Рішення № 97143655, 24.05.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 травня 2021 року м. Київ № 826/9786/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Добрівської Н.А.,

розглянувши у спрощеному провадженні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доДержавної установи «Київський слідчий ізолятор»простягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) із позовом до Державної установи «Київський слідчий ізолятор» (далі також - відповідач), в якому просила суд:

- стягнути з Державної установи «Київський слідчий ізолятор» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 35 628,32 грн і грошової компенсації втрати частки заробітної плати у зв`язку із затримкою термінів її виплати в розмірі 131,55 грн;

- допустити негайне виконання рішення суду щодо стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги позивач вказує, що перебувала у трудових відносинах з відповідачем, 23.01.2018 була звільнена. При звільненні відповідач не виплатив ОСОБА_1 заробітну плату, повний розрахунок був проведений лише 08.06.2018, на підставі чого позивач просить стягнути з відповідача заборгованість по виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсацію втрати частки заробітної плати у зв`язку із затримкою термінів її виплати.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 05.07.2018 відкрито провадження, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження (письмового провадження).

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому зазначається, що Державною установою «Київський слідчий ізолятор» Міністерства юстиції України виплачено розрахунок при звільненні у строк відповідно до чинного законодавства України, відповідач діяв у межах наданої компетенції у відповідності до вимог законодавства, на підставі чого просить у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. Крім того, відповідач зазначив, що обов`язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства, установи.

Матеріали справи також містять заяви представника позивача про прискорення розгляду справи.

Ознайомившись із письмово викладеними доводами учасників справи, дослідивши подані документи і матеріали, суд встановив такі обставини справи.

Позивач була прийнята на роботу до Державної установи «Київський слідчий ізолятор» наказом №57 о/с від 24.12.2008, звільнена наказом №11/ОС-18 від 23.01.2018, про що свідчать записи у трудовій книжці серії НОМЕР_1 . Так, відповідно до наказу №11/ОС-18 від 23.01.2018 по особовому складу, прапорщика внутрішньої служби ОСОБА_1 , молодшого інспектора другої категорії відділу режиму та охорони державної установи «Київський слідчий ізолятор» звільнено зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України з 23.01.2018.

Позивач має двох дітей (свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 , серії НОМЕР_3 ). 16.05.2018 позивач звернулась до відповідача із заявою про здійснення перерахунку компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, яка надається жінці, що має двох і більше дітей. При цьому суд зауважує, що доказів отримання відповідачем вказаної заяви не надано, проте представник позивача зазначає, що у відповідь на цю заяву 21.08.2018 позивачем отримано архівну відомість від 14.06.2018 за період з червня 2018 по вересень 2018 року.

Згідно із довідкою від 07.08.2018 за вих.№12/15096, виданою відповідачем, ОСОБА_1 отримала у 2018 році такі види грошового забезпечення:

- у січні 2018 року: посадовий оклад - 801,29 грн; оклад за звання - 44, 52 грн; надбавка за вислугу років - 169, 16 грн; надбавка за особливі умови праці - 507,49 грн; індексація за грудень 2017 року - 340,89 грн; премія - 101,50 грн;

- у лютому 2018 року: індексація за січень 2018 року - 300, 67 грн; компенсація за дні невикористаної відпустки (2 доби) - 326,56 грн;

- у червні 2018 року: компенсація за дні невикористаної відпустки на дитину (50 діб) - 8430,00 грн.

Здійснення відповідачем виплат, належних працівнику в день звільнення, у січні 2018 року, лютому 2018 року та червні 2018 року підтверджується також довідкою від 06.08.2018 за вих.№70, виданою ДУ «Київський слідчий ізолятор», архівною відомістю від 14.06.2018 за період червень 2018 року - вересень 2018 року, та банківською випискою з особового рахунку позивача в АТ КБ «Приватбанк».

Суд зауважує, що відомості архівної довідки щодо суми компенсації за невикористану відпустку збігаються із сумою, сплаченою роботодавцем позивачці у червні 2018 року - 8303,55 грн, у той час як відповідно довідки від 07.08.2018 за вих.№12/15096 сума компенсації за дні невикористаної відпустки визначена відповідачем у розмірі 8430,00 грн.

