Рішення № 97063010, 12.05.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 травня 2021 року місто Київ №640/8412/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Іщука І.О., суддів: Пащенка К.С., Гарника К.Ю., при секретарі судового засідання Лук`янець Д.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доКабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров`я Українипровизнання протиправною та нечинною постанови КМУ від 11.03.2020 №211, визнання протиправними дій,На підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 12 травня 2021 року проголошено скорочену (вступну та резолютивну) частини рішення. Виготовлення рішення у повному обсязі відкладено, про що повідомлено осіб, які брали участь у розгляді справи, з урахуванням вимог частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Кабінету Міністрів України, Міністерства охорони здоров`я України, в якій просить суд (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 07.07.2021 вх.№03-14/94519/20):

- визнати протиправною та нечинною Постанову Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SaRS-CoV-2"із змінами;

- визнати протиправним дії Міністерства охорони здоров`я України у формі подання від 10.03.2020 за підписом заступника міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 «Щодо встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19»;

- зобов`язати Міністерство охорони здоров`я України скасувати подання від 10.03.2020 за підписом заступника міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 «Щодо встановлення встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19».

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив про те, що Постанова Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SaRS-CoV-2" із подальшими її змінами суперечить нормам Конституції та законів України, якими передбачено права та свободи людини і громадянина. На думку позивача, оскаржувана постанова порушує права людини, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки нею звужуються право: на життя, на свободу пересування, на свободу вибору роду занять і професійної діяльності та виконання державою відповідних зобов`язань, на свободу підприємницької діяльності.

Також позивач вважає, що Кабінет Міністрів України має право запроваджувати карантин виключно в умовах надзвичайного стану, який вводиться Указом Президента України та передбачає встановлення карантину та інших протиепідеміологічних заходів, однак, на момент прийняття оскаржуваної постанови, надзвичайний стан не вводився.

З приводу порушення процедури прийняття оскаржуваної постанови позивач зауважив, що на момент прийняття оскаржуваної постанови Кабінетом Мінстрів України не було отримано обов`язкових погоджень усіх заінтересованих органів, зокрема, Міністерства фінансів України, Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України та не отримано правовий висновок Міністерства юстиції України.

Крім того, позивач не погоджується з поданням Міністерства охорони здоров`я від 10.03.2020 за підписом заступника міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 «Щодо встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», оскільки заступником Міністерства охорони здоров`я ОСОБА_2 незаконно присвоєно повноваження щодо внесення подання з приводу встановлення карантину, яке, як наслідок, стало підставою для прийняття нормативно-правового акту, що, як вважає позивач, незаконно обмежив конституційні права громадян України, а також допустив дискримінацію осіб старше 60 років, тим самим порушив Конституцію та закони України.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.04.2020 позовну заяву залишено без руху. Позивач у встановлені судом строки усунув недоліки позовної заяви.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.05.2020 відкрито загальне позовне провадження в адміністративній справі №640/8412/20 та призначено підготовче засідання.

Через канцелярію Окружного адміністративного суду міста Києва 15.06.2020 від представника Кабінету Міністрів України (надалі - відповідач-1) надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній вважає позовні вимоги безпідставними, необгрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки, починаючи з дати звернення позивачем до суду, зміст оскаржуваної постанови зазнав суттєвих змін, що, в свою чергу, є суттєвим, оскільки оскаржувані положення Постанови від 11.03.2020 №211, у редакції Постанови від 02.04.2020 №255, є такими, що не мають чинності та не застосовуються до будь-якого суб`єкта, у тому числі й до позивача. Крім того, представник відповідача-1 наголосив на тому, що невідповідність актів Кабінету Міністрів України положенням Конституції України може бути підставою для прийняття виключно Конституційним Судом України рішення щодо їх неконституційності, що свідчить про неможливість розгляду такої категорії справ у порядку адміністративного судочинства України.

