Рішення № 96966006, 17.05.2021, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" травня 2021 р. справа № 300/547/21

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Чуприни О.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Івано-Франківської обласної прокуратури про відшкодування матеріальної шкоди в сумі 1 056 126,57 гривень у вигляді недоотриманої заробітної плати, яка завдана фізичній особі актом, що визнаний неконституційним, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (надалі по тексту також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся в суд з адміністративним позовом до Івано-Франківської обласної прокуратури (надалі по тексту також - відповідач, обласна прокуратура) про відшкодування матеріальної шкоди в сумі 1 056 126,57 гривень у вигляді недоотриманої заробітної плати, яка завдана фізичній особі актом, що визнаний неконституційним.

Позовні вимоги мотивовані тим, що діями Івано-Франківської обласної прокуратури в період з 01.07.2015 по 30.12.2020 порушено право власності позивача на отримання заробітної плати у повному розмірі, гарантованої частиною 3 статті 81 Закону України "Про прокуратуру", статті 41 Конституції України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, позивач зазначає, що Конституційним Судом України (надалі по тексту також - Суд) визнано факт неконституційності положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачала, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування. Наведене вказує на те, що такі положення суперечили нормам Конституції України з моменту їх прийняття, а отже ОСОБА_1 переконаний, що вищезазначені положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України були неконституційними і до 26 березня 2020 року. На думку позивача, наявні підстави для відшкодування шкоди, завданої йому прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої частини заробітної плати, яка мала бути нарахована протягом часу роботи на посаді прокурора, тобто перебування на публічній службі, зокрема з 01.07.2015 по 30.12.2020.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 22.02.2021 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження, без повідомлення учасників справи, відповідно до вимог статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.32 та зворотна сторона).

На виконання вимог резолютивної частини ухвали суду про відкриття провадження у справі, позивачем подано до суду письмове пояснення (а.с.41-44), у якому обґрунтовано підстави звернення до суду та зазначено про невжиття позивачем заходів досудового врегулювання спору.

Івано-Франківська обласна прокуратура скористалась правом подання відзиву на позовну заяву, який отримано судом 11.03.2021 (а.с.47-52, 53-55). У відзиві за №15-414 вих-21 від 09.03.2021 представник відповідача зазначив, що позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними та не підлягають задоволенню з наступних підстав. У відзиві йдеться про те, що заробітна плата позивачу була обрахована і виплачена правомірно, відповідно до чинного нормативного-правового регулювання. Обласна прокуратура вважає, що в даному випадку відсутні підстави для відшкодування шкоди, завданої прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої частини заробітної плати, оскільки рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце після ухвалення рішення.

Представник відповідача також наголошує, що за період з 01.07.2015 по 30.12.2020 позивачу нараховувалась заробітна плата згідно з чинними правовими положеннями постанови Кабінету Міністрів України №505 від 31 травня 2012 року "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури", яка складалась з посадового окладу, надбавки за вислугу років, надбавки за виконання особливо важливої роботи, надбавки за роботу в умовах режимних обмежень, щомісячної премії.

Враховуючи наведене, представник Івано-Франківської обласної прокуратури просить у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі.

Від позивача 22.03.2021 судом отримано відповідь на відзив (а.с.57-63), у якій ОСОБА_1 не погодився із аргументами та доводами представника відповідача. Зокрема, заперечив твердження обласної прокуратури щодо застосування строку звернення до суду, встановленого статтею 122 КАС України, з огляду на те, що спірні правовідносини стосуються оплати праці позивача як працівника прокуратури, а саме, бездіяльності відповідача щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 посадового окладу у належно обчисленому розмірі. Тому, в силу приписів статті 233 Кодексу законів про працю України позивач має право звернутись до суду з позовом про стягнення належних йому сум, в тому числі і щодо виплати компенсації, без обмеження будь-яким строком. Разом з цим, позивач повторно наголосив, що втрата нормативно-правовим актом (або його частиною) чинності не тотожна визнанню такого акта неконституційним. Відтак, зважаючи на висновки Конституційного Суду України у рішенні №6-р/2020 від 26.03.2020, положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України суперечили нормам Конституції України з моменту їх прийняття законодавцем, тобто і до 26.03.2020. Позивач ствердив, що діями та рішеннями держави в особі Івано-Франківської обласної прокуратури порушено його право власності у вигляді заробітної плати в належному розмірі, гарантованому частиною 3 статті 81 Закону України "Про прокуратуру", а нормативно-правовим актом, визнаним неконституційним завдано ОСОБА_1 значної майнової шкоди.

