Рішення № 96928323, 17.05.2021, Івано-Франківський окружний адміністративний суд

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" травня 2021 р. справа № 300/180/21

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Панікара І.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини 1241 Національної Гвардії України про визнання дій протиправними та зобов`язання до вчинення дій, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до військової частини 1241 Національної Гвардії України (надалі - відповідач) про визнання дій протиправними та зобов`язання до вчинення дій.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 в період з 05.05.2000 року по 30.12.2020 року проходив військову службу у військовій частині 1241. Командиром зазначеної військової частини 27.10.2020 року складено протокол серії НГ № 001859 про військове адміністративне правопорушення, вчинене позивачем, передбачене частиною 2 статті 172-15 КУпАП. При цьому, позивач вказав на те, що постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19.11.2020 року закрито провадження у справі за відсутністю події і складу правопорушення за частиною 2 статті 172-15 КУпАП. Проте, відповідач не дочекавшись розгляду даної адміністративної справи в суді, вніс запис до військового квитка ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 в розділі VII. Службові відмітки такого змісту: 17.10.2020 року було складено протокол про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 172-15 глави 13-Б КУпАП за недбале ставлення до військової служби. Позивач зазначив, що після складання вищевказаного протоколу, командуванням частини доведено про даний факт до особового складу військової частини 1241, з метою застереження інших військовослужбовців щодо не вчинення подібних правопорушень, чим принизило його честь і гідність в очах особового складу частини. В зв`язку з чим, ОСОБА_2 щоденно, перебуваючи на військовій службі отримував психологічне напруження та страждання, розчарування у військовій службі. З урахуванням викладеного, позивач просить суд визнати протиправними дії військової частини 1241 щодо внесення запису у військовий квиток ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 в розділ VII. Службові відмітки та зобов`язати відповідача внести у військовий квиток серії НОМЕР_1 в розділ VII. Службові відмітки такого змісту: "Запис зроблено помилково" із скріпленням гербовою печаткою військової частини 1241 Національної Гвардії України; стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 10000 грн.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 26.01.2021 року відкрито провадження у даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в порядку, визначеному статтею 262 КАС України (а.с.32-33).

Відповідач скористався правом подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 11.02.2021 року (а.с.37-38), згідно змісту якого, представник відповідача щодо можливості задоволення заявлених позовних вимог заперечив. Вказав, що за результатами розгляду заяви позивача про внесення змін у військовий квиток, командування військової частини просило прибути ОСОБА_3 до відділення кадрів військової частини 1241 з військовим квитком для внесення відповідних змін. Водночас, начальник відділу кадрів та начальник юридичної служби військової частини 1241 неодноразово в телефонному режимі повідомляв позивача про необхідність прибуття до відділення кадрів військової частини 1241 з військовим квитком для внесення відповідних змін. Стосовно розміру моральної шкоди, яку, на думку позивача, заподіяно неправомірними діями посадових осіб відповідача, зазначено, що розмір моральної шкоди має визначатись залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних) яких зазнав позивач, характеру майнових втрат (їхньої тривалості та можливості відновлення) та з урахуванням інших обставин, як то: стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих та ділових стосунках, ступень зниження репутації, час та зусилля, докладені для відновлення попереднього стану, виходячи з принципів розумності, пропорційності, виваженості та справедливості. Позивачем жодними доказами не підтверджено факт заподіяння йому відповідачем моральних чи фізичних страждань. Водночас, повідомлено, що командуванням військово частини 1241 не доводився до особового складу військової частини факт вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення.

02.03.2021 року від позивача на адресу суду надійшла відповідь на відзив, в якій останній зазначив про те, що 21.01.2021 року звертався із листом до відповідача за змістом якого просив внести відповідні зміни у його військовий квиток, водночас відповідач тільки після відкриття провадження у даній адміністративній справі запропонував йому з`явитись до військової частини для їх внесення. Вважає зазначені дії відповідача такими, що свідчать про визнання останнім позову (а.с.42-44).

Головуючий по справі суддя Панікар І.В. в період з 19.04.2021 року по 07.05.2021 року перебував у відпустці, у зв`язку з чим, 60-денний строк розгляду справи продовжено.

