Рішення № 96696674, 30.04.2021, Дніпровський районний суд міста Києва

Справа № 755/19435/20

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" квітня 2021 р. Дніпровський районний суд м. Києва у складі головуючої судді Марфіної Н.В. розглянувши в приміщенні суду в м. Києві у порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін, цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іценко Оксана Григорівна, Приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Лановенко Людмила Олегівна, ОСОБА_3 , про визнання договору недійсним та скасування державної реєстрації, -

у с т а н о в и в :

21.12.2020 року позивач звернувся до суду із позовом до відповідачів про визнання договору недійсним та скасування державної реєстрації, у якому просить: визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 посвідчений 12.09.2014 року ПНКМНО Іценко О.Г., зареєстрований в реєстрі під номером 1807; в порядку застосування наслідків недійсності правочину скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , проведену на підставі договору дарування посвідченого 12.09.2014 року ПНКМНО Іценко О.Г., зареєстрованого в реєстрі під номером 1807, а також покласти на відповідачів понесені позивачем судові витрати.

Вимоги позовної заяви мотивовано тим, що 21.09.2007 року між відповідачем ОСОБА_1 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є АТ «ОТП Банк», процесуальним правонаступником якого є позивач - ТОВ «ОТП Факторинг Україна», був укладений кредитний договір №ML-0DE/10/2007. За вказаним договором позичальник отримав кредит у сумі 53000,00 доларів США. 28.05.2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та позивачем - ТОВ «ОТП Факторинг Україна» був укладений договір купівлі продажу кредитного портфелю. Згідно вказаного договору ПАТ «ОТП Банк» відступив, а позивач прийняв право вимоги за кредитним договором №ML-0DE/10/2007 від 21.09.2007 року. Таким чином, до позивача перейшли всі права банку щодо права вимоги до боржника за кредитним договором №ML-0DE/10/2007 від 21.09.2007 року. Оскільки відповідач ОСОБА_1 свої зобов`язання за кредитним договором належним чином не виконував, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду із позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором. 26.10.2011 року Дніпровський районний суд м. Києва ухвалив рішення про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованості за договором про надання кредиту у розмірі 74357,82 долари США, що еквівалентно 592706,18 грн. та 143013,53 грн. і судові витрати - 1820,00 грн. 11.12.2014 року Дніпровським районним судом м. Києва було постановлено ухвалу про залишення без задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення суду від 26.10.2011 року. Крім того, судом було достеменно встановлено, що 19.09.2012 року ОСОБА_1 ознайомився з матеріалами справи та йому було відомо про наявність судового рішення. На виконання рішення суду про стягнення заборгованості був отриманий виконавчий лист та 03.08.2012 року відкрито виконавче провадження №33795248 в межах якого 20.08.2012 року була винесена постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. На теперішній час на примусовому виконанні приватного виконавця Лоновенко Л.О. перебуває ВП №63636000 від 17.11.2020 року, яке відкрито на підставі виконавчого листа №2-3230-11 виданого 16.12.2011 року Дніпровським районним судом м. Києва про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 у розмірі 74357,82 долари США, що еквівалентно 592706,18 грн. та 143013,53 грн. і судові витрати - 1820,00 грн. В межах ВП №63636000 від КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» було отримано інформацію та документи про те, що ОСОБА_1 на праві власності належить кв. АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, зареєстрованим в реєстрі за №6-1178 від 17.05.2007 року. При цьому, за Інформацією Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 11.12.2020 року, 12.09.2014 року ОСОБА_1 кв. АДРЕСА_1 була відчужена шляхом укладання договору дарування на користь ОСОБА_2 . Позивач вважає, що відповідач ОСОБА_1 здійснив відчуження, а відповідачка ОСОБА_2 набула у власність вказане нерухоме майно, виключно з метою та умислом ухилення від виконання зобов`язання за рішенням суду щодо стягнення заборгованості за кредитним договором. Відчужуючи нерухоме майно на користь іншої особи під час примусового виконання рішення суду, ОСОБА_1 безумовно передбачав негативні для себе наслідки внаслідок примусового виконання судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, зокрема, шляхом примусового продажу вказаного нерухомого майна в порядку передбаченому Законом України «Про виконавче провадження», а отже оспорюваний правочин за своєю правовою природою є безумовно фіктивним. Так, за висновками Верховного Суду викладеним у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 року по справі №712/15231/17 зазначено крім іншого, що «Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України. Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду від 19 жовтня 2016 року, від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі №359/1654/15-ц, для відступу від яких Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц не вбачає підстав. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, позивач вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Такий правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц. Також позивач звертає увагу суду на правові висновки викладені у наступних постановах Верховного Суду: №754/2450/18 від 14.07.2020 року; №704/1410/18 від 24.03.2020 року; №489/5148/18 від 14.01.2020 року, а саме: взагалі будь-який правочин, який вчиняється боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, який спрямований на обмеження його платоспроможності має ставитися під сумнів та сам по собі набуває ознак фраудаторного правочину. У цьому контексті, судді навіть не звертають уваги на доведення ознаки фіктивності такого правочину, та стверджують, що такий договір може бути визнаний недійсним на підставі звичайних загальних засад цивільного законодавства. Отже, на думку позивача, повністю знаходить своє підтвердження той факт, що ОСОБА_1 відчужуючи належну йому на праві власності квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , після ухвалення судом рішення про стягнення заборгованості та в період його примусового виконання, передбачав негативні наслідки для себе у випадку звернення стягнення на належне йому нерухоме майно. При укладенні 12 вересня 2014 року оспорюваного правочину воля сторін, які є близькими родичами, не відповідала їх прояву та вони не переслідували реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, їх дії вчинені на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому судового рішення про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 . Таким чином, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» вважає доведеним факт нанесення позивачу матеріальної шкоди належними і допустимими доказами.

