Рішення № 96916795, 07.05.2021, Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області

Справа № 740/4649/20

Провадження № 2/740/225/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2021 року м. Ніжин

Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області в складі:

головуючого судді Шевченко І. М.,

за участю секретаря судового засідання Кубрак Н. М., Бережняк О. О.,

учасники справи:

- позивачка ОСОБА_1 ,

- представники позивачки: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

- представники відповідача: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ніжині за правилами спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Південно-Західна Залізниця» (далі - АТ «УЗ» в особі РФ «ПЗЗ») про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

установив:

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до АТ «УЗ» в особі виробничого підрозділу «Ніжинська дистанція сигналізації та зв`язку» (далі - ВП «НДСЗ») РФ «ПЗЗ» про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в якому просила:

- визнати незаконним та скасувати наказ (розпорядження) АТ «УЗ» РФ «ПЗЗ» ВП «НДСЗ» від 02 жовтня 2020 року № 97/ос про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника телефонно-телеграфної станції на підставі п. 3 ст. 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України);

- поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника телефонно-телеграфної станції АТ «УЗ» РФ «ПЗЗ» ВП «НДСЗ»;

- стягнути з АТ «УЗ» РФ «ПЗЗ» ВП «НДСЗ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 8805,20 грн;

- стягнути з АТ «УЗ» РФ «ПЗЗ» ВП «НДСЗ» на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу.

Позов мотивовано тим, що 13 грудня 2002 року згідно із наказом № 124/ос ОСОБА_1 прийнято на посаду телефоніста ІІІ класу Ніжинської дистанції сигналізації та зв`язку Південно-Західної залізниці. 01 травня 2013 року позивачку призначено на посаду начальника телефонно-телеграфічної станції та 01 травня 2014 року переведено на посаду начальника станції.

02 жовтня 2020 року згідно з наказом № 97/ос ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України за систематичне невиконання посадових обов`язків без поважних причин.

Відповідно до зазначеного наказу (розпорядження) позивачка самовільно залишила нараду 21 липня 2020 року, скликану розпорядженням по дистанції від 21 липня 2020 року № 21, чим порушила ст. 139 КЗпП України, п. 2. 1 та п. 2. 9 додатку 1 «Правила внутрішнього трудового розпорядку працівників Ніжинської дистанції сигналізації та зв`язку» до колективного договору та п. 6 Загальних положень постанови КМУ від 26 січня 1993 року № 55 (зі змінами) «Про дисципліну працівників залізничного транспорту». 24 липня 2020 року позивачка відмовилася виконувати розпорядження заступника начальника ОСОБА_6 щодо усунення порушення у нормальній роботі автоматизованого робочого місця телефоністки, чим порушила ст. 139 КЗпП України, п. 5.1, п. 5.3 посадової інструкції. При перевірці первинних документів обліку робочого часу працівників телефонно-телеграфної станції за червень 2020 року та липень 2020 року було виявлено чисельні невідповідності між графіком, табелем та журналом обліку робочого часу, що свідчить про порушення ОСОБА_1 п. 5.32 посадової інструкції, за що вона згідно з п. 7.2. та п. 7.17 посадової інструкції несе відповідальність.

Підставою для винесення оспорюваного наказу став наказ від 29 липня 2020 року № 21/к про оголошення догани за порушення трудової дисципліни, пояснення ОСОБА_1 від 30 вересня 2020 року та протокол ШЧ-11/10-2020 від 30 вересня 2020 року.

Однак, за твердженням позивачки, 21 липня 2020 року заступником начальника дистанції ОСОБА_7 видано розпорядження № 21 про нараду, яка повинна була відбутись в цей день о 11 год. 30 хв. в адміністративній будівлі Ніжинської дистанції сигналізації та зв`язку в кабінеті заступника начальника дистанції по зв`язку ОСОБА_6 . З цим розпорядженням повинні були ознайомити, в тому числі й позивачку, із зазначенням дати ознайомлення та часу, котрий був би достатнім для ознайомлення з цим документом та підготовки до наради. Указаної вимоги виконано не було.

