Рішення № 96676465, 27.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 квітня 2021 року м. Київ № 826/6995/15

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:

головуючого судді Аблова Є.В.,

при секретарі судового засідання Дьяченко О.В.

за участю представників сторін:

представника позивача: Коваль В.В.,

представника відповідача 3: Гришакової Н.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 до1) Міністерства доходів і зборів України 2) Державної фіскальної служби України 3) Державної митної служби України 4) Північної митниці Держмитслужби 5) Чернігівської митниці Міндоходів 6) Чернігівської митниці ДФС 7) Голови комісії з реорганізації Чернігівської митниці Державної фіскальної служби Кашперова Ігоря Володимировичатретя особаМіністерство юстиції Українипровизнання протиправними та скасування наказів, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії

На підставі частини шостої статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 27 квітня 2021 року проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства доходів і зборів України (далі по тексту - відповідач 1, Міндоходів), Державної фіскальної служби України (далі по тексту - відповідач 2, ДФС), Чернігівської митниці Міндоходів (далі по тексту - відповідач 3), Чернігівської митниці ДФС (далі по тексту - відповідач 4), у якому, з урахуванням письмових пояснень від 09 червня 2020 року, просить:

1) визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 12 березня 2015 року №164-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями;

2) поновити ОСОБА_1 на роботі в Північній митниці Держмитслужби на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями;

3) стягнути з Північної митниці Держмитслужби на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу;

4) зобов`язати Державну митну службу України проінформувати Мін`юст про відкликання та вилучення відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

В обґрунтування позову позивач зазначив, що наказом Міністерства доходів і зборів України від 12 березня 2015 року №164-о його звільнено з посади заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» та пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.

З оскаржуваним наказом позивач не згоден, вважає його незаконним та таким, що прийнятий всупереч трудовому законодавству, а також з порушенням встановленого Законом України «Про очищення влади» порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частиною третьою і четвертою статті 1 вказаного Закону, оскільки його звільнено з посади без доведення до його відома факту скасування наказу про його переведення та поновлення на попередній посаді, без написання власноручної заяви про незастосування до нього заборон, визначених частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», з якою пов`язується сам факт проведення перевірки, так як перевірці підлягають відомості, зазначені у заяві. Також, позивач вважає, що всупереч положенням частини одинадцятої статті 5 Закону України «Про очищення влади» висновок про результати перевірки складений не був, а тому він не може скористатись правом на його оскарження. Крім того, станом на час звільнення його з посади, позивач перебував на лікарняному, що підтверджується листком непрацездатності.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 квітня 2015 року відкрито провадження у справі, залучено Міністерство юстиції України (далі по тексту - третя особа, Мін`юст) до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

17 червня 2015 року від Чернігівської митниці Міндоходів надійшли письмові заперечення у яких зазначено, що Закон України «Про очищення влади» є спеціальним, його норми мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами. Крім того, на момент прийняття оспорюваного наказу та на момент звернення позивача до суду із даним позовом, Конституційним Судом України не було визнано неконституційним Закон України «Про очищення влади».

24 червня 2015 року у судовому засіданні представником Мін`юсту долучено до матеріалів справи пояснення на позову у якому, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначив, що звільнення позивача відбулось у порядку, визначеному пунктом 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади», а тому звільнення відбулось у повній відповідності до чинного законодавства України.

Також, 24 червня 2015 року у судовому засіданні представником ДФС подані письмові заперечення на позовну заяву у яких зазначено, що в Україні передбачений чіткий порядок визнання законодавчих актів неконституційними, зокрема, направлення письмового клопотання до Конституційного Суду України про визнання правового акта (його окремих положень) неконституційними. Однак, на момент прийняття оспорюваного наказу та на момент звернення позивача до суду із даним позовом, Конституційним Судом України не було визнано неконституційним Закон України «Про очищення влади».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 червня 2015 року за клопотанням представника позивача суд зупинив провадження в адміністративній справі № 826/6995/15 до розгляду Конституційним Судом України об`єднаного конституційного провадження за двома конституційними поданнями Верховного суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади» та частини третьої статті 1 пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 розділу Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про очищення влади», та за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади».

Ухвалою від 06 квітня 2020 року суд поновив провадження в адміністративній справі №826/6995/15 та призначив розгляд справи у порядку загального позовного провадження.

06 травня 2020 року представником позивача подана заява про уточнення позовних вимог.

