Рішення № 97098223, 24.05.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

24.05.2021Справа № 910/20251/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" вул. Лейпцизька 1-а, Київ 15, 01015

до Фізичної особи-підприємця Бабича Дмитра Борисовича АДРЕСА_1

про стягнення 38 729,63 грн.

Представники сторін: не викликались

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Приватне акціонерне товариство "Акціонерна компанія "Київводоканал" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Фізичної особи-підприємця Бабича Дмитра Борисовича про стягнення 38729,63 грн., а саме 36 933,14 грн. основного боргу, 1 048,13 грн. процентів річних та 748,36 грн. втрат від інфляції.

В обґрунтування позовних вимог в позовній заяві позивач посилається на неналежне виконання відповідачем зобов`язань з оплати фактично спожитих послуг з водопостачання та водовідведення, внаслідок чого у відповідача виникла заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої позивачем нараховані проценти річних та втрати від інфляції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.12.2020 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/20251/20 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь-якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 910/20251/20 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Так, 20.01.2021 через відділ діловодства суду від позивача надійшли додаткові пояснення на виконання вимог ухвали суду, в т.ч. щодо граничного строку виконання відповідачем зобов`язань з оплати послуг водопостачання, які судом долучено до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від позивача на час розгляду справи до суду не надходило.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Згідно частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Відповідно до частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

З метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала господарського суду від 28.12.2020 була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача а саме: 04214, місто Київ, вулиця Героїв Дніпра, будинок 38, квартира 116, яка співпадає з місцезнаходженням відповідача за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та згідно наявного в матеріалах справи рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 0105475123324 була отримана останнім 11.01.2021.

Приймаючи до уваги дату отримання ухвали суду від 28.12.2020 (11.01.2021) та з урахуванням строків, встановлених частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 28.12.2020, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.

Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим частиною 1 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача на час розгляду справи до суду також не надходило.

Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

З огляду на вищевикладене, оскільки Фізична особа-підприємець Бабич Дмитро Борисович не скористався наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано відзиву на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, суд, на підставі частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Судом встановлено згідно матеріалів справи, що 15.03.2018 між Приватним акціонерним товариством "Акціонерна компанія "Київводоканал" (постачальник за договором, позивач у справі) та Фізичною особою-підприємцем Бабичем Дмитром Борисовичем (абонент за договором, відповідач у справі) відповідно до Закону України «Про питну воду та питне водопостачання» укладено тимчасовий договір на надання послуг з водопостачання та приймання стічних вод через приєднані мережі № 09563/5-10 СА (далі - Тимчасовий договір), за умовами пункту 1.1 якого постачальник зобов`язується надавати абоненту послуги з постачання питної води та приймання від нього стічних вод у систему каналізації м. Києва за адресами об`єктів водоспоживання, зазначеними у дислокації об`єктів водоспоживання та водовідведення (яка є невід`ємною частиною цього договору) та на підставі пред`явлених абонентом умов (дозволу) на скид стічних вод у систему каналізації м. Києва (надалі - Умови), а абонент зобов`язується здійснювати своєчасну оплату наданих йому постачальником послуг на умовах цього договору та дотримуватися порядку користування питною водою з комунальних водопроводів і приймання стічних вод, що встановлені Правилами користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України, затвердженими наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 27.06.2008 № 190 (в подальшому - Правила користування), Правилами приймання стічних вод підприємств у комунальні та відомчі системи каналізації населених пунктів України, затвердженими наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 19.02.2002 за № 37, зареєстрованими в Міністерстві юстиції 26.04.2002 за № 403/6691 (в подальшому - Правила приймання), Правилами приймання стічних вод абонентів у систему каналізації міста Києва, затвердженими Розпорядженням Виконавчого органу Київської міської ради від 12.10.2011 за № 1879, зареєстрованими в Головному управлінні юстиції у м. Києві 17.10.2011 за № 44/903 (в подальшому - Місцеві правила приймання), а також дотримуватися норм, визначених іншими нормативними актами, що регулюють правовідносини, які виникають за цим договором.

Відповідно до дислокації споживачів (орендарів та/або власників нежитлових приміщень) житлового/нежитлового фонду, яка є невід`ємною частиною тимчасового договору № 09503/5-10 СА від 15.03.2018, послуги з водопостачання та водовідведення постачались позивачем до приміщень за адресами: м. Київ, вул. Озерна 18-Б, вул. Героїв Дніпра 40-А літ. Б, вул. М. Тимошенка 2А літ. Б, вул. Північна 16-Б.

Розділами 2 - 8 Тимчасового договору сторони узгодили облік води, порядок розрахунків та вартість послуг, права та обов`язки сторін, відповідальність сторін, форс-мажорні обставини та строк дії договору тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Згідно з пунктом 7.1 Тимчасового договору даний договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до 30 грудня 2018 року.

Вказаний Тимчасовий договір підписаний представниками постачальника та покупця та скріплений печатками юридичних осіб.

Відповідно до пункту 7.2 тимчасового договору після припинення дії договору всі зобов`язання постачальника перед абонентом припиняються. Споживання абонентом послуг забороняється. В разі продовження абонентом споживання послуг після закінчення терміну дії договору, споживання послуг з водопостачання та водовідведення вважається самовільним та підлягає оплаті відповідно до пункту 3.3 Правил користування.

При цьому матеріали справи не містять доказів укладення між сторонами після закінчення терміну дії тимчасового договору постійного договору про надання послуг із водопостачання та водовідведення.

Проте, незважаючи на відсутність укладеного договору відповідач продовжував фактично отримувати послуги з водопостачання та водовідведення для потреб об`єктів по вул. Озерна 18-Б, вул. Героїв Дніпра 40-А літ. Б, вул. М. Тимошенка 2А літ. Б, вул. Північна 16-Б в м. Києві за період з 01.02.2019 по 30.09.2020 на суму 87 011,78 грн., на підтвердження чого позивачем надані відповідні погоджені відповідачем Акти про зняття показань з приладів обліку за спірний період, які місять номери приладів обліку, зазначення місця встановлення, дату знаття показань, обсяги попереднього періоду, попередні та поточні показники тощо, та акти про відмову в наданні доступу для зняття показань об`єкта водопостачання, копії яких знаходяться в матеріалах справи.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання, відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов`язань не допускається, крім випадків, передбачених законом.

Згідно із частиною 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

За таких обставин зобов`язання відповідача оплатити надані йому послуги виникає на підставі закону з узгоджених дій постачальника і споживача послуг.

Окрім цього слід відзначити, що відповідно до ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

Так, недійсність договору з водопостачання і водовідведення у зв`язку з недодержанням юридичними особами письмової форми законом не встановлена, а тому виниклі між сторонами зобов`язання є дійсними і їх виконання повинне здійснюватися у відповідності до норм цивільного законодавства.

Судом встановлено, що правовідносини між сторонами за своїм змістом та правовою природою відповідають вимогам договору про надання послуг, який підпадає під правове регулювання норм глави 63 Цивільного кодексу України.

Згідно статті 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки, регулюються Законом України "Про житлово-комунальні послуги".

Суб`єктами цього Закону є органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень або будинків та балансоутримувачі, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачами, виконавцями або виробниками послуг.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" залежно від функціонального призначення житлово-комунальними послугами є, зокрема, комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо).

Відповідно до статті 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Пунктом 1 частини 1 статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору про надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений пунктом 5 частини 3 статті 20 цього Закону обов`язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Таким чином, згідно із зазначеними нормами закону споживачі зобов`язані оплатити отримані ними житлово-комунальні послуги. Відсутність письмового договору щодо надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від встановленого законом обов`язку оплати послуг у повному обсязі, якщо він фактично користується ними зі згоди постачальника послуг.

За таких обставин зобов`язання відповідача оплатити послуги з водопостачання та водовідведення виникає на підставі закону з узгоджених дій постачальника і споживача послуг.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 25.11.2014 у справі № 3-184гс14.

Окрім цього, правовідносини між сторонами регулюються Законом України "Про питну воду та питне водопостачання", сферу дії якого визначено статтею 2 Закону, відповідно до якої дія вказаного Закону поширюється на всі суб`єкти господарювання, що виробляють питну воду, забезпечують міста, інші населені пункти, окремо розташовані об`єкти питною водою шляхом централізованого питного водопостачання або за допомогою пунктів розливу води (в тому числі пересувних), застосування установок (пристроїв), інших засобів нецентралізованого водопостачання, а також на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, що здійснюють регулювання, нагляд і контроль за якістю питної води, станом джерел та систем питного водопостачання, а також споживачів питної води.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" централізоване питне водопостачання - господарська діяльність із забезпечення споживачів питною водою за допомогою комплексу об`єктів, споруд, розподільних водопровідних мереж, пов`язаних єдиним технологічним процесом виробництва та транспортування питної води.

Водовідведення визначено приписами вказаного Закону як господарська діяльність із відведення та очищення комунальних та інших стічних вод за допомогою комплексу об`єктів, споруд, колекторів, трубопроводів, пов`язаних єдиним технологічним процесом.

При цьому, вода питна - це вода, яка за органолептичними властивостями, хімічним і мікробіологічним складом та радіологічними показниками відповідає державним стандартам та санітарному законодавству.

Як зазначено у вказаній статті Закону України "Про питну воду та водопостачання" підприємство питного водопостачання - суб`єкт господарювання, що здійснює експлуатацію об`єктів централізованого питного водопостачання, забезпечує населення питною водою за допомогою пунктів розливу (в тому числі пересувних), застосування установок (пристроїв) підготовки питної води та виробництво фасованої питної води.

За визначенням Закону України "Про питну воду та водопостачання" централізоване питне водопостачання - господарська діяльність із забезпечення споживачів питною водою за допомогою комплексу об`єктів, споруд, розподільних водопровідних мереж, пов`язаних єдиним технологічним процесом виробництва та транспортування питної води;

централізоване водовідведення - господарська діяльність із відведення та очищення стічних вод за допомогою системи централізованого водовідведення;

споживач питної води - це юридична або фізична особа, яка використовує питну воду для забезпечення фізіологічних, санітарно-гігієнічних, побутових та господарських потреб/послуг з постачання питної води, якість якої відповідає зазначеним ДСанПІН 2.2.4-171-10, та водовідведення.

Таким чином, Приватне акціонерне товариство "Акціонерна компанія "Київводоканал" є виробником та постачальником послуг з централізованого питного водопостачання та водовідведення, а Фізична особа-підприємець Бабич Дмитро Борисович - споживачем таких послуг.

Згідно з частиною 2 статті 41 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" облік у сфері питного водопостачання здійснюється підприємствами питного водопостачання і споживачами за допомогою технічних засобів, що відповідають вимогам технічних регламентів.

Правила користування системами водопостачання та водовідведення в містах і селищах України № 65, затверджені 01.07.1994 Державним комітетом по житлово-комунальному господарству втратили чинність з прийняттям Міністерством з питань житлово-комунального господарства України наказу № 190 від 27.06.2008, яким затверджено Правила користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України (далі - Правила користування).

В силу статті 3 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" названі Правила користування є частиною законодавства у сфері питної води та питного водопостачання.

Відповідно до пункту 3.2. Правил користування водокористування вважається безобліковим, якщо споживач самовільно приєднався до систем централізованого комунального водопостачання та водовідведення або самовільно користується ними.

Отже, оскільки відповідач самовільно користувався послугами з централізованого водопостачання та водовідведення після закінчення терміну дії договору, то водокористування позивача є безобліковим.

Згідно з положеннями пунктів 3.3 та 3.4 Правил користування у разі безоблікового водокористування виробник виконує розрахунок витрат води за пропускною спроможністю труби вводу при швидкості руху води в ній 2,0 м/сек та дією її повним перерізом протягом 24 годин за добу. Розрахунковий період при безобліковому водокористуванні встановлюється з дня початку такого користування. Якщо термін початку безоблікового водокористування виявити неможливо, розрахунковий період становить один місяць.

Згідно з частиною 2 статті 41 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" облік у сфері питного водопостачання здійснюється підприємствами питного водопостачання і споживачами за допомогою технічних засобів, що відповідають вимогам технічних регламентів.

Пунктом 1.4 Правил користування передбачено приймання стічних вод від підприємств, установ, організацій до системи централізованого водовідведення відповідно до Правил приймання стічних вод підприємств у комунальні та відомчі системи каналізації населених пунктів України, затверджених наказом Держбуду від 19.02.2002 року № 37, зареєстрованих у Мін`юсті 26.04.2002 року за № 403/6691 (далі - Правила приймання № 37), а також місцевих правил приймання стічних вод підприємств у систему каналізації населеного пункту.

Згідно п. 1.2 Правил приймання № 37 останні поширюються на комунальні підприємства водопровідно-каналізаційного господарства міст і селищ України та інші підприємства, що мають на балансі системи місцевого водопроводу та каналізації (далі - Водоканали), та на всі підприємства, установи, організації незалежно від форм власності й відомчої належності, які скидають свої стічні води в системи каналізації населених пунктів (далі - Підприємства).

Як унормовано п. 1.4 Правил приймання № 37 абонент водоканалу - це юридична особа, яка уклала договір з Водоканалом на надання послуг водопостачання та (або) каналізації.

Стічні води підприємств - це усі види стічних вод, що утворилися внаслідок їхньої діяльності після використання води в усіх системах водопостачання (господарсько-питного, технічного, гарячого водопостачання тощо), а також поверхневі та дощові води з території Підприємства (з урахуванням субабонентів).

Кількість стічних вод, які надходять у каналізацію, визначається за кількістю води, що надходить із комунального водопроводу та інших джерел водопостачання, згідно із показниками водолічильника, а при його відсутності - за узгодженням з постачальником за діючими нормами водопостачання, або іншим засобом, передбаченим пунктом 21.2 Правил.

Пунктами 3.1, 5.2 Правил користування передбачено, що розрахунки за спожиту питну воду та скид стічних вод здійснюються на підставі показів приладів обліку; вузли обліку повинні розташовуватися на мережі споживача, як правило, на межі балансової належності мереж виробника та споживача, або за згодою виробника в приміщеннях, розташованих безпосередньо за зовнішньою стіною будівлі в місці входу водопровідного вводу.

Як зазначено позивачем в позовній заяві останнім було надано відповідачу послуги, зокрема, з водопостачання та водовідведення (приймання стічних вод) через приєднані мережі за період з 01.02.2019 по 30.09.2020 на суму 87 011,78 грн., на підтвердження чого позивачем надані відповідні погоджені відповідачем Акти про зняття показань з приладів обліку за спірний період, які місять номери приладів обліку, зазначення місця встановлення, дату знаття показань, обсяги попереднього періоду, попередні та поточні показники тощо.

Окрім цього, в разі неможливості отримання доступу до приладів обліку для знаття показань позивачем складались відповідні акти про відмову в наданні доступу для зняття показань об`єкта водопостачання, копії яких наявні в матеріалах справи.

Як встановлено судом за матеріалами справи, підтверджено позивачем та відповідачем не спростовано, Фізична особа-підприємець Бабич Дмитро Борисович заперечень щодо кількості або вартості наданих послуг надано не було, позаяк в матеріалах справи доказів незгоди з визначеними позивачем обсягами спожити послуг, матеріали справи не містять.

З урахуванням наведеного вище суд дійшов висновку щодо наявності в матеріалах справи належних та достатніх доказів споживання відповідачем у спірний період послуг з водопостачання та водовідведення та приймання стоків води.

В свою чергу, як вбачається з матеріалів справи, доказів пред`явлення відповідачем претензій щодо якості, обсягів та термінів надання послуг з водопостачання та водовідведення, доказів опротестування виставлених позивачем актів про зняття показань з приладів обліку, а також наявності письмових відмов у прийнятті послуг до суду не надходило.

Згідно з частиною 2 статті 22 Закону України "Про питну воду та питне водопостачання" споживачі питної води зобов`язані своєчасно вносити плату за використану питну воду відповідно до встановлених тарифів на послуги централізованого водопостачання і водовідведення.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 21.07.2005 № 630 затверджено Правила надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення (далі - Правила). Дані Правила регулюють відносини між суб`єктом господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальних послуг (далі - виконавець), і фізичною та юридичною особою, яка отримує або має намір отримувати послуги з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення.

