Рішення № 97282173, 12.05.2021, Господарський суд Закарпатської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

12.05.2021 м. Ужгород Справа № 907/272/20

Господарський суд Закарпатської області у складі:

головуючого судді Ушак І.Г.

за участю секретаря судового засідання Лазар С.Л.

розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Хустської місцевої прокуратури, м. Хуст (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, м. Київ (далі - Фонд, позивач)

до виконавчого комітету Соймівської сільської ради, с. Сойми Закарпатської області (далі – сільська рада, відповідач-1)

та до приватного акціонерного товариства лікувально–оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», м. Київ (далі – ПрАТ Укрпрофоздоровниця, відповідач-2)

за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-2:

- дочірнього підприємства «Санаторій Верховина» Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», с. Сойми Закарпатської області (далі – ДП Санаторій Верховина, третя особа-1);

- Федерації професійних спілок України, м. Київ (далі - Федерація профспілок, третя особа-2)

про:

- визнання недійсним рішення виконавчого комітету Соймівської сільської ради № 34 від 02.04.2000р. «Про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна» та скасування свідоцтва про право власності на жилі та нежилі будівлі і споруди №1 від 11.04.2000р. (далі – спірне рішення № 34);

- визнання недійсним рішення виконавчого комітету Соймівської сільської ради № 3 від 14.07.2006р. «Про оформлення права власності» та скасування свідоцтва про право власності на жилі та нежилі будівлі № 8 від 15.02.2007р., яке видане ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (далі – спірне рішення № 3);

- скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію прав № 17850895 (далі - спірна реєстрація)

- визнання за державою в особі Фонду державного майна України права власності на комплекс будівель санаторію «Верховина» вартістю 4321900,00 грн., розташованого в с. Сойми, б/н, Міжгірського району,

представники :

прокуратури - Чулей О.Ю., прокурор Міжгірського відділу Хустської окружної прокуратури

позивача - не з`явився

відповідача-1- не з`явився

відповідача-2- Лужбіна Н.Б., адвокат

третьої особи-1 - – Попелич В.І., директор, Пряділя В.П., представник

третьої особи-2 – не з`явився

Прокурор звернувся до суду в інтересах держави в особі Фонду з позовом до відповідачів про визнання недійсними спірних рішень №№ 34, 3, скасування виданих на їх підставі свідоцтв про право власності на жилі та нежилі будівлі і споруди, скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно спірної реєстрації за ЗАТ лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» право приватної власності на комплекс будівель санаторію «Верховина», що знаходиться в с. Сойми, б/н, Міжгірського району та про визнання за державою в особі Фонду права власності на зазначений комплекс вартістю 4321900,00 грн., що розташований в с. Сойми, б/н, Міжгірського району та складається з: А - водолікарня (площею - 830,61 м2), Б - спальний корпус Nє 1(площею - 416,95 м2), В – спальний корпус Nє2 (площею - 157,58 м2), Г- спальний корпус Nє3 (площею - 1522,41 м2), Д- спальний корпус Nє4 (площею - 126,91 м2), Е – спальний корпус Nє5 (площею - 98,68 м2), Е- дієтична їдальня (площею - 551,35 м2), Ж- клуб (площею - 1079,03 м2), З - бювет (площею - 69,16 м2), К - продуктовий склад (площею - 125,70 м2), Л- овочезберігання (площею - 339,60 м2), М - гараж (площею - 332,29 м2), Н - котельня (площею - 247,09 м2), О - трансформаторна підстанція (площею - 17,64 м2), П- скважина прісної води (площею - 14,25 м2), Р - скважина (площею - 4,20 м2), Nє 1- очисні споруди, У- павільйон мінеральної води, Nє2 - огорожа, Nє3 - берегове укріплення,Nє4 - доріжка біля річки, Nє5 - наружна каналізація, Nє6 – наружний водопровід, Nє7 - мінеральне джерело, Nє8 - телефонна сіть, Nє9 - теплотраса, Nє 10 - внутрішній водопровід, Nє 11 - воздушна ЛЕП кв.750м.,Nє 12 - доріжка біля клуба, N13 - міст через річку, Nє 14 - доріжка до третього корпусу, № 15 - пішохідна доріжка, № 16 - внутрішня каналізація, № 17 - доріжка біля їдальні (далі – комплекс санаторію).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що комплекс санаторію є державною власністю і прийняття сільською радою спірних рішень №№ 34, 3, видача на їх підставі свідоцтв про право власності на об`єкт нерухомого майна - санаторій Верховина, суперечать Указу Президії Верховної Ради України «Про передачу підприемств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави», Закону України «Про підприемства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», постанови Верховної Ради України «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України», постанови Верховної Ради України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» (чинні на момент прийняття оскаржуваних рішень та виготовлення свідоцтв), а також статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та інших відомчих і локальних актів законодавства, оскільки прийняті за відсутності правовстановлюючих документів, які підтверджували б право власності ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»,