Під час наради на ОСОБА_1 чинився тиск з боку начальника дистанції ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з мотивів примушення її до написання заяви про перехід на нижчу посаду, на що ОСОБА_1 не погодилася та просила захисту у голови профспілки ШЧ-11 «Вільна Профспілка машиністів України», членом якої вона є.

24 липня 2020 року листом № 19 голова первинної профорганізації вільної профспілки ОСОБА_3 відреагував на звернення позивачки і просив відповідача припинити вчиняти неправомірні дії, а також зазначив про наявне порушення відповідачем Колективного договору Ніжинської дистанції сигналізації та зв`язку, а саме п. 1.9 роз. 1 та п. 2.6 роз. 2.

Незважаючи на залучення до конфлікту профспілкового органу, наказом № 21/к ОСОБА_1 оголошено догану.

04 серпня 2020 року начальником дистанції ОСОБА_5 видано розпорядження № 22 про нараду, яка повинна мала відбутись у цей день о 10-30 год. З цим розпорядженням позивачку не ознайомили з причини тимчасової непрацездатності, і тому вона не змогла бути присутньою під час наради, про що попередньо повідомила в телефонному режимі та просила провести нараду в інший день.

Незважаючи на повідомлення позивачки, нарада відбулася в її відсутність та прийнято рішення про відібрання від неї пояснень після виходу на роботу, що ОСОБА_1 і зробила, указавши, що вона не згодна з протоколом та розпорядженням від 04 серпня 2020 року, так як перебувала на лікарняному, проведена нарада не є законною, а тому її звільнення також є незаконним.

Звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням ст. 43 КЗпП України, яка встановлює гарантії, щодо розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, звільнення може бути проведено лише за попередньою згодою виборного округу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. ОСОБА_5 вимоги закону не виконано, не надано обґрунтоване подання про розірвання трудового договору для розгляду у 15-денний строк виборним органом первинної профспілкової організації.

Ураховуючи, що процедуру звільнення проведено з грубим порушенням законодавства про працю, не доведено порушення позивачем трудової дисципліни, а отже, наказ від 02 жовтня 2020 року № 97/ос є незаконним та підлягає скасуванню.

У відзиві на позов представник відповідача вимоги позовної заяви не визнав у повному обсязі, зазначивши, що при звільненні ОСОБА_1 із займаної посади не було порушено вимог закону, наказ від 02 жовтня 2020 року № 97/ос відповідає вимогам чинного законодавства.

На пропозицію надати пояснення, позивачка відмовилася, але у подальшому надала їх через секретаря. При обранні виду стягнення враховувалася попередня робота працівника.

Розпорядженням начальника Ніжинської дистанції сигналізації та зв`язку ОСОБА_5 від 04 серпня 2020 року № 22 скликано нараду для розгляду порушень - необґрунтована відмова начальника телефонно-телеграфної станції ОСОБА_1 виконувати розпорядження заступника начальника Ніжинської дистанції сигналізації та зв`язку ОСОБА_8 від 21 липня 2020 року № 21 «Про призначення наради», а саме: з`явившись на нараду, ОСОБА_1 безпідставно від участі в нараді вiдмовилась, вiд надання пояснень з приводу порядку денного наради щодо порушень трудової дисципліни, виявлених при аналізі обліку робочого часу телефонно-телеграфної станції Ніжин, тако відмовилася та самовільно залишила нараду, незважаючи на заборону безпосереднього керівника ОСОБА_9 , чим порушила вимоги ст. 139 КЗпП України, п. 2.1 та п. 2.9 Правил внутрішнього розпорядку працівників Ніжинської дистанції сигналізації та зв`язку. Відповідно до п. 7.7, 7.2 Посадової інструкції ОСОБА_1 несе відповідальність за порушення правил внутрішнього трудового розпорядку та за неналежне виконання або невиконання своїх посадових обов`язків.

