Рішення № 96661482, 26.04.2021, Турійський районний суд Волинської області

Справа № 169/619/15-ц

Провадження № 2/169/168/21

ТУРІЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 квітня 2021 року смт Турійськ

Турійський районний суд Волинської області в складі

головуючого судді Тітівалова Р.К.

з участю:

секретаря судового засідання Гаврилюк Н.В.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

представника відповідача Ясинської Н.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

в с т а н о в и в:

Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі – Банк), звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позов мотивований тим, що 6 жовтня 2014 року між Банком та ОСОБА_2 був укладений договір без номеру, згідно з умовами якого Банк надав відповідачу кредит у розмірі 500 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою за користування кредитом 43,20% на рік на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Вказуючи, що у зв`язку з невиконанням відповідачем належним чином умов договору у нього станом на 31 серпня 2015 року виникла заборгованість в розмірі 24051.53 грн, позивач просив стягнути з відповідача зазначену суму заборгованості та судові витрати.

Заочним рішенням Турійського районного суду Волинської області від 26 листопада 2015 року позов задоволено повністю та стягнуто з ОСОБА_2 в користь Банку заборгованість за кредитним договором в розмірі 24051.53 грн (а.с. 50).

Ухвалою суду від 15 квітня 2020 року заочне рішення Турійського районного суду Волинської області від 26 листопада 2015 року скасовано та призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження (а.с. 34-35).

Відповідно до ухвали суду від 22 грудня 2020 року у цій справі призначено судову почеркознавчу експертизу, на час проведення якої провадження зупинено.

Ухвалою суду від 29 березня 2021 року поновлено провадження у справі.

У судовому засідання представник позивача позов підтримав та просив його задовольнити.

Відповідач та його представник у судовому засіданні позов не визнали, просили відмовити в його задоволенні у зв`язку з тим, що анкету-заяву про приєднання до Умов і Правил надання банківських послуг в Приватбанку від 6 жовтня 2014 року відповідач не підписував, кредитних коштів не отримував і жодних зобов`язань перед Банком не має.

Заслухавши учасників справи, дослідивши та оцінивши наявні в матеріалах справи письмові докази в їх сукупності, суд дійшов до такого висновку.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів – набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі їх суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин – це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, визначає різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, оскільки є невчиненими.

Так, згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення – під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що невчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

У частині першій статті 1055 ЦК України передбачено, що кредитний договір укладається у письмовій формі.

Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (частина друга статті 1055 ЦК України).

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.

Такий правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Звертаючись із цим позовом до суду, позивач посилався на те, що 6 жовтня 2014 року між ПАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 укладено договір про надання банківських послуг шляхом підписання відповідачем анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку (а. с. 5).

Заперечуючи проти позову, відповідач покликався на те, що анкету-заяву він не підписував і кредитними коштами не користувався.

Відповідно до висновку експерта № СЕ-19/103-21/45-ПЧ від 26 лютого 2021 року підпис від імені ОСОБА_2 в графі «Клиент: Ф.И.О. Куран ОСОБА_3 Подпись» лицьового боку анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг у ПриватБанку від 6 жовтня 2014 року, виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою (а. с. 221-224).

Висновок експерта суд вважає категоричним, повним, обґрунтованим, таким, що не викликає сумнівів у його правильності, у зв`язку з чим будь-які підстави для його відхилення відсутні.

Під час судового розгляду представник позивача жодних заперечень щодо висновку експерта не висловлював, клопотань про повторну чи додаткову експертизу не заявляв.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 січня 2021 року у справі № 441/1325/16-ц (провадження № 61-20329св19) зроблено висновок, що «правовим наслідком недодержання письмової форми кредитного договору є його нікчемність».

Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

З огляду на вказане та враховуючи, що відповідач не підписував кредитний договір, що беззаперечно свідчить про відсутність у нього волевиявлення на вчинення правочину (укладення кредитного договору), недійсність кредитного договору у випадку недодержання письмової форми (не підписання договору його стороною – позичальником) встановлена законом, то цей договір є нікчемним.

Правочини, які не вчинено, не тягнуть ніяких правових наслідків для сторін.

Такі ж висновки викладено у постанові Верховного суду від 15 квітня 2021 року у справі № 405/223/17 (провадження № 61-18434св20), від 10 березня 2021 року у справі № 688/3874/18 (провадження № 61-18438св20), від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18).

