Рішення № 97036699, 19.05.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №380/4723/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 травня 2021 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Москаля Р.М. розглянув за правилами спрощеного позовного провадження (в порядку письмового провадження) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини 4114 Національної гвардії України про зобов`язання вчинити дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі – ОСОБА_1 , позивач) 29.03.2021 звернувся до Львівського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини 4114 Національної гвардії України (далі – ВЧ 4114, відповідач) з вимогою стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з військової служби в сумі 78050,32 грн. Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач повідомив, що 11.09.2018 був звільнений з військової служби за станом здоров`я та з 20.09.2018 виключений зі списків особового складу ВЧ 4114, проте при звільненні йому були виплачені не усі суми, що належали до виплати. На виконання рішення суду у справі №380/3909/20 відповідач здійснив остаточну виплату належних при звільненні сум індексації грошового забезпечення лише 19.03.2021. Позивач вважає, що період з 21.09.2018 по 19.03.2021 є періодом затримки розрахунку при звільненні з роботи. Враховуючи принцип співмірності, розмір недоплаченої суми в порівнянні із середнім заробітком, позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 78050,32 грн.

Суд ухвалою від 05.04.2021 відкрив провадження в адміністративній справі за цим позовом та призначив таку до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження. Копію ухвали про відкриття провадження у справі надіслано учасникам справи, відповідачу запропоновано подати суду відзив на позовну заяву, в якому вказати про визнання/заперечення позовних вимог.

Відповідач подав відзив на позовну заяву (а.с. 29-32), позов не визнає, просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 , в повному обсязі. Відповідач звертає увагу суду на те, що позивач проходив військову службу, тому питання, пов`язані із проходженням цієї служби врегульовано спеціальним законодавством, вважає безпідставним посилання позивача на норми статті 117 КЗпП України. Відповідач зазначає, що час звільнення позивача з військової служби спірна сума такому ще не належала, тому вини відповідача у її невиплаті немає, що саме по собі виключає відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП.

Суд з`ясував зміст позовних вимог, дослідив долучені до матеріалів справи письмові докази, оцінив їх в сукупності та встановив такі фактичні обставини справи та відповідні правовідносини:

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) проходив військову службу проходив військову службу в Національної гвардії України. Відповідно до наказу начальника командувача Національної гвардії України №142 від 11.09.2018 звільнений з військової служби в запас за підпунктом «б» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (за станом здоров`я). Відповідно до наказу командира ВЧ 4114 №212 від 20.09.2018 ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення 20.09.2018 (а.с. 8). На час виключення зі списків особового складу військова частина 4114 не виплатила ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення.

28.09.2020 Львівський окружний адміністративний суд прийняв рішення №380/3909/20, відповідно до якого задовольнив позов ОСОБА_1 до військової частини 4114 частково, суд, зокрема: - визнав протиправною бездіяльність ВЧ 4114 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період із січня 2016 року по вересень 2018 року включно: - зобов`язав ВЧ 4114 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 20.09.2018, із врахуванням виплачених сум. За результатом апеляційного оскарження цього рішення Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 15.12.2020 змінив рішення суду від 28.08.2020 у справі №380/3909/20, виклавши абзац третій резолютивної частини рішення в такій редакції: «Зобов`язати Військову частину 4114 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 лютого 2018 року з врахуванням базового місяця індексації січня 2008 року та з 01 березня 2018 року по 20 вересня 2018 з врахуванням базового місяця індексації березня 2008 року», у решті рішення суду першої інстанції залишено без змін (а.с. 9-13).

На виконання описаних вище судових рішень ВЧ 4114 нарахувала та виплатила ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за рішенням суду у справі 380/3909/20. Так, на банківський рахунок позивача від ВЧ 4114 19.03.2021 поступили кошти в сумі 81887,12 грн., що підтверджується випискою АТ КБ «ПриватБанк» (а.с. 16).

При прийнятті рішення суд керується такими правовими нормами:

Відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 та пункту 2 частини першої статті 19 КАС України спори з приводу проходження та звільнення з публічної служби віднесено до юрисдикції адміністративних судів.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України “Про військовий обов`язок і військову службу” від 25.03.1992 №2232-XII. Згідно з частиною першою статті 2 цього Закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Згідно з частиною третьою статті 24 Закону №2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Правові засади організації та порядку діяльності Національної гвардії України, її загальну структуру, функції та повноваження визначає Закон України “Про Національну гвардію України” від 13.03.2014 №876-VII (далі -Закон №876-VII). Відповідно до частини другої статті 21 Закону №876-VII військовослужбовці Національної гвардії України користуються правовими і соціальними гарантіями відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", цього Закону, інших актів законодавства.

Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 затверджене Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі – Положення №1153/2008). Відповідно до пункту 3 зазначеного Указу Президента постановлено поширити дію Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого цим Указом, та статті 2 цього Указу на військовослужбовців Національної гвардії України.

Відповідно до пункту 242 Положення №1153/2008:

- після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання (абзац перший);

- особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини (абзац третій).

Згідно з частиною першою статті статтею 47 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. Приписами статті 116 КЗпП України визначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму. Відповідно до статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України “Про оплату праці” від 24.03.1995 № 108/95-ВР за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі – Порядок №100).

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Пунктом 5 розділу ІV Порядку №100 визначено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 розділу ІV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 14.03.2019 у справі №820/660/17 вказав:

« … за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини»;

«… непоширення норм Кодексу законів про працю України на рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ/міліції стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.

Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України»;

«…реалізація особою права, що пов`язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних, чинних на час виникнення спірних правовідносин, нормативно-правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань».

При прийнятті рішення суд виходить з таких мотивів:

ОСОБА_1 виключений зі списків особового складу ВЧ 4114 та всіх видів забезпечення 20.09.2018, станом на цей день відповідач не виплатив позивачу індексацію грошового забезпечення за період за період з 01.01.2016 по 28.02.2019 в сумі 81887,12 грн. Ці обставини встановлені судовими рішеннями у справі №380/3909/20 між тими ж сторонами та відповідно до статті 78 КАС України не підлягають доказуванню.

Суми грошової компенсації за неотримане речове майно охоплюються поняттям «всіх сум, що належать працівнику при звільненні» в розуміння статті 116 КЗпП, тому затримка їх виплати є підставою для стягнення з відповідача коштів за затримку розрахунку. Такий висновок суду відповідає правовому висновку Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду, викладеному в пп.54, 55 постанови від 30.11.2020 у справі №480/3105/19.

При обчисленні періоду затримки суд враховує, що ОСОБА_1 фактично отримав 19.03.2021 індексацію грошового забезпечення. Період затримки розрахунку при звільненні обчислюється починаючи з першого дня після звільнення до дати остаточного розрахунку (з 21.09.2018 по 18.03.2021) та становить 911 календарних днів.

Відповідно до довідки ВЧ 4114 про виплачене грошове забезпечення ОСОБА_1 №149 від 24.12.2019 (а.с.15), розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 за два повні місяці перед звільненням становив: за липень 2018 року – 16494,52 грн., серпень 2018 року – 16814,60 грн., усього – 33309,12 грн.; при ділення цієї суми на 62 дні середньоденне (в календарних днях) грошове забезпечення становить 537,24 грн. Отже, обчислений відповідно до встановлених статтею 117 КЗпП правил середній заробіток за час затримки виплати належних при звільненні з роботи сум складає 489425,64 грн. (537,24*911).

Разом з тим, порівнюючи розмір несвоєчасно виплачених сум (81887,12 грн.) з розміром середнього заробітку за час затримки розрахунку (489425,64 грн.) суд дійшов висновку, що такі є очевидно неспівмірними (несвоєчасно виплачена сума майже в шість разів менша за суму середнього заробітку за час затримки розрахунку).

При вирішенні цієї справи суд на виконання частини п`ятої статті 242 КАС України враховує такі правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування ст.ст. 116, 117 КЗпП, що викладені в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц:

“[…](1.4) Щодо зменшення суми відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

67. Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

68. Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

69. Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

70. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

71. Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

72. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

[…]

78. Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

79. Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього. Вказане є наслідком застосування підходу щодо неможливості суду зменшити розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку.

80. Враховуючи наведене та вирішуючи питання щодо можливості зменшення судом розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги таке.

81. Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. […]

87. […] Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

88. Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

89. Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

90. Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

91. З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

91.1. Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.

91.2. Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

91.3. Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.

91.4. Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

92. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

93. У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (див. пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц). […]

94.4. Сума компенсації позивачу за роботу у вихідні дні (3443,88 грн), яку встановили суди попередніх інстанцій, є більш ніж у сто разів меншою ніж визначена сума середнього заробітку позивача за час затримки її виплати при звільненні (419005,39 грн).

94.5. Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя”.