18 травня 2020 року від Мін`юсту надійшли письмові пояснення у яких зазначено, що за результатами перевірки відомостей, зазначених в особовій справі встановлено факт належності позивача до переліку осіб, щодо яких застосовуються заборони, передбачені частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», на основі критерію здійснення очищення влади (люстрації), передбаченому пунктом 4 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», оскільки у період з 04 червня 2013 року по 13 березня 2015 року позивач обіймав посаду заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями. У звязку з наведеним, 12 березня 2015 року Міндоходів правомірно прийнято наказ №164-о, яким позивача звільнено з посади заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями.

09 червня 2020 року представником позивача подана заява про уточнення позовних вимог.

19 червня 2020 року від Північної митниці Держмитслужби надійшов відзив на позовну заяву у якому зазначено, що позивачем не наведено жодного доказу того, що Північна митниця Держмитслужби є правонаступником Чернігівської митниці Міндоходів, а тому, на думку представника, пред`явлення позовних вимог до Північної митниці Держмитслужби на даний час є необґрунтованим та безпідставним.

Протокольної ухвалою від 23 червня 2020 року суд залучив до участі у справі в якості співвідповідачів Чернігівську митницю ДФС (далі по тексту - відповідач 5) та Голову комісії з реорганізації Чернігівської митниці Державної фіскальної служби Кашперова Ігоря Володимировича (далі по тексту - відповідач 6).

24 червня 2020 року від ДМС надійшов відзив на позовну заяву у якому зазначено, що позовні вимоги (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог) є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки оскаржуваний наказ прийнятий на підставі та в межах закону, чинного на момент виникнення спірних правовідносин. Крім того, представник ДМС наголосив на тому, що на момент прийняття оскаржуваного наказу та на дату звернення позивача до суду з цим позовом Конституційним Судом України не були визнані норми Закону України «Про очищення влади» неконституційними.

21 липня 2020 року позивачем подані письмові пояснення.

Також, 21 липня 2020 року від Мін`юсту надійшли письмові пояснення у яких зазначено, що саам факт відповідності позивача критерію, передбаченому пунктом 4 частини другої статті 3 Закону України «Про очищення влади», зокрема, обіймання посади керівника, заступника керівника територіального (регіонального) центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, областях у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не звільнення в цей період з відповідної посади за власним бажанням, є підставою для застосування до нього заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» без будь - яких додаткових умов встановлення фактів.

15 вересня 2020 року у судовому засіданні представником позивача долучено до матеріалів справи розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Протокольною ухвалою від 15 вересня 2020 року закінчено підготовче провадження у справі та призначено її до судового розгляду по суті.

08 жовтня 2020 року від ДФС надійшов відзив на уточнену позовну заяву у якому повторно наголошено на законності проведеної процедури очищення влади (люстрації) та, як наслідок, звільнення позивача.

У судовому засіданні, що відбулось 27 квітня 2021 року, сторони висловили наступні думки з приводу заявлених позовних вимог.

Представник позивача просив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача 3 - ДМС просив відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на їх недоведеність та необґрунтованість.

Представник третьої особи - Мін`юсту подав клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Належним чином повідомлені представники сторін, зокрема, Міндоходів, ДФС, Північної митниці Держмитслужби, Чернігівської митниці Міндоходів, Чернігівської митниці ДФС та Голова комісії з реорганізації Чернігівської митниці Державної фіскальної служби Кашперов І.В., будучи належним чином повідомленими про дату та час, у судове засідання не з`явились, причини неявки суду не повідомили. У зв`язку з повторною неявкою зазначених сторін у судове засідання, з урахуванням наявних у матеріалах справи матеріалів, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за їх відсутності.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

У С Т А Н О В И В:

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 у період з червня 2013 року обіймав посаду заступника начальника Чернігівської митниці - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Міндоходів, згідно з наказом Міндоходів від 04 червня 2013 року №1213-о.

16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади».

Наказом Міндоходів від 12 березня 2015 року №164-о позивача звільнено з посади заступника начальника Чернігівської митниці - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями з 13 березня 2015 року з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.

Підставою прийняття оскаржуваного наказу слугували: довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці ОСОБА_1 від 12 березня 2015 року, доповідна записка директора Департаменту персоналу Державної фіскальної служби України Пригаровського В.М. від 12 березня 2015 року №587/99-99-04-03-01-18.