Згідно з пунктом 17 Правил послуги з водовідведення оплачуються споживачем з розрахунку обсягу витрат холодної та гарячої води згідно з нормативами (нормами) споживання або показаннями засобів обліку води.

Пунктом 18 Правил встановлено, що розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк.

Таким чином, згідно із зазначеними нормами законодавства відповідач як споживач зобов`язаний оплатити отримані ним послуги з водопостачання та водовідведення. При цьому відсутність письмового договору щодо надання вказаних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від встановленого законом обов`язку оплати послуг у повному обсязі, якщо він фактично користується ними зі згоди постачальника послуг.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Судом встановлено за матеріалами справи, а саме згідно реєстру надходження грошових коштів від ФОП Бабич Д.Б. за період з 01.02.2019 року по 31.10.2020 року що позивачем було здійснено оплати за воду та водовідведення на загальну суму 50078,64 грн., в тому числі з посиланням в призначенні платежів на тимчасовий договір № 09563/5-10 СА від 15.03.2018 року.

Заперечень щодо розміру та порядку здійснених позивачем зарахувань від відповідача до суду не надходило.

Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Статтею 612 Цивільного кодексу України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Окрім того, з метою досудового врегулювання спору, позивачем направлено відповідачу вимогу № 9622/12/8/02-20 від 01.12.2020 про сплату заборгованості у розмірі 36 933,14 грн.

Проте, вказана вимога позивача залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

Таким чином, як вбачається з матеріалів справи та зазначено позивачем, свої зобов`язання щодо повної оплати у встановлений термін фактично спожитих послуг з водопостачання та водовідведення в сумі 36 933,14 грн., всупереч вимогам господарського та цивільного законодавства, відповідач не виконав, а отже станом на день прийняття рішення у відповідача утворилась заборгованість у зазначеному розмірі, які позивач просив стягнути в позовній заяві.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України та статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства, зокрема, є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

В свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача на підставі наданих позивачем доказів.

Враховуючи вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов`язань з оплати фактично спожитих послуг з водопостачання та водовідведення у встановлений строк, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості в обсязі, заявленому позивачем, відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з Фізичної особи-підприємця Бабича Дмитра Борисовича 36 933,14 грн. заборгованості за спожиті послуги з водопостачання та водовідведення підлягають задоволенню.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Зазначені інфляційні нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

При цьому розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 905/587/18.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з простроченням відповідачем виконання розрахунків за надані послуги позивачем нараховано та пред`явлено до стягнення з відповідача 3 % річних в сумі 1 048,13 грн. за період 21.03.2019 по 30.09.2020 та 748,36 грн. втрат від інфляції, які останній просив стягнути з відповідача відповідно до наданих розрахунків.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

При цьому перебіг часу, за який нараховуються проценти річних, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

У статті 254 вказаного нормативно-правового акту визначено, що якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

За результатами здійсненої за допомогою інформаційно-правової системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення процентів річних судом встановлено, що розмір процентів річних, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства, в тому числі ст. 254 ЦК України, з урахуванням визначеного судом періоду прострочення, становить 1 045,59 грн. процентів річних, а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, а тому позовні вимоги в частині стягнення з відповідача процентів річних підлягають частковому задоволенню в сумі, визначеній судом, а саме 1 045,59 грн.

Також за результатами здійсненої за допомогою інформаційно-правової системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення інфляційних втрат судом встановлено, що розмір інфляційних втрат, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства та в межах визначеного судом періоду прострочення , відповідає вимогам зазначених вище норм законодавства та є арифметично вірним, тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 748,36 грн. інфляційних втрат підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до частини 1статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Бабича Дмитра Борисовича ( АДРЕСА_2 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Приватного акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київводоканал" (01015, місто Київ, вулиця Лейпцизька, будинок 1-А; код ЄДРПОУ 03327664) 36 933 (тридцять шість тисяч дев`ятсот тридцять три) грн. 14 коп. основного боргу, 1 045 (одна тисяча сорок п`ять) грн. 59 коп. процентів річних, 748 (сімсот сорок вісім) грн. 36 коп. втрат від інфляції та 2 101 (дві тисячі сто одна) грн. 86 коп. судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 24 травня 2021 року.

Суддя А.М. Селівон