Крім того, позивачка порушила п. 6 загальних положень Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, затвердженого постановою Кабінету міністрів України вiд 26 січня 1993 року № 55, відповідно до якого будь-яке розпорядження про виконання службових обов`язків підлеглий одержує вiд свого безпосереднього керівника. У разі одержання вказівки від вищого керiвника працівник повинен виконати його, повідомивши про це безпосередньому керівнику. За указані порушення ОСОБА_1 несе відповідальність згідно з п. 7.2 посадової інструкції.

ОСОБА_1 не забезпечила безперебійної роботи засобів телефонно-телеграфного зв`язку - автоматизованого робочого місця телефоністки по станції Ніжин, а саме вихід з ладу телефонної гарнітури та відсутності її для заміни, яку безпідставно позивачка зберігала у недоступному місці. ОСОБА_1 відмовилася виконувати розпорядження заступника начальника дистанції ОСОБА_6 стосовно усунення указаних порушень у нормальній роботі автоматизованого робочого місця телефоністки. Своїми діями позивачка порушила вимоги ст. 139 КЗпП України, п. 2. 1 та п. 2.9 Правил внутрішнього розпорядку, п. 6 Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, п. 5.1, 5.3 посадової інструкції.

ОСОБА_1 допустила невідповідність обліку робочого часу начальником телефоністки ОСОБА_10 за червень 2020 року, що виявилось при встановленні фактичного часу роботи за графіком, табелем та журналом обліку робочого часу працівників станції, та невідповідність обліку начальником станції ОСОБА_1 робочого часу інших працівників станції (вибірково на прикладі 3-х операторів електрозв`язку) за червень та липень 2020 року. Своїми діями позивачка порушила вимоги ст. 139 КЗпП України, п. 2.1 та п. 2.9 Правил внутрішнього розпорядку, п. 6 загальних положень Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, п. 5.32 посадової інструкції. За указані порушення ОСОБА_1 несе відповідальність на підставі п. 7.2, 7.17 посадової інструкції, а саме за несвоєчасність та недостовірність оформлення документів звітності.

04 серпня 2020 року позивачку під підпис ознайомлено з розпорядженням начальника Павленка Ю. М. від 04 серпня 2020 року № 22 про необхідність прибути на нараду. На указану нараду позивачка не з`явилася, залишила робоче місце, не повідомила керівництво про свою відсутність та про її причини, про що складено відповідні акти.

У подальшому ОСОБА_1 надала два лікарняні листи за періоди з 04 по 08 серпня 2020 року та з 10 по 14 серпня 2020 року.

На вищезазначеній нараді, яку проведено у відсутність позивачки, зафіксовано порушення начальника станції ОСОБА_1 та прийнято рішення запропонувати останній надати письмові пояснення для обрання виду стягнення. У подальшому прийнято рішення для виконання вимог ст. 149 КЗпП України скликати повторну нараду на 11 вересня 2020 року.

11 вересня 2020 року позивачка не приступила до роботи, надавши пізніше листок непрацездатності за період з 11 по 25 вересня 2020 року. Після виходу позивачки на роботу, 30 вересня 2020 року знову скликано нараду для отримання від ОСОБА_1 пояснень, але вона відмовилася, зазначивши, що нарада проходить без участі представника профспілкової організації, членом якої вона є, а саме первинної профспілкової організації Вільної профспілки Ніжинської дистанції сигналізації та зв`язку.

За свою попередню роботу позивачка неодноразово притягувалася до дисциплінарної відповідальності: наказ від 01 квітня 2019 року № 10/к, наказ від 29 липня 2020 року № 21/к. Крім того, за фактом неправдиво внесених відомостей до табелів робочого часу та отримання неправомірної вигоди у розмірі 1048,83 грн розслідується кримінальне провадження Ніжинським РВП ГУ НП в Чернігівській області.

Таким чином, у діях ОСОБА_1 наявний склад дисциплінарних проступків, що й стало підставою для її звільнення.

Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 05 листопада 2020 року відкрито провадження у справі; ухвалено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження; судове засідання призначено на 09-00 год. 03 грудня 2020 року.

Судове засідання 03 грудня 2020 року відкладено на 14-00 год. 28 грудня 2020 року у зв`язку з неявкою відповідача та клопотанням представника позивачки - ОСОБА_2

04 грудня 2020 року представник позивачки - ОСОБА_2 подала до суду уточнену позовну заяву.

Ухвалою Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 14 грудня 2020 року уточнену позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до розгляду.

У подальшому судові засідання у справі неодноразово відкладалися з різних причин: 28 грудня 2020 року - на 10-00 год. 27 січня 2021 року; 27 січня 2021 року - на 11-00 год. 25 лютого 2021 року; 25 лютого 2021 року - на 10-00 год. 06 квітня 2021 року; 06 квітня 2021 року на 10-00 год. 07 травня 2021 року.

У судовому засіданні представник позивачки - ОСОБА_2 подала новий розрахунок розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням кількості днів вимушеного прогулу, станом на час розгляду справи в суді. Так, згідно з наданим розрахунком, ОСОБА_1 звільнено із займаної посади 02 жовтня 2020 року та її заробітна плата за вересень становила 6371,11 грн (22 робочі дні) та за серпень 2020 року - 12 560,24 грн (21 робочий день), тому середній заробіток становить 440,26 грн (6371,11+12 560,24/43 дні=440,26). Ураховуючи, що з моменту звільнення по день ухвалення рішення минуло 155 робочих днів, позивачка просить стягнути з відповідача на її користь 68 240,30 грн (440,26?155=68 240,30) середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Також представник позивачки - ОСОБА_2 уточнила розмір витрат на правничу допомогу, який складає 17 200,00 грн, який просила стягнути з відповідача. На підтвердження понесення позивачкою цих витрат, надала договір про надання правової допомоги від 20 жовтня 2020 року, додаткову угоду до договору про надання правової допомоги від 20 жовтня 2020 року, акт № 1 наданих послуг, прибутковий касовий ордер від 20 жовтня 2020 року № 2.

У судовому засіданні позивачка та її представники підтримали уточнений позов у повному обсязі з викладених у ньому підстав, посилаючись на незаконність звільнення позивачки. Зокрема, зазначили, що стосовно позивачки тривалий час чинився тиск з боку керівництва ВП «НДСЗ» РФ «ПЗЗ» АТ «УЗ», їй не давали нормально працювати, весь час вона намагалася захиститися. Всі наради відбувалися в день відсутності позивачки, і керівництво про це знало. Вона неодноразово викликала поліцію стостовно самоуправства керівництва роботодавця. Звільненню позивачки передували її лікаряні, потім вона була у відпустці і 29 вересня 2020 року приступила до роботи, а вже 02 жовтня 2020 року її було звільнено. До цього позивачка зверталася до профспілки за захистом, але її було звільнено без згоди профспілкового органу.

У судовому засіданні представники відповідача заперечили проти задоволення позову та просили відмовити в позові у повному обсязі, посилаючись на недоведеність та необгрунтованість позовних вимог.