Таким чином, матеріали справи свідчать, що у день звільнення позивачці не було здійснено перерахунок всіх належних до виплати працівнику сум, натомість, повний розрахунок із працівником здійснено у червні 2018 року. Позивач, вважаючи свої права порушеними, звернулась до суду із даною позовною заявою.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Водночас, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Такої правової позиції дотримується і Верховний Суд, зокрема, у постанові від 21.04.2020 у справі №823/2064/16. Крім того, Верховний Суд України неодноразово висловлював таку правову позицію. Зокрема, у постанові від 15.09.2015 у справі № 21-1765а15, проаналізувавши вимоги статей 116, 117 Кодексу законів про працю України, дійшов висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум. Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.02.2020 у справі №806/305/17. Відповідно до приписів частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Разом з цим, Конституційний Суд України в Рішенні № 4-рп/2012 від 22.02.2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237 цього Кодексу роз`яснив, що згідно зі статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Таким чином, передбачений частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Тобто, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Суд критично оцінює доводи відповідача, що обов`язковою умовою для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства, установи, позаяк обставин, які свідчили би про відсутність такої вини ДУ «Київський слідчий ізолятор» представником відповідача не наведено, доказів відсутності вини не подано.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

У разі не проведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Із вказаного випливає, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Крім того, стаття 23 Загальної Декларації з прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.

Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім`ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.

Таким чином, з урахуванням наведеного та положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України суд приходить до висновку, що останні спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Як вже зазначалось, позивач була звільнена 23.01.2018.

Фактичний розрахунок при звільненні з позивачем здійснено 08.06.2018 (дата проведення останньої виплати), що підтверджується банківською випискою по особовому рахунку позивача та не заперечується відповідачем.

Тобто, з вказаного слідує, що остаточний розрахунок відповідачем здійснено не в день звільнення позивача, а з порушенням строків встановлених статтею 116 Кодексу законів про працю України, а саме 08.06.2018.

Таким чином, затримка остаточного розрахунку з позивачем становить з 23.01.2018 по 08.06.2018, оскільки 08.06.2018 є днем припинення правопорушення щодо невиплати позивачу всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу.

Суд звертає увагу, що відповідачем не заперечується факт не проведення своєчасного повного розрахунку з позивачем при звільненні, та підтверджується наявними в матеріалах справи документальними доказами, виданими відповідачем. Доказів щодо виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідачем суду надано не було, таким чином, відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України позивач має право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. При цьому суд зазначає, що ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, з відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання. Такі висновки суду узгоджуються з правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17.

Відповідно до пункту 21 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» при визначенні середньої заробітної плати слід виходити з того, що в усіх випадках, коли за чинним законодавством вона зберігається за працівниками підприємств, установ, організацій, це слід робити відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі - Порядок №100).

Відповідно до положень пункту 2 Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 8 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів.

Судом встановлено, що позивача звільнено наказом від 23.01.2018, відповідно, сума виплат за два календарні місяці роботи для розрахунку середнього заробітку повинна обчислюватись, виходячи з виплат за листопад та грудень 2018 року.

Відповідно до довідки від 06.08.2018 за вих.№70, виданої відповідачем, нарахована та виплачена заробітна плата позивача склала:

- у листопаді 2018 року - 6496,89 грн;

- у грудні 2018 року - 7591,29 грн.

Виходячи із зазначених сум, з урахуванням кількості робочих днів у листопаді 2018 року - 22; у грудні 2018 року - 20, середньоденна заробітна плата позивача становить 335,43 грн, а не 391,52 грн, як помилково зазначив представник позивача.

Згідно зі статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Інших документів, які б підтверджували розмір середньомісячного грошового забезпечення, у справі не міститься.

Враховуючи, що позивача звільнено 23.01.2018, а повний розрахунок здійснено 08.06.2018, то стягненню підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 23.01.2018 по 08.06.2018.

Суд зауважує, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Таким чином, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті за час затримки розрахунку при звільненні позивача обчислюється виходячи із кількості робочих днів, оскільки чинним законодавством не передбачено обчислення середнього заробітку виходячи із кількості календарних днів.