Представник прокуратури присутній у судовому засіданні наполягає на задоволенні позовних вимог, посилаючись на їх обґрунтованість долученими до матеріалів справи документами.

Фонд наданими суду письмовими поясненнями підтримав позицію прокурора по суті позовних вимог. Посилаючись на положення постанови Верховної Ради УРСР від 15.10.1990 «Про управління державним майном Української РСР», ч.1 ст.1 Закону України «Про власність», п.1 постанови Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» від 05.11.1991 № 311, яка прийнята на виконання постанов Верховної Ради УРСР від 08.12.1990 «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», від 26.03.1991 «Про введення в дію Закону Української РСР «Про власність», вважає, що спірне майно не відноситься до майна, яке підлягало передачі до комунальної власності, тому таке залишилося у державній власності. З огляду на те, що спірне майно не належало до комунального майна, спірний об`єкт нерухомого майна мав статус державної (загальнодержавної) власності, а здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним, вважає, що сільська рада без достатніх правових підстав прийняла спірні у даній справі рішення.

Відповідач-1 письмовим відзивом заперечує проти позову у повному обсязі, вважає спірні рішення такими, що прийняті відповідно до чинного законодавства

Спірне майно – комплекс санаторію - як власність профспілкових об`єднань за раніше чинним законодавством було передано Федерацією Незалежних профспілок України до статутного фонду ЗАТ Укрпрофоздоровниця, і правомірність такої передачі була предметом судового розгляду у справі № 137/7 за позовом Фонду про визнання недійсними установчих документів Укрпрофоздоровниці. Зазначений позов обґрунтовувався неправомірністю передачі до статутного фонду Укрпрофоздоровниці основних фондів та оборотних коштів санаторно-курортних закладів, з тих підстав, що таке є державною власністю і 20.01.1997 у задоволенні позову було відмовлено. Отже, на думку відповідача-1, Укрпрофоздоровниця є власником спірного майна. Відповідач-1 заявив також про застосування позовної давності у даній справі, посилаючись на те, що позивач у справі – Фонд – про те, що спірне майно знаходиться у власності Укрпрофоздоровниці та про ймовірне у зв`язку з цим порушення прав та інтересів держави дізнався (не міг не дізнатися) під час провадження у зазначеній судовій справі № 137/7.

Відповідач-2 письмовим відзивом та усними поясненнями представника у ході судового розгляду заперечує проти позову, вважаючи спірні рішення відповідача-1 такими, що прийняті у відповідності до чинного законодавства щодо майна, яке належить відповідачу-2. Посилається при цьому також на зазначену вище судову справу № 137/7, рішенням в якій встановлено правомірність набуття Укрпрофоздоровницею майна, зокрема, спірного у даній справі. Також клопоче про застосування позовної давності у спірних відносинах, вважаючи що позивач - Фонд – дізнався (не міг не дізнатися) про те, що спірне майно знаходиться у власності Укрпрофоздоровниці під час провадження у судовій справі № 137/7.

Заперечуючи належність спірного майна до державної власності, посилається на те, що Фонд, як державний орган, який здійснює державну політику в сфері управління державним майном, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю та основним завданням якого є захист майнових прав держави на її території та за кордоном, не надав жодних доказів управління спірним майном як державним всупереч приписів цивільного законодавства про те, що власність зобов`язує і власник зобов`язаний утримувати майно, котре йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом.

