Рішення № 97019436, 28.04.2021, Доброславський районний суд Одеської області (до 25.04.2025 - Комінтернівський районний суд Одеської області)

Справа № 504/235/20

Провадження № 2/504/735/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.04.2021 року смт.Доброслав

Комінтернівський районний суд Одеської області у складі:

Головуючого судді - Барвенко В.К.,

секретаря- Мельникової В.М., -

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду № 10, позовну заяву ОСОБА_1 , ІПН НОМЕР_1 до ОСОБА_2 , ІПН відомості відсутні, паспорт НОМЕР_2 , за участі третьої особи - Визирської сільської ради Лиманського району Одеської області, код за ЄДРПОУ 04378669, про позбавлення права користування житловим приміщенням, встановлення порядку виконання рішення, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач у січні 2020 року звернулась до суду із вказаним позовом.

Матеріалами справи встановлено, що за адресою своєї реєстрації у Лиманському районі Одеської області відповідач тривалий час не проживає, місце його перебування не встановлено.

Разом із тим відповідач сповіщався належним чином про дату, час та місце проведення судового засідання, поштовий конверти повернутий з відміткою про не проживання відповідача.

Позивач подав письмову заяву про розгляд справи у його відсутність.

Представник Визирської сільської ради Одеського району Одеської області подав письмову заяву про розгляд справи у свою відсутність.

Розглянувши доводи позову, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази на предмет їх належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову виходячи з наступного:

Позивачу на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_2 зареєстрована у даному будинку однак не проживає у ньому у теперішній час з 2004 року, що повністю доведено зібраними по справі доказами, які дослідженні судом у судовому засіданні.

За твердженням позивача, подальша реєстрація відповідача у належному йому будинку істотно порушує його право як власника.

Позивач у своєму позові одночасно посилається на правила ст. ст. 391 ЦК України, ст. ст. 6, 7 Закону України « Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».

Суд виходить з того, що відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно положень статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.

Відтак унаслідок порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК Української РСР можна зробити висновок про те, що положення вказаних норм статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК Української РСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України № 6-709цс16 від 16 листопада 2016 року.

Судом встановлені фактичні обставини та правовідносини, зокрема те, що відповідач фактично не проживає у спірному житловому приміщенні понад один рік.

Оскільки відповідач не є членом сім`ї позивачки, то право останньої підлягає захисту в судовому порядку за правилами ст. ст. 383, 391 ЦК України.

Порушене право власника має бути захищено шляхом позбавлення ОСОБА_2 права користування цим житловим приміщенням.

Що стосується вирішення питання встановлення порядку виконання судового рішення шляхом зняття відповідача з реєстраційного обліку, суд зазначає наступне:

У статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зазначено, що органом реєстрації є виконавчий орган сільської, селищної або міської ради, сільський голова (у разі якщо відповідно до закону виконавчий орган сільської ради не утворено), що здійснює реєстрацію, зняття з реєстрації місця проживання особи на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на яку поширюються повноваження відповідної сільської, селищної або міської ради.

Частиною першою статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що підставою для зняття особи з реєстрації місця проживання є, зокрема, судове рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Відповідно до статті 7 Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.

Таким чином, відповідно до зазначеної норми зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.

Враховуючи те, що Закон України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов`язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов`язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.

Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-57цс11, вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (статті 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; стаття 391, 405 ЦК України).

При визнанні судом осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, юридичним наслідком є зняття таких осіб з реєстраційного обліку за адресою зазначеного житла.

Отже, під час ухвалення рішення про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, не існує необхідності ще й вирішувати вимогу про зняття з реєстрації, а тому у встановленні порядку виконання судового рішення необхідності не має.

Питання судового збору у позові не порушувалось.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 383, 391, ЦК України, ст. 6, 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», ст. ст. 141, 258, 259, 263-265, 273, 315, 352, 354 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 , ІПН НОМЕР_1 , - задовольнити.

Позбавити ОСОБА_2 , 1975 р.н., інші відомості у справі відсутні, права користування жилим приміщенням житлового будинку АДРЕСА_1 .

У встановленні порядку виконання судового рішення -відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Якщо справу розглянуто за заявою осіб, визначених частиною другою статті 4 цього Кодексу, рішення суду, що набрало законної сили, є обов`язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до п. 15 Розділу ХІІІ Перехідні положення ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Суддя В.К. Барвенко