Зокрема, представник відповідача - ОСОБА_5 пояснив, що працює у ВП «НДСЗ» РФ «ПЗЗ» АТ «УЗ» з 2017 року. Посада позивачки є керівною, однак, як він з`ясував, її участь у роботі - мінімальна, за неї все роблять підлеглі. На його думку, позивачка не знає і не розуміє своїх посадових обов`язків, що у свою чергу призвело до збою в роботі. Заперечив те, що стосовно позивачки чинився тиск та що з його боку стосовно неї було упереджене ставлення, він лише перевіряв і вимагав від неї виконання посадових обов`язків. Ще у березні 2019 року відбулася оперативна нарада, на якій представник профспілки запропонував надати час - півроку для виправлення позивачки і керівництво погодилося, надало час для виправлення, однак позитивних змін не відбулося, було виявлено багато порушень позивачкою трудових обов`язків. З 2019 року протягом року нічого не виправлено. Вона неправильно вела журнал обліку робочого часу, табель містив виправлення, а собі вона дописувала робочі години - допускала особисте зловживання. Так, звільненню позивачки передували події про притягнення її до дисциплінарної відповідальності, а також невиконання розпоряджень керівництва про надання письмових пояснень. Вона залишила робоче місце, нікого не повідомила про лікарняний, який передала через деякий час. 04 серпня 2020 року була запланована нарада, але позивачка не з`явилася, тому було прийнято рішення про повторну нараду - 11 вересня 2020 року, але і цього дня позивачка не вийшла на роботу, потім передала два лікарняні. При чому надані позивачкою листки непрацездатності з різних амбулаторій, стосовно чого проводилося службове розслідування. 30 вересня 2020 року позивачка була на роботі, і цього дня була скликана нарада за розпорядженням від 29 вересня 2020 року, з яким вона ознайомлена і їй запропоновано надати пояснення, проте вона відмовилася від надання пояснень по суті порушень, лише послалася на лікарняний. Позивачку неодноразово повідомляли, що та профспілка, в яку вона вступила, вже не діє на підприємстві, діють дві інші профспілки, але позивачка не є членом жодної з них. Позивачці пропонувалося перейти на нижчу посаду і легшу роботу. Жодних пояснень по суті порушень вона не надала, хоч їй і пропонувалося неодноразово їх надати. Звільнення позивачки відбулося з дотриманням вимог закону, підстав для скасування наказу про її звільнення та поновлення на роботі немає.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази кожного окремо та в сукупності, керуючись своїм внутрішнім переконанням, суд дійшов таких висновків.

Судом установлено і не заперечується учасниками справи, що позивачка перебувала в трудових відносинах з відповідачем, працюючи спочатку телефоністом ІІІ класу (2002 рік), а потім з 01 квітня 2003 року - начальником телефонно-телеграфної станції Ніжинської дистанції сигналізації та зв`язку Південно-Західної залізниці, яка в подальшому змінила назву на ВП «НДСЗ» РФ «ПЗЗ» АТ «УЗ».

Наказом (розпорядженням) начальника дистанції ВП «НДСЗ» РФ «ПЗЗ» АТ «УЗ» ОСОБА_5 від 02 жовтня 2020 року № 97/ос звільнено ОСОБА_1 з посади начальника телефонно-телеграфної станції ВП «НДСЗ» РФ «ПЗЗ» АТ «УЗ» на підставі п. 3 ст. 40 КЗпП України.

За змістом указаного наказу про звільнення позивачки, зазначено такі обставини вчинення порушення: ОСОБА_1 самовільно залишила нараду 21 липня 2020 року, скликану розпорядженням по дистанції № 21 від 21 липня 2020 року, чим порушила ст. 139 КЗпП України, п. 2.1 та 2.9 додатку 1 «Правила внутрішнього трудового розпорядку працівників Ніжинської дистанції сигналізації та зв`язку» до Колективного договору та п. 6 Загальних положень постанови Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 року № 55 (зі змінами) «Про дисципліну працівників залізничного транспорту». 24 липня 2020 року ОСОБА_1 відмовилася виконувати розпорядження заступника начальника ОСОБА_6 щодо усунення порушення у нормальній роботі автоматизованого робочого місця телефоністки, чим порушила ст. 139 КЗпП України, п. 5.1, 5.3 посадової інструкції. При перевірці первинних документів обліку робочого часу працівників телефонно-телеграфної станції за червень 2020 року та липень 2020 року було виявлено чисельні невідповідності між графіком, табелем та журналом обліку робочого часу, що свідчить про порушення ОСОБА_1 п. 5.32 посадової інструкції, за що згідно з п. 7.2 та 7.17 вона несе відповідальність. Підстава - наказ № 21/к від 29 липня 2020 року про оголошення догани за порушення трудової дисципліни, пояснення ОСОБА_1 від 30 вересня 2020 року, протокол ШЧ-11/10-2020 від 30 вересня 2020 року (а. с. 10).

Не погоджуючись з таким звільненням, позивачка оскаржила зазначений наказ у суді.

Основоположні засади реалізації права на працю визначені положеннями статті 43 Конституції України, якою закріплено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Статтею 139 КЗпП України встановлено, що працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Статтею 147 КЗпП України визначено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення.

