Рішення № 96857685, 11.05.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 травня 2021 року Справа № 160/2246/21

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Ігренський виправний центр (№133)" про визнання бездіяльності протиправною, стягнення грошової компенсації та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, -

ВСТАНОВИВ:

13.02.2021р. (згідно штемпеля поштового зв`язку) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Державної установи "Ігренський виправний центр (№133)" та просить:

- визнати противоправною бездіяльність відповідача, що полягає у невиплаті грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 15222,44 грн. позивачеві;

- стягнути з відповідача на користь позивача грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у сумі 15222,44 грн.;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.12.2020р. по день звернення до суду, а саме: до 13.02.2021р. у сумі 16172,16 грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що він проходив службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України та був звільнений з неї 11.12.2020р. Як зазначає позивач, оскільки згідно п.27 постанови Кабінету Міністрів України №578 від 14.08.2013р. «Про порядок забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби» під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього, а тому він звернувся до відповідача із заявою щодо видачі довідки про суму грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, на яку отримав довідку №13 за вих. №133/4-34 від 27.01.2021р. про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, згідно якої загальна сума, яка належить до виплати складає 15222,44 грн., проте, відповідна компенсація виплачена позивачеві не була. Позивач вважає таку бездіяльність відповідача щодо невиплати йому грошової компенсації за невикористане речове майно протиправною та такою, що порушує законодавство про працю, оскільки особам, звільненим зі служби, на день звільнення за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього. Окрім того, позивач зазначає, що у зв`язку із наявністю факту не виплати з вини відповідача належних позивачеві сум у строки, встановлені ст.116 КЗпП України, позивач має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки виплат належних сум по день фактичного розрахунку відповідно до положень ст.117 КЗпП України. В обґрунтування своєї правової позиції позивач посилається на рішення Конституційного Суду України та численні постанови Верховного Суду.

Ухвалою суду від 09.03.2021р. було відкрито провадження у даній адміністративній справі, призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України та зобов`язано відповідача надати відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотриманням вимог ст.ст. 162, 261 Кодексу адміністративного судочинства України та виходячи з вимог ч.2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.49).

27.04.2021р., на виконання вимог вищевказаної ухвали суду, відповідач подав до канцелярії суду письмовий відзив на позов, у якому останній просив у задоволенні позовних вимог позивача відмовити в повному обсязі посилаючись на те, що на підставі наказу №125/ОС-20 від 11.12.2020р. позивачеві видано довідку №13 про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, при цьому, відповідно до абз.2 п.22 Порядку №578 грошова компенсація виплачується лише за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі, проте, станом на 27.01.2021р. та минулий період на поточні рахунки установи кошти на цільові виплати компенсації за належні до видачі предмети речового майна звільненим у 2020 році працівникам не надходили та відсутні в кошторисних призначеннях на 2020-2021 роки, а тому відповідач з об`єктивних обставин не мав та не має можливості виплатити позивачеві грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна. Окрім того, відповідач вказує на те, що оскільки компенсація за неотримане речове майно не входить до грошового забезпечення військовослужбовця, а право на її отримання виникає у разі звільнення зі служби, у позивача відсутні підстави для стягнення середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні. В обґрунтування своєї правової позиції відповідач посилається на постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 24.07.2019р. у справі №160/1566/19 (а.с.60-66).

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Враховуючи викладене, рішення у даній справі приймається 11.05.2021р., тобто у межах строку визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст.229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі розгляду адміністративної справи за відсутності учасників справи, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Із наявних в матеріалах справи документів судом встановлені наступні обставини у даній справі.

З 29.12.2008р. по 11.12.2020р. ОСОБА_1 проходив службу в Державній кримінально-виконавчій службі України, що підтверджується копією трудової книжки позивача, наявною у справі (а.с.11).

20.11.2020р. ОСОБА_1 подав до відповідача рапорт, в якому просив відповідно до пунктів 27 та 60 Порядку забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.08.2013р. №578 виплатити йому грошову компенсацію за належні до отримання предмети речового майна особистого користування, що підтверджується копією відповідного рапорту, наявною в матеріалах справи (а.с.73).

Державною установою «Ігренський виправний центр (№133)» позивачеві була надана довідка №13 вих. №133/4-34 від 27.01.2021р. про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна, за якою сума грошової компенсації становить 15222,44 грн. (а.с.13,72).

Факт не виплати грошової компенсації за невикористане речове майно згідно довідки №13 вих. №133/4-34 від 27.01.2021р. підтверджується змістом копії листа Державної установи «Ігренський виправний центр (№133)» №133/4-102 від 02.03.2021р., наявної у справі (а.с.45,46).