Ухвалою суду від 28.12.2020 року відкрито провадження у справі, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін, роз`яснено учасникам справи порядок подання заяв по суті справи та наслідки їх неподання.

Ухвалою суду від 28.12.2020 року заяву представника позивача про забезпечення позову повернуто заявнику.

Ухвалою суду від 02.03.2021 року задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів.

02.02.2021 року до суду надійшли письмові пояснення третьої особи у справі ПНКМНО Іценко О.Г. щодо поданого позову, у яких третя особа зазначає, що нею 12.09.2014 року був посвідчений договір дарування квартири між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за реєстровим номером 1807. При посвідченні договору були проведені всі необхідні перевірки у єдиних державних реєстрах. Перевірки здійснювались по всім можливим пошуковим запитам щодо відчужуваного майна та щодо відчужувача. В результаті їх здійснення не було виявлено заборон та арештів відчуження нерухомого майна ОСОБА_1 , в тому числі щодо квартири АДРЕСА_1 , яка була предметом договору, на підтвердження чого сформовані відповідні Витяги. Позивач у позовній заяві зазначає, що 20.08.2012 року було винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження відповідно до якої було накладено арешт на все майно, що належить ОСОБА_1 . Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції від 08.08.2012 року обтяження підлягають обов`язковій державній реєстрації. Згідно ч. 3 ст. 3 вищезазначеного Закону у редакції від 08.08.2012 року права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього закону, виникають з моменту такої реєстрації. Станом на 25.01.2021 року відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна №241715275 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявні відомості про накладення обтяжень - арештів щодо майна ОСОБА_1 , а саме: арешт, зареєстрований 27.11.2014 року на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер: 45185019, виданої 14.11.2014 року Відділом державної виконавчої служби Дніпровського районного управління юстиції у м. Києві, Головним державним виконавцем, ОСОБА_4 ; арешт, зареєстрований 17.11.2020 року на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження, серія та номер: 63636000, виданої 17.11.2020 року приватним виконавцем виконавчого округу місті Києва Лановенко Людмилою Олегівною; інформація щодо арешту, накладеного постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 20.08.2012 року, відсутня. За договором дарування дарувальник передає або зобов`язується передати майбутньому обдаровуваному безоплатно майно (дарунок) у власність. Правові наслідки прийняття дарунка врегульовано статтею 722 ЦК України, за якою право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття, тобто з того часу коли обдаровуваний будь-якими діями підтвердить свою згоду на прийняття дарунка. Свою згоду обдаровувана підтвердила, підписавши договір і тим самим прийняла дарунок. Договір було посвідчено при дотриманні норм чинного законодавства, оскільки наявні арешти в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були зареєстровані після посвідчення договору, а обдаровувана прийняла дарунок, виконавши договір. Тому, на думку третьої особи, даний договір не містить ознак фіктивного правочину, а також, що підстави для задоволення позову про визнання договору недійсним та скасування державної реєстрації відсутні. Крім того, позивачем попущено строк позовної передбачений ст. 257 та ст. 728 ЦК України. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256, 257 ЦК України). Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України). Спеціальна позовна давність, що застосовується до вимог про розірвання договору дарування, установлюється тривалістю у один рік (ст. 728 ЦК України). Загальним правилом, закріпленим у частині першій ст. 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. З інформацією про посвідчення вищезазначеного договору була можливість ознайомитись з 12.09.2014 року шляхом доступу до державного реєстру речових прав на нерухоме майно, оскільки даний реєстр є викритим для кожної особи. Третя особа просить ухвалити рішення в межах чинного законодавства.

