Рішення № 97062962, 12.05.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 травня 2021 року м. Київ № 640/14809/20

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Пащенка К.С., суддів: Гарника К.Ю., Іщука І.О., за участю секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Кабінету Міністрів України

третя особа, що не Міністерство юстиції України

заявляє самостійних

вимог на предмет спору

про визнання протиправною та скасування постанови

представники сторін: позивача - Воронець Н.В.;

відповідача та третьої особи - Бігдан А.В.

(у судовому засіданні 12.05.2021, відповідно до ст. 250 Кодексу адміністративного судочинства України (по тексту - КАС України), проголошено вступну та резолютивну частини рішення (скорочене рішення)),

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) (далі - позивач, ОСОБА_1 ) подано на розгляд Окружному адміністративному суду міста Києва позов до Кабінету Міністрів України (адреса: 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 12/2) (надалі - відповідач, КМ України, КМУ), у якому позивач просить суд визнати протиправною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України від 27.05.2020 № 481 «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.07.2020 (суддя Пащенко К.С.) відкрито провадження у адміністративній справі № 640/14809/20, призначено справу до розгляду за правилами загального позовного провадження в підготовчому судовому засіданні на 20.08.2020; залучено Міністерство юстиції України (адреса: 01001, м. Київ, вул. Городецького, буд. 13, код ЄДРПОУ 00015622) (в тексті - третя особа, МЮ України, Міністерство) у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Призначеного дня по справі судом оголошено перерву до 01.10.2020.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.08.2020 зобов`язано Кабінет Міністрів України опублікувати оголошення щодо оскарження нормативно-правового акта - постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2020 № 481 «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання».

17.09.2020 представником відповідача подано до суду клопотання про долучення доказів у справі, а саме оголошення опубліковане в Офіційному віснику України щодо розгляду справи № 640/14809/20.

01.10.2020 та 05.11.2020 розгляд справи відкладався, справу призначено до розгляду на 10.12.2020.

Цього дня судом оголошено перерву на 04.02.2021, а в подальшому відкладено до 11.03.2021.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.03.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду у складі колегії суддів по суті на 31.03.2021.

У вказаний день розгляд справи відкладено до 14.04.2021.

14.04.2021 заслухавши пояснення представника позивача по суті спору, заперечення проти позовних вимог представника відповідача та пояснення від третьої особи у справі судом оголошено перерву на 12.05.2021.

Наразі суд відмічає, що обґрунтовуючи позов позивач зазначає, що оскаржувана постанова суперечить Конституції України, чинному Цивільному кодексу України, іншим правовим актам, а також прийнята з порушенням регламенту Кабінету Міністрів України та Закону України «Про Кабінет Міністрів України». Крім того ОСОБА_1 вказав, що спірна постанова не пройшла обов`язкове громадське обговорення та фахову та юридичну експертизу, а також не була попередньо оприлюднена, і до неї не було додано комунікативного плану. Водночас позивачем зазначено, що постанова суперечить законодавству України про охорону дитинства, «Правилам реєстрації місця проживання», зміни до яких вона вносить, постановою посилюються обмеження для отримання дитиною паспорта громадянина України та породжує негативні наслідки для необмеженого кола осіб.

20.08.2020 до суду від Кабінету Міністрів України надійшов відзив на позов, у якому відповідач відзначив про необґрунтованість позову та його безпідставність, а тому просив визнати таким, що задоволенню не підлягає, оскільки Кабінет Міністрів України приймаючи постанову від 27.05.2020 № 481 «Про внесення змін до правил реєстрації місця проживання» діяв у межах та у спосіб встановлений Конституцією та законами України.

Крім того, відповідачем зазначено у відзиві про відсутність порушеного права ОСОБА_1 , оскільки позовна заява та додані до неї матеріалі не містять обґрунтування та доказів, яким чином постанова Кабінету Міністрів України від 27 травня 2020 року № 481 «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання» порушує права та інтереси позивача.

