стосовно фактичного проживання мешканців. Встановлено, що на момент обстеження відповідачів у квартирі не було. Зазначене житло не придатне для проживання, комунальні послуги відповідачі не сплачують. На підставі складених робітниками КП «Наше місто» актів встановлено не проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в квартирі за адресою: АДРЕСА_1 з листопада 2019 року по травень 2020 року, тобто, більше 6 місяців. Крім того, місце знаходження вказаних осіб невідоме, стан квартири непридатний для мешкання, оплата комунальних послуг не здійснюється. З цих підстав, позивач просить суд визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 .

В судовому засіданні представник позивача Худолій Н.В. позовні вимоги підтримала з підстав, викладених у позові, та просила суд їх задовольнити.

Відповідачі 1,2,3 до зали судового засідання не з`явились, на адресу реєстрації ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 направлено судові повістки. На адресу суду повернулись конверти, з невідомих суду причин відповідачі не з`явились за їх отриманням. У зв`язку з вищезазначеним, на підставі ст. 130 ЦПК України, суд вважає, що відповідачі належним чином повідомлені про час, дату та місце слухання справи.

Представник третьої особи 1 в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена своєчасно та належним чином, надала письмові пояснення, в яких просила суд відмовити в частині позовних вимог щодо неповнолітньої дитини, розгляд справи просила провести за її відсутності.

Представник третьої особи 2 в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена своєчасно та належним чином, надала суду письмові пояснення по суті спору. Крім того, надала на адресу суду заяву про розгляд справи за її відсутності, в якій вказала, що не заперечує проти заочного розгляду справи.

Представник третьої особи 3 в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений своєчасно та належним чином, надав суду лист про розгляд справи за його відсутності.

Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 пояснили суду, що працюють в КП «Наше місто». Також зазначили, що неодноразово виходили за адресою: АДРЕСА_1 для обстеження зазначеної житлової площі стосовно фактичного проживання мешканців. На момент обстеження квартири мешканців не було. Квартира знаходиться у непридатному для проживання стані: відсутні меблі,частина вхідних дверей, внутрішня частина квартири захаращена сміттям, у відкритій частині квартири періодично мешкають безхатченки, електроенергія та водопостачання відсутні. Сусіди, що проживають поруч, зазначили про те, що раніше в квартирі проживала жінка, яка померла. Нею було здано квартиру орендарям - жінці з 3 дітьми, які пізніше були зареєстровані в квартирі. Зазначені особи декілька років назад виїхали з квартири в невідомому напрямку. Тривалий час, не меньше року, в квартирі ніхто не проживає.

Заслухавши пояснення представника позивача та свідків, дослідивши матеріали справи та наявні в ній докази, судом встановлені наступні обставини та визначені відповідно до них правовідносини.

Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з ст. 9 Житлового кодексу Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (ч. 4). Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій (ч. 5).

За змістом ст. 327 ЦК України, у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді (ч. 1). Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування (ч. 2).

Як вбачається із змісту позовної заяви, позивач вказує, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 є власністю територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 09.11.2020 року №231634891, відомості про зареєстроване право власності на нерухоме майно - квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , відсутні (а.с. 68).

Крім того, згідно з повідомлення з ТОВ «Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації» від 02.03.2021 року №414, в матеріалах інвентаризаційної справи на будинок за адресою: АДРЕСА_1 правовстановлювальні документи, які б посвідчували право власності фізичних та/або юридичних осіб на квартиру АДРЕСА_1 - не містяться (а.с. 128).

Позивачем заявлено вимоги про визнання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , з підстав фактичного не проживання останніх за місцем реєстрації понад 6 місяців.

Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 71 Житлового кодексу Української РСР, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Статтею 72 Житлового кодексу Української РСР визначено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статтей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Подібний висновок висловлений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц.

Як вбачається з відповідей на запит з Департаменту реєстраційних послуг ЗМР від 17.07.2020 року №№01-71/9622, 01-71/9623, 01-71/9624, 01-71/9625, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , з 19.09.2006 року по теперішній час, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 з 17.07.2008 року по теперішній час, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 14.07.2008 року по теперішній час, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 06.09.2012 року по теперішній час (а.с. 40-43).

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 28.09.1966 року по 10.05.2018 року, знята з реєстрації місця проживання у зв`язку зі смертю, дата смерті - ІНФОРМАЦІЯ_6 .

