Рішення № 97135497, 03.03.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 березня 2021 року Справа № 160/1268/21

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Єфанової О.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

До Дніпропетровського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області в якому просить:

визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (ЄДРПОУ: 21910427) щодо незарахування ОСОБА_1 (паспорт серії НОМЕР_1 виданий Ленінським РВ УМВС України у Дніпропетровській області 10 грудня 1996 року, РНОКПП: НОМЕР_2 ) до загального страхового (трудового) стажу періоди його навчання та роботи з 01 вересня 1985 року по 03 грудня 1986 року, з 28 грудня 1988 року по 30 червня 1989 року та з 01 липня 1989 року по 13 вересня 1994 року;

зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (ЄДРПОУ 21910427) здійснити зарахування ОСОБА_1 загального страхового (трудового) стажу періоди його навчання та роботи з 01 вересня 1985 року по 03 грудня 1986 року, з 28 грудня 1988 року по 30 червня 1989 року та з 01 липня 1989 року по 13 вересня 1994 року.

Стягнути з Головного управління Дніпропетровській області (ЄДРПОУ: 21910427) грошові кошти на користь ОСОБА_1 (паспорт серії НОМЕР_1 виданий Ленінським РВ УМВС України у Дніпропетровській області 10 грудня 1996 року, РНОКПП: НОМЕР_2 ) у розмірі 908 грн. 00 коп. (дев`ятсот вісім гривень, нуль копійок) в рахунок суми судового збору.

В обґрунтування позовних вимог зазначено про протиправні дії щодо незарахування до страхового стажу позивача періодів роботи та навчання, що підтверджені первинними документами та записами трудової книжки.

Ухвалою від 01.02.2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження та надано термін для надання відзиву на позовну заяву.

Відповідачем до суду надіслано відзив на позовну заяву, в якій останні заперечував проти заявлених позовних вимог мотивуючи тим, що надані первинні документи видані підприємства Республіки Крим, а отже не можуть вважатись первинними документами на території України..

Відповідно до ч.1 ст.257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Згідно з ст.258 КАС України, суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

За приписами ч.5 ст.262 КАС України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

За викладених обставин, у відповідності до вимог ст.ст.258, 262 КАС України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.

Згідно ч.2 ст.263 КАС України справи, визначені частиною першою цієї статті, суд розглядає у строк не більше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, 13 листопада 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (ЄДРПОУ: 21910427) з заявою стосовно роз`яснення підстав незарахування до страхового (трудового) стажу періодів його навчання та роботи з 01 вересня 1985 року по 03 грудня 1986 року, з 28 грудня 1988 року по 30 червня 1989 року та з 01 липня 1989 року по 13 вересня 1994 року.

Відповідачем було надано повідомлення про розрахунок пенсії № 8419/Б-09 від 26 листопада 2019 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено в зарахуванні до страхового (трудового) стажу періоди навчання з 01 вересня 1985 року по 03 грудня 1986 року, з 28 грудня 1988 року по 30 червня 1989 року.

Підставою для надання вищевказаного повідомлення від 26 листопада 2019 року стало те, що в наданих позивачем документах була відсутня підтверджуюча довідка про періоди навчання з зазначенням номеру та дати наказу про вступ та закінчення навчального закладу. Про період роботи з 01 липня 1989 року по 13 вересня 1994 року відповідачем не зазначено підстав неврахування.

У зв`язку з цим позивач повторно звернувся з вищевказаним питанням до відповідача, на що від останнього отримав повідомлення про розгляд звернення від 09 липня 2020 року, відповідно до якого позивачу було знову відмовлено в зарахування вищевказаних періодів його навчання та роботи до страхового (трудового) стажу, у зв`язку з тим, що відповідні підтверджуючі довідки були видані підприємством та установою, що знаходяться на території Республіки Крим.

Не погодившись з позицією органу Пенсійного фонду, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 24 Закону № 1058-IV страховий стаж - це період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до статті 62 Закону України Про пенсійне забезпечення основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12 серпня 1993 року № 637 затверджений Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок №637).

Відповідно до п. 1 зазначеного Порядку № 637, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

За змістом приписів пункту 20 Порядку №637 у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні відомості, що визначають право на пенсії на пільгових умовах або за вислугу років, установлені для окремих категорій працівників, для підтвердження спеціального трудового стажу приймаються уточнюючі довідки підприємств, установ, організацій або їх правонаступників. У довідці має бути вказано: періоди роботи, що зараховуються до спеціального стажу; професія або посада; характер виконуваної роботи; розділ, підрозділ, пункт, найменування списків або їх номери, куди включається цей період роботи; первинні документи за час виконання роботи, на підставі яких видана зазначена довідка. У разі коли підприємства, установи, організації або їх правонаступники розміщуються на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим і м. Севастополі, спеціальний трудовий стаж може підтверджуватися за даними, наявними в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування.

