Рішення № 97123922, 12.05.2021, Личаківський районний суд м.Львова

Справа № 463/130/21

Провадження № 2/463/737/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 травня 2021 року Личаківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді Леньо С. І.

з участю секретаря Станько Р.О.

розглянувши в залі суду в м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання цивільну справу за позовом Львівського міського центру зайнятості до ОСОБА_1 про стягнення коштів -

в с т а н о в и в:

Позивач звернувся до суду з позовною заявою до відповідача, просить ухвалити рішення, яким стягнути ОСОБА_1 на користь позивача кошти в розмірі 2573,14 грн.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що на підставі заяви відповідача від 09.02.2009 їй було надано статус безробітної та за період з 09.02.2009 по 13.09.2009 виплачено відповідну допомогу в загальному розмірі 2573,14 грн. Разом з тим, під час проведення розслідування страхових випадків виявлено, що на момент подання такої заяви відповідач була зареєстрована як фізична-особа підприємець та приховала цю обставину від позивача, подаючи заяву від 09.02.2009. В такому випадку відповідач зобов`язана повернути безпідставно отримані кошти. Відповідну заяву остання проігнорувала і тому просить в судовому порядку стягнути зазначені кошти.

Відповідач не погодилась та подала відзив на позовну заяву, долучивши докази його отримання позивачем. Зокрема, вважає позов недоведеним. Крім того, позов пред`явлено з пропуском строку позовної давності, що є підставою для відмови в позові.

У відповіді на відзив позивач навів аргументи, аналогічні мотивам позову. Що стосується позовної давності, вважає таку не пропущеною, оскільки про наявність у відповідача статусу фізичної особи-підприємця дізнався 23.06.2020 за наслідками проведення відповідного службового розслідування.

Інших заяв по суті справи не надходило.

Інформація про рух справи та процесуальні дії, вчинені судом в процесі її розгляду.

Позовна заява поступила до суду 12.01.2021.

Суддя своєю ухвалою від 01.02.2021 прийняв позовну заяву та відкрив провадження у справі, призначивши справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання за наявними в ній матеріалами. Одночасно, визначено строк та черговість подання заяв по суті справи.

Одночасно з відкриттям провадження у справі суд направив сторонам інформаційне повідомлення про права та обов`язки сторін (а.с.23), в тому числі про обов`язок подати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, а також неможливість приховування доказів. Цим же повідомленням сторонам роз`яснено порядок та строки подання доказів.

Таким чином, суд виконав вимоги ст. 221 ЦПК України.

З огляду на ціну позову, справа є малозначною, а оскільки вирішенню підлягали виключно питання права, суд визнав недоцільним проведення судового засідання та визначив, що розгляд справи проводитиметься без проведення судового засідання за наявними в ній матеріалами. Одночасно, сторонам було роз`яснено право ініціювати розгляд справи з викликом сторін.

Відповідач таким правом скористалась, зазначивши у відзиві клопотання про розгляд справи з викликом сторін. Вказане клопотання жодним чином не було обґрунтоване і тому, суд відхилив його, про що постановив відповідну ухвалу від 16.03.2021. Цією ж ухвалою розгляд справи відкладено на 12.05.2021.

В силу вимог Закону та враховуючи предмет спору дана справа є малозначною, а тому, відповідно до вимог ч.3 ст.279 ЦПК України суд не проводив підготовчого засідання.

Перед тим, як закінчити з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами, суд надав можливість кожній із сторін висловити свою позицію та надати наявні у неї докази. Суд також розглянув усі клопотання сторін, попередньо надавши можливість протилежній стороні висловити свою позицію.

Відтак, суд у відповідності до вимог ч.5 ст.12 ЦПК України та прецедентної практики ЄСПЛ створив для сторін рівні можливості відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Про існування будь-яких інших доказів, які мають важливе значення і які не були долучені до справи сторони суду не повідомляли, при тому що в силу ч.ч.2, 3, 4 ст. 83 ЦПК України, вони повинні були подати всі свої докази разом з позовом та відзивом та в цей же строк повідомити про існування доказів, які не можуть бути подані разом з першою заявою по суті справи.

Суд у відповідності до вимог ч.7 ст.81 ЦПК України розглянув можливість самостійно збирати докази і не знайшов підстав для реалізації такого свого права, оскільки ніщо не ставить під сумнів добросовісність здійснення учасниками справи своїх процесуальних прав та обов`язків.