03.03.2021 року до суду надійшли письмові пояснення третьої особи у справі приватного виконавця Лановенко Л.О. щодо поданого позову, у яких третя особа зазначає, що вважає позовну заяву обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню. У провадженні приватного виконавця перебуває виконавче провадження №63636000 з примусового виконання виконавчого листа №2-3230-11 виданого 16.12.2011 Дніпровським районним судом м. Києва про стягнення солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованості за договором про надання кредиту в розмірі 74357,82 доларів США, що еквівалентно 592706,18 грн. та 143013, 53 грн. і судові витрати - 1820,00 грн. Водночас, в межах виконавчого провадження №63636000 було отримано відповідь від КП Київської міської ради «Київське міське Бюро технічної інвентаризації», відповідно до якої ОСОБА_1 на праві власності належить нерухоме майно, а саме квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом, зареєстрованим в реєстрі за №6-1178 від 17.05.2007. Однак, як вбачається з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 11.12.2020, нерухоме майно, а саме квартира АДРЕСА_1 , 12.09.2014 була відчужена ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 шляхом укладення договору дарування. В ході вчинення виконавчих дій, приватним виконавцем було встановлено, що у боржника ОСОБА_1 відсутнє будь-яке рухоме майно, грошові кошти, земельні ділянки на які можна звернути стягнення з метою погашення заборгованості за виконавчими документами. Таким чином, факт відчуження боржником належної йому квартири АДРЕСА_1 па користь його матері унеможливлює виконання судового рішення, оскільки у боржника відсутнє інше майно на яке можна звернути стягнення для задоволення вимог стягувача за виконавчим документом. На момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна було наявне рішення суду про стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 заборгованості та було відкрито виконавче провадження з примусового виконання вказаного судового рішення. Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю й повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно з ч.ч. 2, 3 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій собі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (у тому числі й дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після винесення рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором та відкриття виконавчого провадження діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора та спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Даний правовий висновок узгоджується із позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 24.07.2019 у справі 405/1820/17. Під час розгляду справи Верховний Суд урахував правовий висновок ВП ВС, викладений у постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц про те, що позивач управі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена в ст. 234 ЦК, так і інша, наприклад, передбачена в ст. 228 ЦК. Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК). Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК, суд повинен урахувати що: 1) відповідач відчужив майно після винесення рішення суду про стягнення з нього заборгованості за кредитним договором; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. На переконання приватного виконавця, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника. Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) у законодавстві регулюються тільки в певних сферах, зокрема: у банкрутстві (ст. 20 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»); при неплатоспроможності банків (ст. 38 закону «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»); у виконавчому провадженні (ч. 4 ст. 9 закону «Про виконавче провадження»). Водночас, будь-який правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства. В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинне бути виконане належним чином, а тому кожний кредитор управі розраховувати, що всі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому всі боржники мають на меті добросовісно виконати всі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається про людське око, таким критеріям відповідати не може. Враховуючи вищевикладене, третя особа вважає, що позовна заява є вмотивованою, доводи на які посилається позивач - обґрунтованими, оскільки укладення ОСОБА_1 договору дарування було спрямоване на уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