Вказаний спір виник у зв`язку із незгодою позивача з бездіяльністю відповідача, що полягає у невиплаті позивачеві грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 15222,44 грн. у зв`язку з чим позивач просить відновити його права шляхом визнання такої бездіяльності відповідача протиправною та стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у сумі 15222,44 грн., а також стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.12.2020р. по день звернення до суду, а саме: до 13.02.2021р. у сумі 16172,16 грн.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази у сукупності з нормами чинного законодавства України, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, виходячи з наступного.

Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначає Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон №2713).

За приписами ч.1, ч.2, ч.5 Закону №2713 встановлено, що держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.

Умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати.

На осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Механізм речового забезпечення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби - осіб рядового і начальницького складу, спеціалістів, які не мають спеціальних звань, та працівників, які працюють за трудовими договорами, визначає Порядок забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №578 від 14.08.2013р. (далі - Порядок №578).

Пунктом 2 Порядку №578 визначено, що речовим забезпеченням є задоволення потреб персоналу у формі одягу, взутті, натільній білизні, теплих і постільних речах, спорядженні, тканинах для пошиття форми одягу, нарукавних знаках і знаках розрізнення, спеціальному одязі та взутті, санітарно-господарському майні, постовому одязі, ремонтних матеріалах (далі - речове майно), що дає змогу створити необхідні умови для виконання персоналом службових завдань.

Згідно до п.27 Порядку №578 встановлено, що під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього, розрахована із закупівельної вартості, яка діяла на 1 січня року виникнення права на отримання такого майна.

Розмір грошової компенсації за неотримане речове майно визначається пропорційно часу, що минув з моменту виникнення права на отримання речового майна, до дати підписання наказу про звільнення із служби (не враховуючи місяць звільнення).

У відповідності до п.60 Порядку №578 передбачено, що для виплати персоналу грошової компенсації за належні до отримання предмети речового майна особистого користування оформляється довідка про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна за формою згідно з додатком 7 у двох примірниках, перший з яких подається бухгалтерії органу чи установи, підприємства для виплати компенсації, другий додається до арматурної картки.

З аналізу вищенаведених норм вбачається, що під час звільнення із служби особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України за їх бажанням може видаватися речове майно особистого користування, яке не було ними отримано на день звільнення, або виплачуватися грошова компенсація за нього, розрахована із закупівельної вартості, яка діяла на 1 січня року виникнення права на отримання такого майна.

Разом з тим, як вбачається із матеріалів справи, відповідачем не було виплачено (таких доказів відповідачем суду не надано) позивачеві компенсацію за невикористане речове майно у розмірі 15222,44 грн., що нарахована згідно довідки Державної установи «Ігренський виправний центр (№133)» №13 вих. №133/4-34 від 27.01.2021р. про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна (а.с.13,45,46,72).

Таким чином, проаналізувавши вищенаведені норми законодавства та встановлені обставини, суд приходить до висновку, що після звільнення позивача зі служби в органах Державної кримінально-виконавчої служби України за ним зберігається право на грошову компенсацію вартості за невикористане речове майно, у зв`язку з чим бездіяльність відповідача, що полягає у невиплаті позивачеві грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 15222,44 грн., є протиправною.

Відповідна правова позиція також узгоджується із позицією Верховного Суду, викладеною у його постановах від 23.08.2019р. у справі №2040/7697/18 та від 30.07.2020р. у справі №820/5767/17, яка є обов`язковою для застосування судом першої інстанції згідно до вимог ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем не було надано суду жодних належних і допустимих доказів, які б свідчили про правомірність бездіяльності відповідача, що полягає у невиплаті позивачеві грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 15222,44 грн., з урахуванням вищенаведених норм законодавства, обставин справи, встановлених судом та вищенаведеної позиції Верховного Суду.

Є безпідставними та відхиляються судом посилання відповідача на те, що відповідно до абз.2 п.22 Порядку №578 грошова компенсація виплачується лише за умови наявності коштів та в межах бюджетних асигнувань, установлених на відповідні цілі, проте, станом на 27.01.2021р. та минулий період на поточні рахунки установи кошти на цільові виплати компенсації за належні до видачі предмети речового майна звільненим у 2020 році працівникам не надходили та відсутні в кошторисних призначеннях на 2020-2021 роки, а тому відповідач з об`єктивних обставин не мав та не має можливості виплатити позивачеві грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна, з огляду на те, що, по-перше, жодних доказів на підтвердження наведеного відповідачем суду надано не було; по-друге, зазначені відповідачем обставини не звільняють його від обов`язку виконати вимоги нормативно-правових актів, які є чинними та не скасовані у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача, що полягає у невиплаті позивачеві грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 15222,44 грн., суд приходить до висновку, що відповідач, вчинивши наведену бездіяльність, діяв не у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, не обґрунтовано та без врахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

Отже, судом встановлено, що своєю бездіяльністю, що полягає у невиплаті позивачеві грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 15222,44 грн., відповідач порушив права та інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання такої бездіяльності протиправною, у зв`язку з чим позовні вимоги у вказаній частині підлягають задоволенню.