Щодо правомірності встановлення обмежувальних заходів представник відповідача-1 зазначив про те, що актами вищої юридичної сили, а саме Законом України "Про захист населення від інфекційних хвороб" встановлена можливість Кабінету Міністрів України тимчасово обмежувати окремі права фізичних і юридичних осіб, у тому числі при встановленні карантину, та запроваджувати протиепідемічні заходи. Разом з тим, представник відповідача-1 пояснив, що тимчасові обмеження введені стосовно осіб, які досягли 60-річного віку об`єктивно та розумно обгрунтовані, оскільки світова практика боротьби з особливо небезпечною інфекційною хворобою Covid-19 свідчить про те, що саме зазначена вікова категорія є найбільш вразливою. З приводу доводів позивача щодо обмеження свободи пересування представник відповідача наголосив на тому, що вказані обмеження не є та не можуть бути визнані обмеженням свободи пересування, оскільки становлять собою ніщо інше як виключно превентивні заходи, направлені на запобігання поширенню хвороби. Стосовно доводів позивача про обмеження підприємницької діяльності та права на працю представник відповідача-1 зазначив про те, що Кабінет Міністрів України не встановлював будь-яких заборон на здійснення певного типу підприємницької діяльності щодо виду та характеру діяльності, а лише встановив тимчасові точкові обмеження щодо певних суб`єктів з метою ліквідації спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. Відтак, жодна особа не позбавлена права вести підприємницьку діяльність, функціонування таких суб`єктів господарювання не заборонено, а лише піддано частковому функціональному обмеженню в межах та порядку, встановленому Законом № 1645 виключно з метою уникнення швидкого поширення гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Таким чином, на думку представника відповідача-1, Кабінет Міністрів України не обмежував здійснення підприємницької діяльності на території України. Водночас, запроваджуючи функціональне обмеження роботи окремих суб`єктів господарювання, Кабінет Міністрів України діяв, в тому числі, в інтересах найманих працівників, з метою забезпечення права на належні, безпечні і здорові умови праці останніх. Одночасно представник відповідача-1 зауважив, що доводи позивача про обмеження права на повагу до гідності не обгрунтовано належним чином. Таким чином, в умовах надзвичайної ситуації Кабінет Міністрів України, нарівні з іншими центральними органами виконавчої влади діяв з метою захисту першочергового захисту прав громадян на захист життя, здоров`я, які є найвищою соціальною цінністю. За посиланням представника відповідача-1, головним розробником оскаржуваних постанов було Міністерство охорони здоров`я України, яке є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я. Водночас, станом на дату прийняття рішення про встановлення карантину головний державний санітарний лікар України був заступником Міністра охорони здоров`я України (головного розробника оскаржуваних нормативно-правових актів). Крім того, відповідно до додатку до постанови Уряду від 26.01.2015 № 18 заступник Міністра охорони здоров`я - головний державний санітарний лікар України входив до складу Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій (з правом порушувати перед комісією питання, пропозиції проектів рішень та безпосередньої участі в обговорення та прийнятті рішень в межах власної компетенції), з урахуванням рішення якої й прийнято Постанову №211. Таким чином, на думку представника відповідача-1, заступник Міністра охорони здоров`я України - головний державний санітарний лікар України, як посадова особа міністерства, брав безпосередню участь у порушенні перед Урядом питання про встановлення карантину та розробці оскаржуваного нормативно-правового акту.

Заперечуючи проти позову, представник відповідача-1 просив суд звернути увагу на тому, що недодержання вимог правових норм, а також правил, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним (протиправним) лише у тому разі, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправильного акту, однак окремі процедурні порушення прийняття нормативно-правового акту не впливають на правомірність прийнятого нормативно-правового акту і не є достатньою підставою для визнання її незаконною.

Отже, враховуючи вищевикладене, представник відповідача-1 вважає, що доводи позовної заяви не підтверджують порушення відповідачем-1 положень статті 19 Конституції України під час прийняття оскаржуваних актів Уряду, а тому, на переконання останнього, наявні підстави для відмови в задоволенні позовних вимог.

Протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08.07.2020 прийнято уточнену позовну заяву позивача від 07.07.2020 вх.№03-14/94519/20, з урахуванням якої здійснено розгляд даної справи, а також залучено в якості співвідповідача - Міністерство охорони здоров`я України.