19.03.2021 року до суду надійшов відзив відповідачів на позовну заяву зі змісту якого вбачається, що відповідачі не визнають заявлених до них позовних вимог та просять відмовити у задоволенні позову посилаючись на те, що відповідач ОСОБА_1 27.09.2014 року отримав копію судового рішення по справі №2-3230/2011 за позовною заявою ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Підтвердження вказаної обставини міститься в матеріалах даної справи. Саме отримання копії судового рішення змусило ОСОБА_1 звернутись до Дніпровського районного суду м. Києва з заявою про перегляд заочного рішення від 26 жовтня 2011 р. по справі №2-3230/2011. До отримання копії судового рішення (27.09.2014 року), ОСОБА_1 не було відомо про дане рішення, оскільки він не проживав за місцем реєстрації, та не мав можливості приймати участь в судовому засіданні. Відчужуючи 12.09.2014 року квартиру на користь своєї матері, ОСОБА_1 не було відомо про те, що було прийняте рішення по справі №2-3230/2011, та про примусове виконання рішення суду, а отже оспорюваний правочин не може бути фіктивним. Відчужуючи квартиру після ухвалення судом рішення про стягнення заборгованості та в період його примусового виконання, ОСОБА_1 не міг передбачити негативні наслідки, оскільки з даним рішенням він ознайомився лише 27.09.2014 року. Відповідно до ст. 256 ЦК Украйни позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Згідно зі ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України). Отже, позовна давність є строком для пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). Виконавчий документ є документом строковим, тобто має виконавчу силу тільки протягом строку, встановленого законом. Строк пред`явлення виконавчого документа до виконання (виконавча давність) - це встановлений законом строк, протягом якого виконавчий документ може бути пред`явлений до виконання і стати підставою для відкриття виконавчого провадження та проведення виконавчих дій, спрямованих на реалізацію припису юрисдикційного акту. Статтею 12 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено наступні строки для пред`явлення виконавчих документів до виконання: 1. посвідчення комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, - протягом трьох місяців; 2. інші виконавчі документи - протягом трьох років. Отже, Постанова про відкриття виконавчого провадження від 17.11.2020 року, ВП № 63636000, є такою, яка винесена з порушенням ст. 12 ЗУ «Про виконавче провадження», оскільки виконавчий лист було видано 16.12.2011 року. Відповідно до ст. 13 Закону У країни «Про виконавче провадження», за порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавці несуть відповідальність в порядку, встановленому законом. Порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавцями не є підставою для скасування такого рішення чи виконавчої дії, крім випадків, коли вони були прийняті або вчинені з порушенням процедури, передбаченої цим Законом. Відповідно до ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України). Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року №6-2667цс16, Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 07.11.2018 року (справа №0907/2-7453/2011, провадження №61-6321св18), Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 21 серпня 2018 року (справа №288/1361/15-ц, провадження №61-4212св18). Більше того, 22.03.2017 р. розглядаючи справу №6-3063цс16 Верховний Суд України підтвердив правовий висновок викладений у постановах від 4 лютого, 18 березня, 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року про те, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, адже можливість застосування позовної давності пов`язана лише з наявністю про це заяви сторони. Враховуючи той факт, що Законом не встановлено вимог щодо форми заяви про сплив позовної давності… заява про її застосування може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного (позиція Верховного суду, викладена у постанові від 09.04.2019 по справі №912/1104/18 та підтримана в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 вересня 2019 року по справі № 904/4342/18).

Разом із відзивом на позовну заяву сторона відповідачів подала до суду заяву про застосування строків позовної давності, у якій просить застосувати позовну давність та відмовити ТОВ «ОТП Факторинг Україна» в задоволенні позовних вимог повністю. Мотивуючи відповідну заяву відповідачі зазначають, що позовні вимоги не можуть бути задоволені, оскільки до даного спору слід застосувати позовну давність. Відповідно до норм ст.ст. 257, 258 ЦК України встановлено, що загальний строк позовної давності становить три роки, а позовна давність щодо вимоги про стягнення неустойки, штрафу, пені, встановлено строком у один рік. Згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою відмови у задоволенні позову. Беручи до уваги вимоги ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, а відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Оскільки товариство у своїй позовній заяві просить визнати недійсним договір дарування від 12.09.2014 року та скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру, а звернулись до суду із позовною заявою 15.12.2020 року, відповідачі просять відмовити у задоволенні позову.