Не погоджуючись з наказом Міндоходів від 12 березня 2015 року №164-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Чернігівської митниці - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями, позивач звернувся до адміністративного суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.

16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади», яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про очищення влади», очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист.

Законом визначаються правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації), передбачається перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з люстрації.

Для застосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» щодо таких посад, статтею 3 Закону передбачені два критерії здійснення люстрації, а саме: щодо осіб, які обіймали сукупно не менше одного року визначені законом посади в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (перебування на посаді Президента України ОСОБА_2 ) або обіймали таку посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади за власним бажанням (події на Майдані).

За приписами Закону України «Про очищення влади», заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Водночас, згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.

Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.

У пункті «а» частини першої статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі «Матиєк проти Польщі»).

У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації. Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (пункт 115 вказаного рішення).

Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 «C. проти Бельгії» від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16 грудня 1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. п. 47 рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи № № 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15 листопада 2007 року (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09 квітня 2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви № № 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).

Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25 березня 1998 року (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).

Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі «C.G. and Others проти Болгарії» від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України» (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 73, від 15 вересня 2009 року). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelasv. Croatia), заява №38767/07, п. 74, від 18.10.2011 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII), а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року).

Однак, пункт перший статті 6 Конвенції не можна розуміти як такий, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (Рішення Європейського прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року).

Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 грудня 2014 року №788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: «За Законом «Про люстрацію» особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон «Про люстрацію» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом «індивідуальної відповідальності», на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації».

У пункті 64 проміжного Висновку від 16 грудня 2014 року №788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») Венеціанська комісія констатувала: «Закон «Про люстрацію» не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів».

Крім того, Венеціанська комісія зауважила: «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це» (пункт 62).

Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: «Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій» (пп. «h» п. 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).

У Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року № 694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону «Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки» (Закону «Про люстрацію») колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: «...Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом...» (пункт 16 розділу А).

Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи №1096 «Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», (Dос. 7568 від 3 червня 1996 року), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Відповідно до пункту «і» Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв`язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв`язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті «h»), або за особисті думки чи переконання.

Пунктом «h» зазначеної Рекомендації встановлено, «що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій».

Слід зазначити, що оскаржуваним наказом позивач звільнений за пунктом 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України як такий, що є особою, на яку розповсюджується дія Закону України «Про очищення влади».

Як вбачається з оскаржуваного наказу від 12 березня 2015 року №164-о, підставою для його видання стали: довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці ОСОБА_1 від 12 березня 2015 року, доповідна записка директора Департаменту персоналу персоналу Державної фіскальної служби України Пригаровського В.М. від 12 березня 2015 року №587/99-99-04-03-01-18.

Так, відповідно до довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці ОСОБА_1 від 12 березня 2015 року за результатами перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці ОСОБА_1 , який працює на посаді заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями встановлено, що відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у частині другій статті 3 Закону України «Про очищення влади», ОСОБА_1 за період з 21 листопада 2013 року по 22 квітня 2014 року обіймав посаду(и) щодо яких встановлена заборона: з 04 червня 2013 року (наказ Міндоходів від 04 червня 2013 року №1213-о) по теперішній час, посада - заступник начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями.

За результатами проведеної перевіки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці, встановлено, що до ОСОБА_1 застосовується заборона, визначена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

В свою чергу, з доповідної записки директора Департаменту персоналу персоналу Державної фіскальної служби України Пригаровського В.М. від 12 березня 2015 року №587/99-99-04-03-01-18, яка стала однією із підстав для видання оскаржуваного наказу, вбачається, що до ОСОБА_1 застосовується заборона, передбачена частиною третьою статті 1 Закону, як до особи, яка не подала у строк, визначений Законом, заяви, передбаченої частиною першої статті 4 Закону, а також на основі критеріїв, визначених пунктом 4 частини другої статті 3 Закону.

Таким чином, ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.

При цьому, виходячи з вище викладеного, метою Закону України «Про очищення влади» є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист.

Виходячи з мети Закону України «Про очищення влади», на думку суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач зобов`язаний був встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.

Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Під час розгляду справи суду не було надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь. Отже його вина у сприянні узурпації влади не встановлена.

Звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади та не подання ним у строк, визначений Законом України «Про очищення влади», заяви, передбаченої частиною першої статті 4 Закону, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.

Парламентська Асамблея Ради Європи в пункті 12 Резолюції № 1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку. Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості.

У пункті 13 цієї ж Резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстраційними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави. Згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом. Згідно з принципом 7 дискваліфікація особи не повинна перевищувати п`яти років, оскільки не слід недооцінювати можливості позитивних змін у ставленні та звичках осіб.

Натомість, відповідно до Закону України «Про очищення влади» термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає для позивача неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних ним порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.

Принцип 8 зазначених вище рекомендацій вказує, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.

Суд звертає увагу, що згаданими вище висновками Парламентської Асамблеї Ради Європи користується Європейський суд з прав людини при розгляді справ з питань люстрації, наприклад, у справі «Матиєк проти Польщі», а застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, тому такі висновки в обов`язковому порядку мають враховуватися під час розгляду справ.

Стандарти люстраційних заходів напрацьовані й Європейською комісією «За демократію через право» (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов`язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості, а процедура щодо перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури.

Також у висновку CDL-AD (2012)028 вказано, що найменування особи має публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Слід зазначити, що рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18 та 47749/18), яка стосувалась звільнення п`яти державних службовців згідно із Законом про очищення (люстрацію) влади 2014 року, встановлено, що звільнення п`яти державних службовців на підставі Закону «Про очищення влади» №1682-VII від 16 вересня 2014 року призвело до порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі також Конвенція) у зв`язку з надмірною тривалістю судового розгляду справ щодо трьох перших заявників, та до порушення статті 8 (право на повагу до приватного життя) Конвенції щодо усіх п`яти заявників.

Так, відповідно до вказаного рішення Європейський суд з прав людини зокрема встановив, що втручання у приватне життя усіх Заявників (стаття 8 Конвенції) не було необхідним та відзначив, що підставою для звільнення Заявників був факт роботи на державній службі у часи В. Януковича. Європейським судом з прав людини наголошено, що люстрація не може застосовуватись для покарання, відплати або помсти, і мала на меті відновлення довіри до державних установ. Європейський суд з прав людини констатував, що проголошені у Законі України «Про очищення влади» принципи (в тому числі, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності) нівелювалися іншими його положеннями та висловив сумнів щодо законної мети втручання, а проаналізувавши всі обставини, встановив, що здійснене втручання не було необхідним у демократичному суспільстві, не було пропорційним. Зокрема, Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що підставою для звільнення Заявників були не конкретні злочинні дії, а те, що вони обіймали посади державної служби під час президентства В. Януковича.

Відповідно до частини шостої статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що підставою звільнення позивача із займаної посади стало неподання ним у строк, визначений Законом України «Про очищення влади», заяви, передбаченої частиною першої статті 4 Закону України «Про очищення влади».

Так, відповідно до частин першої-другої статті 4 Закону України «Про очищення влади» особи, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, подають керівнику або органу, зазначеному у частині четвертій статті 5 цього Закону, заяву, у якій повідомляють про те, що до них застосовуються заборони, визначені частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, або повідомляють про те, що до них не застосовуються відповідні заборони, та про згоду на проходження перевірки, згоду на оприлюднення відомостей щодо них відповідно до цього Закону (далі - заява).

Заява подається не пізніше ніж на десятий день з дня початку проведення перевірки у відповідному органі, на підприємстві згідно з планом проведення перевірок, затвердження якого передбачено пунктом 3 частини другої статті 5 цього Закону.

Таким чином, початок проведення перевірки пов`язується із написанням особою заяви про незастосування до неї заборон, визначених частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», та відповідно, надання згоди на проходження перевірки та оприлюднення відомостей відповідно до Закону України «Про очищення влади».

Згідно з частиною третьою статті 4 Закону України «Про очищення влади» неподання заяви у строк, передбачений частиною другою цієї статті, є підставою для звільнення особи із займаної посади не пізніш як на третій день після спливу строку на подання заяви та застосування до неї заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону.

Однак, суд звертає увагу, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивач був ознайомлений з оскаржуваним наказом, а також відсутні докази щодо ознайомлення позивача із початком проведення перевірки.

Крім того, як зазначив позивач, останнього було звільнено з посади у період перебування його на амбулаторному лікуванні, що підтверджується відповідним листом непрацездатності серії АВЮ №994467 від 26 лютого 2015.

