Рішення № 96568630, 15.04.2021, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

15.04.2021Справа № 910/16250/19

Господарський суд міста Києва у складі судді Павленка Є.В., за участі секретаря судового засідання Єременок О.В., розглянувши за правилами загального позовного провадження матеріали справи за позовом заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до державного підприємства "Управління капітального будівництва та інвестицій" та товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Новатех" про визнання додаткового договору та додаткової угоди недійсними,

за участі представників:

Прокурора: Тракала Р.І.;

Міністерства: Бабко Ю.О.;

Підприємства: не з`явився;

Товариства: Аракелян Р.Ф.;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У листопаді 2019 року заступник військового прокурора Центрального регіону України (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) та Міністерства оборони України (далі - Міністерство) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до державного підприємства "Управління капітального будівництва та інвестицій" (далі - Підприємство), а також товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Новатех" (далі - Товариство) про визнання недійсним додаткового договору від 11 липня 2006 року № 11/06/03 до підписаного відповідачами генерального договору про пайову (дольову) участь у будівництві від 11 липня 2006 року № 11/06, а також про визнання недійсною додаткової угоди від 21 квітня 2016 року № 2 до додаткового договору від 11 липня 2006 року № 11/06/3 до підписаного відповідачами генерального договору про пайову (дольову) участь у будівництві від 11 липня 2006 року № 11/06.

В обґрунтування своїх вимог Прокурор посилався на те, що земельна ділянка військового містечка № 110, що є предметом цих угод, відноситься до земель оборони, її власником є держава в особі КМУ, а постійним користувачем - Міністерство. Водночас оскаржуваний правочин та додаткова угода № 2 до нього, за яким майнові права на вказану ділянку передано Підприємством у спільну діяльність з другим відповідачем, суперечить імперативним законодавчим приписам, оскільки згідно з положеннями Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" вказане військове майно могло бути відчужено лише за рішенням КМУ за пропозицією Міністерства, погодженою з Мінекономіки уповноваженими підприємствами. Крім того, спірними угодами, на думку Прокурора, відповідачами було протиправно змінено цільове призначення вищенаведеної земельної ділянки, яка відноситься до земель оборони. Також Прокурор вказував, що Підприємство не мало повноважень розпоряджатися спірною земельною ділянкою державної форми власності, що свідчить про підписання оспорюваних правочинів неуповноваженою особою.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25 листопада 2019 року позовну заяву Прокурора прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/16250/19, вирішено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 9 січня 2020 року.

19 грудня 2019 року через загальний відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшов відзив Товариства на позовну заяву, в якому останнє заперечило проти задоволення вимог Прокурора з огляду на те, що до Товариства за спірними правочинами не перейшло право власності чи інші майнові права на дану земельну ділянку, і така ділянка Товариству в натурі не передавалася. Також цей відповідач зазначив про відсутність законодавчо встановленої вимоги щодо погодження укладення спірних договору та угоди з Міністерством на момент його підписання, а також вказав на те, що Міністерство за укладеним з Підприємством договором від 24 листопада 2008 року № 13383/з передало останньому спірну земельну ділянку для здійснення її забудови із залученням коштів третіх осіб, що свідчить про наявність у Підприємства повноважень на розпорядження правами на цю ділянку.

Ухвалою суду від 9 січня 2020 року підготовче засідання відкладено на 23 січня 2020 року.

16 січня 2020 року через загальний відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшла відповідь Міністерства від 11 січня 2020 року № 503/21/174 на відзив Товариства на позовну заяву, в якій зазначений позивач вказав, що при укладенні спірного договору відповідачами було проігноровано вимоги наказу Міністра оборони України від 21 жовтня 2005 року № 641 "Про посилення контролю за здійсненням функцій замовника будівництва", наказу Міністерства від 28 грудня 2005 року № 772 "Про деякі питання організації будівництва житла", Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" та ЗК України.

До початку призначеного засідання 23 січня 2020 року через загальний відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшов відзив Підприємства від 22 січня 2020 року на позовну заяву, в якому останнє заперечило проти задоволення вимог Прокурора з огляду, зокрема, на те, що вказаний відповідач у встановленому законом порядку отримав дозвіл Міністерства на укладення спірних правочинів, наданий у листі Міністерства від 25 червня 2006 року.

Ухвалою суду від 23 січня 2020 року строк підготовчого провадження у даній справі продовжено на 30 днів, а розгляд справи у підготовчому засіданні відкладено на 6 лютого 2020 року.

У процесі розгляду справи через загальний відділ канцелярії та діловодства суду надійшло клопотання Товариства від 11 грудня 2019 року, в якому останнє просило суд зупинити провадження у даній справі.

Ухвалою суду від 6 лютого 2020 року провадження у справі № 910/16250/19 було зупинено до перегляду Великою Палатою Верховного Суду постанови Центрального апеляційного господарського суду від 21 травня 2019 року в справі № 912/2385/18, прийнятої у подібних правовідносинах.

11 листопада 2020 року через загальний відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшло клопотання Прокурора від 4 листопада 2020 року № 15-68вих.-20, в якому останній повідомив про результати перегляду Великою Палатою Верховного Суду постанови Центрального апеляційного господарського суду від 21 травня 2019 року в справі № 912/2385/18. Так, постановою Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року касаційну скаргу заступника прокурора Дніпропетровської області задоволено, вказане судове рішення скасовано та передано справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Враховуючи те, що підстави, які зумовили зупинення провадження у справі № 910/16250/19, відпали, ухвалою суду від 12 листопада 2020 року провадження у даній справі було поновлено та призначено підготовче засідання на 26 листопада 2020 року.

18 листопада 2020 року до суду надійшла заява Товариства від 17 листопада 2020 року про застосування строків позовної давності.

Засідання у справі № 910/16250/19, призначене на 26 листопада 2020 року, не відбулося у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді Павленка Є.В.

Оскільки підстави, через які не відбулося вказане засідання, відпали, суд ухвалами від 17 грудня 2020 року повідомив сторін про призначення підготовчого засідання на 28 січня 2021 року.

22 січня 2021 року через загальний відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшла заява Підприємства від 19 січня 2021 року про застосування строків позовної давності.

25 січня 2021 року через загальний відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшли пояснення КМУ, в яких останній підтримав позовні вимоги та наполягав на їх задоволенні.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28 січня 2021 року клопотання Товариства від 19 січня 2021 року про витребування доказів повернуто без розгляду.

У засіданні 28 січня 2021 року судом без виходу до нарадчої кімнати було постановлено ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 25 лютого 2021 року.

25 лютого 2021 року через загальний відділ канцелярії та документального забезпечення суду надійшли додаткові пояснення Міністерства від цієї ж дати № 503/24/2230, в яких наведений позивач також підтримав позовні вимоги та наполягав на їх задоволенні.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25 лютого 2021 року позов Прокурора в інтересах держави в особі КМУ та Міністерства до Підприємства та Товариства про визнання додаткового договору та додаткової угоди недійсними в частині вимог, пред`явлених в інтересах держави в особі КМУ, залишено без розгляду.

Також ухвалою Господарського суду міста Києва від 25 лютого 2021 року підготовче провадження у справі № 910/16250/19 було закрито та призначено її до судового розгляду по суті на 18 березня 2021 року.

У засіданні 18 березня 2021 року судом без виходу до нарадчої кімнати було постановлено ухвалу про оголошення перерви в судовому засіданні до 15 квітня 2021 року.

У судовому засіданні 15 квітня 2021 року Прокурор та представник Міністерства підтримали вимоги, викладені у позовній заяві, та наполягали на їх задоволенні.

Представник Товариства у цьому судовому засіданні проти задоволення вимог Прокурора заперечив з підстав, викладених у його відзиві на позовну заяву, та просив застосувати строк позовної давності.

Підприємство про дату, час і місце розгляду справи було повідомлене належним чином та у встановленому законом порядку, проте явку свого уповноваженого представника у призначене судове засідання не забезпечило.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення Прокурора та представників сторін, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Звертаючись до господарського суду з позовною заявою в даній справі, Прокурор посилався на положення статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Згідно з частиною 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або у разі відсутності такого органу.

Наявність вказаних обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті.

Відповідно до частини 4 цієї статті Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта владних повноважень.