Кількість робочих днів за період з 23.01.2018 по 08.06.2018 становить 93 дні.

З огляду на зазначене, сума середнього заробітку, що підлягає виплаті позивачу за час затримки розрахунку при звільненні становить: 31 194,99 грн (335,43 грн х 93 днів), а не як помилково зазначає представник позивача 35 628,32 грн.

Вирішуючи позов у частині позовних вимог щодо компенсації частини втраченої заробітної плати, суд виходить із доказів, наявних у матеріалах справи, та законодавства, яке регулює зазначені правовідносини.

Компенсація провадиться відповідно до Закону України «Про оплату праці», Закону України від 19.10.2000 № 2050 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та «Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159.

Статтею 34 Закону України «Про оплату праці» встановлено, що компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, проводиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати» підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Статтею 2 того ж Закону встановлено, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадяться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, зокрема, заробітна плата (грошове забезпечення) тощо.

Відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 № 159 сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але не виплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100. Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу.

Враховуючи що відповідачем не надано доказів, які б доводили виплату позивачу компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням виплати, при тому, що в трудових спорах тягар доказування покладається на відповідача, суд вважає встановленим, що в період, на який звертає увагу представник позивача, нарахована заробітна плата виплачена не своєчасно, а із затримкою виплати, без проведення компенсації частини втраченої заробітної плати у зв`язку із несвоєчасною її виплатою.

Станом на дату звільнення позивача фактична заборгованість по виплаті роботодавця, виходячи з даних поданої позивачем банківської виписки: 1935,38+533,15+8303,55=10772,08 грн.

При визначенні суми компенсації необхідно враховувати, що індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається.

30.01.2018 роботодавцем сплачено позивачу частину заборгованості - 1935,38 грн. Таким чином, 10 772,08-1935,38=8836,70 грн.

Визначення суми компенсації за лютий 2018 року (індекс споживчих цін за лютий 2018 року - 100,9%, величина приросту - 0,9%): 8836,70 грн х 0,9% = 79,53 грн.

Надалі, 28.02.2018 роботодавцем сплачено позивачу частину заборгованості - 533,15 грн. Таким чином, 8836,70 - 533,15=8303,55 грн.

Визначення суми компенсації за березень 2018 року (індекс споживчих цін за березень 2018 року - 101,1%, величина приросту - 1,1%): 8303,55х1,1%=91,34 грн.

Визначення суми компенсації за квітень 2018 року (індекс споживчих цін за квітень 2018 року - 100,8%, величина приросту - 0,8%): 8303,55х0,8%=66,43 грн.

У травні та червні 2018 року індекс споживчих цін становив 100%.

Підсумовуючи викладене, загальна сума компенсації позивачу втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати склала 237,30 грн.

Стосовно вимоги позивача допустити до негайного виконання рішення суду щодо стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів суд зазначає, що спосіб виконання дій, які має вчинити за рішенням суду суб`єкт владних повноважень, не визначений в спірних правовідносинах нормативно. У разі задоволення позову та набрання чинності рішенням суду про зобов`язання сплатити суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні буде вважатися належним виконанням судового рішення, як у разі перерахування присудженої суми єдиним платежем, так і кількома платежами, а повним виконанням рішення суду буде сплата відповідачем всієї визначеної судом суми.

Разом з цим, пунктом 2 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць.

Згідно із положеннями статті 372 КАС України, у разі необхідності спосіб, строки і порядок виконання можуть бути визначені у самому судовому рішенні. Так само на відповідних суб`єктів владних повноважень можуть бути покладені обов`язки щодо забезпечення виконання рішення. Судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

Зважаючи на викладені норми чинного процесуального законодавства, суд вважає за можливе допустити до негайного виконання судове рішення в частині стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у межах одного місяця у розмірі 7379 грн 46 коп. без урахування обов`язкових податків та зборів, виходячи із положень Порядку №100, обрахованого розміру середньоденної заробітної плати позивача та середньомісячну кількість робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбулось звільнення позивача.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню, зважаючи на обрахування сум, належних до стягнення.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд зазначає таке.