Відповідно до пункту 11 частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Так, згідно вказаного листка непрацездатності, позивач перебував на лікарняному у період з 26 лютого 2015 року по 06 березня 2015 року, стати до роботи необхідно 07 березня 2015 року.

Разом з тим, оскаржуваний наказ про звільнення позивача з посади прийнято Міндоходів 12 березня 2015 року, тобто після виходу позивача з лікарняного, що спростовує доводи позивача у цій частині.

Також суд зазначає, що відповідачами під час розгляду даної справи не надано належних та допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення, відповідач не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.

Комітет ООН з прав людини у Міркуваннях від 24 липня 2019 року (https://undocs.org/ru/CCPR/C/126/D/2670/2015)(Гінтарас Ягмінас проти Литви, повідомлення № 2670/2015)(надалі-Міркування) надав тлумачення положенням Пакту та зазначив, що пункт c) статті 25 Пакту надає право допускатись на загальних умовах рівності до державної служби та нагадав про свою судову практику (див., наприклад, Бандаранаяке проти Шри-Ланки (CCPR/C/93/D/1376/2005), пункт 7.1.) у відповідності з якою для забезпечення доступу на загальних умовах рівності не лише критерії, але і процедури, що застосовуються у відношенні призначення на посаду, просування по службі, тимчасового або повного відсторонення від посади, повинні бути об`єктивними та обґрунтованими. Процедура не є об`єктивною або обґрунтованою якщо вона не відповідає базовим вимогам процесуальної справедливості.

Комітет вважає також, що право на рівний доступ до державної служби включає право не бути свавільно звільненим з державної служби.

Комітет резюмував - звільнення автора, передбачене законом, де були відсутні гарантії захисту від свавілля, в поєднанні з процедурою, яка не могла дати автору реальну перспективу оскаржити підстави для його звільнення, не може розглядатись як обґрунтоване і відповідно розумне з точки зору переслідуваної законної цілі та вимоги співмірності. (п.8.5 Міркувань).

Таким чином, суд вважає, що звільнення позивача відбулось з порушенням пункт c) статті 25 Пакту.

З урахуванням наведеного суд приходить до переконання про наявність правових підстав для визнання протиправним та скасування наказу від 12 березня 2015 року №164-о.

Щодо позовних вимог в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі в Північній митниці Держмитслужби на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями, суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

У період зупинення провадження у даній справі Чернігівська митниця Міндоходів припинена внаслідок реорганізації шляхом приєднання до Чернігівської митниці Державної фіскальної служби, а тому посади заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями на час ухвалення судом рішення не існує.

Відповідно до заяви позивача від 09 червня 2020 року про уточнення позовних вимог, позивач просив суд поновити його на роботі в Північній митниці Держмитслужби на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про утворення територіальних органів Державної фіскальної служби України та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів КМУ» від 06 серпня 2014 року №311 утворено територіальні органи ДФС та прийнято рішення про реорганізацію територіальних органів Міністерства доходів і зборів шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів ДФС, зокрема, утворено Чернігівську митницю ДФС, реорганізувавши Чернігівську митницю Міндоходів.

З метою реалізації Постанови №311 наказом Міністерства доходів і зборів України «Про реорганізацію окремих митниць Міндоходів» від 06 листопада 2014 року №25 було розпочато реорганізацію Чернігівської митниці Міндоходів та визначено строк її проведення шість місяців з дня опублікування повідомлення про рішення щодо припинення юридичної особи.

При цьому, приписами пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року №1200 «Про утворення Державної податкової служби України та Державної митної служби України» визначено, що Державна фіскальна служба України продовжує здійснювати повноваження та виконувати функції, зокрема, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства до завершення здійснення заходів з утворення центрального органу виконавчої влади, на який покладається обов`язок забезпечення запобігання, виявлення припинення, розслідування та розкриття кримінальних правопорушень, об`єктом яких є фінансові інтереси держави та/або місцеві самоврядування, що віднесені до його підслідності відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України.

При цьому, відповідно до частини четвертої статті 91 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Згідно із частинами першою, п`ятою статті 104 Цивільного кодексу України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Водночас, відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Чернігівська митниця ДФС, яка є правонаступником Чернігівської митниці Міндоходів відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 06 серпня 2014 року №311, перебуває в стані припинення, при цьому, запис про її припинення в єдиному державному реєстру відсутній.

На переконання суду, оскільки Чернігівська митниця ДФС продовжує виконувати свої функції у відповідності до приписів постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2018 року №1200, запис про її припинення в єдиному державному реєстру відсутній, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі в Північній митниці Держмитслужби на посаді, рівнозначній посаді посади заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями підлягають задоволенню шляхом поновлення позивача на роботі в Чернігівській митниці ДФС на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника посади заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями.

Оскільки наказ про звільнення позивача з посади є незаконним, підлягає скасуванню, а позивач поновленню на роботі. В даному випадку ефективним засобом відновлення порушеного права позивача буде поновлення позивача на посаді, рівнозначній посаді посади заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями.

Стосовно позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, суд бере до уваги наступне.

Як встановлено судом, правонаступником Чернігівської митниці Міндоходів (код ЄДРПОУ 38709180), в якій позивач обіймав посаду заступника начальника, є Північна митниця Державної фіскальної служби України (код ЄДРПОУ 39482156 ).

У свою чергу, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 02 жовтня 2019 року №858 «Про утворення територіальних органів Державної митної служби», утворено Північну митницю Держмитслужби шляхом приєднання до відповідних територіальних органів Державної митної служби України.

Як вбачається з листа Головного управління Державної казначейської служби України у Чернігівській області від 01 липня 2020 року №07-1-09-06/2709, установа Чернігівська митниця ДФС включена до мережі розпорядників та одержувачів коштів державного бюджету на 2020 рік. Станом на 30 червня 2020 року у Головному управління відкритих рахунків не має, фінансування на утримання Чернігівська митниця ДФС не надходило.

Відповідно до листа Чернігівської митниці ДФС від 02 липня 2020 року №259/7-25-70-05-01 Чернігівська митниця ДФС станом на 02 липня 2020 року не має відкритих бюджетних казначейських рахунків в Державній казначейській службі України та/або в Головному управлінні Державної казначейської служби України у Чернігівській області. Чернігівська митниця ДФС станом на 02 липня 2020 року перебуває на обслуговуванні у Головному управлінні Державної казначейської служби України у Чернігівській області, але не включена до Мережі розпорядників та одержувачів бюджетних коштів Державної казначейської служби України. Утримання Чернігівської митниці ДФС в частині видатків на заробітну плату та нарахування на оплату праці здійснюється в межах визначених бюджетних асигнувань Північної митниці Держмитслужби. Фінансування Чернігівської митниці ДФС не здійснюється, у зв`язку з відсутністю кошторисних призначень на 2020 рік. Інформація щодо фінансування інших митниць ДФС в Чернігівській митниці ДФС відсутня.

Таким чином, оскільки утримання Чернігівської митниці ДФС в частині видатків на заробітну плату та нарахування на оплату праці здійснюється в межах визначених бюджетних асигнувань Північної митниці Держмитслужби, з урахуванням відновлення порушеного права позивача щодо компенсації втрати заробітку, на думку суду, обов`язок щодо стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу має бути покладено саме на Чернігівську митницю Держмитслужби.

Відповідно до частини другої статті 235 Кодексу законів про працю України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно зі статтею 27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.

У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

При цьому, згідно з пунктами 5, 8 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до пункту 10 Порядку у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Враховуючи те, що позивача звільнено наказом від 12 березня 2015 року, кількість робочих днів вимушеного прогулу розраховується з наступного дня - з 13 березня 2015 року.

Відповідачем не надано на вимогу суду довідки про середню заробітну плату ОСОБА_1 за останні два календарні місяці роботи перед звільненням, із зазначенням середньоденного заробітку та розрахунку середньоденного заробітку з урахуванням вимог пункту 8 Постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (зі змінами).

Разом з тим, представником позивача в ході судового засідання, що відбулось 15 вересня 2020 року, надано суду розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Вказаний розрахунок не заперечувався відповідачами.

Так, з наданого представником позивача та перевіреного судом розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу з доданими до нього документами встановлено наступне.

Згідно з копією листа Північної митниці Держмитслужби від 25 червня 2020 року №7.11-1/22/8.19/5661, відповідно до якого розмір посадового окладу по посаді заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями, починаючи з 13 березня 2015 року становив:

- з 13 березня 2015 року по 30 листопада 2015 року - 2 762, 00 грн;

- з 01 грудня 2015 року по 30 квітня 2016 року - 3 453, 00 грн;

- з 01 травня 2016 року по 31 грудня 2016 року - 5 686, 00 грн;

- з 01 січня 2017 року по 12 грудня 2017 року - 6 800, 00 грн;

- з 13 грудня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 7 100, 00 грн;

- з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - 9 000, 00 грн;

- з 01 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - 9 690, 00 грн;

- з 01 січня 2020 року - 10 600, 00 грн.

