Ухвала суду № 96845551, 11.05.2021, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 201/4529/21

Провадження № 2/201/2326/2021

УХВАЛА

Іменем України

11 травня 2021 року суддя Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська Наумова О.С., ознайомившись з матеріалами позовної заяви ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дата Фінанс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівля 2018», ОСОБА_2 про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів, -

ВСТАНОВИВ:

07.05.2021р. до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ТОВ «Фінансова компанія «Дата Фінанс», ТОВ «Торгівля 2018», ОСОБА_2 про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів.

У позовній заяві позивачка просить визнати недійсним кредитний договір № 04/14/11-КЛТ від 16.11.2011р., укладений між ПАТ «Кредитпромбанк» і TOB Фірма «Мушкетер» (станом на сьогоднішній день змінено назву на TOB «Торгівля 2018»); визнати недійсним іпотечний договір № 04/14/101/11-КЛТ від 16.11.2011р., укладений між ПАТ «Кредитпромбанк» і ОСОБА_2 .

Вивчивши позовну заяву та додані до неї матеріали, суд приходить до висновку про необхідність відмови у відкритті провадження у вказаній справі, з наступних підстав.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України визначено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

За приписами ч. 1 ст. 1 ЦПК України Цивільний процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження загальних судів щодо цивільних спорів та інших визначених цим Кодексом справ, встановлює порядок здійснення цивільного судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно із ч.ч. 2, 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України) юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Справи, що відносяться до юрисдикції господарських судів, визначено статтею 20 ГПК України.

Так згідно з пунктом пункту 1 частини першої зазначеної статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Результат аналізу зазначеної норми права дає підстави для висновку, що законодавець відніс до юрисдикції господарських судів справи: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та 2) у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, у тому числі й фізичні особи, які не є підприємцями. Випадки, коли справи у спорах, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, підвідомчі господарському суду, визначені статтею 20 ГПК України.

Отже, до юрисдикції господарських судів належать справи у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо сторонами цього основного зобов`язання є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці. У цьому випадку суб`єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи.

Положення п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України пов`язують належність до господарської юрисдикції справ у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов`язання, не з об`єднанням позовних вимог до боржника у забезпечувальному зобов`язанні з вимогами до боржника за основним зобов`язанням, а з тим, що сторонами основного зобов`язання мають бути юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 травня 2020 року у справі № 161/6253/15 (провадження № 14-32цс20) звернула увагу, що з 15 грудня 2017 року - дати набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» - спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, належить до юрисдикції господарського суду лише тоді, якщо сторонами основного зобов`язання є тільки юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. Іншими словами, до юрисдикції господарського суду не належить, зокрема, спір щодо виконання договору, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, якщо хоча би однією стороною основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем. Із зазначеної дати, якщо хоча б однією зі сторін основного зобов`язання є фізична особа, яка не є підприємцем, спір щодо правочину, укладеного для забезпечення виконання основного зобов`язання, розглядається за правилами цивільного судочинства незалежно від того, чи заявляє позивач одночасно вимоги до фізичної особи - сторони основного зобов`язання та до сторони (сторін) акцесорного зобов`язання, зокрема, незалежно від того, чи об`єднані позовні вимоги щодо виконання кредитного договору з вимогами щодо виконання договорів іпотеки, поруки тощо, укладених для забезпечення основного зобов`язання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 906/277/18 (провадження № 12-300гс18). Вид судочинства (цивільне чи господарське) визначається з урахуванням суб`єктного складу сторін основного зобов`язання, про що зазначено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12916/15-ц (провадження № 14-409цс18).

Сторонами основного зобов`язання - кредитного договору від 16.11.2011р. № 04/14/11-КЛТ) є юридичні особи - ПАТ «Кредитпромбанк» і TOB Фірма «Мушкетер» (станом на сьогоднішній день змінено назву на TOB «Торгівля 2018»).

У даній справі спір стосується визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів. При цьому іпотечний договір спрямований на забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, тобто, стосується правовідносин, які є похідними від кредитних правовідносин господарюючих суб`єктів.

Виходячи зі змісту та підстав поданого позову, характеру спірних правовідносин, ураховуючи наведені положення чинного законодавства, спір у цій справі між позивачем та відповідачами виник з правовідносин, що стосуються правочину, укладеного для виконання зобов`язання за кредитним договором, сторонами якого є юридичні особи, що відповідає ознакам спору, який підлягає розгляду в порядку господарського судочинства згідно з вищенаведеними нормами ГПК України.

Отже, враховуючи суб`єктний склад учасників справи, характер правовідносин, що склались між ними, а також характер позовних вимог, суддя дійшов висновку, що даний спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки повинен вирішуватися шляхом подання позову у порядку господарського судочинства до відповідного господарського суду.

Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право, зокрема, на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого п. 1 ст. 6 Конвенції (див. mutatis mutandis рішення у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70). "Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за його природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх "цивільних прав та обов`язків", п. 1 ст. 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (див. mutatis mutandis рішення у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland) від 16 червня 2001 року, заява № 28249/95, § 53).

Застосовані державою обмеження права на доступ до суду не можуть бути такими, що порушують саму сутність права. Більше того, обмеження не входить у сферу застосування п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо не переслідує легітимну мету, і якщо відсутнє "пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою" (див. mutatis mutandis рішення у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, заява № 8225/78, § 57; рішення у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. the United Kingdom) від 21 вересня 1980 року, заява № 17101/90, § 65).

Розгляд справи судом, який має юрисдикції для розгляду позовних вимог є гарантією того, що рішення у відповідній справі за цими вимогами ухвалить належний суд. Отже, не є порушенням права позивача на справедливий суд відмова у відкритті провадження у справі № 367/2753/21 з метою розгляду спору судом належної юрисдикції, оскільки вимоги позивача має розглянути той суд, який встановлений для цього законом.

Відповідно до ч. 5 ст. 186 ЦПК України, відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті, суд повинен роз`яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Керуючись ст. 186 ЦПК України, суддя,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Дата Фінанс», Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівля 2018», ОСОБА_2 про визнання недійсними кредитного та іпотечного договорів.

Роз`яснити позивачці право на звернення з даним позовом в порядку господарського судочинства.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Апеляційна скарга на ухвалу суду може бути подана протягом п`ятнадцяти днів із дня її складення до Дніпровського апеляційного суду через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська.

Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи в мережі Інтернет за веб-адресою сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України - https://court.gov.ua та в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням - http://reyestr.court.gov.ua.

Суддя О.С. Наумова