Рішення № 96998888, 29.01.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2021 року Справа № 160/14441/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Турлакової Н.В.

розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Відділу охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Відділу охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом в якому просить:

- визнати дії відповідача протиправними щодо не нарахування та невиплати позивачу у день звільнення грошової компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку як розлученій жінці, яка виховує дитину без участі батька, а також ухилення від надання даної відпустки;

- визнати дії відповідача протиправними щодо не нарахування та невиплати позивачу у день звільнення грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, які позивачем не було отримано за період служби;

- зобов`язати відповідача здійснити виплату компенсації за неотриману додаткову соціальну відпустку як розлученій жінці, яка виховує дитину без участі батька за 2012-2015, 2018-2020 роки;

- зобов`язати відповідача здійснити виплату грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна, які позивач не отримала за період служби відповідно арматурній картці;

- зобов`язати відповідача сплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки з 25.08.2020 по 04.11.2020 року в сумі 19197,00 грн (дев`ятнадцять тисяч сто дев`яносто сім гривень);

- стягнути з відповідача на користь позивача відшкодування моральної (немайнової) шкоди у розмірі 30000грн (тридцять тисяч гривень).

В обґрунтування адміністративного позову, позивач зазначає, що у період з 02.02.2012р. по 25.08.2020р. вона проходила службу у Державній кримінально-виконавчій службі України, а саме у Відділі охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом. Позивач зазначає, що при її звільненні не нараховано та не виплачено у день звільнення грошової компенсації за невикористану додаткову соціальну відпустку як розлученій жінці, яка виховує дитину без участі батька, що є порушенням КЗпП України та Закону України «Про відпустки», також не було сплачено грошової компенсації за неотримане речове майно і не видано відповідної довідки згідно п.23, п.27, п.60 Постанови Кабінету Міністрів від 14.08.2013р №578 «Про забезпечення речовим майном персоналу ДКВС України». Крім того, на думку позивача, у зв`язку з не виплатою всіх належних їй при звільненні сум, відповідно до вимог статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України, відповідач зобов`язаний сплатити їй компенсацію у розмірі середнього заробітку за весь час затримки з 25.08.2020 по 04.11.2020, що складає 19197,00грн. Такі дії відповідача вважає протиправними та такими, що порушують її конституційні права, в зв`язку з чим звернулася до суду з даним позовом.

Від відповідача до суду надійшов відзив на позов, в якому останній просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на те, що позивачем не підтверджено належними доказами статус одинокої матері, тому підстави для нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпуски згідно зі статтею 19 Закону України «Про відпустки» відсутні. Відділ не мав жодних правових підстав для нарахування та виплати їй компенсації за невикористану соціальну відпустку як одинокій матері. Уповноваженими державою органами, які мають право робити висновки щодо неучасті батька у вихованні дитини, є виключно суд та органи опіки і піклування. Щодо компенсації за речове майно, відповідач зазначає, що позивачем було написано лише рапорт на надання довідки про нарахування грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна та копії арматурної картки, але грошова компенсація не видана тому, що вона видається тільки після погодження з Міністерства юстиції України, проте до Міністерства відповідна заява не направлена у зв`язку з тим, що відсутня заява встановленого зразка. Проведення зазначених виплат буде можливим після написання заяви встановленого зразка та отримання відповідачем додаткового фінансування. З огляду на повне та своєчасне проведення розрахунку з позивачем при звільненні правові підстави для застосування відповідальності передбаченої статтями 116 та 117 Кодексу законів про працю України та стягнення з відповідача компенсації за весь час затримки по день фактичного розрахунку - відсутні.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року прийнято до свого провадження вказану справу та згідно ч.2 ст.257 КАС України ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з ст.258 КАС України, суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Дослідивши чинне законодавство та матеріали справи, суд доходить наступних висновків.

ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 перебувала у шлюбі із ОСОБА_3 до 20.12.2011р., від якого має доньку ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Свідоцтвом про народження (повторне) серії НОМЕР_1 від 14.02.2018р., Свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_2 .