Системний аналіз діючих норм трудового законодавства дає можливість зробити висновок, що підставою для застосування дисциплінарного стягнення є дисциплінарний проступок, під яким розуміється протиправне, винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх обов`язків, що випливають із нормативно-правових та інших актів у сфері праці, колективного і трудового договорів.

Необхідною умовою для накладення стягнення є вина працівника, наявність якої має бути обов`язково доведена роботодавцем.

Строк та порядок застосування дисциплінарних стягнень регламентовано ст. 148, 149 КЗпП України.

У п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, що у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з`ясувати, в чому конкретно проявилось порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи застосовувалось вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст. 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (ст. 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (ст. 45).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку систематичного невиконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення.

Виходячи зі змісту вказаної норми, для звільнення працівника за систематичне порушення трудової дисципліни необхідно, щоб він вчинив конкретний дисциплінарний проступок, тобто допустив невиконання або неналежне виконання трудових обов`язків, щоб це невиконання або неналежне виконання трудових обов`язків було протиправним та винним і носило систематичний характер, а за попередні порушення трудової дисципліни (одне чи декілька) до працівника застосовувались заходи дисциплінарного чи громадського стягнення з додержанням порядку їх застосування, але вони не дали позитивних наслідків і працівник знову вчинив дисциплінарний проступок.

Звільнення працівника за п. 3 ст. 40 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення.

На передбаченій п. 3 ст. 40 КЗпП України підставі працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.

У таких випадках враховуються ті заходи дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не втратили юридичної сили за давністю або зняті достроково (ст. 151 КЗпП України), і ті громадські стягнення, які застосовані до працівника за порушення трудової дисципліни у відповідності до положення або статуту, що визначає діяльність громадської організації, і з дня накладення яких до видання наказу про звільнення минулого не більше одного року.

Для правомірного розірвання роботодавцем трудового договору на підставі п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов`язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку; невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов`язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності; невиконання або неналежне виконання трудових обов`язків повинно бути систематичним; враховуються тільки дисциплінарні й громадські стягнення, які накладаються трудовими колективами і громадськими організаціями відповідно до їх статутів; з моменту виявлення порушення до звільнення може минути не більше місяця.

При застосуванні даної норми важливе значення має не кількість застосованих до працівника стягнень, а ступінь тяжкості проступку, заподіяна ним шкода та обставини, за яких вчинено правопорушення.

Систематичним невиконанням обов`язків вважається таке, що вчинене працівником, який раніше допускав порушення покладених на нього обов`язків і притягувався за це до дисциплінарної відповідальності, проте застосовані заходи дисциплінарного чи громадського стягнення не дали позитивних наслідків і працівник знову вчинив дисциплінарний проступок.

Умовами для розірвання трудового договору на підставі п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України є: 1) належним чином зафіксований факт протиправного винного невиконання або неналежного виконання працівником трудових обов`язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку; 2) невиконання трудових обов`язків повинно мати систематичний характер; 3) до працівника повинні були вже застосовуватись протягом року заходи дисциплінарного стягнення.

Таким чином, роботодавець повинен навести конкретні факти допущеного працівником невиконання обов`язків, зазначити, коли саме вони мали місце, які та коли проступки вчинив працівник після застосування до нього стягнення.

З урахуванням викладеного, а також змісту оскаржуваного позивачкою наказу про звільнення слід зазначити, що безпосередньо звільненню не передував дисциплінарний проступок.

Так, оскаржуваний позивачкою наказ (розпорядження) від 02 жовтня 2020 року № 97/ос про її звільнення не містить жодних відомостей про вчинення нею після 29 липня 2020 року - оголошення догани - дисциплінарного проступку, а зазначені в ньому порушення стосуються періоду червень - липень 2020 року (21 та 24 липня). Таких відомостей не вбачається і з досліджених судом доказів у справі.

За таких обставин суд дійшов висновку, що у відповідача були відсутні підстави для звільнення позивачки згідно з п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким актом національного законодавства України є, зокрема, Конвенція Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року № 3933-XII. Згідно зі ст. 4 вказаної Конвенції трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби. Разом з цим за змістом п. 2 ст. 9 цієї Конвенції, щоб тягар доведення необґрунтованого звільнення не лягав лише на працівника, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцеві.