25.03.2021 року до суду надійшла відповідь позивача на відзив відповідачів зі змісту якої вбачається, що позивач підтримує заявлені позовні вимоги в повному обсязі та зазначає, що категорично не погоджується із твердженнями представника відповідачів щодо того, що відповідачу до отримання копії судового рішення не було відомо про дане рішення, оскільки він не проживав за місцем реєстрації та не мав можливості приймати участь у судовому засіданні. На момент відчуження нерухомого майна, ОСОБА_5 достеменно було відомо про існування рішення суду від 26.10.2011р. у справі №2-3230/2011 про стягнення заборгованості з нього, що встановлено в ухвалі Дніпровського районного суду м. Києва від 11.12.2014р. про залишення без задоволення заяви ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення, а саме: «Представник заявника доповнив, що відповідач судових викликів не отримував, оскільки за вказаною адресою не проживав. Зауважив, що про зміну кредитора боржник має бути повідомлений. Крім того, вони не згодні з розрахунком. В травні 2014 року заявник копію рішення не отримував, він тільки ознайомився з матеріалами справи», «як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА 1 19.09.2012 року ознайомлювався з матеріалами даної справи, та йому було відомо про наявність судового рішення, тоді як заява про перегляд заочного рішення подана 02.10.2014 року (через два роки)». Викладені у вищезазначеній ухвалі обставини та встановлені факти свідчать про недобросовісну поведінку відповідача ОСОБА_1 , який безумовно передбачав негативні для себе наслідки внаслідок примусового виконання судового рішення про стягнення заборгованості за кредитним договором, зокрема, шляхом примусового продажу спірного нерухомого майна в порядку Закону України «Про виконавче провадження», а отже оспорюваний правочин за своєю правовою природою є безумовно фіктивним. Таким чином, позивач вважає, що ОСОБА_1 здійснив відчуження, а ОСОБА_2 набула у власність спірне нерухоме майно, виключно з подальшою метою та умислом ухилення від виконання зобов`язання за рішенням суду щодо стягнення заборгованості за кредитним договором. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, позивач вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Такий правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц. Варто звернути увагу ще на позицію, висловлену у ряді постанов Верховного Суду: №754/2450/18 від 14.07.2020 року; №704/1410/18 від 24.03.2020 року; №489/5148/18 від 14.01.2020 року, а саме: взагалі будь-який правочин, який вчиняється боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, який спрямований на обмеження його платоспроможності має ставитися під сумнів та сам по собі набуває ознак фраудаторного правочину. У цьому контексті, судді навіть не звертають уваги на доведення ознаки фіктивності такого правочину, та стверджують, що такий договір може бути визнаний недійсним на підставі звичайних загальних засад цивільного законодавства. Отже, правовідносини боржника, який вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення у нього зобов`язання із повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора та будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів в частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (постанова №910/8357/18 від 28.11.2019). 24 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової Касаційного цивільного суду в рамках справи №704/1410/18, вказав, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину. Фраудаторні правочини - правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам, в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах, зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року «Про виконавче провадження»). Цивільно-правовий договір (в тому числі і договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Аналогічна правова позиція висвітлена в постанові Верховного Суду від 12 жовтня 2020 року у справі №750/7799/18. Як наслідок, не виключається визнання недійсним договору, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц, вказує, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Також, позивач категорично не погоджується із твердженнями представника відповідачів щодо того, що постанова про відкриття виконавчого провадження від 17.11.2020р. №63636000 є такою, що винесена з порушенням ЗУ «Про виконавче провадження», адже існує помилкове тлумачення стороною відповідачів обставин справи та відповідно невірне розуміння норм чинного законодавства України. Відповідно до ч. 1 ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Відповідно до ст. 447 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Як вбачається із відкритого джерела інформації, сайту «Судова влада України», станом на 22.03.2021р. ОСОБА_1 жодної дії щодо оскарження будь-яких рішень в межах виконавчого провадження №63636000 не здійснюється. Крім того, варто зауважити, що у даній цивільній справі зовсім інший предмет спору, ніж питання чинності строків на пред`явлення виконавчих документів до примусового виконання. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 22 ЗУ «Про виконавче провадження» (в редакції чинній на дату видачі виконавчого листа), виконавчі документи можуть бути пред`явлені до виконання протягом року, якщо інше не передбачено законом. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 23 ЗУ «Про виконавче провадження» (в редакції чинній на дату видачі виконавчого листа), строки пред`явлення виконавчого документа до виконання перериваються пред`явленням виконавчого документа до виконання. Відповідно до ч. 2 ст. 23 ЗУ «Про виконавче провадження» (в редакції чинній на дату видачі виконавчого листа), після переривання строку пред`явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. Час, що минув до переривання строку, до нового строку не зараховується. Відповідно до ч. 3 ст. 23 ЗУ «Про виконавче провадження» (в редакції чинній на дату видачі виконавчого листа), у разі повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з неможливістю в повному обсязі або частково виконати рішення строк пред`явлення виконавчого документа до виконання після переривання встановлюється з дня його повернення. З 05.10.2016 року вступив в законну силу ЗУ «Про виконавче провадження» в редакції від 02.06.2016 року. Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЗУ «Про виконавче провадження» (у чинній редакції), виконавчі документи можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред`явлені до примусового виконання протягом трьох місяців. Відповідно до п. 5 Прикінцевих та перехідних положень ЗУ «Про виконавче провадження», виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред`являються до виконання у строки, встановлені цим Законом. Таким чином, приватним виконавцем Лановенко Л.О. виконавче провадження було відкрите в межах строку, визначеного ЗУ «Про виконавче провадження», у зв`язку з чим, зазначена вище постанова є чинною та такою, що відповідає вимогам законодавства України. Також позивач зазначає, що саме в межах виконавчого провадження №63636000 відкритого 17.11.2020р. стягувачу стало відомо про відчуження боржником ОСОБА_1 нерухомого майна, належного йому на праві власності, докази на підтвердження вказаних обставин надані в додатках до позовної заяви, а також надані приватним виконавцем Лановенко Л.О. у поясненнях щодо суті позовної заяви про визнання договору недійсним та скасування державної реєстрації. Як наслідок, викладені представником відповідачів доводи не можуть бути підставою для відмови у задоволенні заявлених позовних вимог, а також для застосування строків позовної давності.

Третя особа у справі ОСОБА_3 своїм правом на подання письмових пояснень станом на час ухвалення рішення не скористалась.

За змістом ст. 275 ЦПК України, суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Згідно ст. 279 ЦПК України, розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться. Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі. При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.

Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши письмові докази, оцінивши докази кожен окремо та в їх сукупності, повно, об`єктивно та всебічно з`ясувавши обставини справи, приходить до наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи, 21.09.2007 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №ML-0DE/10/2007 на суму 53000,00 доларів США зі сплатою процентів у розмірі 5,99% річних із кінцевим терміном повернення - 21.09.2022 року

Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26.10.2011 року у справі №2-3230/2011рік стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за договором про надання кредиту №ML-0DE/10/2007 від 21.09.2007 року в розмірі 74357,82 долара США, що еквівалентно 592706,18 грн. та 143013,53 грн. і судові витрати - 1820 грн.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 11.12.2014 року у справі №2-3230/2011 залишено без задоволення заяву про перегляд зазначеного вище заочного рішення.

Зі змісту вказаної ухвали суду вбачається, що під час розгляду заяви відповідача про перегляд заочного рішення судом встановлено наступне: «Крім того, як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_1 19.09.2012 року ознайомлювався з матеріалами даної справи, та йому було відомо про наявність судового рішення, тоді як заява про перегляд заочного рішення подана 02.10.2014 року (через два роки), у зв`язку з чим строк звернення до суду із заявою про перегляд заочного рішення ним пропущено, поновити його заявник не просить».

Постановою головного державного виконавця Коровайко О.С. від 03.08.2012 року було відкрите виконавче провадження №33795248 на підставі виконавчого листа №2-3230-11 виданого 16.12.2011 року Дніпровським районним судом м. Києва про стягнення з ОСОБА_1 солідарного боргу в розмірі 737539,71 грн.

Постановою головного державного виконавця Коровайко О.С. від 20.08.2012 року в межах ВП №33795248 накладено арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_1 та заборонено здійснювати відчуження будь-якого майна, яке належить боржнику.

Постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Лановенко Л.О. відкрито виконавче провадження №63636000 від 17.11.2020 року на підставі виконавчого листа №2-3230-11 виданого 16.12.2011 року Дніпровським районним судом м. Києва про солідарне стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за договором про надання кредиту в розмірі 74357,82 долара США, що еквівалентно 592706,18 грн. та 143013,53 грн. і судові витрати - 1820 грн.

За змістом листа КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» на адресу приватного виконавця Лановенко Л.О. від 01.12.2020 року, згідно з даними реєстрових книг підприємства за адресою в АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину, посвідченого 17.05.2007 року.

Згідно наявної в матеріалах справи копії свідоцтва про право на спадщину за законом від 17.05.2007 року, спадкоємцем майна ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , є його син - ОСОБА_1 . Спадкове майно, на яке видане свідоцтво, складається з: квартири АДРЕСА_1 .

За змістом Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна - кв. АДРЕСА_1 від 11.12.2020 року, право власності на вказану квартиру зареєстроване 12.09.2014 року за ОСОБА_2 на підставі договору дарування, серія та номер: 1870, виданого 12.09.2014 ПН КМНО Іценко О.Г.

Відповідно до змісту оспорюваного договору дарування квартири, посвідченого ПН КМНО Іценко О.Г., зареєстрованого в реєстрі за №1807, від 12.09.2014 року, дарувальник - ОСОБА_1 передає, а обдарована ОСОБА_2 безоплатно приймає в дарунок квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідач ОСОБА_1 є рідним сином відповідачки ОСОБА_2 , що підтверджується наявною в матеріалах справи копією свідоцтва про народження ОСОБА_1 серії НОМЕР_1 та повним витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про народження.