Не погоджуючись із позицією ОСОБА_1 , відповідач скористався правом надання заперечення на відповідь на відзив за №15-538 вих-21 від 24.03.2021, які надійшли на адресу суду 25.03.2021 (а.с.68-71). Згідно зі змістом заперечень, представник відповідача наголосив на тому, що єдиною підставою для звернення позивача до суду є рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 за №6-р/2020, яким визнано неконституційними окремі положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, та зазначив, що визначальним для даної справи є не факт прийняття такого рішення, а саме його правові наслідки. Так, наслідки рішення Конституційного Суду України передбачені нормами Конституції України , відповідно до яких, закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційним втрачають чинність із дня ухвалення таким Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення. Враховуючи наведене, за переконаннями представника, законодавцем чітко виключено зворотню дію в часі рішення Конституційного Суду України та, відповідно, втрату чинності законів чи інших актів, які визнані неконституційними у ретроспективі. Водночас, наголосив, що рішення у проміжку часу з моменту їх прийняття до визнання неконституційними, своєї чинності не втрачають та не змінюють існуючих правовідносин, які мали місце до моменту ухвалення такого рішення.

У коментованих запереченнях представник відповідача повторно не погодився із правомірністю звернення позивача до суду з порушенням встановленого КАС України строку, вказав на відсутність належних доводів ОСОБА_1 щодо фактів установлення неправомірності будь-яких дій як безпосередньо відповідача так і інших органів державної влади, пов`язаних з виплатою йому заробітної плати.

Зважаючи на викладене, представник не вбачає причинно-наслідкового зв`язку між протиправними діями відповідача та шкодою, яку на думку позивача йому завдано, вважає твердження останнього про наявність шкоди чи обов`язку щодо її відшкодування безпідставними та, як наслідок, просить у задоволенні позову відмовити.

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 262 КАС України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, встановив такі обставини.

ОСОБА_1 , починаючи з 29.07.2010 по 30.12.2020 працював в органах прокуратури, що підтверджується наявною у матеріалах справи копією трудової книжки позивача серії НОМЕР_1 від 29.07.2010 (а.с.20-21).

Посилаючись на приписи частини 3 статті 81 Закону України "Про прокуратуру" у відповідних редакціях, в період з 26.10.2014 до 03.07.2020, позивач на підставі самостійно здійснених розрахунків стверджує, що його посадовий оклад як прокурора місцевої прокуратури повинен становити:

- з 1 липня 2015 року по 31 серпня 2015 року - 12 180,00 гривень;

- з 1 вересня 2015 року по 31 грудня 2015 року - 13 780,00 гривень;

- з 1 січня 2016 року по 30 квітня 2016 року - 15 158,00 гривень;

- з 1 травня 2016 року по 30 листопада 2016 року - 15 950,00 гривень;

- з 1 грудня 2016 року по 31 грудня 2016 року - 17 600,00 гривень;

- з 1 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 19 200,00 гривень;

- з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - 21 144,00 гривень;

- з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - 23 052,00 гривень;

- з 1 січня 2020 року по 30 листопада 2020 року - 25 224,00 гривень та з 1 грудня 2020 року по 30 грудня 2020 року - 24 077,45 гривень.

Однак, з урахуванням посад, які обіймав позивач з липня 2015 року по грудень 2020 року та з урахуванням інформації Івано-Франківської обласної прокуратури про розміри посадових окладів, ОСОБА_1 встановлено наявність різниці між фактично нарахованим окладом та тим, який повинен бути йому виплачений.

Так, зі змісту листа Івано-Франківської обласної прокуратури від 11.02.2021 №27-48 вих-21 та додатків до нього (а.с.22-24) позивачем виявлено, що за період з 01.07.2015 по 30.12.2020 йому нараховано та виплачено посадовий оклад у розмірі, який не відповідає положенням статті 81 Закону України "Про прокуратуру".