Вважає вимоги прокурора такими, що не підлягають задоволенню, посилаючись, зокрема, на неналежний спосіб захисту.

Третя особа-1 письмовими поясненнями та усними поясненнями представника у ході судового розгляду заперечує проти позову з тих же підстав, що і відповідач-2 у справі.

Третя особа-2 письмовими поясненнями наданими у ході судового розгляду заперечує проти позову також з тих же підстав, що і відповідач-2 у справі.

Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників процесу у ході судового розгляду справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог повністю з огляду на наступне.

Предметом спору у даній справі є прийняті відповідачем-1 спірні рішення №№ 34, 3.

Як встановлено матеріалами справи, спірним рішенням № 34 - від 2.04.2020 «Про оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна» - виконавчий комітет Соймівської сільської ради вирішив оформити право власності на жилі, нежилі будівлі та споруди, які належать колективному підприємству АТ «Укрпрофоздоровниця», об`єднанню санаторно-курортних закладів профспілок «Закарпаткурорт», санаторію «Верховина» на праві колективної власності (п. 1), свідоцтво на право власності на згадані будівлі зареєструвати в Міжгірському підприємстві технічної інвентаризації (п. 2).

Спірним рішенням № 3 – від 14.07.2006 «Про оформлення права власності» - виконавчий комітет Соймівської сільської ради вирішив оформити право власності на жилі, нежилі будівлі на ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» (п. 1), свідоцтво про право власності зареєструвати в Міжгірському підприємстві технічної інвентаризації (п. 2).

Зазначені спірні рішення, як зазначено в їх преамбулі, прийняті на підставі зібраних матеріалів, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», підзаконних нормативних актів щодо порядку державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна.

На їх підставі видано свідоцтва про право власності та здійснено державну реєстрацію прав на нерухоме майно - комплекс санаторію - за Укрпрофоздоровницею, скасування яких теж є предметом даного спору.

Приписами ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" в редакції чинній як станом на час даного судового розгляду так і станом на час прийняття спірних рішень, встановлено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, якими є спірні рішення відповідача-1, визнаються незаконними в судовому порядку з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України. Підставами визнання судом акту недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акту недійсним є також порушення, у зв`язку з прийняттям відповідного акту, прав та охоронюваних законом інтересів - позивача у справі.

Прокурор, звертаючись з даним позовом в частині визнання недійсними спірних рішень, підставою позову зазначає невідповідність їх вимогам законодавства, оскільки спірними рішеннями оформлено право приватної власності на комплекс санаторію за Укрпроофдоровницею, який за твердженням прокурора належить державі; у зв`язку з прийняттям спірних рішень порушено право позивача – Фонду – на розпорядження об`єктами державної власності.

У ході судового розгляду справи встановлено наступне.

Відповідно до постанови Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 за № 606 «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров`я УРСР» (далі - Постанова № 606) усі санаторії України, які знаходилися у віданні Головного управління курортів, санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров`я УРСР, в тому числі і пансіонат «Сойми», який у подальшому перейменовано у санаторій «Верховина», - спірний у даній справі - було безоплатно передано у відання Українській республіканській раді профспілок.

Наведене визнається та не заперечується ніким з учасників процесу у даній справі.

18.11.1990 постановою Президії Ради Загальної конфедерації професійних спілок СРСР за № 2-1а затверджено договір про закріплення прав по володінню, користуванню та розпорядженню профспілковим майном укладений 18.11.1990 Загальною конфедерацією профспілок СРСР та Федерацією незалежних профспілок України, що була створена в жовтні 1990 як правонаступник Укрпрофради, відповідно до умов якого за Федерацією незалежних профспілок України було закріплено майно розташоване на території України.

Постановою від 29.11.1990 «Про захист суверенних прав власності Української РСР» Верховна Рада Української РСР постановила встановити мораторій для органів державної влади на будь-які зміни форм власності і власника державного майна до введення в дію закону про роздержавлення майна.

10.09.1991 року був прийнятий Закон України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України». Майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об`єктів колишнього союзного підпорядкування, розташованих на території України, були оголошені державною власністю України. Всі договори, укладені з порушенням мораторію 1990 року, були визнані недійсними.