14.09.2020 на адресу суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій ОСОБА_1 зауважує, що оскаржувана постанова суперечить статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенції Генеральної Асамблеї ООН про права дитини від 20.11.1989, Цивільному кодексу України, прийнята з порушенням регламенту Кабінету Міністрів України та Законів України «Про Кабінет Міністрів України», «Про охорону дитинства», відсутністю громадського обговорення.

16.09.2020 через канцелярію суду від Міністерства юстиції України надійшли пояснення на позовну заяву, в яких третя особа зазначає, що Мін`юст як компетентний орган розробив зміни до Правил реєстрації місця проживання, а Кабінет Міністрів України, як орган уповноважений затверджувати такі правила, прийняв відповідні зміни. А також підкреслив відповідність оскаржуваної постанови відповідача вимогам законодавства.

Крім того, Міністерством юстиції України звернуто увагу суду на відсутність порушеного права позивача, що є окремою підставою для відмови в задоволенні позову.

Цього ж дня від Міністерства юстиції України надійшли пояснення на позовну заяву, в яких третя особа, ознайомившись з доводами відповіді на відзив, зазначила про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 , їх недоведеність та безпідставність.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вказує таке.

Спірні правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», Законом України «Про Кабінет Міністрів України», та іншими нормативно-правовими актами (тут і по тексту відповідні нормативно-правові акти наведено в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини 2 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Нормами статті 116 Конституції України та частиною 1 статті 2 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено основні завдання Кабінету Міністрів України, зокрема, забезпечення проведення інвестиційної політики, забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності.

За ч. 1 ст. 310 Цивільного кодексу України (за рішенням - ЦК України) фізична особа має право на місце проживання.

Згідно з частиною 2 статті 310 ЦК України фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» регулює відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження.

Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» правила здійснення реєстрації місця проживання, форми необхідних для цього документів, порядок передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Отже, відповідно до норм вищевказаного закону Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями встановлювати правила здійснення реєстрації місця проживання.

Згідно з частиною 1, 2 статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 №207 «Про затвердження Правил реєстрації місця проживання та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру» затверджено «Правила реєстрації місця проживання».

Як встановлено судом, реалізуючи зазначену компетенцію, Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 27.05.2020 № 481 «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання», якою внесено зміни до Правил реєстрації місця проживання затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 №207 та Порядку передачі органами реєстрації інформації до Єдиного державного демографічного реєстру.

Зокрема, згідно оскаржуваної постанови Кабінету Міністрів України визначено, що у разі перебування житла в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов`язань для реєстрації місця проживання особи додатково подається письмова згода відповідного іпотекодержателя або довірчого власника.

Необхідно зауважити, що незгода позивача з такою постановою відповідача не свідчить про її необґрунтованість чи протиправність.

Пунктом 4 частини 1 статті 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до частини 1 статті 160 КАС України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4, 5, 9 частини 5 статті 160 КАС України у позовній заяві зазначаються, зокрема:

- зміст позовних вимог і виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а в разі подання позову до декількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з відповідачів;

- виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини;

- у справах щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб`єкта владних повноважень - обґрунтування порушення оскаржуваними рішеннями, діями чи бездіяльністю прав, свобод, інтересів позивача.

Згідно з частиною другою статті 264 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

В свою чергу, доводи позовної заяви та додані до неї матеріали не містять обґрунтування порушення оскаржуваною постановою реальних прав, свобод чи інтересів позивача.

Так, необхідно зазначити, що обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14.12.2011 № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист (абзац перший пункту 4.1 Рішення).

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, обґрунтованим, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

За приписами пункту 1 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності.

Відповідно до пункту 18 частини 1 статті 4 КАС України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який установлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який (яке) стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (пункт 19 частини першої статті 4 КАС України).

Тобто, залежно від своєї юридичної природи правові акти управління поділяються на нормативно-правові та індивідуальні акти.