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, дослідивши позовну заяву, відзив на позов, відповідь на відзив та в сукупності письмові докази, встановив наступне.

ОСОБА_1 в період з 05.05.2000 року по 30.12.2020 року проходив військову службу у військовій частині 1241. Позивачу 31.03.2015 року видано посвідчення серії НОМЕР_2 про право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій (а.с.9).

Командиром військової частини 1241 складено протокол серії НГ № 001859 про військове адміністративне правопорушення, вчинене позивачем, передбачене частиною 2 статті 172-15 КУпАП від 27.10.2020 року (а.с.14).

Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 19.11.2020 року у справі № 344/14432/20 (набрала законної сили 01.12.2020), закрито провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 , старшого інспектора групи супроводу колон та контролю машин на лінії роти бойового та матеріально-технічного забезпечення військової частини 1241 Західного ОТО, за частиною 2 статті 172-15 КУпАП, за відсутністю події і складу цього правопорушення (а.с.13).

В подальшому, відповідачем у військовий квиток ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 в розділі VII. Службові відмітки, внесено запис такого змісту: "17.10.2020 року було складено протокол про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 172-15 глави 13-Б КУпАП за недбале ставлення до військової служби" (а.с.10).

За результатами розгляду заяви позивача від 21.01.2021, військова частина 1241 Національної гвардії України, листом від 02.02.2021 року за № 50/41-138 повідомила його про те, що для внесення відповідних змін, ОСОБА_1 необхідно звернутися до відділення кадрів військової частини 1241 Західного оперативного об`єднання Національної гвардії України з військовим квитком (а.с.40).

Вважаючи такі дії відповідача неправомірними, позивач звернувся до суду з метою захисту свого порушеного права.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.

Згідно із частиною 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Так, Указом Президента України від 30.12.2016 року за № 582/2016 затверджено Положення про військовий квиток осіб рядового, сержантського і старшинського складу (надалі - Положення).

Відповідно до пункту 1 Положення, військовий квиток осіб рядового, сержантського і старшинського складу (далі - військовий квиток) є документом, що посвідчує особу військовослужбовця (військовозобов`язаного) та визначає належність його власника до виконання військового обов`язку.

Предметом спірних правовідносин є дії відповідача щодо вчинення відповідного запису в такому військовому квитку.

Слід зазначити, що в ході розгляду справи судом встановлено, що на момент вчинення у розділі VII. Службові відмітки військового квитка оскаржуваного напису, позивач перебував у військовому званні старшого прапорщика ЗС України, відтак, і вищевказане Положення належить враховувати як таке, що регулює правовідносини щодо ведення такого військового квитка.

Зокрема, згідно приписів абзацу 1 та 6 пункту 4 Положення, військовий квиток являє собою зшиту внакидку нитками книжечку розміром 88 х 125 мм, що має тверду обрізну з закругленими кутами обкладинку, обтягнуту бумвінілом темно-зеленого кольору, і 32 сторінки. Двадцять шоста - двадцять восьма сторінки військового квитка призначені для службових відміток.

За змістом, розділі VII. Службові відмітки військового квитка, розташовано на 26 сторінці (а.с.10).

При цьому суд зазначає, що жодної конкретизації щодо порядку, змісту та форми заповнення розділі VII. Службові відмітки військового квитка відповідне Положення не містить.

Окрім того, термін «службові відмітки» у вказаному Положенні не конкретизовано.

Водночас, ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 15.04.2021 року витребувано у військової частини 1241 Національної Гвардії України письмові пояснення, в яких суд просив зазначити чим саме керувався відповідач, з посиланням на нормативно-правові акти, при внесенні оспорюваного запису до військового квитка позивача, а саме до Розділу VII. "Службові відмітки" (а.с.46-47).

28.04.2021 року від представника відповідача, на виконання вимог ухвали суду від 15.04.2021 року, на адресу суду надійшли письмові пояснення, за змістом яких відповідач вказав на вищевказані вимоги Положення (а.с.50).

У відповідності до положень частин 1, 2 та 6 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

За вказаних обставин, суд позбавлений можливості належним чином вирішити вказаний спір на підставі положень національного законодавства, адже відсутність детального правового регулювання виключає можливість проведення правового аналізу дій відповідача в аспекті положень статті 2 КАС України та статті 19 Конституції України.