Статтею 2 ЦПК України встановлено, що з авданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За положеннями ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками процесу. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Згідно із ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (ч. 1 ст. 82 ЦПК України).

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З урахуванням викладеного, на переконання суду, відповідач не довів у встановленому законом порядку наявності підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, для звільнення позивачки.

На підставі зібраних у справі доказів суд дійшов висновку, що систематичності невиконання службових обов`язків у позивачки немає, безпосередньо звільненню дисциплінарний проступок не передував, відтак звільнення відбулося без законної на те підстави. Отже, позов підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до вимог ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд при вирішенні справи враховує правові висновки Верховного Суду в подібних правовідносинах, викладені, зокрема, у постановах від 29 серпня 2019 року у справі № 334/703/18 (провадження № 61-8817св19), від 24 лютого 2021 року у справі № 320/2987/19 (провадження № 61-17190св20).

Згідно із ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Аналіз зазначених правових норм у їх сукупності з положеннями ст. 43 Конституції України та ст. 240-1 КЗпП України дає підстави для висновку про те, що за змістом ч. 1 ст. 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, установленого законом.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Згідно з п. 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу. З урахуванням цих норм, зокрема абз. 3 п. 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою повязана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до п. 3 Порядку, у разі коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої заробітної плати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді. Усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів.

Вищевказаним Порядком зазначено, що час, протягом якого працівники згідно з чинним законодавством або з інших поважних причин не працювали і за ними не зберігався заробіток або зберігався частково, виключається з розрахункового періоду.

В інших випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку, не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Відповідно до п. 8 Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, на число календарних днів за цей період.

Згідно з наданим представником позивачки в судовому засіданні розрахунком середнього заробітку, який підтверджується довідкою про доходи позивачки (а. с. 25), заробітна плата за серпень 2020 року становила 12 560,24 грн, а за вересень 2020 року - 6371,11 грн. Таким чином, середньоденний заробіток позивачки становить 440,26 грн (12 560,24 грн + 6371,11 грн : 43 дні =440,26). Час вимушеного прогулу складає 155 днів. Отже, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 02 жовтня 2020 року до 07 травня 2021 року (155 робочих днів) становить 68 240, 30 грн (без утримання прибуткового податку та інших обов`язкових платежів).

Указаних обставин відповідач не визнавав під час розгляду справи, але і не спростував у встановленому законом порядку.

Стосовно посилання у позові на відсутність згоди профспілки на звільнення позивачки слід зазначити таке.

Рішенням Новозаводського районного суду м. Чернігова від 22 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 22 грудня 2020 року, відмовлено у задоволенні позову Первинної профспілкової організації Вільної профспілки Ніжинської дистанції сигналізації та зв`язку до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання незаконним та скасування наказів.

Суди дійшли висновку, що пропозиція приведення установчих документів у відповідність до заявленого статусу організаційної ланки всеукраїнської Вільної профспілки машиністів України є правомірною. Станом на 20 вересня 2019 року позивач не підтвердив відповідність заявленому статусу і не привів назву первинної профспілкової організації у відповідність зі свідоцтвом 75/1290 від 13.06.2016, а тому уповноважений представник відповідача правомірно виніс накази № 237 та 267 про виключення з комісії з питань оплати праці, утвореної наказом № 323 від 02.10.2018 члена комісії голову ПК ВПМУ ОСОБА_1 та про розірвання відносин з первинною профспілковою організацією Вільної профспілки машиністів України (ВПМУ), перерозподіл відрахувань на культурно-масову, фізкультурну і оздоровчу роботу. Таким чином, оспорювані накази винесені з дотримання норм законодавства, яке регулює спірні правовідносини і підстав для визнання їх незаконними та скасування не вбачає. Порушення трудових прав працівників підприємства судом не встановлено.