Судом встановлено, що у період з 02 лютого 2012 року по 25 серпня 2020 року ОСОБА_1 проходила службу у Державній кримінально-виконавчій службі України, а саме у Відділу охорони Української психіатричної лікарні з суворим наглядом, що підтверджується записами у трудовій книжці позивача НОМЕР_3 .

У довідці Відділу охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом №3/3-289 від 11 серпня 2020 року зазначено, що ОСОБА_1 відповідно до статті 19 Закону України "Про відпустки" соціальна додаткова відпустка одинокій матері (розлученій жінці, яка виховує неповнолітню дитину) надавалась у 2016 році і в 2017 році. В інші роки служби соціальна додаткова відпустка одинокій матері не надавалась, у зв`язку з тим, що остання не надавала до сектору по роботі з персоналом відділу рапорт і підтверджуючих документів.

У 2017 році позивач звернулась до відповідача із рапортом від 22.07.2017р., погоджений ЧПНВ чергової частини №1, про отримання невикористаної додаткової соціальної відпустки за 2015 рік., у задоволенні якого відмовлено у наданні даної відпустки за підписом інструктора з бойової та спеціальної підготовки за відсутності підстав для надання відпустки.

Згідно Вимоги Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства Юстиції №4/3-2095/Нв-17 від 09.06.2017 року. яка звернута до начальника відділу охорони Української психіатричної лікарні з суворим наглядом, вимагається зокрема:

- здійснити перерахунок грошового забезпечення контролера зміни №1 старшого сержанта внутрішньої служби ОСОБА_1 за січень-квітень 2017 року. Про здійснення перерахунку доповісти до 20 червня 2017 року;

- донарахувати контролеру зміни №1 сержанту внутрішньої служби ОСОБА_5 належне їй грошове забезпечення з врахуванням, присвоєного їй спеціального звання старшого сержанта внутрішньої служби. Про здійснення перерахунку доповісти до 20 червня 2017 року;

- затвердити наявні розрахунково-платіжні відомості особистими підписами усіх відповідальних осіб. Про результати доповісти до 15 червня 2017 року;

- забезпечити щомісячне надання контролерам відділу індивідуальних розрахункових листів. Про результати доповісти до 20 червня 2017 року.

Наказом Відділу охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом № 62о/с від 18.08.2020 року визначено: «Звільнити 25 серпня 2020 року з Державної кримінально-виконавчої служби України прапорщика внутрішньої служби ОСОБА_1, з посади молодшого інспектора 2 категорії відділу охорони Української психіатричної лікарні з суворим наглядом за власним бажанням відповідно до частини п`ятої статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» та пункту 7 частини першої статті 77 Закону України «Про Національну поліцію». Виплатити грошове забезпечення за фактично відпрацьований час у серпні місяці та премію за липень і серпень 2020 року. Провести відрахування з грошового забезпечення за надмірно використану частину чергової щорічної оплачуваної відпустки за 2020 рік у кількості 14 (чотирнадцять) діб за час невідпрацьованої частини календарного року.

У листі Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції №551-808-17/3-551 від 28.08.2017 року, за результатами розгляду звернення позивача від 14 серпня 2017 року повідомлено, що на підставі листа Міністерства соціальної політики України від 25 лютого 2015 року № 76/13/116-15 «Щодо надання соціальної відпустки працівникам, які мають дітей», при поданні заяви (рапорту) на надання додаткової оплачуваної відпустки як одинокій матері необхідно підтвердити право на зазначену відпустку та пред`явити будь-який офіційно складений, оформлений та засвідчений в установленому порядку документ у якому з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі батька у вихованні дитини. Тому для отримання соціальної відпустки як одинокій матері, необхідно надати свідоцтво про розірвання шлюбу, документ підтверджуючий факт, що батько дитини не бере участі у його вихованні, а також у зв`язку з тим, що позивач вийшла заміж повторно необхідно надати довідку з органів реєстрації актів цивільного стану про те, що дитина новим чоловіком всиновлена не була.

Одночасно повідомлено, що проведено перерахунок нарахованого позивачу у січні-червні 2017 року грошового забезпечення. Ознайомитись з загальною сумою грошового забезпечення з розшифровкою за видами виплат, сумою перерахунку грошового забезпечення, розмірами відрахувань, утримань та сумою грошового забезпечення, що належить до виплати, позивач може безпосередньо у бухгалтера-спеціаліста за місцем служби.

У листі Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції №7/1-1270-20/М-888 від 17.09.2020р. за результатами розгляду звернення позивача від 19.08.2020р. зазначено зокрема, що відповідно до наказів відділу охорони Української психіатричної лікарні з суворим наглядом (далі - ВО УПЛ) у 2016 та 2017 роках Вам була надана додаткова соціальна відпустка, як одинокій матері, яка виховує неповнолітню дитину, а згідно пояснень працівників ВО УПЛ, в інші роки служби, з рапортами про надання соціальних відпусток Ви не зверталися, на реєстрацію діловоду їх не надавали. Відповідно до довідок ВО УПЛ, грошова компенсація за невикористані додаткові соціальні відпустки як одинокій матері (розлучена жінка, яка сама виховує дитину) не виплачена, у зв`язку з тим, що позивач не надала до ВО УПЛ документи, які б підтвердили підставу для виплати зазначеної компенсації.

Грошову компенсацію за речове майно не виплачено у зв`язку з тим, що відповідно до пункту 22 постанови Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 року № 578 «Про забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби» грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі.

У листі Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції №7/1-1326-20/М-1036 від 21.09.2020р. за результатами розгляду звернення позивача від 12.09.2020р. зазначено зокрема: «Повторно інформуємо, що для отримання відповідних розрахунків та виплат Вам необхідно звернутися безпосередньо до керівництва відділу охорони Української психіатричної лікарні з суворим наглядом. Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 № 578 грошова компенсація за належні до отримання предмети речового майна особистого користування виплачується на підставі заяви за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі. Проведення зазначених виплат буде можливим після отримання відділом охорони Української психіатричної лікарні з суворим наглядом додаткового фінансування».

Також, судом досліджено наявні в матеріалах справи: копії Довідок КЗО «Середня загальноосвітня школа №14» Дніпровської міської ради №127 від 08.08.2017, №145 від 20.07.2018 та №01-21/256 щодо неучасті батька у вихованні дитини від 19.08.2020 щодо неучасті батька ОСОБА_3 у вихованні дитини ОСОБА_4 , копія довідки №7032 про склад сім`ї від 14.08.2020 року; копія Акту про проживання ОСББ «Слобожанський-Батумська» від 18.08.2020 року; копія повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження №00027482553 виданий 20.08.2020 року; копія Довідки про грошове забезпечення №3/4-303 виданої відповідачем 28.08.2020 року; копія арматурної картки №9682 від 10.08.2020 року; копія відповіді Дніпропетровської міської прокуратури №1 №280920 № 23р.; копія відповіді Головного управління Держпраці у Дніпропетровській області №М-1777-11/04 з поштовим конвертом.

Згідно ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 45 Конституції України передбачено, що кожен, хто працює, має право на відпочинок.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.129 Конституції України однією із основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначає Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" від 23.06.2005 № 2713-IV (далі - Закон №2713-IV).

Згідно статті 4 Закону № №2713-IV, діяльність Державної кримінально-виконавчої служби України проводиться на основі дотримання прав і свобод людини та громадянина. Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов`язаний поважати гідність людини, виявляти до неї гуманне ставлення.

Держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України (частина 1 статті 23 Закону №2713-IV).

Частиною 2 статті 23 Закону №2713-IV передбачено, що умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати.

Відповідно до частини 5 статті 23 Закону №2713-IV на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з статті 24 Закону №2713-IV, фінансування діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України та інших джерел, передбачених законом. Пільги, компенсації та гарантії, передбачені цим Законом, надаються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ.

Статтею 25 Закону №2713-IV визначено, що забезпечення діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань через державне оборонне замовлення та закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти.

Згідно зі статтею 74 Кодексу законів про працю України, громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Частиною 1 статті 83 Кодексу законів про працю України встановлено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Суд відзначає, що державні гарантії права на відпустки, умови, тривалість і порядок надання їх працівникам визначені Законом України "Про відпустки" від 15.11.1996 р. № 504/96-ВР.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Згідно статті 19 Закону України "Про відпустки" жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, матері інваліда з дитинства підгрупи А І групи, одинокій матері, батьку дитини або інваліда з дитинства підгрупи АІ групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або інваліда з дитинства підгрупи А І групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу законів про працю України).

Частиною 1 статті 24 Закону України "Про відпустки" визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - інваліда з дитинства підгрупи А I групи.

Законодавчо поняття "одинока матір" не визначено. Визначення поняття "одинокої матері" наведено у пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 р. N 9 та пункті 5 частини тринадцятої статті 10 Закону України "Про відпустки".

Так, Пленум Верховного Суду України у пункті 9 постанови "Про практику розгляду судами трудових спорів" від 06.11.1992 р. N 9 зазначає, що одинокою матір`ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі і у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує і утримує дитину сама.

Також, визначення поняття "одинокої матері" передбачено у ст.18-1 Закону України "Про державну допомогу сім`ям з дітьми", відповідно до якої одинокими матерями є, зокрема, особи які не перебувають у шлюбі, якщо у свідоцтві про народження дитини відсутній запис про батька або запис про батька проведено в установленому порядку органом державної реєстрації актів цивільного стану за вказівкою матері дитини.

Отже, право на додаткову відпустку мають такі одинокі матері: жінка, яка зокрема виховує дитину без батька.

Також, ч.1 ст.24 Закону України "Про відпустки" та ст.83 КЗпП України передбачає, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи.

Чинне законодавство не містить конкретного переліку документів, які слід пред`явити жінці, яка виховує дитину без батька, для отримання права на додаткову соціальну відпустку та компенсацію при звільненні за невикористану додаткову відпустку.

А отже, для підтвердження права на зазначену відпустку роботодавцю має бути пред`явлений будь-який офіційно складений, оформлений та засвідчений в установленому порядку документ, у якому з достатньою достовірністю підтверджується відсутність участі батька у вихованні дитини.

Судом встановлено, що позивач має доньку, ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Свідоцтвом про народження (повторне) серії НОМЕР_1 від 14.02.2018р.

25.08.2020 року позивач звільнилась з Відділу охорони Української психіатричної лікарні з суворим наглядом Державної кримінально-виконавчої служби України за власним бажанням про що свідчить витяг з наказу № 62 о/с від 18.08.2020 року та 18.08.2020 року звернулась до відповідача стосовно виплати компенсації за не отриману додаткову соціальну відпустку.

Також, 19.08.2020 року позивач звернулась з заявою до Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, додавши усі відповідні документи задля отримання належних компенсацій, копії яких наявні в матеріалах справи та були досліджені судом під час розгляду справи, а саме:

- копія свідоцтва про народження дитини, видане Індустріальним районним у місті Дніпрі відділом державної реєстрації актів цивільного стану актовий запис №528 від 14.02.2018, серія НОМЕР_1 ;

- копія свідоцтва про розірвання шлюбу від 20 грудня 2011 року, зареєстроване Індустріальним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції у Дніпропетровській області актовий запис № 256;

- копія свідоцтва про шлюб серія НОМЕР_4 від 25 липня 2017 року, зареєстроване Соборним районним у місті Дніпрі відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області актовий запис №565;

- копія рапорта щодо надання інформації(довідки) стосовно соціальної відпустки;

- копія довідки №127 від 08.08.2017 року, виданою Комунальним закладом освіти «Середня загальноосвітня школа №14» Дніпровської міської ради щодо неучасті батька у вихованні дитини;

- копія довідки №145 від 20.07.2018 року, виданою Комунальним закладом освіти «Середня загальноосвітня школа №14» Дніпровської міської ради щодо неучасті батька у вихованні дитини;