22.11.1991 постановою Президії Ради Федерації незалежних професійних спілок України за № 11-1-1 вирішено створити ЗАТ Укрпрофоздоровниця на базі санаторно-курортних закладів, підприємств, об`єднань та установ профспілок України, відповідно до зазначеної постанови Федерація незалежних профспілок України передала, а ЗАТ Укрпрофоздоровниця (зареєстрована рішенням Ленінського райвиконкому м. Києва від 23.12.1991 № 971) прийняла майно територіальних санаторно-курортних закладів профспілок, санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів, лікувальних і підсобно-допоміжних об`єктів, підвідомчих колишній Українській республіканській раді з управління курортів профспілок в обсязі і сумі згідно з додатком (в т.ч. санаторно-курортні заклади, які входили до складу Закарпатського об`єднання санаторно-курортних закладів профспілок, зокрема, й спірний санаторій «Верховина»), про що був складений акт приймання-передачі майна Федерації незалежних профспілок України від 24.01.1992.

Постановою від 04.03.1992 «Про введення в дію Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» Верховна Рада України визнала такою, що втратила чинність, постанову від 29.11.1990 та встановила Кабінету Міністрів України строк до 15.03.1992 визначити перелік підприємств, що уклали договори про зміну форми власності державного майна з порушенням мораторію 1990 року.

Постановою від 10.04.1992 «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» Верховна Рада України постановила, що до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Радянського Союзу майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об`єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, мали бути тимчасово передані Фонду державного майна України органу управління державним майном.

Постановою від 04.02.1994 «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» Верховна Рада України також постановила, що до законодавчого визначення власників зазначеного майна його слід вважати державною власністю.

Із матеріалів даної справи та з огляду на приписи ст. 5 Конституції УРСР від 30.01.1937 року, ст. 53 Цивільного кодексу УРСР 1922 року (у редакції на час передачі майна у відання Українській республіканській Раді профспілок відповідно до Постанови № 606) не може вважатися доведеним намір власника - держави в особі уповноваженого органу - Ради Міністрів УРСР - передати санаторії, будинки відпочинку та пансіонати, в т.ч. спірний санаторій, у власність Українській республіканській Раді профспілок.

З наведеного вбачається, що спірне майно, яке перебувало у віданні Української республіканської Ради профспілок та в подальшому було передано до статутного фонду Акціонерному товариству лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця", є державною власністю, управління якою відповідно до Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 7.07.1992 N 2558-XII, було віднесено до повноважень Фонду державного майна.

При цьому суд не може прийняти як преюдиційне у даній справі рішення Вищого арбітражного суду України у справі № 137/7, яким суд підтвердив право власності Федерації на спірне майно та законність його передання до статутного фонду Укрпрофоздоровниці, на яке посилаються відповідачі та треті особи у справі, з огляду на різний склад учасників у зазначеній та даній справах та з огляду на те, преюдиційне значення мають лише встановлені судом обставини, а не правова їх оцінка.

Приписами ч. 4, 7 ст. 75 ГПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи; правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

Зазначене відповідає правовому висновку наведеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 за результатами перегляду у зв`язку з виключними обставинами постанови Вищого господарського суду України від 24.07.2014 у справі № 48/340 за позовом заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Фонду державного майна України та Міністерства охорони здоров`я України до приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», Всеукраїнського громадського благодійного фонду «Батьківська турбота», Благодійної організації «Центр реабілітації соціально дезадаптованих дітей, підлітків та молоді «Ковчег», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Федерації професійних спілок України, дочірнього підприємства «Санаторій імені Першого травня» приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності, про визнання права власності, визнання недійсним договору та повернення майна.

Право власності згідно приписів ст. 328 ЦК України набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

З огляду на те, що спірне майно не належало до комунального майна, спірний об`єкт нерухомого майна – комплекс санаторію - мав статус державної (загальнодержавної) власності, а здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним, суд дійшов висновку, що сільська рада без достатніх правових підстав прийняла спірні у даній справі рішення, такі не відповідають закону та визначеній компетенції сільської ради, з їх прийняттям порушено права позивача як органу уповноваженого на здійснення повноважень власника майна державної власності.