Згідно відомостей, зазначених у довідці (інформації), розмір посадового окладу ОСОБА_1 за час перебування на посаді прокурора місцевої прокуратури з 01.07.2015 по 30.12.2020 встановлено у таких розмірах:

- з 1 липня 2015 року по 12 жовтня 2015 року - 1 379,00 гривень;

- з 13 жовтня 2015 року по 30 листопада 2015 року - 1 444,00 гривень;

- з 1 грудня 2015 року по 14 грудня 2015 року - 1 804,00 гривень;

- з 15 грудня 2015 року по 31 грудня 2015 року - 2 048,00 гривень;

- з 1 січня 2016 року по 31 грудня 2016 року - 2 048,00 гривень;

- з 1 січня 2017 року по 5 вересня 2017 року - 2 048,00 гривень;

- з 6 вересня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 5 660,00 гривень;

- з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - 5 660,00 гривень;

- з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - 5 660,00 гривень;

- з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року - 5 660,00 гривень (а.с.23-24).

Мотивуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 виходить із власних переконань, за змістом яких внесені з 01.01.2015 зміни до пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачала, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнано неконституційними та такими, що втратили чинність на підставі рішення Конституційного Суду України від 26.03.2020 №6-р/2020. Тому, починаючи з 2015 року розмір посадового окладу прокурора повинен обчислюватись виключно положеннями статті 81 Закону України "Про прокуратуру".

За аргументами позивача, реалізовуючи приписи неконституційних правових норм відповідачем не виплачено ОСОБА_1 у спірний період посадовий оклад у належному розмірі, що спричинило заборгованість у загальному розмірі 1 056 126,57 гривень, яка є завданою йому матеріальною шкодою, внаслідок застосування акта, визнаного неконституційним та підлягає стягненню з держави в особі Івано-Франківської обласної прокуратури на користь позивача.

Відтак, реалізовуючи право на захист своїх порушених прав, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами, суд виходить з таких підстав та мотивів.

У відповідності до вимог пункту 3 частини 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України, визначаючи яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин суд при вирішенні даної справи керується нормами законів та підзаконних нормативно-правових актів в тій редакції, яка чинна на момент виникнення чи дії конкретної події, обставини і врегулювання відповідних правовідносин.

Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також система прокуратури України визначені Законом України від 14.10.2014 за №1697-VII "Про прокуратуру" (надалі по тексту також - Закон №1697-VII).

Частинами 1-3 статті 81 Закону №1697-VII (у редакції від 01.01.2015) передбачено, що заробітна плата прокурорів регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.

Згідно із частиною 7 статті 81 цього ж Закону, фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Разом з цим, відповідно до частини 2 статті 8 Закону України "Про оплату праці" (надалі по тексту також - Закон №108/95-ВР) умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Оплата праці працівників установ та організацій, які фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законодавчих та інших нормативних актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів у межах бюджетних асигнувань та інших позабюджетних доходів. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом (стаття 13 Закону №08/95-ВР).

Згідно з частинами 1 та 2 статті 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.

За приписами статті 89 Закону №1697-VII функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.

Як встановлено статтею 90 Закону №1697-VІІ фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.

Пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2015 рік" та пунктом 11 Прикінцевих положень Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік" визначено, що норми і положення, зокрема, статті 81 Закону №1697-VІІ застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів.

Водночас, Законом України "Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин" №79-VIII від 28.12.2014 , який набрав чинності 1 січня 2015 року, внесено зміни до пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про прокуратуру" та встановлено, що стаття 81 Закону України "Про прокуратуру" застосовується у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Так, на час виникнення спірних правовідносин схема посадових окладів працівників органів прокуратури визначалась постановою Кабінету Міністрів України №505 від 31.05.2012 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури" із урахуванням відповідних змін, внесених постановами Кабінету Міністрів України №763 від 30.09.2015, №1013 від 09.12.2015 та №657 від 30.08.2017.

Пунктом 13 розділу ХІІІ Закону №1697-VII Кабінету Міністрів України доручено: у тримісячний строк з дня, наступного за днем опублікування цього Закону: привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити приведення нормативно-правових актів міністерств та інших відповідних центральних органів виконавчої влади України у відповідність із цим Законом.

Проте, Кабінетом Міністрів України покладені на нього пунктом 13 розділу ХІІІ Закону №1697-VII обов`язки не були виконані.

Враховуючи наведене, оскільки Кабінетом Міністрів України зміни до постанови від 31.05.2012 за №505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників прокуратури" щодо умов оплати праці, зокрема, розмірів окладів працівників, не внесені, а Законами України про Державний бюджет України на 2015-2020 роки видатки на реалізацію положень статті 81 Закону України "Про прокуратуру" не передбачались, відповідач не був наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача. Відтак, правових підстав для виплати заробітної плати ОСОБА_1 поза межами видатків державного бюджету на оплату праці таких працівників у розмірах інших, ніж встановлено Кабінетом Міністрів України у додатках до Постанови №505, у відповідача не було.