З урахуванням наведених висновків Великої Палати Верховного Суду у справі №761/9584/15-ц суд при вирішенні питання щодо суми відшкодування враховує такі обставини:

1) дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах:

В період проходження позивачем військової служби (2016-2018) Департамент фінансів Міністерства оборони України систематично збільшував фінансування військових частин на виплату військовослужбовцям необов`язкових одноразових складових грошового забезпечення, як от додаткова грошова винагорода та премії (котрі фактично втратили характер «одноразових» та стали систематичними, що суперечить меті їх запровадження – преміювання військовослужбовця за певні досягнення), проте не виділяв коштів для нарахування та виплату індексації грошового забезпечення, а також на грошову компенсацію невикористаних днів додаткових відпусток, котрі не надавалися військовослужбовцям з причини запровадження в Україні з 2014 року особливого стану. Так, у випадку позивача йому в період 2016-2018 років виплачувалася премія та щомісячна додаткова грошова винагорода в розмірах, що були в кілька разів більшими за розмір його посадового окладу. Суд вважає, що у випадку більш раціонального підходу головного розпорядника бюджетних коштів до фінансування військових частин на грошове забезпечення військовослужбовців в контексті розподілу коштів між його складовими (напр., виділення належного фінансування на індексацію грошового забезпечення за рахунок зменшення сум коштів, виділених на виплату премій, які в той час становили 500-800% посадового окладу) цієї проблеми можна і слід було уникнути. Натомість єдиним ефективним способом отримання індексації грошового забезпечення за період 2016-2018 років для колишніх військовослужбовців стали звернення до адміністративних судів з позовами до військових частин про спонукання нарахувати та виплатити ці платежі. Дані Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить про поширеність та масовість таких звернень (тисячі рішень судів), а також про типовий характер не тільки спорів, а і висловлених відповідачами аргументів. Ці обставини в їх сукупності свідчать про існування системної проблеми щодо згаданих виплат військовослужбовцям, виникнення та існування яких зумовлене не стільки діями конкретної військової частини (як-от відповідач) щодо конкретного військовослужбовця (як-от позивач), скільки реалізацією усіма військовими частинами обов`язкових для них вказівок та роз`яснень Департаменту фінансів Міністерства оборони України щодо призначення бюджетних коштів, виділених на виплату грошового забезпечення військовослужбовців.

Водночас ОСОБА_1 звернувся до суду щодо зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити індексацію грошового забезпечення за 2016-2018 роки лише в травні 2020 року, - тобто через один рік та вісім місяців після звільнення з військової служби (вересень 2018 року). Суд вважає, що такий підхід позивача до вирішення спору не сприяв оперативному вирішенню спору;

2) щодо розміру відшкодування:

Суд переконаний, що обчислений відповідно до правил ст.ст. 116,117 КЗпП розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку в сумі 489425,64 грн. є очевидно непропорційним до розміру завданої позивачу шкоди.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, наведеній вище, дійшла таких висновків:

- суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (п.89 постанови);

- зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати певні критерії, їх орієнтовний перелік наведений у пп. 91.1-91.4 постанови,

- для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, можна використовувати спосіб обчислення цих втрат на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки, і таким чином розрахувати розмір відшкодування – суму, яку працівник міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя, оскільки він недоотримав належні йому кошти від роботодавця (п. 95.4 постанови).

Застосовуючи наведений вище підхід Великої Палати Верховного Суду для приблизної оцінки розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні (https://bank.gov.ua/files/Procentlastb_KR.xls) можна розрахувати розмір сум, які ОСОБА_1 , недоотримавши належні йому кошти в сумі 82370,85 грн. від ВЧ 4114 міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.

Відповідно до способу розрахунку розміру майнових втрат позивача на підставі припущення про необхідність взяття ним кредиту внаслідок затримки виплати працівнику належних йому сум, цей розмір можна обчислити як добуток суми несвоєчасно виплачених коштів на середньозважену вартість (у % річних) кредитів у національній валюті для фізичних осіб за даними НБУ (на день взяття кредиту) за відповідний період затримки. При цьому використовуються дані для короткострокових кредитів (до одного року), оскільки суд виходить з припущення, що і працівник, і роботодавець зацікавлені у якнайшвидшому вирішенні спірного питання щодо виплати коштів. У випадку, якщо питання не було вирішено протягом року, суд виходить з припущення, що для погашення кредиту за перший рік (разом з відсотками) працівник бере кредит на наступний рік на суму, рівну сумі несвоєчасно виплачених коштів та відсотків за користування кредитом за перший рік (рефінансування кредиту) і так далі, аж до дати виплати коштів роботодавцем.