Розмір середньогодинної заробітної плати позивача становив 36, 50 грн.

З урахуванням викладеного, кількість робочих днів вимушеного прогулу з 13 березня 2015 року по 31 листопада 2015 року (до підвищення посадового окладу) 179 днів (1438 годин).

Кількість робочих днів вимушеного прогулу з 01 грудня 2015 року по 30 квітня 2016 року (до наступного підвищення посадового окладу) 106 днів (845 годин), а коефіцієнт підвищення посадового окладу - 1,25.

Кількість робочих днів вимушеного прогулу з 01 травня 2016 року по 31 грудня 2016 року (до наступного підвищення посадового окладу) 168 днів (1341 година), а коефіцієнт підвищення посадового окладу - 2,06.

Кількість робочих днів вимушеного прогулу з 01 січня 2017 року по 12 грудня 2017 року (до наступного підвищення посадового окладу) 236 днів (1882 години), а коефіцієнт підвищення складає - 2,46.

Кількість робочих днів вимушеного прогулу з 13 грудня 2017 року по 31 грудня 2017 року (до наступного підвищення посадового окладу) 12 днів (104 години), а коефіцієнт підвищення складає - 2,57.

Кількість робочих днів вимушеного прогулу з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року (до наступного підвищення посадового окладу) 250 днів (1993 години), а коефіцієнт підвищення складає - 3,26.

Кількість робочих днів вимушеного прогулу з 01 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року (до наступного підвищення посадового окладу) 250 днів (1993 години), а коефіцієнт підвищення складає - 3,51.

Кількість робочих днів вимушеного прогулу з 01 січня 2020 року по 11 грудня 2020 року (до наступного підвищення посадового окладу) 238 день (1904 години), а коефіцієнт підвищення складає - 3,84.

Кількість робочих днів вимушеного прогулу з 12 грудня 2020 року по 27 квітня 2021 року становить 91 днів (728 годин).

При цьому суд зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100» (далі по тексту - постанова № 1213), внесено зміни до Порядку № 100, зокрема, виключено норму щодо застосування коефіцієнту коригування при обчисленні середньої заробітної плати у разі підвищення тарифних ставок (посадових окладів) у розрахунковому періоді чи у періоді збереження середньої заробітної плати.

Вказана постанова набрала чинності 12 грудня 2020 року.

З огляду на зазначене, суд вважає, що у даному випадку у період з вимушеного прогулу з 12 грудня 2020 року по 27 квітня 2021 року не відбулось збільшення коефіцієнта підвищення заробітної плати, та застосуванню підлягає останній розмір середньогодинної заробітної плати позивача у розмірі 140, 16 грн (36, 50 грн х 3,84).

Таким чином середній заробіток ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу з 13 березня 2015 року по 27 квітня 2021 року складає 1 234 249, 07 грн, а саме:

1) з 13 березня 2015 року по 30 листопада 2015 року - 52 487, 00 грн;

2) з 01 грудня 2015 року по 30 квітня 2016 року - 38 557, 35 грн (845 годин х 36,50 грн х 1,25);

3) з 01 травня 2016 року по 31 грудня 2016 року - 100 829, 79 грн (1341 година х 36, 50 грн х 2,06);

4) з 01 січня 2017 року по 12 грудня 2017 року - 168 984, 78 грн (1882 години х 36, 50 грн х 2,46);

5) з 13 грудня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 9 756, 24 грн (104 години х 36,50 грн х 2,57);

6) з 01 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - 237 147, 07 грн (1993 години х 36, 50 грн х 3,26);

7) з 01 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року - 255 343, 16 грн (1993 години х 36, 50 грн х 3,51);

8) з 01 січня 2020 року по 11 грудня 2020 року - 269 107, 20 грн (1920 години х 36, 50 грн х 3,84);

9) з 12 грудня 2020 року по 27 квітня 2021 року - 102 036, 48 грн (728 годин х 140, 16 грн).

Згідно з пунктами 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді з 13 березня 2015 року та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.