Обґрунтовуючи власну позицію ОСОБА_1 вказує на рішення Конституційного Суду України №6-р/2020 від 26.03.2020 по справі №1-223/2018(2840/18), згідно із яким, Судом встановлено неконституційність положень пункту 26 розділу VI Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 за №1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

На переконання позивача, втрата нормативно-правовим актом (або його частиною) чинності та визнання такого акта неконституційним не є тотожними, що свідчить про завдання особі внаслідок застосування такого акта шкоди ще до виявлення факту його неконституційності, а отже наявні обґрунтовані підстави для відшкодування завданої позивачу матеріальної шкоди у вигляді недоотриманої ним заробітної плати за весь період нарахування і виплати посадового окладу не у відповідності до вимог частини 3 статті 81 Закону України "Про прокуратуру".

Однак, суд із такими твердженнями позивача не погоджується та зазначає наступне.

Положеннями статті 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.

Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Так, статтею 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" №2136-VIII від 13.07.2017 передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, які визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Згідно із статтею 97 Закону України "Про Конституційний Суд України" суд у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов`язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.

Суд може вимагати від відповідних органів письмове підтвердження виконання рішення, додержання висновку.

Конституційним Судом України в пункті 2 резолютивної частини рішення №6-р/2020 від 26.03.2020 по справі №1-223/2018(2840/18) вказано про втрату чинності положення пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, саме з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто 26 березня 2020 року.

Таким чином, саме з 26.03.2020 втратили чинність приписи пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України "Про прокуратуру" від 14.10.2014 за №1697-VII зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Отже, суд вкотре наголошує, що на час виникнення спірних правовідносин положення зазначеної норми були чинними та підлягали обов`язковому застосуванню відповідачем.

У Рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 за №1-рп/99 зазначено, що за загальновизнаним принципом, права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині 1 статті 58 Конституції України, відповідно до якої, дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Разом з цим, статтею 58 Конституції України встановлено, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

З огляду на вищенаведене, визнання неконституційними певних положень чинного законодавства в подальшому, не може мати наслідком визнання протиправними дій/рішень відповідача, які були вчинені/прийняті до визнання таких норм неконституційними, оскільки відповідач, у спірних відносинах, був зобов`язаний і діяв у межах та на підставі того законодавства, яке існувало та було чинним на час виникнення спірних відносин.

Застосуванням відповідачем положень нормативно-правового акта, частину якого визнано неконституційним, зокрема пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, позивач обумовлює завданням йому матеріальної шкоди у вигляді невиплаченої заробітної плати (недоотриманий дохід).

Як встановлено частиною 3 статті 152 Конституції України, матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Підстави відповідальності за завдану майнову шкоду визначає Цивільний кодекс України. Так у Цивільному кодексі України відшкодуванню шкоди присвячена глава 82, положення якої за своїм змістом є зобов`язаннями деліктного характеру або відносинами зобов`язальними і пов`язані з цивільно-правовою відповідальністю.

Згідно зі статтею 1175 Цивільного кодексу України, на яку вказує ОСОБА_1 , у позовній заяві, шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування врегульовано статтею 21 Цивільного кодексу України. В частині 2 цієї статті зазначено, що суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Аналіз змісту статті 1175 Цивільного кодексу України дозволяє суду дійти висновку про її застосування у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. Визнання Конституційним Судом України окремих положень закону неконституційними не є тотожним визнанню нормативно-правового акта незаконним. Визнання закону неконституційним не передбачає його скасування, натомість зумовлює втрату чинності з дня прийняття Конституційним Судом рішення про його неконституційність. Тобто, у випадку визнання закону неконституційним він залишається чинним протягом певного проміжку часу з дня прийняття до дня втрати чинності, у зв`язку із чим, правова основа відносин, що діяли в цей період, залишається легітимною.

Суд звертає увагу позивача на те, що ретроспективна дія рішення органу конституційної юрисдикції не може мати абсолютного характеру. В межах даного спору, на переконання суду, наслідки неконституційності деяких положень пункту 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України застосовуються лише до правовідносин, що виникли або продовжують існувати після оголошення рішення Конституційного Суду України, про що зазначено і самим Судом у пункті 2 резолютивної частини рішення від 26 березня 2020 року №6-р/2020.