Зазначена вище обставина підтверджується також повідомленням про надання інформації з Департаменту реєстраційних послуг ЗМР від 26.11.2020 року №01-17/01/3080 (а.с. 82).

Відповідно до повідомлення з ТОВ «Керуюча компанія «Мрія» від 19.03.2020 року №020-02/363, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 знаходився в управлінні компанії в період з 01.01.2017 року по 30.09.2018 року. В вересні 2018 року компанією було в односторонньому порядку розірвано договір на управління вищезазначеним будинком. ТОВ «Керуюча компанія «Мрія» не володіє інформацією щодо власників та мешканців квартири АДРЕСА_1 (а.с. 15).

Згідно з письмовими поясненнями представника КП «Наше місто» від 23.09.2020 року б/н, квартиру за адресою: АДРЕСА_1 передано в господарське відання КП «Наше місто» (а.с. 63-64).

Відповідно до довідки про копію особового рахунку з КП «Наше місто» від 18.02.2020 року, за адресою: АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_5 відкрито особовий рахунок № НОМЕР_1 (а.с. 8).

В якості доказів не проживання відповідачів за спірною адресою, позивачем долучено до матеріалів справи акти обстеження житлової квартири АДРЕСА_1 від 19.11.2019 року за підписом ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , від 19.02.2020 року за підписом ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , від 22.04.2020 року за підписом ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_10 , від 12.06.2020 року за підписом ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 (а.с. 10-13).

Із змісту зазначених вище актів слідує, що комісією СУЖБ КП «Наше місто» здійснено обстеження квартири АДРЕСА_1 стосовно фактичного проживання мешканців. Обстеженням встановлено наступне: квартира є частиною одноповерхового житлового будинку. На момент обстеження квартири мешканців інших квартир будинку не було. Візуальним обстеженням встановлено, що квартира знаходиться в непридатному для проживання стані, в квартирі відсутні меблі, газова плита, холодильник, частина вхідних дверей квартири відсутня, вікна дерев`яні, з внутрішньої сторони завішені тканиною, скло брудне, паркан відсутній, у дворі сміття. У зв`язку з тим, що частина вхідних дверей до квартири відсутня, ймовірно, у відкритій частині помешкання періодично мешкають безхатченки. Мешканці, що проживають поруч, зазначили про те, що раніше в квартирі проживала жінка, яка померла. Нею було здано квартиру орендарям - жінці з 3 дітьми, які пізніше були зареєстровані в квартирі. Зазначені особи декілька років назад виїхали з квартири в невідомому напрямку. Тривалий час, не меньше року, в квартирі ніхто не проживає. Сусіди відмовились надати своє прізвище та ім`я. Таким чином встановлено тривале не проживання мешканців у квартирі.

Допитані в ході розгляду справи свідки ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , які підписували наведені вище акти, підтвердили обставини, викладені в вказаних актах.

Розглянувши наведені вище докази, судом встановлено, що позивачем не надано доказу на підтвердження факту перебування спірного житлового приміщення в господарському віданні КП «Наше місто», співробітниками якого складено зазначені вище акти обстеження житлової квартири АДРЕСА_1 від 19.11.2019 року, від 19.02.2020 року, від 22.04.2020 року та від 12.06.2020 року.

Крім того, судом прийнято до уваги, що зазначені вище акти не містять відтиску печатки комунального підприємства «Наше місто», а містять лише підписи ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 та ОСОБА_10 .

Також, акти обстеження житлової квартири АДРЕСА_1 від 19.11.2019 року, від 19.02.2020 року, від 22.04.2020 року та від 12.06.2020 року не містять відомостей про день, коли відповідачі залишили приміщення, а також імена, прізвища та адреси проживання сусідів, які надали інформацію про те, що раніше в квартирі проживала жінка, яка померла.

Судом враховано, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

У постанові Верховного Суду від 13.01.2021 року у справі № 462/6206/17 (провадження № 61-8308св20) зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК УРСР, який полягає в тому, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись право (намір) ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Зазначений висновок Верховного Суду, відповідно до ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», повинен враховуватись судами при застосуванні таких норм права.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що матеріалами справи не підтверджено та позивачем не доведено факту відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Також, статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно з статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Враховуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Такий висновок міститься в постановах Верховного Суду України від 18.11.2020 року, винесеній за результатами розгляду справи № 210/2639/17, та від 10.02.2021 року у справі №502/922/18.

З огляду на викладене, враховуючи, що заявлені вимоги у цій справі про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла, судом прийнято до уваги, що позивачем жодних доказів на підтвердження наявності у відповідачів іншого житлового приміщення або ж їх проживання у іншому житловому приміщенні до матеріалів цієї справи не надано.

Крім того, при розгляді позовних вимог територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради в частині визнання неповнолітнього ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , суд виходить з того, що відповідно до ч. 1 ст. 6 СК України, правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Статтею 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (ч. 1). Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна (ч. 3).

Як доказ, що підтверджує факт не проживання неповнолітнього ОСОБА_2 , 2008 року народження, за адресою: АДРЕСА_1 , позивачем також долучено повідомлення з територіального відділу освіти Комунарського району Департаменту освіти та науки Запорізької міської ради від 19.02.2020 року №07.01-19/198, відповідно до якого малолітній ОСОБА_2 , 2008 року народження, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 не навчається у жодному закладі загальної середньої освіти Комунарського району, відповідно до ресурсу «інформаційна система управління освітою» (а.с. 17).

Судом не приймається до уваги зазначена вище довідка, як доказ фактичного не проживання малолітнього ОСОБА_2 , 2008 року народження, за адресою реєстрації, оскільки остання містить лише відомості про не відвідування дитиною жодного закладу загальної середньої освіти Комунарського району.

Малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).

Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Не сплата дитиною коштів за користування житлово-комунальними послугами, також не може бути підставою для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, оскільки заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законних представників (батьків) малолітньої дитини.

Така правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 09.09.2020 року, винесеній за результатами розгляду справи № 755/16152/16-ц.

Крім того, підставою для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , на думку позивача, є також несплата останніми комунальних послуг.

Як вбачається з довідки з КП «Водоканал» від 27.02.2020 року №1545/20/08, в період з квітня 2018 року по лютий 2020 року оплата за послуги холодного водопостачання за адресою: АДРЕСА_1 не надходила. Остання оплата була проведена в березні 2018 року і становила 118,58 грн. заборгованість станом на 01.02.2020 року становить 2 975,83 грн. (а.с. 19).

Згідно з повідомленням з Концерну «Міські теплові мережі» від 10.03.2020 року №1123/42, нарахування за послугу централізованого опалення за адресою: АДРЕСА_1 проводиться по особовому рахунку № НОМЕР_2 . Станом на 01.02.2020 року борг за послугу централізованого опалення по особовому рахунку № НОМЕР_2 складає 66 139,54 грн. остання оплата була здійснена 24.03.2018 року у розмірі 500 грн. (а.с. 20).

Відповідно до довідки з КП «Наше місто» ЗМР від 23.09.2020 року, станом на 01.09.2020 року заборгованість за спожиті житлово-комунальні послуги за адресою: АДРЕСА_1 відсутня (а.с. 65).

Дослідивши зазначені вище докази, та розглянувши доводи позивача в цій частині, суд виходить з того, що несплата заборгованості за комунальні послуги не є підставою для задоволення позовних вимог позивача про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, оскільки особи, які надають такі послуги не позбавлені права звернутись до суду про стягнення з відповідачів заборгованості за надані ними комунальні послуги.

Таким чином, дослідивши наявні в матеріалах справи докази у їх сукупності, враховуючи не надання позивачем доказів, що підтверджують наявність у відповідачів іншого житлового приміщення та не доведення факту відсутності відповідачів понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог територіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради про визнання ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах, та в інтересах неповнолітньої дитини - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою за адресою: АДРЕСА_1 . У зв`язку з чим, у задоволенні позовутериторіальної громади м. Запоріжжя в особі Запорізької міської ради судом відмовляється.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір в розмірі 2 102 грн. судом покладається на позивача.

Керуючись ст.ст. 130, 141, 223, 258, 259, 265, 268 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Запорізького апеляційного суду через Комунарський районний суд м. Запоріжжя. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому відповідного рішення суду.

Повне рішення складено 24.05.2021 р.

Суддя Комунарського районного суду

м.Запоріжжя А.В.Круглікова