Застосування наведених міркувань до обставин цієї справи дозволяє зробити такі обчислення:

- індексація грошового забезпечення в сумі 81887,12 грн. виплачена 19.03.2021, період затримки виплати (з 21.09.2018) становить 911 календарних днів;

- середньозважена ставка короткострокового кредиту в національній валюті для фізичних осіб станом на 21.09.2018 становила 27,4% річних, станом на 21.09.2019 – 38,4% річних, а станом на 21.09.2020 – 37,7% річних;

- сума відсотків за користування кредитом в національній валюті за період з 21.09.2018 по 20.09.2019 становить 22437,07 грн. (81887,12*27,4%);

- сума відсотків за користування кредитом в національній валюті за період з 21.09.2019 по 20.09.2020 становить 40060,49 грн. ((81887,12+22437,07)*38,4%);

- сума відсотків за користування кредитом в національній валюті за період з 21.09.2020 по 19.03.2021 становить 26843,68 грн. ((81887,12+22437,07+40060,49)*37,7% /365*180);

Отже, загальна сума відсотків за користування кредитом, розрахована на підставі відомостей про середньозважену ставку кредиту в національній валюті для фізичних осіб з урахуванням сум та періодів затримки розрахунку становить 89341,24 грн. (22437,07+40060,49+26843,68).

Суд враховує, що позивач обрав інший спосіб визначення пропорційності заявлених ним вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зменшив такі з 489425,64 грн. до 78050,22 грн. Враховуючи ту обставину, що позивач понад півтора року після звільнення з військової служби не ініціював судової справи про стягнення індексації грошового забезпечення за 2016-2018 року, суд вважає такий підхід позивача обґрунтованим та задовольняє позов в межах заявлених ним позовних вимог; підстав для виходу за межі позовних вимог суд в цій ситуації не вбачає.

З огляду на застосування підходів, обраних Великою Палатою Верховного Суду в цій категорії спорів, враховуючи висновки суду про необхідність зменшення визначеної на підставі правил статті 117 КЗпП суми відшкодування та суму заявлених до стягнення коштів, суд задовольняє позовні вимоги повністю. Стягнення більшої суми, на переконання суду, не відповідатиме принципам розумності, справедливості та пропорційності.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого:

відповідно до норм статті 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу. З огляду на рішення суду про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , витрати на сплату судового збору стягуються за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Позивач просить стягнути з відповідача понесені ним витрати на правову допомогу в сумі 3000 грн. Позивач надав суду такі докази понесення витрат на професійну правничу допомогу: договір про надання правової допомоги №214 від 22.03.2021, ордер про надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_1 , у Львівському окружному адміністративному суді на підставі зазначеного договору адвокатом ОСОБА_2 , свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю Розманом В.С. серія ЛВ №001725 від 04.10.2019, акт виконаних робіт від 26.03.2021, квитанція АТ «Таскомбанк» від 26.03.2021 на суму 3000 грн. (а.с.17-22).

Оцінюючи клопотання позивача про відшкодування судових витрат, пов`язаних з правничою допомогою адвоката, суд виходить із таких міркувань:

приписами частини 9 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час. Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта. Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

При прийнятті рішення щодо розподілу судових витрат суд враховує усталену правову позицію Верховного Суду, детально узагальнену в постанові від 15.04.2021 у справі №160/6899/20 таким чином: «У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині п`ятій статті 134 КАС України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям. Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц вказала на виключення ініціативи суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони. Зазначений підхід до вирішення питання зменшення витрат на правничу допомогу знайшов своє відображення і в постановах Верховного Суду від 2 жовтня 2019 року (справа №815/1479/18), від 15 липня 2020 року (справа №640/10548/19), від 21 січня 2021 року (справа №280/2635/20).».

Суд проаналізував зміст перелічених документів та дійшов висновку, що такі підтверджують факт понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу у заявлених позивачем розмірах, а також не є очевидно завищеними. Відповідач у відзиві на позов не ініціював питання щодо зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, тому суд не має підстав з власної ініціативи більш детально розглядати питання про співмірність понесених позивачем витрат.

Керуючись ст.ст. 9, 19-20, 22, 25-26, 90, 139, 229, 241-246, 250, 251, 255, 295, пп. 15.5 п.15 розділу VII “Перехідні положення” КАС України, суд –

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Стягнути з військової частини 4114 Національної гвардії України (79026, Львівська область, місто Львів, вул. Стрийська, буд. 146; ідентифікаційний код 14323385) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) 78050 (сімдесят вісім тисяч п`ятдесят) гривень 22коп.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань військової частини 4114 Національної гвардії України (79026, Львівська область, місто Львів, вул. Стрийська, буд. 146; ідентифікаційний код 14323385) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати у вигляді судового збору в сумі 908 (дев`ятсот вісім) гривень та 3000 (три тисячі) гривень витрат на правничу допомогу.

Апеляційну скаргу на рішення суду може бути подано протягом тридцяти днів з дня його складення. Апеляційна скарга подається до суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який постановив рішення. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Москаль Р.М.