Саме тому, висновки Конституційного Суду України, викладені в рішенні від 26.03.2020 №6-р/2020 по справі №1-223/2018 (2840/18) не можуть бути підставою для стягнення на користь позивача матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, за період до ухвалення Судом такого рішення.

Водночас, суд зазначає, що посилання на відшкодування шкоди, на підставі приписів статі 1175 ЦК України, є безпідставним також і тому, що Івано-Франківська обласна прокуратура не є суб`єктом нормотворчої діяльності, у зв`язку із чим, не може нести будь-яку відповідальність за прийняття законодавцем нормативно-правового акта, окремі положення якого визнані неконституційними.

З приводу стягнення з відповідача на користь позивача матеріальної шкоди у вигляді невиплаченої заробітної плати за період з 26.03.2020 по 30.12.2020, суд зазначає таке.

Згідно із пунктом 3 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" від 19.09.2019 за №113-IX, до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.

За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

Разом з цим, пунктом 7 розділу ІІ цього ж Закону передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Враховуючи те, що ОСОБА_1 з моменту набрання чинності Законом №113-IX по день звільнення з посади прокурора не переведено в результаті успішного проходження ними атестації до обласної прокуратури, оплата його праці правомірно здійснювалась відповідачем згідно із постановою Кабінету Міністрів України №505 від 31.05.2012 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури".

Крім цього, суд наголошує, що приписи пункту 3 розділу ІІ Закону №113-IX, з моменту набрання чинності Законом неконституційними не визнавались, у встановленому порядку не визнавались незаконними та не скасовувались, а тому підлягали обов`язковому застосуванню відповідачем при нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 заробітної плати.

Стосовно доводів представника відповідача щодо пропущеного позивачем строку звернення до суду, слід зазначити, що предметом даного спору є відшкодування ОСОБА_1 матеріальної шкоди, у вигляді стягнення недоотриманих позивачем сум заробітної плати.

Відповідно до змісту частини 2 статті 81 Закону України "Про прокуратуру" заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок, відтак посадовий оклад прокурора входить до структури заробітної плати і відповідно, є її складовою.

Згідно з частиною 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (надалі по тексту також - КЗпП України) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 №8-рп/2013 у справі №1-13/2013 в аспекті конституційного звернення, положення частини 2 статті 233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24.03.1995 за №108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Зазначене свідчить про те, що в даних спірних правовідносинах норми Законів України "Про оплату праці", "Про прокуратуру", Кодексу законів про працю України, а також інших підзаконних нормативних актів з питань оплати праці є спеціальними порівняно з нормами КАС України. Тому, в частині можливості звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, в тому числі і шляхом відшкодування матеріальної шкоди, слід застосовувати положення саме спеціальних норм, які не встановлюють будь-якого строку звернення до суду, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Решта доводів учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють. В контексті зазначеного, суд звертає увагу на наступне.

Так, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (від 9 грудня 1994 року №18390/91), вказав, що статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі по тексту також - Конвенція) не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень, детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Міра цього обов`язку може варіюватися залежно від характеру рішення. Необхідно також враховувати численність різноманітних тверджень, з якими сторона у справі може звернутися до судів, та відмінності, наявні в Договірних державах, стосовно передбачених законом положень, звичаєвих норм, правових висновків, викладення та підготовки рішень. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

В рішенні "Салов проти України" (заява №65518/01; від 6 вересня 2005 року) Суд також звернув увагу на те, що статтю 6 параграф 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.

Разом з цим, згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Отже, оцінюючи подані сторонами докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням обставин зазначених вище, суд дійшов до висновку про недоведеність позивачем заявлених позовним вимог та, відповідно, відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .

Зважаючи на висновок суду про відмову в задоволенні позову, та відсутність в матеріалах справи доказів понесення сторонами будь-яких витрат, пов`язаних з розглядом справи, судові витрати розподілу не підлягають.

Враховуючи наведене, на підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статями 241-246, 295, підпунктом 15.5 пункту 15 частини 1 Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України, суд

У Х В А Л И В:

В задоволенні позову відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський окружний адміністративний суд.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ;

відповідач - Івано-Франківська обласна прокуратура, адреса: вул. Грюнвальдська, буд. 11, м. Івано-Франківськ, 76018, ідентифікаційний код 03530483.

Суддя /підпис/ Чуприна О.В.