За змістом частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою вказаної статті процесуального закону передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За таких обставин справи, відповідно до зазначених норм матеріального права та враховуючи, що позивач не надав належних, допустимих і достатніх доказів укладення з відповідачем кредитного договору та досягнення згоди щодо істотних умов такого договору, то суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Виписка про рух коштів (а. с. 134), відповідно до якої з картки № НОМЕР_1 у місті Києві 30 та 31 березня 2015 року було знято готівку та здійснено розрахунок за товар на загальну суму 9895.55 грн, а 31 березня 2015 року поповнено картку грошовими коштами у розмірі 1900 грн, не є достовірним, достатнім і беззаперечним доказом отримання та використання коштів, наданих Банком на кредитну картку, саме відповідачем ОСОБА_2 .

Доводи представника позивача про те, що саме відповідачу ОСОБА_2 було видано картку № 5168755393282344 і саме він нею користувався, що підтверджується фотографіями (а. с. 136, 137), суд не приймає до уваги, оскільки номер картки на цих фотографіях не читається, дату та місце фотографій встановити неможливо, а договір про надання банківських послуг від 6 жовтня 2014 року, на який посилався представник позивача, як на підставу видачі відповідачу кредиту, є нікчемним.

У ході судового розгляду встановлено, що одна з фотографій (а.с. 136) зроблена у відділенні Банку в 2020 році під час запровадження в державі карантинних заходів і жодного значення для спірних правовідносин не має.

Також слід зазначити, що виписка про рух коштів і фотографії, які подані представником позивача 9 липня 2020 року, на виконання вимог частини дев`ятої статті 83 ЦПК України не були надіслані відповідачу та його представнику, у зв`язку з чим в контексті зазначеної процесуальної норми не можуть бути прийняті судом до уваги.

Підтвердження надіслання вказаних доказів в матеріалах справи відсутні і в судовому засіданні представник позивача не заперечував цього факту.

Будь-яких доказів про номер виданої відповідачу картки, термін її дії, заміну після закінчення терміну дії, встановлення кредитного ліміту та його зміну представником позивача під час розгляду справи суду не надано.

Крім того, представник позивача у судовому засіданні стверджував, що зняти кошти з картки понад встановлений кредитний ліміт неможливо, що, в свою чергу, ставить під сумнів достовірність інформації у виписці про рух коштів (а.с. 134), оскільки у позовній заяві вказано, що кредитний ліміт було встановлено у розмірі 500 грн.

У відповідності до вимог частини першої, пункту 2 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові – на позивача.

Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи.

Відповідно до частини шостої статті 139 ЦПК України розмір витрат на підготовку експертного висновку на замовлення сторони, проведення експертизи, залучення спеціаліста, оплати робіт перекладача встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

З матеріалів справи видно, що відповідач поніс витрати на проведення експертизи в розмірі 900.48 грн, що підтверджується рахунком № 1500042-01 від 11 січня 2021 року, квитанцією від 25 січня 2021 року (а. с. 208, 215).

Таким чином, на підставі зазначених норм процесуального закону з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання заяви про перегляд судового рішення в розмірі 420.40 грн та витрати, пов`язані з проведенням експертизи, – 900.48 грн.

На підставі викладеного, статей 15, 16, 204, 207, 215, 526, 530, 610, 629, 1048, 1054 ЦК України та керуючись статями 133, 139, 141, 263, 264, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» в користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 420 (чотириста двадцять) гривень 40 (сорок) копійок та витрати, пов`язані з проведенням експертизи, у розмірі 900 (дев`ятсот) гривень 48 (сорок вісім) копійок.

Рішення може бути оскаржене до Волинського апеляційного суду через Турійський районний суд Волинської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», адреса місця знаходження: вулиця Набережна Перемоги, 50, місто Дніпро, код ЄДРПОУ 14360570.

Представник позивача: Мазурок Петро Володимирович, адреса місця знаходження: вулиця Пирогова, 7/2, місто Нововолинськ, Волинська область, паспорт серії НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Представник відповідача: ОСОБА_4 , адреса місця знаходження: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_4 .

Головуючий

Повне рішення складено 30 квітня 2021 року.