Рішення № 97143384, 21.05.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 травня 2021 року м. Київ № 640/14103/20

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі судді Каракашьяна С.К., здійснюючи розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін адміністративної справи

за позовомОСОБА_1 доУправління Державної охорони Українипрозобов`язання вчинити дії,ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (позивач/ ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Управління Державної охорони України (відповідач/ УДО України), в якому просить суд (з врахуванням заяви про зменшення позовних вимог):

- зобов`язати Управління Державної охорони України (ЄДРПОУ: 00037478, 01024, м. Київ, вул. Богомольця, 8) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ) грошову компенсацію за всі (303) дні невикористаної щорічної основної відпустки у 2007, 2008, 2009, 2010, 2011, 2012, 2013, 2014, 2015, 2016, 2017 роках, виходячи із середньоденного грошового забезпечення (у розмірі 1 095, 42 грн.) станом на день звільнення з військової служби 18.01.2019 року;

- зобов`язати Управління Державної охорони України (СДРПОУ: 00037478, 01024, м. Київ, вул. Богомольця, 8) нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ), середній заробіток за весь час затримки виплати належних йому при звільненні сум за період з 18.01.2019 року по день звернення з цією позовною заявою до суду (24.06.2020 року), виходячи із середньоденного грошового забезпечення (у розмірі 1 095,42 грн.) станом на день звільнення з військової служби 18.01.2019 року.

На обґрунтування позовних вимог позивач вказує, полковника ОСОБА_1 було звільнено у запас Служби безпеки України, позивач за час служби з 2008 року по 2019 рік не використав 348 днів щорічної основної відпустки, з яких за 45 днів щорічної основної відпустки за 2018 рік була виплачена грошова компенсація під час звільнення ОСОБА_1 , а за 303 дні невикористаної щорічної основної відпустки грошова компенсація ОСОБА_1 під час звільнення виплачена не була виплачена.

У відзиві відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, вказавши, що в листі від 02.06.2020 № 2/6-486 та у листі від 17.01.2020 №2/6-53 УДО України обґрунтовано відмовило позивачу у виплаті грошової компенсації за 303 дні невикористаної ним щорічної основної відпустки, з урахування положень Закону № 2011-ХІІ.

Зауважено, що ні Законом № 2232-ХІІ, ні Законом №2011-ХІІ, а ні Законом України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб», не передбачено виплати компенсації за затримку розрахунку, а нормативно-правові акти, на які посилається позивач регулюють абсолютно інші правовідносини та не можуть бути застосовані до правовідносини, які виникли між позивачем та відповідачем, оскільки таке застосування може поставити під сумнів приписи частини третьої статті 8 Конституції України та принцип «правової визначеності», як елементу загального принципу «верховенства права».

Також, представником відповідачем заявлено клопотання про залишення позовної заяви без розгляду з огляду на пропуск строків звернення до суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

Судом встановлено, сторонами не заперечується, ОСОБА_1 перебував на службі в управлінні Державної охорони України з 1995 року по 18.01.2019 року.

Наказом УДО України від 18.01.2019 року № 45-ос/дск «Щодо особового складу» полковника ОСОБА_1 було звільнено у запас Служби безпеки України. Загальна вислуга років ОСОБА_1 складає: 37 років 09 місяців 00 днів.

ОСОБА_1 звернувся 23.12.2019 року з заявою до УДО України щодо виплати грошової компенсації за невикористану основну відпустку за весь період військової служби в УДО України, виплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2006-2019 роки, виплати грошової компенсації за продовольче забезпечення за весь період військової служби в УДО України.

Листом від 17.01.2020 №2/6-53 Управлінням Державної охорони України проінформовано, що ОСОБА_1 під час звільнення було виплачено грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2018 рік; зазначено, що згідно заяви від 23.12.2019 р. ОСОБА_1 будуть здійснені нарахування та виплата грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій (14 днів-2015 p.; 14 днів-2016 p.; 14 днів-2017 p.; 14 днів-2018 p.; 14 днів-2019 рік); також зазначено, що законодавством не передбачено грошової компенсації за неотримане продовольче забезпечення за період військової служби в УДО України.