Також підлягають і задоволенню похідні позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 15222,44 грн. з урахуванням того, що судом встановлено протиправність бездіяльності відповідача щодо не нарахування і не виплати позивачеві такої грошової компенсації та належним і ефективним способом захисту порушеного права позивача, в даному випадку, є саме стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень наведених нарахованих коштів, що направлено на усунення порушеного права позивача виходячи із наданих повноважень адміністративного суду, встановлених ст.245 Кодексу адміністративного судочинства України.

Так, за приписами ст.245 вказаного Кодексу, встановлено, що у разі задоволення позову, суд може прийняти постанову про зобов`язання суб`єкта владних повноважень вчинити певні дії.

Окрім того, і за приписами ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та відповідати наявним обставинам.

Також слід зазначити, що за приписами ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі "Чуйкіна проти України" констатував: " 50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів ( див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom),п.п.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє всіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені.

Таким чином, з урахуванням наведеної правової позиції, суд приходить до висновку, що задоволення позовних вимог позивача про стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна у сумі 15222,44 грн., є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.

Разом з тим, не підлягають задоволенню позовні вимоги позивача в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.12.2020р. по день звернення до суду, а саме: до 13.02.2021р. у сумі 16172,16 грн., виходячи з наступного.

Питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

За правилами частини шостої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці від 01.07.1949 за №95 "Про захист заробітної плати", ратифікованої Україною 30.06.1961, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.

Враховуючи, що перебування особи на публічній службі є однією із форм реалізації закріпленого у статті 43 Конституції України права на працю (постанова Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі №21-389а13), суд вважає за необхідне застосувати до даних правовідносин щодо стягнення середнього заробітку норми КЗпП України (в редакції, чинній на час звільнення позивача зі служби).

Згідно з частиною 1 статті 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Положеннями статті 117 КЗпП України передбачено, що обов`язок підприємства виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по "день фактичного розрахунку" пов`язаний безпосередньо з фактом фактичного розрахунку, що відсутнє по даній адміністративній справі.

Нормами КЗпП України та іншими нормами законодавства не передбачено проміжного стягнення середнього заробітку за час затримки виплати належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

У зв`язку з відсутністю фактичного розрахунку із зазначенням конкретного дня такого розрахунку (з урахуванням не нарахування та невиплату позивачеві сум грошової компенсації за невикористане речове майно, що встановлено судом та підтверджено наявними у справі доказами), по справі відсутні підстави, визначені статтею 117 КЗпП України, що виключає наявність обов`язку відповідача виплатити середній заробіток позивачу за час затримки розрахунку.

Як наслідок, відсутні підстави для задоволення заявлених вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 11.12.2020р. по день звернення до суду, а саме: до 13.02.2021р. у сумі 16172,16 грн.

Судом також і враховується правова позиція Верховного Суду України, викладена у постанові від 29.01.2014р. по справі №6-144ц13, відповідно до якої не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме: виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Тобто, Верховний Суд України також у своєму рішенні зазначив, що середній заробіток повинен стягуватися за "весь період невиплати" власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

За приписами ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Разом з тим, оскільки у даній адміністративній справі "весь період невиплати" не визначений (з урахуванням не нарахування та невиплату позивачеві сум грошової компенсації за невикористане речове майно, що встановлено судом), так як відсутня подія фактичного розрахунку, що вказує на передчасність заявлення вимог про стягнення відповідних сум на підставі статті 117 КЗпП України та є підставою для відмови з задоволенні заявлених позовних вимог в цій частині.

За викладених обставин, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить із того, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

За таких обставин, підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Державної установи "Ігренський виправний центр (№133)" на користь позивача судові витрати позивача по сплаті судового збору понесені позивачем згідно квитанції №0.0.2038969897.1 від 04.03.2021р. пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у сумі 605 грн. 33 коп., виходячи із розрахунку: (908,00 грн./3)*2 (а.с.47,48).

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної установи "Ігренський виправний центр (№133)" про визнання бездіяльності протиправною, стягнення грошової компенсації та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Державної установи "Ігренський виправний центр (№133)", що полягає у невиплаті грошової компенсації ОСОБА_1 за належні до видачі предмети речового майна у сумі 15222,44 грн.

Стягнути з Державної установи "Ігренський виправний центр (№133)" (49115, м. Дніпро, вул. Бехтерева, буд.5; код ЄДРПОУ 08563027) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) грошову компенсацію за належні до видачі предмети речового майна у сумі 15222,44 грн. (п`ятнадцять тисяч двісті двадцять дві гривні 44 коп.).

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи "Ігренський виправний центр (№133)" (49115, м. Дніпро, вул. Бехтерева, буд.5; код ЄДРПОУ 08563027) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 605 грн. 33 коп. (шістсот п`ять грн. 33 коп.).

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п.15.1 п.15 Розділу VІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва