Ухвала суду № 97229042, 07.05.2021, Голопристанський районний суд Херсонської області

Справа № 654/174/17-ц

Провадження №2/654/6/2021

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2021 року Голопристанський районний суд Херсонської області у складі:

головуючого судді Данилевського М.А.,

за участю секретаря Каменської К.О., Діденко В.С.,

прокурора Заславець О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Гола Пристань цивільну справу № 654/174/17-ц за позовом заступника прокурора Херсонської області в інтересах держави до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи на стороні позивача - Новофедорівська сільська рада Голопристанського району Херсонської області, Бехтерська ОТГ, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна,-

в с т а н о в и в:

Заступник прокурора Херсонської області в інтересах держави звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа на стороні позивача - Новофедорівська сільська рада Голопристанського району Херсонської області про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, в якому просить визнати недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна: частини підпірної стінки, огорожі, мостіння, сходових маршів загальною площею 162 кв.м., що знаходиться по АДРЕСА_1 , укладений 02.12.2015 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Голопристанського районного нотаріального округу Негра Л. А. 02.12.2015, зареєстрований в реєстрі за №26688550.

Ухвалою Голопристанського районного суду Херсонської області від 02 лютого 2018 року позов заступника прокурора Херсонської області в інтересах держави до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - Новофедорівська сільська рада Голопристанського району Херсонської області, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна залишено без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 257 ЦПК України, оскільки прокурор не набув статусу позивача і підстави представництва держави у прокурора відсутні.

Постановою Апеляційного суду Херсонської області від 26 квітня 2018 року апеляційну скаргу заступника прокурора Херсонської області задоволено, ухвалу Голопристанського районного суду Херсонської області від 02 лютого 2018 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що суд першої інстанції належним чином не перевірив доводів прокурора щодо наявності у нього підстав для представництва держави та залишив поза увагою положення частини четвертої статті 56 ЦПК України відповідно до яких, у разі невиконання прокурором вимог щодо обґрунтованості його звернення до суду з позовом в інтересах держави необхідно застосовувати положення передбачені статтею 185 цього Кодексу.

Постановою Верховного Суду від 25 березня 2019 року Постанову Апеляційного суду Херсонської області залишено в силі з посиланням на те, що суд апеляційної інстанції, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції, правильно виходив із того, що місцевий суд не перевірив доводів прокурора щодо наявності у нього виключного випадку для подання позову в інтересах держави, залишив поза увагою положення частини четвертої статті 56 ЦПК України, яким передбачено, що у разі невиконання прокурором вимог щодо обґрунтованості його звернення до суду з позовом в інтересах держави, необхідно застосовувати положення передбачені статтею 185 ЦПК України, у зв`язку з чим дійшов помилкового висновку щодо залишення позову без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 257 ЦПК України (позов подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності).

Ухвалою від 21 листопада 2019 року справа прийнята до провадження судді Данилевського М.А.

Ухвалою від 20 січня 2021 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору залучено Бехтерську ОТГ .

В судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити з підстав, викладених в позові.

Представник відповідачів адвокат Вічна І.М. проти задоволення позову заперечувала, подала письмову заяву про залишення позову без розгляду на підставі п. 2 частини 1 ст. 257 ЦПК України з посиланням на висновки Великої Палати Верховного суду , викладені у Постанові від 26 травня 2020 року по справі N 912/2385/18.

В судовому засіданні прокурору надано строк для надання письмових пояснень на обґрунтування підстав для звернення прокурора з даним позовом як самостійного позивача. Відповідних пояснень прокурором не надано.

Представники третіх осіб в судове засідання не з`явилися, про слухання справи повідомлені належним чином.

Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи суд вбачає підстави для залишення позовної заяви без розгляду з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням виконавчого комітету Новофедорівської сільської ради Голопристанського району Херсонської області №108 від 23.07.2008 ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проектної документації на будівництво набережної від б/в «Кристал» до б/в «Мрія» по АДРЕСА_1 , за умови, якщо даний об`єкт, після його будівництва, буде передано на баланс сільської ради. Після отримання рішення виконкому ОСОБА_3 було збудував підпірну стіну, огорожу з освітлювальною мережею, поперечну стінку, бордюр, мостіння та у подальшому звернувся до суду із позовом до Новофедорівської сільської ради про визнання права власності на зазначене нерухоме майно, мотивуючи позовні вимоги тим, що відповідач відмовляється прийняти майно в експлуатацію та визнати за ним право власності.

Рішенням Голопристанського районного суду від 05.05.2009 за ОСОБА_3 було визнано право власності на підпірну стіну, огорожу з освітлювальною мережею, поперечну стінку, бордюр, мостіння, розташовані від бази відпочинку «Кристал» до бази відпочинку «Мрія» по АДРЕСА_1 , та зобов`язано Херсонське бюро технічної інвентаризації зареєструвати вказане нерухоме майно.

На підставі вказаного рішення Херсонським державним бюро технічної інвентаризації 22.07.2009 за ОСОБА_3 було зареєстровано право власності на підпірну стіну, огорожу з освітлювальною мережею, поперечну стінку, бордюр, мостіння, що розташовані від бази відпочинку «Кристал» до бази відпочинку «Мрія» по АДРЕСА_1 .

За договором купівлі-продажу від 30.06.2010 року, посвідченим приватним нотаріусом Голопристанського районного нотаріального округу Херсонської області Маршаловою М. В. та зареєстрованим в реєстрі за №1851, ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_2 купив частину підпірної стіни, огорожі з освітлювальною мережею, поперечної стінки, бордюру, мостіння, розташованих від бази відпочинку « ІНФОРМАЦІЯ_1 » до бази відпочинку «Мрія» довжиною 27,0 метрів від 119,0 м до 146,0 м включно.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 29.07.2010 рішення Голопристанського районного суду від 05.05.2009 скасовано.

Рішенням Голопристанського районного суду від 11.02.2015 в цивільній справі №654/4618/14-ц задоволено позов прокурора Голопристанського району в інтересах держави в особі Новофедорівської сільської ради та визнано недійсним договір купівлі-продажу частини підпірної стіни, огорожі з освітлювальною мережею, поперечної стінки, бордюру, мостіння, розташованих від бази відпочинку « ІНФОРМАЦІЯ_1 » до бази відпочинку «Мрія» довжиною 27,0 метрів від 119,0 м до 146 м включно по АДРЕСА_1 , укладений 30.06.2010 між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Голопристанського районного нотаріального округу Херсонської області Маршаловою М. В. за реєстраційним номером №1851.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 06.05.2015 рішення Голопристанського районного суду від 11.02.2015 залишено без змін.

02.12.2015 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу об`єкта нерухомого майна, відповідно до якого ОСОБА_1 придбала частину підпірної стінки, огорожі, мостіння, сходових маршів загальною площею 162 кв.м., які розташовано по АДРЕСА_1 .

Вказаний договір посвідчено приватним нотаріусом Голопристанського районного нотаріального округу Негра Л. А. 02.12.2015 та зареєстровано за № 1651.

Відповідно до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, власником спірного нерухомого майна є ОСОБА_1 .

Об`єкт нерухомого майна: частина підпірної стінки, огорожі, мостіння, сходові марші загальною площею 162 кв.м., які розташовано по АДРЕСА_1 , знаходиться на орендованій ОСОБА_2 земельній ділянці площею 0,0264 га, кадастровий номер 6522384300:02:075:0508 (за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно). Зазначена земельна ділянка на момент звернення прокурора з позовом належала до земель запасу Новофедорівської сільської ради, категорію яких визначено як землі громадської забудови. Цільове призначення земельної ділянки - для розміщення та постійної діяльності органів МНС.

Звертаючись з позовом про визнання недійсним укладеного 02.12.2015 між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договору купівлі-продажу частини підпірної стінки, огорожі, мостіння, сходових маршів загальною площею 162 кв.м., які розташовані по АДРЕСА_1 , прокурор обґрунтував необхідність звернення з вказаним позовом відсутністю органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, а саме - відсутністю органу, уповноваженого державою на здійснення перевірки правомірності укладання угод, а також загрозою вибуття земельної ділянки під нерухомим майном у приватну власність шляхом безоплатної приватизації або викупу та загрозою заподіяння шкоди державним інтересам у сфері раціонального використання та охорони земель, що перебувають у власності Новофедорівської сільської ради.

Оцінюючи вказані доводи прокурора суд виходить з наступного.

Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 55 Конституції України встановлено, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Статтею 16 Цивільного кодексу України визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Згідно із частинами першою, четвертою статті 11 ЦК цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав є визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину.

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв`язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також ч.1 ст. 2, ч.1, 2 ст.4 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Відповідно до пункту 3 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Отже, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави.

У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 N 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві права" передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Відповідно до абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі N 912/2385/18 (пункт 76).

Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі N 924/1256/17 та у постанові Верховного Суду від 15.05.2019 у справі N 911/1497/18.

Наявність обставин для представництва обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзац другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру"). А відповідно до абзаців першого та другого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу (постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі N 587/430/16-ц (пункт 70) та від 15 січня 2020 у справі N 698/119/18). Тобто, суд самостійно перевіряє, чи справді відсутній орган, що мав би для захисту інтересів держави звернутися до суду з таким позовом як заявив прокурор.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як на обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф.В. проти Франції" (F.W. v. France), N 61517/00, 31 березня 2005 року).

Разом з тим, є категорія справ, де ЄСПЛ зазначив, що підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" ЄСПЛ у рішенні висловив таку позицію: "Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, у разі захисту інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідне правопорушення зачіпає інтереси значного числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити "інтереси держави".

Отже, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Відповідно до абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Відповідно до частини 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Відповідна правова позиція висловлена у Постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року по справі справа N 755/22467/15-ц (провадження N 61-2341св19).

Предметом позову у даній справі є визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна. Матеріалами справи підтверджується, що на момент звернення заступника прокурора Херсонської області з даним позовом земельна ділянка, на якій розташоване нерухоме майно, відчужене за оспорюваним договором, належала до земель комунальної власності Новофедорівської сільської ради. При цьому, як вказує прокурор, відсутній орган, уповноважений державою на здійснення перевірки правомірності укладення приватними особами угод щодо нерухомого майна, розташованого на землях державної та комунальної власності.

Оцінюючи доводи прокурора щодо відсутності органу уповноваженого на здійснення інтересів держави у спірних правовідносинах суд виходить з наступного

Однією з найголовніших засад цивільного права є принцип свободи договору. Відповідно до ст. 626 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з урахуванням вимог актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таким чином, принцип свободи договору можна визначити як передбачену законом одну з основних засад цивільного права, що встановлює для суб`єктів договірних відносин свободу: вибору контрагентів, укладення договору певного виду, визначення умов договору.

Отже, в демократичному суспільстві не може існувати орган, уповноважений державою на здійснення перевірки правомірності укладення приватними особами будь-яких угод, зокрема, щодо нерухомого майна, оскільки, виходячи із закріпленої в ст. 204 ЦК України презумпції правомірності правочину, у держави відсутня функція загального контролю за всіма угодами і держава не має права втручатися в договірні відносини, зокрема, приватних осіб, а тому є необґрунтованими посилання прокурора на відсутність органу, уповноваженого державою на здійснення перевірки правомірності укладення приватними особами угод щодо нерухомого майна, оскільки такий контроль фактично здійснює суд, але за позовом особи, права та інтереси якої порушені.

Щодо доводів прокурора про існування загрози вибуття із комунальної власності земельної ділянки під відчуженим за оспорюваним договором нерухомим майном суд зазначає наступне.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається у порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частинами другою, третьою статті 78 Земельного кодексу України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

Статтею 122 ЗК України передбачено, що вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Згідно зі статтями 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

Способи захисту прав на земельні ділянки визначені ст. 152 Земельного кодексу України, відповідно до якої держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Таким чином, позивачем у спорі по захисту права комунальної власності на земельну ділянку має виступати відповідний орган місцевого врядування, а отже твердження заступника прокурора Херсонської області про відсутність органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах є необґрунтованим, у зв`язку з чим суд приходить до висновку про недоведеність прокурором підстав для представництва інтересів держави за даним позовом.

У постанові від 26 травня 2020 року у справі N 912/2385/18 (провадження N 12-194гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для застосування положень пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України (залишення позову без розгляду).

Керуючись ст.ст. 12, 81, 89, 141, 229, п.2 ч. 1 ст. 257, 258, 263-265 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в:

Позов заступника прокурора Херсонської області в інтересах держави до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи на стороні позивача - Новофедорівська сільська рада Голопристанського району Херсонської області, Бехтерська об`єднана територіальна громада, про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, залишити без розгляду.

Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Ухвала суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги ухвала, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст ухвали виготовлено 26.05.2021.

СуддяМ. А. Данилевський