Індивідуальні акти стосуються інтересів конкретних осіб та правовідносин за участю таких осіб. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, зокрема, чітка визначеність адресата - конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.

У рішенні Конституційного Суду України від 23.06.1997 № 2-зп (справа 3/35-313) передбачено, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

Зі змісту наведеного можна зробити висновок, що правові акти індивідуальної дії своїми приписами мають породжувати (породжують) права і обов`язки конкретних осіб, на яких спрямована їх дія. У такому випадку реалізується компетенція видавця цього акту як суб`єкта владних повноважень, уповноваженого управляти поведінкою іншого суб`єкта, а відповідно інший суб`єкт зобов`язаний виконувати його вимоги та приписи.

На відміну від нормативно-правових актів, індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією.

У рішенні Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) №18-рп/2004 від 01.12.2004 визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально-правовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Таким чином, при вирішенні даного спору суд повинен встановити наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов, а також з`ясувати питання про наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорювання. При цьому, під порушенням права слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

У пункті 53 рішення Європейського суду з прав людини від 08.04.2010 у справі «Меньшакова проти України» (заява № 377/02), Європейський суд з прав людини зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення Європейського суду з прав людини від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15.04.2021 у справі № 260/319/20.

Аналіз викладеного свідчить, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб`єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб`єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта.

Приписи зазначеної частини можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, якщо суд встановить, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався і вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано. У такому разі суд не проводить перевірку нормативно-правового акта на предмет його протиправності (законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили).

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження про порушення прав було обґрунтованим.

У свою чергу, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24.04.2019 у справі № 826/9779/17 містить висновок, що перебування позивача у відносинах, які регулюються оскаржуваним нормативно-правовим актом є ключовим критерієм у визначенні права його оскаржити.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду.

Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Обов`язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушення саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку саме цього відповідача, зокрема наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.

Аналогічна правова позиція також викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 31.10.2019 у справі № 826/4802/17, від 07.11.2019 у справі № 826/1647/16.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем при зверненні з даним позовом до суду не наведено та не надано належних і достатніх доказів на підтвердження обставин допущення дійсного порушення його реальних прав, свобод або інтересів прийнятою Кабінетом Міністрів України постановою від 27.05.2020 № 481 «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання».

В свою чергу, відсутність порушених прав та інтересів є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, адже завданням адміністративного судочинства є саме ефективний захист та відновлення порушених та оспорюваних прав та інтересів особи, чого не можливо досягти без підтвердження (доведення) реальних фактів порушення прав, свобод чи інтересів позивача, або осіб в інтересах яких він звертається з позовом до суду.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16.07.2020 у справі № 826/13664/18.

Позивач оскаржує постанову Кабінету Міністрів України, якою внесено зміни до Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2016 №207, зокрема встановлено, що у разі перебування житла в іпотеці, довірчій власності як способу забезпечення виконання зобов`язань для реєстрації місця проживання особи додатково подається письмова згода відповідного іпотекодержателя або довірчого власника. Водночас ОСОБА_1 не конкретизує та не підтверджує будь-якими доказами відповідне порушення суб`єктом владних повноважень його прав, свобод або інтересів особи на момент звернення до суду.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваної постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2020 №481 «Про внесення змін до Правил реєстрації місця проживання».

Відповідно до статті 73 КАС України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно зі статтею 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

В силу статі 76 КАС України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У відповідності до частини 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

В свою чергу, доводи відповідача підтверджені належними та достатніми доказами, та спростовують аргументи позивача.

Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Судом вище вже підкреслювалося, що у відповідності до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачекs.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 22.01.2021 (справа № 420/4262/19).

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Враховуючи, що позов задоволенню не підлягає, то судові витрати позивачу не відшкодовуються.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 72-77, 241-246, 250, 255 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову б/н від 30.07.2020 ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Повний текст рішення складено 19.05.2021.

Головуючий суддя К.С. Пащенко

Суддя К.Ю. Гарник

Суддя І.О. Іщук