Наведене є підставою визнання у судовому порядку недійсними спірних рішень, скасування виданих на їх підставі свідоцтв про право власності на нерухоме майно - комплекс санаторію - за Укрпрофоздоровницею та здійсненої державної реєстрації таких прав власності.

Разом з тим, до спірних відносин за заявою відповідачів належить застосувати позовну давність з огляду на таке.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування позовної давності має декілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів і запобігати несправедливості, яка може статися у разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

У Цивільному кодексі України (ЦК України) позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

Позивач повинен також довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Крім того, позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і суб`єктами, уповноваженими законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи-носія порушеного права (інтересу).

У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (частина третя статті 53 ГПК України).

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 55 ГПК України, згідно частини першої якої органи та інші особи, які відповідно до статті 53 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права й обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Прокурор, який бере участь у справі, має обов`язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Правова природа вказаних норм зводиться до того, що положення закону про початок перебігу позовної давності, а також правило щодо об`єктивної можливості цієї особи знати про певні обставини, поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Як вбачається з матеріалів справи, станом на час подання прокурором даного позову до суду – 05.05.20 - минуло більше 20 років з часу прийняття спірного рішення № 34 та більше 10 років з часу прийняття спірного рішення № 3.

Отже, даний позов поданий з пропуском строку загальної позовної давності; відповідачами як сторонами спору до винесення рішення заявлено про застосування судом позовної давності.

Однак, прокурор вважає, що позов поданий у межах позовної давності, оскільки про порушення при прийнятті спірних рішень, Фонду стало відомо з листа прокуратури Закарпатської області 20.11.18.

За змістом наведених вище приписів цивільного законодавства перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", наведених у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів (аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд України у постановах від 17.02.2016 у справі №6-2407цс15, від 01.07.2015 у справі №6-178гс15, від 23.12.2014 у справі № 3-194гс14).

З огляду на наведені приписи пояснення прокурора про те, що Фонд дізнався з листа прокурора про порушення прав держави у даній справі, не можуть бути прийняті судом до уваги; обов`язок Фонду знати про стан майнових прав щодо об`єктів державної власності презюмується, а можливість довідатися або могти довідатися про порушення прав держави щодо санаторних комплексів, зокрема, і спірного у даній справі, які перебували у віданні Укрпрофоздоровниці, у позивача була, зокрема, з часу укладення Угоди про взаємодію ФДМУ та ФПУ № 299 від 04.07.2006, якою було передбачено здійснення спільних заходів для проведення інвентаризації об`єктів Федерації професійних спілок України, і при виявленні об`єктів, які на 100% є державною власністю, відомості про них вносити до Єдиного реєстру об`єктів державної власності.

Оскільки позивач, як юридична особа, набуває та здійснює свої права і обов`язки через свої органи, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності розглядається через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належав контроль у сфері управління державним майном.

Отже, Фонд знав або міг знати про порушення прав держави щодо спірного у даній справі комплексу санаторію і мав можливості та обов`язок здійснити захист державної власності шляхом звернення до суду, але таким правом не скористався.

Прокурор, вимоги якого є похідними від вимог Фонду як органу, який має повноваження щодо розпорядження майном державної власності, звернувся з даним позовом лише у квітні 2020 року, тобто з пропуском строку позовної даності, і його пояснення щодо того, що Фонд дізнався про порушення прав з інформації прокурора судом оцінюється критично.

З огляду на наведені обставини, суд дійшов висновку про підставність заяви відповідачів у справі про застосування позовної давності у даній справі та відмові у позові повністю, в тому числі, про визнання за державою права власності на спірне майно, у зв`язку зі спливом позовної давності, яку прокурор пропустив та не навів причин жодних причин, які могли би бути визнані судом поважними.

За змістом ст. 129 ГПК України судовий збір сплачений при поданні позову належить покласти на позивача.

З огляду на викладене та керуючись ст. ст. 73, 74, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,

СУД УХВАЛИВ:

1. У позові відмовити повністю.

2. Судові витрати сплачені за подання позову покласти на позивача

Відповідно до приписів ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції в порядку та строки, встановлені статтями 254-257 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст рішення складено 31.05.21

Суддя Ушак І.Г.