- копія довідки №01-21/256 від 19.08.2020 року, виданою Комунальним закладом освіти «Середня загальноосвітня школа №14» Дніпровської міської ради щодо неучасті батька у вихованні дитини;

- копія довідки №7032 про склад сім`ї від 14.08.2020 року;

- копія Акту про проживання ОСББ «Слобожанський-Батумська» від 18.08.2020 року. Відповідно цих документів позивач прохала Південно-Східне Міжрегіональне управління з питань кримінальних покарань та Пробації Міністерства юстиції відновити права та зобов`язати відповідача виплатити відповідні компенсації при звільненні, додавши копії цих документів.

З огляду на викладене, суд зазначає, що у спірний період позивач мала право на отримання додаткової відпуски тривалістю 10 календарних днів, як така що має статус - одинока матір. Тобто об`єктивно позивач була одинокою матір`ю.

Вище наведені обставини спростовують доводи відповідача про те, що позивач не підтвердила належними та допустимими доказами свій статус як одинокої матері.

Вказані обставини також підтверджуються тим, що під час проходження служби позивачем було отримано додаткову соціальну відпустку як розлученій жінці, яка виховує дитину без участі батька у 2016 році та 2017 році, про що свідчить довідка видана відповідачем №3/3-289 від 11 серпня 2020 року.

З огляду на викладене, суд зазначає, що позивач мала право на отримання додаткової відпуски за 2012-2015, 2018-2020 роки, як така що має статус - одинока матір. Відповідно, позивач мала право на отримання компенсації за невикористану додаткову відпустку при звільненні.

Доводи відповідача про те, що позивач не зверталася до відповідача із проханням надання соціальної відпустки як одинокій матері та необхідними документами не впливає на вирішення суті позовних вимог, оскільки чинне законодавство України передбачає право працівника на компенсацію невикористаної додаткової відпустки у разі звільнення працівника, яке не залежить від бажання позивача скористатися і отримати таку соціальну відпустку.

Вказана правова позиція узгоджується з постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 26 червня 2020 року № 160/12528/19 та постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 квітня 2019 року по справі №810/352/17.

Таким чином, позовні вимоги щодо протиправних дій відповідача в частині ненарахування та не виплати позивачу при звільненні компенсації за невикористані дні додаткової відпустки, як одинокій матері за 2012-2015, 2018-2020 роки, є обґрунтованими та підтверджені доказами наявними в матеріалах справи, а відповідно підлягають задоволенню.

При цьому суд зазначає, що відсутні підстави для визначення конкретної кількості календарних днів, за які слід виплатити компенсацію, а також вказівки відповідачу щодо визначення складових грошового забезпечення, з яких слід обчислювати цю компенсацію. Суд зазначає, що у цій справі перевіряє правомірність дій/бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за цю відпустку та приймає рішення зобов`язального характеру. При цьому не переймає на себе обов`язки відповідача та не здійснює підрахунок кількості днів невикористаної додаткової відпустки як одинокій матері та не визначає/підраховує суму компенсації за цю невикористану відпустку.

При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права ст.1 Протоколу № 1 до Європейської Конвенції з прав людини, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.

За таких обставин, суд вважає, що належним способом захисту для відновлення порушених прав та інтересів позивача буде зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової соціальної відпустки як розлученій жінці, яка виховує дитину без участі батька за 2012-2015, 2018-2020 роки виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення.

Щодо позовних вимог в частині протиправності дій відповідача щодо ненарахування та невиплати позивачу у день звільнення грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, які позивачем не було отримано за період служби, суд зазначає наступне.

Механізм речового забезпечення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби - осіб рядового і начальницького складу, спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами визначено Порядком забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 № 578 (далі - Порядок №578).

Пунктом 2 Порядку №578 визначено, що речовим забезпеченням є задоволення потреб персоналу у формі одягу, взутті, натільній білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, тканинах для пошиття форми одягу, нарукавних знаках і знаках розрізнення, спеціальному одязі та взутті, санітарно-господарському майні, постовому одязі, ремонтних матеріалах, що дає змогу створити необхідні умови для виконання персоналом службових завдань.