Проте, у відповідності по частини 4 статті 6 КАС України, забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Водночас, за містом частин 1-3 статті 6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

При цьому суд зазначає, що принцип верховенства права у рішеннях ЄСПЛ щодо України стосується вимог «якості» закону та юридичної визначеності. Так, принцип верховенства права вимагає дотримання вимог «якості» закону, яким передбачається втручання у права особи та в основоположні свободи. Так, у рішенні від 10 грудня 2009 року у справі «Михайлюк та Петров проти України» (Mikhaylyuk and Petrov v. Ukraine, заява № 11932/02) зазначено: Суд нагадує, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (див., серед багатьох інших, рішення у справі «Полторацький проти України» (Poltoratskiy v. Ukraine) від 29 квітня 2003 року, заява № 38812/97, п. 155).

Ось як Європейський Суд в своїй судовій практиці характеризує якість закону (Рішення Європейського суду з прав людини у справах: „Ґавенда проти Польщі" від 14 березня 2002 року, „Броньовський проти Польщі" від 22 червня 2004 року, „Аманн проти Швейцарії" від 16 лютого 2000 року, „Круслена" від 24 квітня 1990 року, „Волохи проти України" від 2 листопада 2006 року, „Фельдек проти Словаччини" від 12 липня 2001 року, „Реквеньї проти Угорщини" від 20 травня 1999 року, „Свято-Михайлівська Парафія проти України" від 14 червня 2007 року, „Фадєєва проти Росії" від 9 червня 2005 року):

1) правове положення може витримати перевірку його на якість, якщо це положення є достатньо чітким у переважній більшості справ, що їх розглядали національні органи;

2) чинні положення національного законодавства потрібно формулювати так, щоб вони були достатньо доступними, чіткими і передбачуваними у практичному застосуванні;

3) якість закону вимагає, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права. Це означає, що в національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, гарантовані Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює свої функції закрито. Закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б громадянам належне уявлення стосовно обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до втручання в право;

4) закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права, хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права. Проте надання законом виконавчій владі, чи судді нічим не обмеженого дискреційного права, суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування, щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання;

5) якість закону пов`язана з достатньою чіткістю встановлення ним тих чи інших обставин, на підставі яких діють державні органи;

6) жодна норма не може вважатися „законом", якщо вона не сформульована з точністю, достатньою для того, щоб надати змогу громадянинові регулювати свою поведінку: він має бути спроможним - якщо потрібно, після відповідної консультації - передбачити такою мірою, наскільки це є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть випливати з його дій. Ці наслідки не повинні бути передбачуваними з абсолютною певністю. У той час, як певність у праві є вельми бажаною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а право має йти в ногу з обставинами, що змінюються. Відповідно до цього більшість законів з необхідністю укладаються в термінах, які більшою чи меншою мірою є нечіткими, а їхнє тлумачення і застосування є питаннями практики;

7) ступінь чіткості закону, що має забезпечуватися у формулюваннях національних законів - яка в жодному випадку не може передбачити всі непередбачувані обставини, - значною мірою залежить від змісту даного документа, сфери, на яку поширюється цей закон, а також кількості та статусу тих, кому закон адресований. Ступінь чіткості, який треба забезпечувати при формулюванні конституційних положень, з огляду на загальний характер, може бути нижчим, ніж в інших законах;

8) положення закону повинні бути передбачуваними та надавати достатньо гарантій проти свавільного застосування.

З урахуванням викладеного, на переконання суду, Положення про військовий квиток осіб рядового, сержантського і старшинського складу, затверджене Указом Президента України від 30.12.2016 року за № 582/2016, в частині приписів абзацу 6 пункту 4, щодо заповнення службових відміток, не відповідає ознакам «якості» Закону, визначеного практикою Європейського Суду з прав людини, відтак, жодна дія суб`єкта владних повноважень щодо заповнення розділу VII. Службові відмітки військового квитка не може гарантувати забезпечення належного захисту особистості від свавільного втручання у її права.

За вказаних підстав, обґрунтованою є позовна вимога щодо визнання протиправними дій військової частини 1241 щодо внесення запису у військовий квиток ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 в розділ VII. Службові відмітки.