Представником позивача був зроблений адвокатський запит до УДО України.

Згідно довідки УДО України про надання відпусток з 2008 року по 2019 рік ОСОБА_1 від 04.05.2020 року та згідно відповіді УДО України на адвокатський запит лист УДО України № 2/6-407 від 04.05.2020 року - ОСОБА_1 за час служби з 2008 року по 2019 рік не використав 348 днів щорічної основної відпустки, з яких за 45 днів щорічної основної відпустки за 2018 рік була виплачена грошова компенсація під час звільнення ОСОБА_1 ,, а за 303 дні невикористаної щорічної основної відпустки грошова компенсація ОСОБА_1 під час звільнення не була виплачена.

В листі Управління Державної охорони України від 02.06.2020 №2/6-486 зазначено, що полковнику ОСОБА_1 виплачено передбачену законодавством грошову компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки за 2018 рік при звільненні.

Поряд з цим вказано, що законодавством не передбачено іншого порядку надання військовослужбовцям щорічної основної відпустки за минулі роки та компенсації у разі її невикористання.

Вважаючи таку відмову відповідача протиправною, а свою права порушеними, позивач звернулась з даним позовом до суду.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України " Про військовий обов`язок і військову службу " 25.03.1992 № 2232-XII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі Закон № 2232-XII) відповідно до підпункту "і" підпункту 1 частини 8 статті 26 якого під час дії особливого періоду з військової служби звільняються військовослужбовці з моменту оголошення мобілізації до часу, визначеного пунктами 2 або 3 цієї частини, які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду.

Згідно з частиною 2 статті 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Згідно з статтею 40 Закону № 2232-XII гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов`язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до Законів України «Про Збройні Сили України», « Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» та іншими законами.

Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України виокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

Відповідно до Закону № 2232-XII Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008), пунктом 180 якого встановлено, що військовослужбовці мають право на відпустки. Надання військовослужбовцям відпусток та відкликання з них здійснюється відповідно до порядку, встановленого Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей ".

Згідно з пунктом 186 Положення № 1153/2008 щорічна основна відпустка надається згідно з графіком відпусток на наступний рік, що до 1 грудня затверджується командиром (начальником), який має право надавати відпустки військовослужбовцям, і доводиться під підпис до відома кожного військовослужбовця. Щорічна основна відпустка надається військовослужбовцю з урахуванням необхідності підтримання постійної бойової готовності та проведення заходів з підготовки військових частин, часу використання відпусток у попередньому році, побажань і сімейних обставин військовослужбовця, висновку (постанови) військово-лікарської комісії.

В особливий період військовослужбовцям надаються відпустки, визначені пунктами 17, 18 статті 10-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Абзацом 4 пункту 192-1 Положення № 1153/2008 встановлено, що невикористана частина щорічної основної відпустки надається військовослужбовцю у порядку, визначеному Законом України " Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Спеціальним законом, який здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби, порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців є Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 2011-XII).

Статтею 1-2 цього Закону встановлено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Право військовослужбовців на відпустки та порядок надання військовослужбовцям відпусток та відкликання з них врегульовано статтею 10-1 Закону № 2011-XII.

Так, частинами 1 та 2 ст. 10-1 цього Закону, передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення.

Щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу прямого начальника, уповноваженого Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, керівниками правоохоронних органів та керівниками розвідувальних органів України, щорічна основна відпустка за минулий рік надається в першому кварталі наступного року, якщо раніше її не було надано.

При цьому, частиною 17 ст. 10-1 цього Закону визначено, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу.

Надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється. ( частина 19 ст. 10-1 Закону № 2011-XII).

Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України "Про відпустки". Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.

У разі якщо Законом України "Про відпустки" або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення. ( частина 8 ст. 10-1 Закону № 2011-XII).

Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР " Про відпустки " (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.

Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України " Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту ", особам, реабілітованим відповідно до Закону України " Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років ", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.

Згідно з п. 12 ч. 1 ст. 12 Закону України " Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту " № 3551-ХІІ від 22.10.1993 (далі - Закон 3551-ХІІ) учасникам бойових дій (статті 5, 6) надаються такі пільги:… використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.

Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.

Відповідно до положень частини 3 ст. 9. Закону № 2011-ХІІ грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.

Згідно пункту 1 Розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Управління державної охорони України, затвердженого наказом УДО України від 27.07.2018 № 295/дск, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.08.2018 за №944/32396 (далі - Порядок № 295), цей порядок визначає механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям в органах, підрозділах, установах, організаціях та навчальних закладах УДО України та членам сімей військовослужбовців у визначених законодавством випадках.

Абзацом першим пункту 3 глави 7 розділу V Порядку № 295, визначено, що у рік звільнення військовослужбовцям, звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкувань близькій особі, у зв`язку із скорочення штатів або проведення організаційних заходів, які не використали (використали частково) щорічну основну або щорічну додаткову відпустку, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу Управління та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористанні дні щорічної основної та додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки відповідно до вимог статті 10-1 Закону № 2011-XII.

Системний аналіз наведених норм свідчить, що законом не виключаються випадки, коли особою рядового і начальницького складу відпустка не буде використана протягом календарного року. Одночасно, не передбачено позбавлення таких осіб права на відпустку, яке вони вже отримали в попередньому календарному році. При цьому, за бажанням таких осіб, вони можуть використати право на відпустку за попередній рік одночасно з черговою відпусткою наступного року.

Отже, у наступному календарному році, в тому числі і за умови, що він є роком звільнення, особа має гарантоване право на чергову відпустку за поточний календарний рік та на відпустки (основні і додаткові), що не були використані в попередніх роках, що виражається у праві на отримання грошової компенсації за весь час невикористаної оплачуваної відпустки, незалежно від часу набуття права на таку відпустку, так як відпустки за попередні роки також є невикористаними в році звільнення та не можуть бути залишені без розрахунку з особою рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, бо це суперечитиме суті та гарантіям як трудового, так і спеціального законодавства в частині реалізації права на відпочинок.

З наведеного вбачається, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.

Вказаний висновок суду узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у пункті 34 постанови від 21.08.2019 р. справа № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19), який полягає у тому, що у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки.

Так, згідно витягу з наказу начальника Управління Державної охорони України від 21.07.2007 №88-ос відкликано з щорічної основної відпустки за 2007 рік у зв`язку з службовою необхідністю по підрозділам охорони старшого лейтенанта ОСОБА_1 , невикористана частина відпустки за 2007 рік складає 29 діб.

Згідно витягу з наказу начальника Управління Державної охорони України від 01.08.2008 №111-ос відкликано з щорічної основної відпустки за 2018 рік у зв`язку з службовою необхідністю по Департаменту особистої охорони капітана ОСОБА_1 , невикористана частина відпустки за 2008 рік складає 27 діб.

Наказом начальника Управління Державної охорони України від 03.10.2012 №438 відкликано з щорічної основної відпустки за 2012 рік у зв`язку з службовою необхідністю по Службі безпеки Президента України майора ОСОБА_1 , невикористана частина відпустки за 2012 рік складає 14 днів.

Наказом Управління Державної охорони України від 14.09.2013 №607 відкликано з щорічної основної відпустки за 2013 рік у зв`язку з службовою необхідністю по Службі безпеки Президента України підполковника ОСОБА_1 , невикористана частина відпустки за 2013 рік складає 30 днів.

Наказом Управління Державної охорони України від 25.02.2014 №113 відкликано з щорічної основної відпустки за 2014 рік у зв`язку з службовою необхідністю по Службі безпеки Президента України підполковника ОСОБА_1 , невикористана частина відпустки за 2014 рік складає 44 дні.

Наказом Управління Державної охорони України від 09.04.2014 №218 відкликано з щорічної основної відпустки за 2013 рік у зв`язку з службовою необхідністю підполковника ОСОБА_1 , невикористана частина відпустки за 2013 рік складає 18 днів.

Згідно довідки від 04.05.2020 про надання відпусток ОСОБА_1 за період проходження військової служби в Управлінні Державної охорони з 2008 по 2019 рік, виданої Департаментом кадрового забезпечення Управління Держаної охорони України, невикористана частина щорічної відпустки складає (днів): за 2007 рік -29; за 2008 рік - 27; за 2009 рік - 40; за 2010 рік -40; за 2011 рік - 16; за 2012 рік - 14; за 2013 рік -18; за 2014 рік - 44; за 2015 рік - 45; за 2016 рік - 15; за 2017 рік - 15; за 2018 рік-45.

Відповідно до наказу Управління Державної охорони України від 18.01.2019 №45-ос/дск полковника ОСОБА_1 звільнено у запас Служби безпеки України, виплачено грошову компенсацію за 45 днів невикористаної щорічної відпустки за 2018 рік.

Отже, з наданих до матеріалів справи доказів встановлено, що позивач не використав 303 дня щорічної основної відпустки за 2007-2017 роки, вказане відповідачем не заперечується.

Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про наявну протиправну бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільнення з військової служби грошової компенсації за невикористані 303 дня щорічної відпустки за період з 2007 по 2017 роки.

Окремо суд зауважує, в первинній редакції позову позивачем наданий розрахунок середньоденного грошового забезпечення ОСОБА_1 в розмірі 1443,21 грн.

У відзиві відповідач, заперечуючи вказаному розрахунку, посилаючись на Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Управління Державної охорони України, затвердженого наказом УДО України від 27.07.2018 №295/дск, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.08.2018 №944/32396, вказавши, що згідно грошового атестату та довідки про доходи, розмір середньоденного грошового забезпечення становить 1206,00 грн.

В подальшому, від представника позивача надійшла заява про зменшення розміру позовних вимог в частині розрахунку середньоденного грошового забезпечення позивача, що становить 1095,42 грн., яка прийнята судом ухвалою від 25.01.2021.

Заперечень щодо вказаного розрахунку розміру середньоденного грошового забезпечення позивача станом на день звільнення від відповідача не надано.

Суд зазначає про виключну компетенцію відповідача щодо нарахування та виплати даної грошової компенсації, а не стягнення самостійно розрахованої суми такої компенсації судом, що буде належним захистом прав позивача, отже, з урахуванням вказаного та враховуючи приписи статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, належним способом захисту порушених прав позивача, на переконання суду, є визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та невиплати позивачу при звільнені грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період 2007-2017 роки та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 303 (триста три) дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2007-2017 року, виходячи з середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

Стосовно доводів відповідача про те, що позивачем пропущено передбачений в статті 122 КАС України строк звернення до суду, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Так, спеціальним законодавством прямо не врегульовано питання строків звернення до суду у зв`язку з порушенням відповідачем законодавства про оплату праці (виплату грошового забезпечення), однак за змістом пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року №260 грошова компенсація виплачується за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки. Отже, право на отримання таких виплат не обмежується жодним строком.

Аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у зразковій справі №620/4218/18.

Щодо позовних вимог в частині нарахування та виплати середнього заробітку за весь час затримки виплати належних йому при звільненні сум за період з 18.01.2019 року по день звернення з цією позовною заявою до суду (24.06.2020 року), суд зазначає наступне.

Згідно зі статтею 117 КЗпП: в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (частина перша); при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (частина друга).