Відповідно до пункту 5 Порядку речове майно особистого користування є власністю осіб, яким воно видано, з моменту його отримання, крім осіб рядового і молодшого начальницького складу, що навчаються у навчальних закладах Державної кримінально-виконавчої служби.

Згідно пункту 22 Порядку особам рядового і начальницького складу (крім курсантів) після перших трьох років служби за їх бажанням та рішенням керівника органу чи установи дозволяється за умови наявності в їх користуванні придатних до використання предметів раніше виданого речового майна особистого користування замість одних предметів, передбачених нормами забезпечення, отримувати інші, вартість яких не перевищує вартості предметів, що замінюються, або отримувати за них грошову компенсацію. Грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі.

Відповідно до положень пункту 23 Порядку №578 грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з пунктом 60 цього Порядку на підставі заяви. Вартість предметів речового майна особистого користування визначається Мін`юстом за пропозицією державної установи "Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України", державної установи "Центр пробації" відповідно до їх закупівельної вартості.

Пункту 27 Порядку №578 визначено, що під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього за цінами, що діють на день підписання наказу про звільнення.

Для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки (пункт 60 Порядку №578).

Відтак, враховуючи положення вищенаведених правових норм, особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України гарантується грошова компенсація за не отримане речове майно у разі звільнення зі служби. Зазначені гарантії реалізуються на підставі заяви, наказу керівника та довідки про вартість речового майна, що належить до видачі, форма якої передбачена додатком до Порядку №578.

У листі Відділу охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом №3/4-316 від 11.09.2020р., який адресований начальнику Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, зазначено, що: «При звільненні з посади молодшого інспектора відділу 2 категорії, ОСОБА_1 грошова компенсація за речове майно не виплачувалася, у зв`язку з тим, що відповідно пункту 22 Постанови Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 р. № 578 «Про забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби», грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі.

Кошти для виплати компенсації за речове майно зараховуються на окремий рахунок відділу».

У листах Південно-Східного Міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції №7/1-1270-20/М-888 від 17.09.2020р. та №7/1-1326-20/М-1036 від 21.09.2020р. за результатами розгляду звернення позивача зазначено зокрема, що грошову компенсацію за речове майно позивачу не виплачено у зв`язку з тим, що відповідно до пункту 22 постанови Кабінету Міністрів України від 14 серпня 2013 року № 578 «Про забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби» грошова компенсація виплачується за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі. Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 14.08.2013 № 578 грошова компенсація за належні до отримання предмети речового майна особистого користування виплачується на підставі заяви за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі. Проведення зазначених виплат буде можливим після отримання відділом охорони Української психіатричної лікарні з суворим наглядом додаткового фінансування».

В зв`язку із вищенаведеним, суд дійшов висновку, що у позивача з моменту звільнення зі служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України, зокрема з Відділу охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом, виникло право на грошову компенсацію за не отримане речове майно за цінами, що діяли на день підписання наказу про звільнення, що також підтверджується арматурними картками, копії яких наявні в матеріалах справи.

Як встановлено судом, позивачу при звільненні не було виплачено грошову компенсацію вартості за не отримане речове майно. Доказів виплати грошової компенсації вартості за не отримане речове майно позивачу станом на час розгляду справи відповідачем суду не надано.

Вищевказане право позивача на отримання грошової компенсації за не отримане речове майно не заперечувалось і відповідачем. Водночас, основним аргументом відповідача щодо невиплати грошової компенсації за неотримане речове майно є відсутність коштів для такого виду виплат.

При цьому, суд не приймає до уваги посилання відповідача у відзиві на позов, на відсутність заяви від позивача встановленого зразка, як підставу для невиплати компенсації за неотримане речове майно, оскільки зі змісту вказаних вище листів Відділу охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом №3/4-316 від 11.09.2020р., Південно-Східного Міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції №7/1-1270-20/М-888 від 17.09.2020р. та №7/1-1326-20/М-1036 від 21.09.2020р.,видно, що єдиною підставою для невиплати компенсації є відсутність бюджетного фінансування.