Крім того, як вбачається зі змісту довідки ЖБК «Електромонтажник» Форми 3-а №425, станом на час посвідчення спірного договору дарування, як власник квартири - ОСОБА_1 , так і його мати ОСОБА_2 проживали у кв. АДРЕСА_1 .

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчиняють жодних дій на виконання такого правочину, суд має ухвалити рішення про визнання правочину недійсним без застосування жодних наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань за договором; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) й дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі №910/7547/17-ц зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

У ст. 234 ЦК України не передбачено коло осіб, які мають право звертатися з позовом про визнання фіктивного правочину недійсним, тобто це можуть зробити сторона фіктивного правочину або інші заінтересовані особи.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Законні очікування розглядаються як елемент правової визначеності, в тому числі і тоді, коли йдеться про захист законних очікувань щодо здійснення права власності. Характеристика очікувань як легітимних поєднує в собі їх законність, яка зумовлена реалізацією особою належного особі суб`єктивного права, а також їх обґрунтованість, тобто зумовлену законом раціональність сподівань учасників суспільних відносин.

Пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Оцінивши всі наявні у справі докази та встановивши відповідні їх обставини суд дійшов висновку, що оспорюваний договір не направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на приховування нерухомого майна, з метою уникнення звернення стягнення на це майно при примусовому виконанні рішення суду про стягнення з ОСОБА_1 кредитної заборгованості перед позивачем.

Відповідач ОСОБА_1 здійснив відчуження належного йому нерухомого майна після набрання законної сили рішенням суду про стягнення з нього в солідарному порядку значної суми коштів.

Суд ураховує, що позичальник не дивлячись на наявність у нього заборгованості здійснив розпорядження своїм майном за безоплатним договором, що в даному випадку саме по собі вказує на наявність ознаки фіктивності.

Крім того, відчуження відбулось на користь близького родича - матері боржника, що також сприймається судом як укладання фіктивного договору, а справжній намір полягає в ухиленні від виконання боргового зобов`язання.

Також суд звертає увагу, що здійснивши відчуження, позичальник при цьому лишається зареєстрованим у квартирі і відповідно до даних відзиву на позовну заяву фактично продовжує користуватись квартирою проживаючі у ній.

Відповідачка ОСОБА_2 за наявними в матеріалах справи даними на час відчуження квартири у ній проживала, жодних підстав про необхідність безоплатного відчуження квартири на користь своєї матері, які б об`єктивно не були пов`язані з намаганням уникнути виконання боргових зобов`язань відповідач ОСОБА_1 суду не повідомив.

За наведених обставин, дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивача в майбутньому законних прав на виконання рішення суду за рахунок належного позичальнику нерухомого майна, а тому такий договір є недійсним на підставі статей 203 та 215 цього ЦК України, тож вимоги позивача про визнання спірного договору дарування недійсним є обґрунтованими та підлягають до задоволення.

Вирішуючи спір по суті суд не приймає до уваги посилання відповідача ОСОБА_1 на те, що йому про наявність рішення суду стосовно стягнення заборгованості стало відомо лише 27.09.2014 року, адже ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 11.12.2014 року при розгляді його заяви про перегляд заочного рішення встановлено, що із матеріалами справи за позовом про стягнення з нього заборгованості ОСОБА_1 ознайомився 19.09.2012 року, відповідно про наявність рішення суду відповідач був обізнаний, тому такі посилання останнього є неспроможними.

Крім того, вступаючи у правовідносини щодо отримання кредитних коштів позичальник усвідомлює наявні в нього зобов`язання щодо повернення коштів, які мав би повертати на виконання умов договору без рішення суду, однак належним чином свого обов`язку не виконав, що і стало підставою для звернення товариства із відповідним позовом до суду, тож усвідомлюючи неналежне виконання обов`язків позичальник відповідно усвідомлює і наслідки, які мають настати, й у такій ситуації здійснення боржником відчуження належного йому майна вказує на його недобросовісність та намагання на майбутнє ухилитись від виконання обов`язку за рахунок належного йому майна.

Безпідставними є і посилання сторони відповідачів на незаконність постанови приватного виконавця про відкриття виконавчого провадження, адже порушення прав боржника у питанні дотримання строків прийняття виконавчого листа до виконання мають вирішуватись в межах оскарження боржником відповідної постанови виконавця, натомість із матеріалів справи не вбачається, що ОСОБА_1 оскаржив постанову про відкриття виконавчого провадження і вона визнана незаконною/неправомірною та скасована.