Представником Міністерства охорони здоров`я України (надалі - відповідач-2) 26.08.2020 подано до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній вважає позовні вимоги ОСОБА_1 необгрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки на думку відповідача-2, заступником Міністра охорони здоров`я України ОСОБА_2 правомірно внесено подання як Головним державним санітарним лікарем на відповідному бланку та підписано за посадою, на якій він перебував 10.03.2020, адже Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №229-р призначено ОСОБА_2 заступником Міністра охорони здоров`я - головним державним санітарним лікарем України. При цьому, розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 березня 2020 р. № 285-р тимчасово, до внесення змін до законодавства, заступника Міністра охорони здоров`я - головного державного санітарного лікаря України ОСОБА_2 уповноважено здійснювати такі повноваження головного державного санітарного лікаря України: з епідеміологічного нагляду (спостереження), із запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізації та ліквідації їх спалахів та епідемій, крім заходів державного нагляду (контролю) та надання документів дозвільного характеру; визначати уповноважених осіб на здійснення повноважень головних державних санітарних лікарів відповідних адміністративно-територіальних одиниць, водного, залізничного, повітряного транспорту щодо епідеміологічного нагляду (спостереження), запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізації та ліквідації їх спалахів та епідемій, крім заходів державного нагляду (контролю) та надання документів дозвільного характеру.

Cтосовно позовних вимог в частині зобов`язання Міністерства охорони здоров`я України скасувати подання від 10.03.2020 за підписом заступника міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 «Щодо встановлення встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» представник відповідача-2 зазначив про те, оскаржуване подання не створює для позивача самостійних наслідків, оскільки не встановлює ані заборон, ані фактів, які безпосередньо впливають на його права, а прийняття такого подання є дискреційними повноваженнями відповідача-2, втручання в які, як зауважив представник відповідача-2, виходить за межі завдань адміністративного судочинства України.

Крім того, представник відповідача-2 наголосив на тому, що запровадження епідемічних заходів та відповідних обмежень запроваджені на підставі та в порядку, встановленому Законом України "Про захист населення від інфекційних хвороб", а останні є нічим іншим, ніж обмеженнями, які встановлюються законом в розумінні Конституції України.

Отже, на думку представника відповідача-2, заходи, вжиті Постановою №211 є правомірними, обгрунтованими та такими, що в повній мірі відповідають меті, задля якої їх було впроваджено.

Відповідачем-1 27.08.2020 подано до суду письмові пояснення, відповідно до яких останній вважає, що оскаржуваний акт Уряду відповідає актам вищої юридичної сили, прийнятий з урахуванням норм міжнародного права та практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до поданої до суду відповіді на відзив відповідача-2 від 28.09.2020 позивач не погоджується з позицією Міністерства охорони здоров`я України та вважає, що подання від 10.03.2020 за підписом заступника міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 «Щодо встановлення встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» не є обгрунтованим документом (поданням) для прийняття рішення щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією встановлення карантину, оскільки воно підписане заступником Міністра охорони здоров`я України ОСОБА_2, яке має лише уявні ознаки легітимної (захист життя та здоров`я населення), а також мету, яка ознак легітимної не має (залякати населення, викликати почуття тривоги, неспокою, позбавити громадян об`єктивної інформації щодо наявних загроз для їхнього здоров`я).

У відповіді на пояснення відповідача-1 позивач зазначив про те, що подання від 10.03.2020 за підписом ОСОБА_2 щодо встановлення карантину, оформлювалось на бланку із зазначенням посади, якої на момент його підписання, не існувало.

У своїх письмових пояснення від 26.10.2020 представник відповідача-1 повідомив про те, що застосування позивачем відносно редакції Постанови №211 формулювання "з подальшими змінами" не відповідає меті адміністративного судочинства з огляду на об`єктивну неможливість порушення на момент звернення позивача до суду його прав положеннями постанов, прийнятих пізніше, ніж момент подання позовної заяви.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.11.2020 закрито підготовче провадження в адміністративній справі №640/8412/20 та призначено справу до колегіального розгляду.

Матеріали справи свідчать про те, що відповідачами в Офіційному віснику України від 05.06.2020 №43 було опубліковано оголошення про відкриття провадження в адміністративній справі №640/8412/20 за позовом ОСОБА_1 , Кабінету Міністрів України, Міністерство охорони здоров`я України.