Суд критично оцінює доводи відповідача щодо відсутності коштів, оскільки вони не відповідають вимогам чинного законодавства щодо проведення розрахунку при звільненні, з огляду на наступне.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" № 3744-ІV від 23.02.2006, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейським судом з прав людини у рішенні від 10.03.2011 (остаточне 10.06.2011) у справі «Сук проти України» (Заява № 10972/05) сформовано позицію, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (див. рішення у справі «Кечко проти України» (Kechko v. Ukraine), згадане вище, пункт 23).

Згідно з позицією Європейського суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії.

Також, Європейський суд з прав людини у справах "Кечко проти України", "Ромашов проти України", "Шевченко проти України" зауважив, що реалізація особою права, яке пов`язано з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативноч- правових актах національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов`язань, є безпідставними. Європейський Суд з прав людини у своїх рішеннях констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.

Таким чином, якщо держава задекларувала певні правила проведення розрахунку при звільненні військовослужбовця, то вона зобов`язана вжити всіх заходів для забезпечення реалізації цих правил.

Крім того, Конституційний Суд України неодноразово розглядав питання, пов`язані з реалізацією права на соціальний захист, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція України відокремлює певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, які відповідно до статті 17 Конституції України перебувають на службі у військових формуваннях та правоохоронних органах держави, забезпечуючи суверенітет і територіальну цілісність України, її економічну та інформаційну безпеку, а саме: у Збройних Силах України, органах Служби безпеки України, міліції, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, державної пожежної охорони, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо (рішення Конституційного Суду України від 06 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі щодо права на пільги та від 20 березня 2002 року № 5- рп/2002 у справі щодо пільг, компенсацій і гарантій).

У зазначених рішеннях Конституційний Суд України вказав, що необхідність додаткових гарантій соціальної захищеності цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення зумовлена насамперед тим, що служба у Збройних Силах України, інших військових формуваннях та правоохоронних органах держави пов`язана з ризиком для життя і здоров`я, підвищеними вимогами до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватися наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення.

З огляду на викладене, обмежене фінансування жодним чином не впливає на наявність чи відсутність у відповідача обов`язку щодо нарахування та виплати грошової компенсації вартості за неотримане речове майно позивачу.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що відповідач допустив протиправні дії, які полягають у невиплаті позивачу грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.

Відтак, враховуючи те, що відповідно до норм Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" та Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби № 578 саме на відповідача покладається обов`язок нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, суд дійшов висновку, що вказана вимога позивача про зобов`язання нарахувати та виплатити позивачу грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, підлягає задоволенню.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача сплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки з 25.08.2020 по 04.11.2020 року в сумі 19197,00 грн., суд зазначає наступне.

Відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.

У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами частини шостої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону - виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.

Відповідно до частини першої статті 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

В силу вимог статті 116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Встановивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі не проведення його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Водночас, за змістом частини другої статті 117 Кодексу законів про працю України за наявності спору щодо розміру належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Таким чином, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли цей спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити відшкодування, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України. Якщо ж спір вирішено частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті.

Зазначені правові висновки щодо застосування статті 117 Кодексу законів про працю України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.

У зазначеній постанові від 26 лютого 2020 року Велика Палата Верховного Суду також вказала, що після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, та виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

За змістом частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

У постанові від 26 червня 2019 року у справі № 766/9584/18 Велика Палата Верховного Суду сформувала правовий висновок щодо застосування частини другої статті 117 Кодексу законів про працю України, відповідно до якого, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних з затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Таким чином за змістом статей 116 і 117 Кодексу законів про працю України та відповідно до правових позицій Верховного Суду, виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку є видом відповідальності роботодавця за порушення строків виплати належних працівнику безспірних сум. Тому, позовні вимоги про нарахування та виплату позивачу середнього розміру грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні зі служби, (до настання дати, з якої така виплата стає обов`язком відповідача) є передчасними та звільняє відповідача від негативних наслідків, передбачених зазначеними вище нормами Кодексу законів про працю України.