Щодо поданої стороною відповідачів заяви про застосування строків позовної давності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для відмови у задоволенні позову у зв`язку зі спливом строку позовної давності, оскільки позивач звернувся до суду в межах встановленого законом строку позовної давності, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК України).

Позивач не був стороною оскаржуваного ним договору дарування квартири і зі змісту наявних в матеріалах справи письмових доказів вбачається, що про наявність цього договору стягувачу стало відомо у грудні 2020 року і саме у грудні 2020 року позивач звернувся до суду із позовом про визнання договору дарування недійсним, тож строк позовної давності для звернення з відповідним позовом до суду для захисту своїх прав позивач не пропустив.

Будь-яких даних, які б свідчили про те, що позивачу стало відомо про укладений договір дарування поза межами строку позовної давності, матеріали справи не містять, а посилання на те, що позивач міг дізнатись раніше у даному випадку є лише припущенням.

Крім того, саме на державного/приватного виконавця покладається виконання рішення суду і в межах проведення виконавчих дій виконавець з`ясовує об`єм наявного у боржника майна, а стягувач пред`явивши виконавчий лист до примусового виконання має право правомірного очікування виконання рішення суду.

Стосовно вимог позивача про скасування державної реєстрації права власності на квартиру проведеного на підставі оскаржуваного договору дарування у порядку застосування наслідків недійсності правочину, суд дійшов висновку, що такі вимоги також підлягають до задоволення, з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 236 Цивільного кодексу України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Установлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина перша статті 216 цього Кодексу).

За змістом статті 216 цього Кодексу наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину. Разом з тим частиною третьою цієї статті передбачено, що загальні наслідки недійсності правочину застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Такі особливості встановлено, зокрема, у статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», за змістом якої, за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.

Відповідно до частини другої статті 31-1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» Державна судова адміністрація України у день набрання законної сили судовим рішенням, яке передбачає набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав, внесення змін до записів Державного реєстру прав, зупинення реєстраційних дій, внесення запису про скасування державної реєстрації прав або скасування рішення державного реєстратора, забезпечує передачу до Державного реєстру прав примірника такого судового рішення.

З наведеного вбачається, що Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік рішень суду, на підставі яких здійснюється державна реєстрація прав на нерухоме майно та їх обтяжень, у тому числі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав.

Таким чином, з метою реального захисту та відновлення порушених прав та охоронюваних законом інтересів позивача наявні правові підстави для скасування державної реєстрації права власності на квартиру, що була проведена на підставі договору дарування, який за цим рішенням суду визнається недійсним.

Для реального захисту та відновлення порушених прав позивача необхідно скасувати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, оскільки оскаржуваний договір дарування не створив жодних юридичних наслідків і в даному випадку такі вимоги позивача є належним та законним способом судового захисту, поскільки за чинним Цивільним кодексом України право власності виникає з моменту його реєстрації.

У відповідності до положень ст. 141 ЦПК України підлягають розподілу між сторонами справи судові витрати.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 4, 5, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 273, 275, 279, 354, 355 ЦПК України, ст.ст. 1, 3, 13, 15, 16, 202, 203, 215, 216, 234, 236, 256, 257, 261, 717 ЦК України, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», суд, -

у х в а л и в:

Позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іценко Оксана Григорівна, Приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Лановенко Людмила Олегівна, ОСОБА_3 , про визнання договору недійсним та скасування державної реєстрації - задовольнити.

Договір дарування квартири АДРЕСА_1 від 12.09.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іценко Оксаною Григорівною, зареєстрований в реєстрі за номером 1807 - визнати недійсним.

Державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , проведену на підставі договору дарування від 12.09.2014 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іценко Оксаною Григорівною, зареєстрований в реєстрі за номером 1807 - скасувати.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 2102 (дві тисячі сто дві) грн. 00 коп.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору у розмірі 2102 (дві тисячі сто дві) грн. 00 коп.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду до Київського апеляційного суду через Дніпровський районний суд м. Києва протягом 30 днів з дня складання повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено 30.04.2021 року.

Учасники справи:

Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (м. Київ, вул. Фізкультури, 28д, код ЄДРПОУ 36789421);

Відповідач - ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 );

Відповідач - ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 );

Третя особа - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Іценко Оксана Григорівна ( АДРЕСА_4 );

Третя особа - Приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Лановенко Людмила Олегівна (м. Київ, вул. Поправки Юрія, 6, офіс 17);

Третя особа - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ).

Суддя -