Під час судового розгляду справи судом оголошувались перерви та розгляд справи відкладався у відповідності із приписами Кодексу адміністративного судочинства України.

Представник позивача у судовому засіданні 15.03.2021 позовні вимоги підтримав та просив суд позов задовольнити у повному обсязі; представники відповідачів заперечували проти позову та просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог.

На підставі частини третьої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні 12.05.2021 проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, письмові пояснення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 25.02.2020 №521 «COVID-19» було внесено до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, як особливо небезпечну інфекційну хворобу.

В подальшому, 10.03.2020 відбулось позачергове засідання Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, на якій було обговорено стан забезпечення санітарно-епідеміогічного благополуччя населення України та заходів стосовно стабілізації епідеміологічної ситуації, спричиненої коронавірусом COVID-19, за наслідками якого складено Протокол №2 позачергового засідання Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій.

Заступником Міністра охорони здоров`я України ОСОБА_2 10.03.2020 винесено подання "Щодо встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу Сovid-19".

Згідно з зазначеним поданням було запропоновано ввести на території України превентивні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи шляхом оголошення карантину на всій території України та вжити обмежувальні протиепідемічні заходи, зокрема, обмеження щодо відвідування закладів освіти її здобувачами, проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, спортивних заходів за участі глядачів (уболівальників), а також інших заходів, визначених Кабінетом Міністрів України при прийнятті рішення щодо оголошення карантину, з урахуванням епідеміологічної та економічної доцільності заходів.

Разом з тим, відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб", з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 та з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10.03.2020 Кабінетом Міністрів України 11.03.2020 прийнято Постанову №211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19».

Так, пунктом 1 вказаної постанови встановлено, що з 12 березня до 3 квітня 2020 на усій території України діє карантин, який полягає у забороні:

відвідування закладів освіти її здобувачами;

проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволяється проводити без участі глядачів (уболівальників).

02.04.2020 Кабінетом Міністрів України внесено до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (Офіційний вісник України, 2020 р., № 23, ст. 896) - із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 р. № 215, від 20 березня 2020 р. № 242, від 25 березня 2020 р. № 239 та від 29 березня 2020 р. № 241, зміни, що додаються постановою № 255 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 № 211».

В свою чергу, Кабінетом Міністрів України 02.04.2020 внесено до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (Офіційний вісник України, 2020 р., № 23, ст. 896) - із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року №215, від 20 березня 2020 р. № 242, від 25 березня 2020 р. № 239 та від 29 березня 2020 р. № 241, зміни, що додаються постановою № 255 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211».

Також, 22.04.2020 Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 291 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», якою серед іншого до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (Офіційний вісник України, 2020 р., № 23, ст. 896, № 30, ст. 1061) - із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 2020 р. № 262 внесено такі зміни:

1) у пункті 1 цифри і слово "24 квітня" замінити цифрами і словом "11 травня";

2) у пункті 2:

в абзаці першому цифри і слово "24 квітня" замінити цифрами і словом "11 травня";

у підпункті 9:

в абзаці третьому слова "протиепідемічних заходів" замінити словами і цифрами "протиепідемічних заходів. Маршрути руху транспортних засобів, які були погоджені уповноваженим підрозділом Національної поліції в період дії карантину до 24 квітня 2020 р., вважаються такими, які продовжують діяти на період встановлення карантину згідно з цією постановою";

абзац четвертий після слів "сфери оборони, правопорядку та цивільного захисту" доповнити словами ", осіб, які виявили бажання бути донорами крові та (або) її компонентів, на підставі посвідчення донора крові та (або) її компонентів або на підставі довідки, що видається донору за місцем медичного обстеження чи давання крові та (або) її компонентів".

Разом з тим, Кабінетом Міністрів України 04.05.2020 прийнято постанову № 343 «Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України», якою до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020р. №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (Офіційний вісник України, 2020 р., № 23, ст. 896, № 30, ст. 1061, № 32, ст. 1091, № 34, ст. 1139) - із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2020 р. № 291, від 29 квітня 2020 р. № 313 та від 4 травня 2020 р. № 332.

