Рішення № 97279649, 31.05.2021, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області

Справа № 344/4562/20

Провадження № 2/344/853/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2021 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючого - судді Шамотайло О.В.

секретаря Устинської Н.С.,

з участю представника позивача адвоката Якубовського О.О., представника відповідача адвоката Добринь Я.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит плюс» про захист прав споживача, встановлення нікчемності договору фінансового лізингу та застосування наслідків нікчемності правочину, -

В С Т А Н О В И В:

До Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області надійшов вказаний позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Автокредит плюс» про захист прав споживача, встановлення нікчемності договору фінансового лізингу та застосування наслідків нікчемності правочину.

Позов обґрунтований тим, що 24.12.2015 між ним та відповідачем було укладено Публічний договір про надання фінансового лізингу № IF00A!00000017, відповідно до додатку №1 до якого відповідач зобов`язався передати позивачу у користування предмет лізингу - автомобіль Тойота Камри, вартістю 400 000 гривень, а позивач повинен був прийняти автомобіль та сплачувати лізингові платежі та інші платежі згідно з умовами договору та графіку визначеного у додатку №2 до договору. На виконання умов договору відповідач передав позивачеві автомобіль Тойота Камри, а позивач за період з 13.02.2016 по 05.06.2019 сплатила відповідачу 473444,55 грн. лізингових платежів.

В той же час у позивача була наявна заборгованість у вигляді 261257,76 грн., а тому автомобіль 16.11.2019 було передано від позивача до відповідача, а зобов`язання по договору лізингу - припинено.

В подальшому позивачу стало відомо вчинений 24.12.20215 договір лізингу є нікчемним, а тому опираючись на викладене, з посиланнями на норми ст.ст. 203, 216 ЦК України, Закон України «Про захист прав споживачів» позивач просить суд, про встановлення нікчемності договору фінансового лізингу № IF00A!00000017 від 13.02.20216 та застосування наслідків нікчемності правочину, стягнути з відповідача на його користь кошти в розмірі 262457,91 грн. сплачені за договором фінансового лізингу та судові витрати.

Відповідач скористався правом на відзив і в задоволенні позовних вимог просив відмовити, а також клопотав про застосування строків позовної давності.

В судовому засіданні сторона позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі та просила задовольнити позов.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечував з приводу задоволення, з підстав наведених у відзиві.

Заслухавши сторін, дослідивши матеріали справи, судом встановлені наступні фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Згідно з ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що 24.12.2015 між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Автокредит плюс» укладено договір про надання фінансового лізингу№IF00A!00000017, відповідно до якого предметом договору є транспортний засіб Тойота Камри, згідно до додатку №1, відповідач зобов`язався передати позивачу у користування предмет лізингу - автомобіль Тойота Камри, вартістю 400000 гривень (а.с. 4-8)

Згідно до додатку №2 до договору про надання фінансового лізингу№IF00A!00000017 сторонами погоджено графік та суми платежів за договором (а.с. 9).

У відповідності до змісту повідомлення про подію «Дефолт» та одностороннє розірвання договору фінансового лізингу№IF00A!00000017, у разі не усунення події «Дефолт» від 16.11.2019 за №16.11.2019-161 відповідач вимагав від позивача сплатити заборгованість в сумі 261257,76 грн., з яких простроченої заборгованості 150136,19 грн. за 161 день, або повернути предмет лізингу (а.с.10).

Згідно до акту приймання-передачі від 16.11.2019 позивач передав відповідачу предмет лізингу.

Відносини, які виникли у зв`язку із укладенням договору лізингу для придбання транспортного засобу регулюються положеннями Цивільного кодексу України, Законами України «Про фінансовий лізинг», «Про захист прав споживачів», «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Так, стаття 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлює, що відносини, що виникають у зв`язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про фінансовий лізинг», договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу, строк на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу), розмір лізингових платежів, інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ч. 1 ст. 806 ЦК України, за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Частиною першою статті 807 ЦК України визначено, що предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками віднесена відповідно до законодавства до основних фондів.