У зв`язку з цим обгрунтованими є доводи представників відповідача, що з 2019 року у відповідача не діє профспілкова організація - Вільна профспілка машиністів України, членом якої за змістом позовної заяви є позивачка, а діють дві інші профспілкові організації, однак членом жодної з них позивачка не є, тому обставина ненадання профспілкою згоди на звільнення позивачки правового значення не має.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У п. 58 рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04) Європейський суд з прав людини зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п. 29 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain)).

Стосовно витрат на правничу допомогу слід зазначити таке.

Статтею 133 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.

За правилом п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Згідно із ч. 2 вказаної вище статті порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Статтею 137 ЦПК України встановлено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Витрати фізичних осіб, пов`язані з оплатою професійної правничої допомоги при розгляді судом справ про оголошення померлою фізичної особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного випадку, або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, несуть юридичні особи, на території яких мав місце нещасний випадок внаслідок таких надзвичайних ситуацій.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 24 січня 2019 року в справі № 910/15944/17, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Аналогічні критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та від 22.11.2019 у справі № 910/906/18.

Суд ураховує заперечення представників відповідача з визначеним позивачкою розміром за надання правничої допомоги щодо неспівмірності заявлених стороною позивача витрат на правничу допомогу з часом, витраченим адвокатом на виконання робіт, зокрема, участь у судових засіданнях, які неодноразово відкладалися, а також керується критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), розумності їхнього розміру.

Витрати на правничу допомогу в розмірі 17 200,00 грн, які позивачка просить стягнути з відповідача, не відповідають критеріям реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, враховуючи час, витрачений адвокатом - преставником позивачки на участь у судових засіданнях, тому доводи представників відповідача в цій частині є слушними.

З урахуванням викладеного суд дійшов висновку про зменшення витрат на правничу допомогу до суми 8000,00 грн, яка відповідає розумному розміру, враховуючи, що відповідачем є юридична особа, і такий розмір витрат не позначиться вцілому на її майновому стані.

Таким чином, в порядку розподілу судових витрат з відповідача на користь позивачки підлягають стягненню витрати на правничу допомогу в сумі 8000,00 грн.

За правилами ч. 1 та ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно із ч. 6 ст. 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Позивачка заявила вимоги про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Тобто позов містить дві немайнові вимоги та одну майнову; позов подано у 2020 року. Таким чином, з відповідача у дохід держави підлягає стягненню судовий збір у сумі 2 522,40 грн (840,80 грн х 3 = 2 522,40).

Керуючись ст. 2, 4, 5, 12, 13, 76 - 81, 89, 133, 137, 141, 263 - 265, 268, 273, 430 ЦПК України, суд

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Південно-Західна Залізниця» про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ (розпорядження) начальника Виробничого підрозділу «Ніжинська дистанція сигналізації та зв`язку» Павленка Ю. М. від 02 жовтня 2020 року № 97/ос про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника телефонно-телеграфної станції на підтставі п. 3 ст. 40 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника телефонно-телеграфної станції Виробничого підрозділу «Ніжинська дистанція сигналізації та зв`язку» Регіональної філії «Південно-Західна Залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця».

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ЄДРПОУ 40075815; вул. Єжи Гедройця, 5, м. Київ, 03150) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) 68 240 (шістдесят вісім тисяч двісті сорок) гривень 30 копійок середнього заробітку за час вимушеного прогулу (без утримання прибуткового податку та інших обов`язкових платежів).

У частині стягнення заробітної плати за один місяць у розмірі 8805 (вісім тисяч вісімсот п`ять) гривень 20 коп. допустити негайне виконання рішення.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ЄДРПОУ 40075815; вул. Єжи Гедройця, 5, м. Київ, 03150) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) 8 000 (вісім тисяч) гривень за надання правничої допомоги.

Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» (ЄДРПОУ 40075815; вул. Єжи Гедройця, 5, м. Київ, 03150) у дохід держави 2 522 (дві тисячі п`ятсот двадцять дві) гривень 40 коп. судового збору.

Рішення суду може бути оскаржене до Чернігівського апеляційного суду через Ніжинський міськрайонний суд Чернігівської області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складене і підписане 14 травня 2021 року.

Суддя І. М. Шевченко