Так, позивач вважаючи протиправними Постанову Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SaRS-CoV-2"із змінами; подання від 10.03.2020 за підписом заступника міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 «Щодо встановлення встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» та дії Міністерства охорони здоров`я України у формі подання від 10.03.2020 за підписом заступника міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 «Щодо встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», звернувся до суду для захисту своїх прав, свобод та законних інтересів.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з пунктом 18 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Так, особливості оскарження нормативно-правових актів, зокрема постанов Кабінету Міністрів України передбачені статтею 264 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до змісту частини першої статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України такий порядок поширюється на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим; законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, інших суб`єктів владних повноважень.

Частиною другою статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Відповідно до частини третьої статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правові акти можуть бути оскаржені до адміністративного суду протягом всього строку їх чинності.

Водночас, згідно з правовою позицією, висловленою у постанові Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №826/24498/15 (провадження №К/9901/62434/18), поняття «юридичного спору» має розглядатися не суто технічно, йому слід надавати сутнісного, а не формального значення.

Конституційний Суд України в підпункті 3.6 пункту 3 рішення від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес)) зазначив, що системний аналіз, який провів Конституційний Суд України, свідчить, що поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

У вказаній справі Конституційний Суд України вирішив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом. Суд зазначає, що обраний позивачем спосіб захисту має бути спрямований на відновлення порушених прав і захист законних інтересів, і у випадку задоволення судом його вимог, прийняте судом рішення повинно мати наслідком відновлення тих прав, за захистом яких позивач і звернувся до суду.

З урахуванням викладеного, відсутність предмету спору унеможливлює вирішення справи по суті незалежно від обґрунтованості позову, а відповідно і здійснення ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів осіб.

Отже, з урахуванням того, що позивачем не змінено предмету позову, в той час як спірні положення постанови від 11.03.2020 №211 втратили чинність не тільки внаслідок внесення до них змін постановами від 15.03.2020 №284, від 22.04.2020 №291, від 29.04.2020 №313, від 04.05.2020 №332, від 04.05.2020 №343, від 14.05.2020 №377, а і шляхом їх виключення (пункт 9) постановою Кабміну від 20.05.2020 №392, згідно з пунктом 2 затверджених нею змін пункти 2-13 постанови Кабміну від 11.03.2020 №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» - із змінами, внесеними постановами від 04.05.2020 №343 і від 14.05.2020 №377, виключити, суд прийшов до висновку, що предмет спору у межах спірних правовідносин відсутній.

Згідно з частиною п`ятою статті 242 Кодексу адміністативного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено право особи, права та свободи якої було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушених прав та бути адекватним наявним обставинам.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 у справі №1-7/99 визначено, що дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності.

Одночасно, судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Враховуючи викладене у сукупності, суд зазначає про процесуальну неможливість визнання оскаржуваних положень постанови відповідача-1 нечинними, оскільки не тільки вказані положення втратили свою юридичну силу (юридичну значимість), а і взагалі постанова №211 наразі вичерпала свою дію, фактично втративши свою юридичну силу (згідно з пунктом 1 строк її дії завершився 22.05.2020, тобто вона остаточно вичерпала свою дію), а отже обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, враховуючи фактичні обставини справи за наслідками їх офіційного з`ясування судом, не призведе до поновлення порушених, на думку позивача, його прав та інтересів.

Таким чином, позовні вимоги в частині визнання протиправною та нечинною Постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби Covid-19, спричиненої коронавірусом SaRS-CoV-2"із змінами задоволенню не підлягають.

З приводу позовних вимог в частині визнання протиправним дій Міністерства охорони здоров`я України у формі подання від 10.03.2020 за підписом заступника міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 «Щодо встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», суд зазначає наступне.