Щодо позовних вимог в частині зобов`язання ДМС проінформувати Мін`юст про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно зі статтею 7 Закону України «Про очищення влади» відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року № 1704/5 (далі - Положенням про Реєстр), передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Положення про Реєстр підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є:

- надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України «Про очищення влади», відомостей про звільнення особи з посади у зв`язку із застосуванням такої заборони;

- надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади», інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною другою статті 4 Закону України «Про очищення влади» разом з відомостями про звільнення особи з посади;

- надходження до Реєстратора від Державної судової адміністрації електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили, щодо осіб, зазначених у частині четвертій статті 1 Закону України «Про очищення влади», та відомостей про особу, передбачених пунктом 4 цього розділу.

Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру.

Відповідно до пункту 5 Розділу II Положення про Реєстр, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є, зокрема, надходження до Реєстратора відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.

Слід зазначити, що Законом України «Про очищення влади» та Положенням про Реєстр не передбачено можливості відкликання відомостей про застосування заборони та суб`єктів, які б могли відкликати такі відомості, натомість передбачено, що у випадку надходження до Реєстратора - Міністерства юстиції України відповідного судового рішення, яке набрало законної сили відомості про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади» вилучаються з Реєстру.

З огляду на викладене, чинним законодавством чітко визначено механізм вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Разом з тим, відсутні підстави для задоволення позовних вимог щодо зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», оскільки відповідач такі відомості фактично не відкликає, крім того, відсутні підстави вважати, що у випадку набрання судовим рішенням законної сили така інформація не буде вилучена Міністерством юстиції України з Реєстру.

Вказана правова позиція узгоджена з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 07 липня 2020 року у справі №826/6916/15.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині зобов`язання Державної митної служби України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Підсумовуючи, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку про те, що вимоги позивача є законними та обґрунтованими, такими, що підлягають задоволенню.

У відповідності до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Зважаючи на те, що при зверненні позивача до суду з даним позовом, останній був звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», відтак, позивачем не понесено судових витрат, з огляду на що такі судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись статтями 2, 6, 8, 9, 77, 243 - 246, 257 - 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

В И Р І Ш И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 12 березня 2015 року №164-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями.

3. Поновити ОСОБА_1 на роботі в Чернігівській митниці ДФС на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями з 13 березня 2015 року.

4. Стягнути з Північної митниці Держмитслужби на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 13 березня 2015 року по 27 квітня 2021 року у розмірі 1 234 249, 07 грн (один мільйон двісті тридцять чотири тисячі двісті сорок дев`ять гривень сім копійок).

5. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі в Чернігівськійй митниці ДФС на посаді, рівнозначній посаді заступника начальника Чернігівської митниці Міндоходів - начальника управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями з 13 березня 2015 року.

7. Допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення з Північної митниці Держмитслужби на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 2 762, 00 грн (дві тисячі сімсот шістдесят дві гривні нуль копійок).

8. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст рішення складено 29 квітня 2021 року.

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 );

Відповідач 1: Міністерство доходів і зборів України (код ЄДРПОУ 38516786, адреса: 04655, м. Київ, Львівська площа, 8);

Відповідач 2: Державна митна служба України (код ЄДРПОУ 43115923, адреса: 04119, м. Київ, вул. Дегтярівська, 11-г)

Відповідач 3: Державна фіскальна служба України (код ЄДРПОУ 39292197, адреса: 04655, м. Київ, Львівська площа, 8);

Відповідач 4: Північна митниця Держмитслужби (код ЄДРПОУ 43332675, адреса: 14017, м. Чернігів, пр. Перемоги, 6);

Відповідач 5: Чернігівська митниця Міндоходів (код ЄДРПОУ 38709180, адреса: 14017, м. Чернігів, пр. Перемоги, 6);

Відповідач 6: Чернігівська митниця ДФС (код ЄДРПОУ 39482156, адреса: 14017, м. Чернігів, пр. Перемоги, 6);

Відповідач 7: Голова комісії з реорганізації Чернігівської митниці Державної фіскальної служби Кашперов Ігор Володимирович (адреса: 14017, м. Чернігів, пр. Перемоги, 6);

Третя особа: Міністерство юстиції України (код ЄДРПОУ 00015622, адреса: 01001, м. Київ, вул. Городецького, 13).

Суддя Є.В. Аблов