З аналізу наведених законодавчих приписів, зокрема, ст.62 Закону №1788-XII та п.1 Порядку №637, слідує, що основним документом, що підтверджує стаж роботи є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Відтак, суд вказує, що основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка, тоді як підтвердження трудового стажу на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами можливе лише у випадку її відсутності або відсутності в ній записів.

Суд зазначає, що вищенаведені норми встановлюють виключний пріоритет трудової книжки перед іншими документами для визначення стажу роботи.

З матеріалів справи вбачається, що для підтвердження спірних періодів навчання та роботи позивачем, окрім трудової книжки, надано копії диплому серії НОМЕР_3 від 30 червня 1989 року, довідку 15-А від 02 грудня 2019 року про перейменування навчального закладу, довідку 15-А від 02 грудня 2019 року про страховий (трудовий) стаж, довідки про перейменування підприємств та трудовий стаж № 1745 від 29 липня 2019 року. Крім того, страховий (трудовий) стаж позивача підтверджується копії журналів навчального закладу (2 арк.), Наказ № 229 від 30 червня 1989 року, Наказ № 149 від 06 квітня 1993 року, Наказ № 18 від 18 січня 1994 року; Наказ № 379 від 27 вересня 1994 року, Довідкою про заробітну плату для нарахування пенсії №302 від 14.08.2019 року; Довідкою про заробітну плату для нарахування пенсії №301 від 14.08.2019 року, Довідкою про заробітну плату для нарахування пенсії №303 від 14.08.2019 року.

Проте, вказані документи були видані підприємством та установою, що знаходяться на території Республіки Крим, що й слугували підставою для незарахувнаня даних періодів до страхового стажу, як таких, що не підтверджені належним чином первинними документами.

Тобто, єдиною підставою для відмови у прийнятті спірних довідок є факт їх видачі органом, що не створений відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України».

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» №1207 тимчасово окупованою територією визначено сухопутну територію Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 4 Закону №1207 на тимчасово окупованій території на строк дії цього Закону поширюється особливий правовий режим перетину меж тимчасово окупованої території, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина. Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території.

На підставі частини 1 статті 17 Закону №1207 передбачено, що у разі порушення положень цього Закону державні органи України застосовують механізми, передбачені Законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту миру, безпеки, прав, свобод і законних інтересів громадян України, які перебувають на тимчасово окупованій території, а також законних інтересів держави Україна.

Згідно зі статтею 18 Закону №1207 громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та прав на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.

Правовий статус органів та посадових осіб, які діють на території України та створені і проводять свою діяльність не у відповідності із законодавством України, визначено, зокрема, Законом №1207.

Згідно із частинами 1 3 статті 9 Закону №1207 передбачено, що державні органи та органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до Конституції та законів України, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території діють лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.

Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

Разом з цим, суд вважає необхідним зазначити, що у 1971 році Міжнародний суд Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН) у документі «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначив, що держави - члени ООН зобов`язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) розвиває цей принцип у своїй практиці. Наприклад, у справах «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45), «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016). "Зобов`язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного, - вважають судді ЄСПЛ, - Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим (ЄСПЛ). Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать».

При цьому, на думку суду, у виняткових випадках, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу. Таку позицію містить і постанова Верховного Суду від 21.02.2020 у справі №701/1196/16-а.

Також суд вважає можливим застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та ЄСПЛ, в контексті оцінки документів, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки не прийняття їх призведе до порушень та обмежень прав позивача на соціальний захист та гарантоване йому право на пенсійне забезпечення.

Відтак, вимоги позивача про визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (ЄДРПОУ: 21910427) щодо незарахування ОСОБА_1 (паспорт серії НОМЕР_1 виданий Ленінським РВ УМВС України у Дніпропетровській області 10 грудня 1996 року, РНОКПП: НОМЕР_2 ) до загального страхового (трудового) стажу періоди його навчання та роботи з 01 вересня 1985 року по 03 грудня 1986 року, з 28 грудня 1988 року по 30 червня 1989 року та з 01 липня 1989 року по 13 вересня 1994 року та зобовязання останнього зарахувати їх до стажу підлягають задоволенню, оскільки матеріали справи містять належні докази в підтвердження обставин справи.

Частиною 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до положень ст. 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно з ч. ч. 1 та 4 ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до приписів ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Керуючись ст.ст.243-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву задовольнити.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (ЄДРПОУ: 21910427) щодо незарахування ОСОБА_1 до загального страхового (трудового) стажу періоди його навчання та роботи з 01 вересня 1985 року по 03 грудня 1986 року, з 28 грудня 1988 року по 30 червня 1989 року та з 01 липня 1989 року по 13 вересня 1994 року.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області здійснити зарахування ОСОБА_1 до загального страхового (трудового) стажу періоди його навчання та роботи з 01 вересня 1985 року по 03 грудня 1986 року, з 28 грудня 1988 року по 30 червня 1989 року та з 01 липня 1989 року по 13 вересня 1994 року.

Стягнути на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 908,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя О.В. Єфанова