Відповідно до Закону України "Про захист населення України від інфекційних хвороб" цей Закон визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Згідно з абзацами 1, 2 статті 29 Закону України "Про захист населення України від інфекційних хвороб" карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Як зазначив позивач, подання від 10.03.2020 на бланку Міністерства охорони здоров`я України головного державного санітарного лікаря України за підписом заступника міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 «Щодо встановлення встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» є протиправним, адже заступником міністерства охорони здоров`я ОСОБА_2 незаконно присвоєно повноваження щодо внесення подання щодо встановлення карантину, яке, як наслідок, стало підставою для прийняття нормативно-правового акту, що незаконно обмежив конституційні права громадян України, зокрема і позивача, а також допустив дискримінацію осіб старше 60 років, тим самим порушив Конституцію та закони України.

Так, Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 26.06.2020 №163-р "Про уповноваження заступника Міністра охорони здоров`я на затвердження та підписання окремих видів документів", тимчасово, до внесення змін до законодавства, уповноважено заступника Міністра охорони здоров`я затверджувати та підписувати передбачені законодавством документи, повноваження щодо затвердження та підписання яких належать до компетенції головного державного санітарного лікаря України в частині повноважень з епідеміологічного нагляду (спостереження).

Тобто, на момент винесення подання від 11.03.2020 ОСОБА_2 , який обіймав посаду заступника Міністра охорони здоров`я, було тимчасово уповноважено підписувати документи, повноваження щодо затвердження та підписання яких належать до компетенції головного державного санітарного лікаря України в частині повноважень з епідеміологічного нагляду (спостереження) з урахуванням приписів статті 29 Закону України "Про захист населення України від інфекційних хвороб".

Як зазначено представником відповідача-2, а також встановлено судом, питання підписання документів в центральних органах виконавчої влади врегульовано Типовою інструкцією з діловодства в міністерствах, інших центральних та місцевих органах виконавчої влади, затвердженою постановою Кабінету Міністрів Українивід 17.01.2018 №55 (далі - Інструкція).

Відповідно до пункту 48 Інструкції посадові особи підписують документи в межах своїх повноважень, визначених актами законодавства, іншими нормативно-правовими актами відповідно до Інструкції з діловодства в електронній формі та інструкції з діловодства установи. Порядок підписання документів іншими особами у разі відсутності керівника установи та посадових осіб, які уповноважені їх підписувати, визначається наказом (розпорядженням) керівника установи.

Враховуючи вищевикладені норми законодавства, суд вважає, що заступником Міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 було правомірно внесено подання, як Головним державним санітарним лікарем на відповідному бланку та підписано за посадою, на якій він перебував 10.03.2020.

Суд не погоджується з доводами позивача про запровадження карантину виключно в умовах надзвичайного стану, оскільки стаття 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначає, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Аналіз наведеної статті Закону, який є спеціальним з приводу запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, не містить жодних посилань щодо обов`язку встановлення режиму надзвичайного стану на території країни.

Отже, беручи до уваги вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині визнання протиправним дій Міністерства охорони здоров`я України у формі подання від 10.03.2020 за підписом заступника міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 «Щодо встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» задоволенню також не підлягають.

Стосовно позовних вимог в частині зобов`язання Міністерства охорони здоров`я України скасувати подання від 10.03.2020 за підписом заступника міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 «Щодо встановлення встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», суд керується наступним.

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.10.2004 №18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Суд зазначає, що обов`язковою ознакою нормативно-правового акта чи правового акта індивідуальної дії, а також відповідних дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень є створення ними юридичних наслідків у формі прав, обов`язків, їх зміни чи припинення.

Таким чином, оскаржуване подання не має обов`язкового характеру і не набуває статусу рішення у розумінні статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому позовна вимога про скасування цього подання не порушує права позивача.

Отже, позовні вимоги в частині зобов`язання Міністерства охорони здоров`я України скасувати подання від 10.03.2020 за підписом заступника міністра охорони здоров`я ОСОБА_2 «Щодо встановлення встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19» задоволенню не підлягають.

Відповідно до положень частин першої та другої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з вимогами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, суд приходить до висновку про те, що вимоги позивача задоволенню не підлягають.

Оскільки в задоволенні позову відмовлено, питання щодо розподілу судових витрат вирішенню не підлягає.

Керуючись статтями 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення виготовлено 19.05.2021.

Головуючий суддя Іщук І.О.

Судді Пащенко К.С.

Гарник К.Ю.