Відповідно до правової позиції Верховного суду України, яка висловлена 16.12.2015 року у постанові за наслідками розгляду цивільної справи №6-2766цс15, виходячи з аналізу норм чинного законодавства за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договору оренди (найму) транспортного засобу та договору купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до статті 628 ЦК України.

Однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору (ст.3 ЦК України). Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1ст.628 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно зі статтею 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до частин першої, другої ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Частина 1 статті 220 ЦК України регламентує, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Таким чином, договір фінансового лізингу, предметом якого є транспортний засіб «Тойота Камри», а сторонами договору фізична і юридична особи, всупереч положень ст.799 ЦК не було нотаріально посвідчено і сторони на момент його укладення 24.12.2015 було достеменно про цей факт відомо, в той же час суд вказує таке.

Щодо заяви про застосування строків позовної давності.

Стороною відповідача подано до суду заяву про застосування строків позовної давності, після чого стороною позивача подано заяву про поновлення пропущених строків мотивованою народженням дітей та перебуванням в зв`язку з цим в декретній відпустці по догляду за дітьми, періодичним перебуванням на лікуванні, та тим, що позивач не є фахівцем у галузі права.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст.267 ЦК України).

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність в один рік (ч.2 ст.258 ЦК України).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст.ст. 252-255 ЦК України.

При цьому, початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст.261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

ЄСПЛ зауважує, що «Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли би бути ущемлені у разі, якщо би було передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу». Отож поза межами позовної давності вимоги задовольнятися не можуть, і сплив цього строку є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України),про що наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 у справі № 444/9519/12, провадження № 14-10 цс 18, правові ж висновки покликані забезпечити сталість та єдність судової практики.

Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (ч. 2 ст. 267 ЦК України).

За змістом ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Ураховуючи положення ч. 3 ст. 267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Згідно із Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

У спірних правовідносинах позивачем пропущено строк звернення до суду.

Суду не вважає переконливими доводи сторони позивача про поважність пропуску строків позовної давності, обґрунтовані фактами народження дітей і перебуванням у декретній відпустці, позаяк є не зрозумілим яким чином такі факти можуть перешкоджати звернутися до суду вчасно, і в той же час такі самі факти не перешкоджають укладенню оспорюваного правочину, а щодо аргументів сторони позивача про незнання закону, то слід нагадати про те, що незнання закону не звільняє особу від обов`язку його виконання та дотримання. Загалом усі наведені позивачем доводи в своїй сукупності не є переконливими для прийняття висновку про поважність пропущеного строку звернення до суду.

Ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України передбачає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У позивача, як у зацікавленої сторони право на позов, тобто можливість реалізувати своє право в примусовому порядку через суд, виникло одразу після укладення правочину 24.12.2015, однак, за захистом свого порушеного права сторона звернулася 01.04.2021, тобто після спливу строку звернення до суду.

Оцінюючи поважність причин пропущення строку звернення до суду, суд бере до уваги те, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду можуть визнаватись лише ті обставини, які були об`єктивно непереборними, не залежали від волевиявлення особи, що звернулася до суду та пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами, а поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки. В справі таких обставин не встановлено, оскільки позивачем не надано жодних доказів, які підтверджують існування дійсно об`єктивних перешкод для його звернення до суду в установлені строки. Тому, доводи позивача в частині того, що встановлений законом строк звернення до суду було пропущено з поважних причин, не можуть бути визнаними обгрунтованими. Суд також звертає увагу на те, що дотримання строків звернення з позовом до суду є однією з умов дисциплінування учасників правовідносин, якщо ці відносини стали спірними.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволення у зв`язку зі спливом строків позовної давності, а підстав для поновлення пропущеного строку звернення до суду, як і поважності такого пропуску судом не встановлено.

Судові витрати підлягають розподілу в порядку ст. 141 ЦПК України.

На підставі викладеного та керуючись ч.4 ст. 267 ЦК України, ст.ст. 76, 223, 259,263-265, 268,354 ЦПК України суд, -

У Х В А Л И В :

В задоволенні позову відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.В. Шамотайло

Повний текст судового рішення виготовлено 31.05.2021