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 26.02.2020 справа №821/1083/17 під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

У даному випадку, належні суми під час звільнення позивачу не виплачені, що й стало підставою для звернення до суду для вирішення спору.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 13.05.2020 справа №810/451/17, надаючи тлумачення статті 117 КЗпП України, висловила правову позицію, за якою якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Як уже вказувалось, за змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед звільненим працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України. При цьому, частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і звільненим працівником про належні до виплати суми та у разі вирішення такого спору на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування.

Отже, оскільки грошове забезпечення та компенсація грошового забезпечення за невикористані дні відпустки позивачу не виплачена, неможливо в рамках цієї адміністративної справи встановити дату фактичної виплати, суд доходить висновку, що вимога позивача про нарахування та виплату середнього заробітку за весь час затримки виплати є передчасною та задоволенню не підлягає.

Враховуючи викладене у сукупності, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку про те, що позов є частково обґрунтованим та підлягає частковому задоволенню.

Щодо вимоги про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Статтею 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1).

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч. 2).

Для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (ч. 3).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4).

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.5).

Згідно ч.1 ст.139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Так, між ОСОБА_1 (замовник) та товариством з обмеженою відповідальністю «Україна-5000», адвокат Чучковська А.В., ОСОБА_3 (виконавець) укладений договір про надання професійної правничої допомоги №58 від 28.10.2019.

Згідно додаткової угоди №2 від 07.04.2020 до договору №58 від 28.10.2019 встановлено вартість послуг за надання правової допомоги згідно договору №58 від 28.10.2019 становить 20000 грн.

Також, до заяви позивачем додані: акт-рахунок надання послуг №58-2 від 22.06.2020, квитанція від 22.06.2020 №11367 на суму 20000 грн.

Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Статтею 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, зокрема, такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Положеннями ст. 59 Конституції України, передбачено, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

За положенням статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» від 05 липня 2012 року № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Суд враховує висновки Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду викладені у постанові від 14.11.2019 у справі № 826/15063/18, згідно яких: «…суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони, тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг».

Проаналізувавши викладене, на переконання суду, принципи обґрунтованості та пропорційності розміру таких витрат до предмета спору повинні розглядатися, у тому числі, через призму принципу співмірності, який, як вже було зазначено вище, включає у себе такі критерії: складність справи та виконаних робіт (наданих послуг); час, витрачений на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсяг наданих послуг та виконаних робіт; ціна позову та (або) значення справи для сторони. Крім того, врахування таких критеріїв не ставиться законодавцем у залежність від результату розгляду справи.

До того ж, суд зауважує, що зміст фактично наданих послуг має бути прямо передбачений у договорі про надання правової допомоги, такі послуги мають бути деталізовані, а факт їх понесення - документально підтверджений.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Відповідно до статті 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У справі «East/West Alliance Limited» проти України» Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 Рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить йому суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Враховуючи викладене, проаналізувавши розрахунок та надані докази на підтвердження здійснення відповідних витрат за укладеним договором про юридичних послуг, враховуючи критерій обґрунтованості та доцільності понесених позивачем витрат, витрачений адвокатом час на підготовку відзиву, з урахуванням незначної складності справи, що розглядається, суд дійшов висновку, що розмір витрат на оплату послуг адвоката є неспівмірним зі складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), а тому наявні підстави для зменшення розміру витрат на оплату правничої допомоги адвоката.

Керуючись статтями 72-77, 139, 241-246, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправною бездіяльність Управління Державної охорони України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільнені грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної відпустки за період 2007-2017 роки.

3. Зобов`язати Управління Державної охорони України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за 303 (триста три) дні невикористаної щорічної основної відпустки за 2007-2017 року, виходячи з середньоденного грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.

4. В решті позовних вимог - відмовити.

5. Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн. (десять тисяч гривень 00 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної охорони України (код ЄДРПОУ 00037478).

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя С.К. Каракашьян