Щодо вимоги про зобов`язання відповідача внести у військовий квиток серії НОМЕР_1 в розділ VII. Службові відмітки такого змісту: "Запис зроблено помилково" із скріпленням гербовою печаткою військової частини 1241 Національної Гвардії України, суд вказує на таке.

Одночасно із зверненням до суду із зазначеною позовною заявою 21.01.2021, позивач направив до відповідача звернення в якому просив внести відповідні зміни його військового квитка (а.с. 39).

За результатами розгляду заяви позивача, військова частина 1241 Національної гвардії України, листом від 02.02.2021 року за № 50/41-138 повідомила про те, що для внесення відповідних змін, ОСОБА_1 необхідно звернутися до відділення кадрів військової частини 1241 Західного оперативного об`єднання Національної гвардії України з військовим квитком (а.с.40).

Водночас, як встановлено зі змісту відповіді на відзив, позивач визнає, що був поінформований про дану обставину (а.с. 42-44).

Таким чином, спору щодо необхідності виключення спірного напису з військового квитка у спосіб внесення запису про його помилковість на момент пред`явлення позову між сторонами не існувало. Окрім того, сторона відповідача погоджувалася виконати такий запис. Отже, зазначена вимога є передчасною та задоволенню не підлягає.

Щодо позовних вимог про стягнення з військової частини 1241 на користь позивача моральної шкоди в розмірі 10000 грн., суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною 5 статті 21 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

Пунктом 3 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 року № 4 визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Згідно з частиною третьою статті 23 Цивільного кодексу України розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом.

Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.

Згідно з частиною першою статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою зазначеної статті.

Згідно зі статтею 1173 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Як зазначено у пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 року № 4, у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями (бездіяльністю) її заподіяно та якими доказами вона підтверджується. Факт заподіяння моральної шкоди повинен довести позивач.

Пунктом 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" визначено, що розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до статей 440 і 450 Цивільного кодексу України шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини.

Отже, обов`язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що позивається із таким позовом.

Таким чином, для вирішення питання про відшкодування матеріальної шкоди необхідно встановити факт заподіяння шкоди; неправомірність дій (бездіяльності); причинний зв`язок між шкодою та неправомірними діями (бездіяльності); наявність вини.

Відсутність хоча б одного з вказаних елементів є підставою для відмови у відшкодування такої шкоди.

Стверджуючи про те, що відповідачем завдано моральну шкоду, позивачем не обґрунтовано в чому полягає ця шкода, не доведено факту завдання немайнових втрат, спричинених моральними та фізичними стражданнями, які спричинили негативні зміни у житті позивача та не обґрунтовано її розміру.

Матеріли справи не містять жодних належних та допустимих доказів на підтвердження факту завдання військовою частиною 1241 моральної шкоди позивачу.

Із урахуванням викладеного, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог в цій частині, у зв`язку з їх безпідставністю, необґрунтованістю та відсутністю належних і допустимих доказів на їх підтвердження.

Як зазначено вище, відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1 статті 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

Згідно положень частини 2 статті 71 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Водночас, всупереч наведеним вимогам, відповідач як суб`єкт владних повноважень не довів в повному об`ємі правомірності своїх дій.

Враховуючи вищевикладене, суд робить висновок про необхідність часткового задоволення заявлених позовних вимог.

Враховуючи те, що позивача звільнено від сплати судового збору, у відповідності до приписів Закону України "Про судовий збір", а доказів про понесення сторонами будь-яких інших судових витрат до матеріалів справи не долучено, відсутні підстави для їх розподілу згідно статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до військової частини 1241 Національної Гвардії України про визнання дій протиправними та зобов`язання до вчинення дій - задоволити частково.

Визнати протиправними дії військової частини 1241 Національної Гвардії України щодо внесення запису у військовий квиток ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 в розділ VII. Службові відмітки щодо факту складення 17.10.2020 протоколу про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 172-15 глави 13-Б КУпАП.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Івано-Франківський окружний адміністративний суд. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасники справи:

Позивач:

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ).

Відповідач:

військова частина 1241 Національної Гвардії України (код ЄДРПОУ 14323422, вул. Чорновола, 161, м. Івано-Франківськ, 76005).

Суддя /підпис/ Панікар І.В.