Необхідність застосування такого підходу при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 (враховано судами попередніх інстанцій при прийнятті рішень у цій справі), постановах Верховного Суду від 30 листопада 2020 року в справі №480/3105/19, від 20 січня 2021 року у справі №200/4185/20-а, від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19, від 12 серпня 2020 року у справі №400/3365/19 та ін.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010 р. передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов`язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.

З огляду на зазначене у задоволенні позовних вимог в частині зобов`язання відповідача сплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні зі служби за період з 25.08.2020 по 04.11.2020р. у сумі 19197,00грн. слід відмовити.

Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача моральної шкоди у розмірі 30000грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до положень Конституції України, ЦК України та законів України, фізичні та юридичні особи мають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів.

За змістом статей 23 та 1167 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок душевних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до підпункту 2 частити третьої статті 23 Цивільного кодексу України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають додаткових зусиль для організації свого життя.

Аналогічні положення містяться в п. 13 Постанови Пленуму Верхового Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди".

Згідно з абз. 2 п. 5 Постанови Пленуму Верхового Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

За приписами частини 5 статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.

Зі змісту цієї норми випливає, що в такому порядку розглядаються адміністративним судом вимоги про відшкодування як матеріальної, так і моральної шкоди. Основною умовою такого розгляду є те, щоб така вимога була заподіяна (похідною) протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин і якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Суд враховує, що в матеріалах справи відсутні докази в обґрунтування розміру заявленої до відшкодування моральної шкоди у розмірі 30000грн.

Таким чином, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди у розмірі 30000 грн. задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не доведено обставин і підстав, які зумовлюють наявність моральної шкоди, так як, позивачем не надано жодних змістовних обґрунтувань та належних доказів заподіяння їй моральної шкоди, розрахунок зазначеної суми, якими діями відповідача були спричинені моральні страждання, які зажадали здійснення додаткових заходів для отримання необхідної інформації, окрім позовної заяви до суду.

За сукупністю наведених обставин, суд вважає, що підстави для задоволення позову в частині стягнення моральної шкоди на користь позивача відсутні, тому в цій частині позовних вимог суд відмовляє.

Відповідно до ст. 69 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві, є будь-які фактичні дані, на підставі яких, суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.

Згідно ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

На підставі наведеного, суд приходить до висновку про часткове задоволення адміністративного позову.

Згідно частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Судом встановлено, що під час звернення із даним позовом, позивачем сплачено судовий збір у сумі 841,00грн., що підтверджується квитанцією ПАТ «Райффайзен Банк аваль» від 04.11.2020р.

З огляду на часткове задоволення позовних вимог, та враховуючи сплату позивачем судового збору за подання позову в сумі 841,00грн., суд зазначає, що стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягають судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 420,50грн. (пропорційно задоволеним вимогам).

Керуючись ст.ст.241-250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_5 ) до Відділу охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом (49006, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, вул.Надії Алексеєнко, буд.84, ЄДРПОУ 08681732) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Відділу охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 при звільненні компенсації за невикористані дні додаткової соціальної відпустки, як розлученій жінці, яка виховує дитину без участі батька за 2012-2015, 2018-2020 роки.

Зобов`язати Відділ охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової соціальної відпустки, як розлученій жінці, яка виховує дитину без участі батька за 2012-2015, 2018-2020 роки виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення.

Визнати протиправною бездіяльність Відділу охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом щодо невиплати ОСОБА_1 в зв`язку із звільненням зі служби грошової компенсації вартості за неотримане речове майно.

Зобов`язати Відділ охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, що належало до видачі.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Відділу охорони української психіатричної лікарні з суворим наглядом (49006, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, вул.Надії Алексеєнко, буд.84, ЄДРПОУ 08681732) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_5 ) судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 420 грн. 50 коп. (чотириста двадцять гривень п`ятдесят копійок).

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Турлакова