Відповідно до частини 5 статті 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки матеріали справи не містять доказів понесення сторонами судового збору, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судового збору за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.

Стосовно вимог щодо компенсації витрат позивача на правничу допомогу суд зазначає таке.

Згідно ст.134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Надаючи оцінку вимозі позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 6000,00 грн судом враховуються складність справи, змістовність наданих представником позивача пояснень, підготовка наданих до суду матеріалів, підтверджуючих фактичне понесення позивачем відповідних витрат, а також відсутність змістовних заперечень відповідача у цій частині.

Також, суд зазначає, що розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Згідно з пунктом 4 частини першої статті першої Закону України від 05.07.2012 №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон №5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності, як: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Тобто, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (пункт 9 частини першої статті 1 Закону №5076-VI).

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону №5076-VI ).

Відповідно до статті 30 Закону № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Як свідчать матеріали справи, між позивачем та адвокатом ОСОБА_2 укладено договір про надання правової допомоги від 25.06.2018 (далі - договір). Вказаним договором визначено суму гонорару у розмірі 6000, 00 грн.

Крім того, представником позивача подано до суду ордер серії ЗР №43883 від 25.06.2018, Акт прийому-передачі послуг від 12.07.2018, відповідно до якого адвокатом позивачу надані послуги у справі №826/9786/18, а саме: підготування позову із здійсненням розрахунків, збирання доказів, розрахунок судових витрат, надання правової допомоги у вигляді усних консультацій, вчинення інших дій поза судовим засіданням; та квитанцію до прибуткового ордера від 25.06.2018 як доказ понесених позивачем витрат на правничу допомогу у сумі 6000,00 грн.

На підставі поданих документальних доказів суд дійшов висновку про обґрунтованість вимоги позивача та наявності правових підстав для стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, який відповідно до Положення про державну установу «Київський слідчий ізолятор», затвердженого наказом Міністерства юстиції України №805/5 від 05.03.2020 року є бюджетною неприбутковою установою, на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 6000,00 грн.

Як зазначено Європейським судом з прав людини у п.268 Рішення по справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014 (Заява №19336/04): «Згідно з практикою Суду, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява №34884/97, п.30, ECHR 1999-V)».

Аналогічну практику вирішення питання судових витрат застосовано Європейським судом з прав людини і у п.95 рішення у справі «Баришевський проти України» від 26.02.2015, пп.34-36 рішення у справі «Гімайдуліна і інших проти України» від 10.12.2009, п.80 рішення у справі «Двойних проти України» від 12.10.2006, п.88 рішення у справі «Меріт проти України» від 30.03.2004.

Керуючись статтями 2, 77, 139, 241-247, 255, 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Стягнути з Державної установи «Київський слідчий ізолятор» (04050, м. Київ, вул. Дегтярівська, буд.13, код ЄДРПОУ 08563694) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 31 194 (тридцять одну тисячу сто дев`яносто чотири) гривні 99 коп.

3. Стягнути з Державної установи «Київський слідчий ізолятор» (04050, м. Київ, вул. Дегтярівська, буд.13, код ЄДРПОУ 08563694) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) суму компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати у розмірі 237 (двісті тридцять сім) гривень 30 коп.

4. Стягнути з Державної установи «Київський слідчий ізолятор» (04050, м. Київ, вул. Дегтярівська, буд.13, код ЄДРПОУ 08563694) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) понесені нею судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6000 (шість тисяч) гривень 00 коп.

5. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

6. Допустити до негайного виконання судове рішення в частині стягнення з Державної установи «Київський слідчий ізолятор» (04050, м. Київ, вул. Дегтярівська, буд.13, код ЄДРПОУ 08563694) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у межах одного місяця у розмірі 7379 (сім тисяч триста сімдесят дев`ять) гривень 46 коп. без урахування обов`язкових податків та зборів.

Рішення набирає законної сили у порядку, встановленому в статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено в порядку, визначеному статтями 293, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням підпункту 15.5 пункту 15 частини першої Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції згідно з Законом України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII до суду апеляційної інстанції протягом 30 днів з моменту складення повного тексту.

Суддя Н.А. Добрівська