Таким чином, враховуючи таку засаду цивільного судочинства як змагальність, а також те, що в даному процесі кожна сторона мала рівні можливості відстоювати свою позицію в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом, дана справа буде вирішена на основі зібраних доказів з покладенням на сторін ризику настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням тієї чи іншої процесуальної дії. Обставини справи встановлюватимуться таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

В будь-якому випадку, право на справедливий судовий розгляд забезпечується, серед іншого, процедурою апеляційного перегляду судових рішень, де сторона не позбавлена можливості подання нових доказів якщо буде доведено поважність причин їх неподання в суді першої інстанції (ч.3 ст.367 ЦПК України). Тому, якщо у сторін наявні ті чи інші аргументи або докази, на які даним судовим рішенням не буде надано відповіді, така сторона вправі навести їх у апеляційній скарзі, одночасно вказавши причини неподання їх суду першої інстанції.

Позиція суду.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши в сукупності зібрані докази та ухвалюючи рішення у відповідності до вимог ст. 264 ЦПК України, суд приходить до висновку, що в задоволенні позову належить відмовити з огляду на таке.

Фактичні обставини справи.

09.02.2009 відповідач звернулась до позивача з заявою про вирішення питання її працевлаштування та надання їй статусу безробітної. Копія цієї заяви долучена до матеріалів справи (а.с.6).

Позивач задовольнив таку заяву, про що видав відповідний наказ від 09.02.2009 № НТ090209 про надання відповідачу статусу безробітної. Крім того, ним було видано наказ від 09.02.2009 № НТ 090209 про призначення відповідачу допомоги. Іншим наказом від 09.02.2009 № НТ090209 було розпочато виплату допомоги по безробіттю. На підставі наказів від 15.09.2009 № НТ 090915 та від 18.12.2009 № НТ091218 розмір допомоги по безробіттю був скорочений, а згідно наказу від 18.01.2010 № НТ100118 виплата допомоги була припинена. Витяги з цих наказів також долучені до матеріалів справи (а.с.7). Загальний розмір виплаченої допомоги становить 2573,14 грн., що стверджується відомостями про нарахування відповідачу допомоги по безробіттю (а.с.8-10).

В подальшому, позивач провів розслідування страхових випадків за наслідками якого складено акт № 45 від 23.06.2020, копія якого долучена до матеріалів справи (а.с.12). Згідно цього акту, за наслідками розслідування встановлено, що відповідач з 22.03.2001 по 19.06.2014 була зареєстрована як фізична особа-підприємець.

Вказане додатково підтверджується копією витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с.15-16) та копією відповідної довідки (а.с.14).

Як наслідок, позивач направив відповідачу письмове повідомлення про повернення коштів в сумі 2573,14 грн. (а.с.17). Вказане повідомлення відповідач проігнорувала.

З метою примусового стягнення зазначених коштів позивач звернувся до суду з цим позовом.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

З огляду на факти справи, характер спірних правовідносин та предмет доказування, для задоволення вимог пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд повинен вирішити, чи за обставинами справи, взятими в цілому доведено обов`язок відповідача з повернення коштів та чи можуть ці кошти вважатись безпідставно набутими.

Мотиви, з яких виходить суд при розгляді цієї справи та застосовані ним норми права.

Згідно з частиною першою статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Статтею 1215 ЦК України передбачено загальне правило, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню.

Так, відповідно до статті 1215 ЦК України не підлягає поверненню безпідставно набуті: 1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, але за умови відсутності: а) рахункової помилки зі сторони платника; б) недобросовісності з боку набувача; 2) інше майно, якщо це встановлено законом.

Згідно з частиною першою зазначеної статті не підлягає поверненню заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача.

При цьому правильність здійснених розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, і відповідно тягар доказування наявності рахункової помилки та недобросовісності набувача покладається на платника відповідних грошових сум.

Зобов`язання у зв`язку з безпідставним набуттям майна виникають за наявності трьох умов: набуття або зберігання майна; набуття або зберігання майна за рахунок іншої особи; відсутність правових підстав для такого набуття чи зберігання або припинення таких підстав згодом. За наявності певних обставин законодавець вважає недоцільним повертати майно одній особі, навіть якщо інша особа набула таке майно за відсутності правових підстав.

Згідно з частиною другою статті 36 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02 березня 2000 року № 1533-ІІІ (далі - Закон № 1533-ІІІ, тут і надалі в редакції, чинній на момент прийняття рішення про призначення допомоги) Застраховані особи, зареєстровані в установленому порядку як безробітні, зобов`язані своєчасно подавати відомості про обставини, що впливають на умови виплати їм забезпечення та надання соціальних послуг.

Частиною третьою статті 36 Закону № 1533-III передбачено, що сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг застрахованій особі внаслідок умисного невиконання нею своїх обов`язків та зловживання ними стягується з цієї особи відповідно до законодавства України з моменту виникнення обставин, що впливають на умови виплати їй забезпечення та надання соціальних послуг.

Відповідно до пункту 6.2 Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітними підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 20 листопада 2000 року № 307 (далі - Порядок № 307, тут і надалі в редакції, чинній на момент прийняття рішення про призначення допомоги), допомога по безробіттю призначається на підставі особистої заяви безробітного, довідки (довідок) про середню заробітну плату (дохід) за останнім місцем (місцями) роботи, трудової книжки, за пред`явленням у разі наявності свідоцтва про загальнообов`язкове державне соціальне страхування та паспорта або іншого документа, що посвідчує особу.

Якщо під час одержання допомоги по безробіттю безробітний своєчасно не подав відомості про обставини, що впливають на умови її виплати, з безробітного стягується сума виплаченої допомоги по безробіттю з моменту виникнення цих обставин (пункт 6.14 Порядку № 307).

За правилами статті 42 Господарського кодексу України, підприємництвом визнається самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відповідно до частини першої, пункту б) частини третьої статті 1 Закону України «Про зайнятість населення» від 01 березня 1991 року № 803-XII (далі - Закон № 803-XII) чинного на час виникнення спірних правовідносин, зайнятість - це діяльність громадян, пов`язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формі.

Зайнятість населення, що проживає на території України, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва.

В Україні до зайнятого населення належать громадяни, що проживають на території держави на законних підставах та які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть участь у виробництві.

При цьому призначення допомоги по безробіттю пов`язується саме із наявністю/відсутністю роботи (праці) в особи як можливості діяти. Необхідними умовами для відмови у визнанні особи безробітною і для відмови у виплаті відповідної грошової допомоги, є не формальна реєстрація особи як суб`єкта підприємницької діяльності, фізичної особи - підприємця чи приватного підприємця, а реальне зайняття підприємницькою діяльністю та отримання доходу (прибутку) від такої діяльності, який необхідний людині для забезпечення її фізичного існування.

Вищевказане узгоджується з висновком викладеним Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06.02.2019 у справі № 545/163/17, а також висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 641/12040/15-ц.

Повертаючись до обставин даної справи суд зазначає, що при пред`явленні позову позивач не долучив жодного доказу на підтвердження факту отримання відповідачем прибутків від здійснення підприємницької діяльності.

Також, він не долучив таких доказів після того, як відповідач категорично заперечила позовні вимоги, вважаючи такі недоведеними.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

За змістом частини першої та другої статті 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частин третя статті 13 ЦПК України).

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Іншими словами, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Отже, сторона самостійно повинна довести обставини, на які вона покликається як на підставу своїх вимог чи заперечень і саме така сторона повинна нести ризик настання наслідків, пов`язаних із не наданням доказів.

Однак, у справі яка розглядається позивачем не було доведено факту отримання відповідачем прибутків від здійснення підприємницької діяльності, а отже, немає підстав для висновку що відповідач не мала права на отримання допомоги по безробіттю, оскільки як уже зазначав суд вище, необхідною умовою для відмови у виплаті допомоги по безробіттю є виключно отримання доходу від здійснення підприємницької діяльності, а не формальна реєстрація особи як фізичної особи-підприємця і з огляду на принцип змагальності, саме позивач, який вимагає повернення коштів повинен довести цю обставину.

Що ж стосується тверджень позивача про те, що відповідач приховала від нього інформацію про свою реєстрацію як фізичної особи-підприємця, то такі не заслуговують на увагу, оскільки вказана інформація не є конфіденційною і позивач не позбавлений був можливості перевірити її під час прийняття рішення про надання статусу безробітного і призначення допомоги по безробіттю.

Таким чином, суд в задоволенні позову відмовляє, а що стосується заяви відповідача про застосування позовної давності, звертає увагу відповідача на таке.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці виходить з ідеї про те, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (п.51 рішення від 22.10.96 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п.570 рішення від 20.09.2011 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 7 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134).

Оскільки у даній справі суд в позові відмовив через його безпідставність, заява відповідача про сплив строку позовної давності не застосовується.

Щодо судових витрат.

У зв`язку з відмовою в позові понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.

Клопотання про компенсацію судових витрат, а також доказів про такі витрати відповідач не подавав. Крім того, відповідач не навів попереднього (орієнтовного) розрахунку суми судових витрат, які він поніс або очікує понести в зв`язку із розглядом справи. Відповідно, суд не вбачає підстав для відшкодування таких витрат.

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 12,81,82,141,223,263-265,268,279 ЦПК України, ст.ст. 3, 8, 11, 15, 16, 1212, 1215 ЦК України, суд

в и р і ш и в:

В позові Львівського міського центру зайнятості (79060, м. Львів, вул. Кн. Ольги, 122, ЄДРПОУ 25555035) до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) про стягнення виплаченої допомоги по безробіттю в розмірі 2573,14 грн.- відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в порядку та строки передбачені ст. ст. 354, 355, пп.15.5 п. 15 Розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя: Леньо С. І.