Аналіз змісту статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у випадку, зокрема, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Статтею 1 Закону України "Про використання земель оборони" передбачено, що землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ військово-навчальних закладів підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України (військові частини). Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК України. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Землями оборони є землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності (частини 1,2 статті 77 ЗК України).

Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України "Про оборону України" Міністерство оборони України як центральний орган виконавчої влади забезпечує проведення в життя державної політики у сфері оборони, функціонування, бойову та мобілізаційну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій і завдань.

Згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1999 року № 1572/99 "Про систему центральних органів виконавчої влади", до системи центральних органів виконавчої влади України входять міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності.

Зі змісту вищенаведених приписів вбачається, що Міністерство є органом, уповноваженим державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах.

Водночас судом встановлено, що Міністерство було обізнане про існування спірного додаткового договору та спірної додаткової угоди до нього, що підтверджується, зокрема, змістом підписаного між Міністерством та Підприємством договору про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей від 24 листопада 2008 року № 13383/з, а також додаткової угоди до нього від 6 серпня 2009 року № 1 з відповідним додатком, належним чином засвідчені копії яких наявні в матеріалах даної справи. Проте Міністерство протягом більш ніж 10 років не вживало ефективних заходів, направлених на захист інтересів держави шляхом усунення порушень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ЗК України, Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" при підписанні відповідачами оскаржуваних правочинів. Наведені обставини також були підтверджені поясненнями представника самого Міністерства в процесі підготовчого провадження у даній справі.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про правомірність та обґрунтованість звернення Прокурора в інтересах держави в особі Міністерства з даним позовом у порядку частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" та наявність у Прокурора підстав для представництва інтересів держави в суді.

З матеріалів справи вбачається, що 11 липня 2006 року між Підприємством та Товариством було підписано генеральний договір про пайову (дольову) участь у будівництві № 11/06, предметом якого є дольова (пайова) участь відповідачів у будівництві житлових комплексів із соціальною та інженерно-транспортною інфраструктурою на земельних ділянках військових містечок міста Києва з введенням їх в експлуатацію згідно додаткових договорів.

У пункті 2.2 цього правочину його сторони домовились, що Підприємство за дорученням Товариства виступає в якості замовника - забудовника будівництва об`єктів.

Згідно з пунктами 2.3.1, 2.3.2 цієї угоди з метою реалізації будівництва об`єктів, відповідачі приймають дольову (пайову) участь у будівництві об`єктів шляхом внесення Товариством паю у вигляді грошових коштів на фінансування робіт (послуг, витрат) по відведенню земельних ділянок, проектуванню та будівництву шляхом здійснення оплати на власний рахунок усіх робіт з будівництва об`єктів у порядку, передбаченому договором, а також шляхом внесення Підприємством паю у вигляді майнового права на будівлі та споруди, які знаходяться на земельній ділянці, та/або немайнового права відмови Міністерства у використанні земельної ділянки як земель оборони з передачею її для будівництва об`єктів у порядку, передбаченому договором, шляхом надання відповідного листа Міністерства Київській міській державній адміністрації.

Відповідно до пункту 3.2 цього договору частки сторін та порядок розподілу загальної площі об`єктів узгоджуються сторонами у такому розмірі: Підприємству - 25 % загальної житлової площі та 25 % загальної площі автостоянок завершеного будівництвом об`єкту; Товариству - 75 % загальної житлової площі, 75 % загальної площі автостоянок та 100 % всіх інших площ завершеного будівництвом об`єкту.

11 липня 2006 року між відповідачами було підписано додатковий договір № 11/06/3 до вищенаведеного генерального договору про пайову (дольову) участь у будівництві від 11 липня 2006 року № 11/06, предметом якого є дольова (пайова) участь Підприємства та Товариства у будівництві житлового комплексу на 314 квартир із соціальною інфраструктурою на земельній ділянці військового містечка № 110 у місті Києві по вулиці Фучика, 7 з введенням його в експлуатацію згідно умов цього договору.

Орієнтовна вартість об`єкту (ціна договору) визначена у додатку № 2 до цього договору. Вартість об`єкту підлягає уточненню шляхом укладання додаткового договору після розробки проектно-кошторисної документації, узгодження її сторонами та затвердження Підприємством розробленої проектно-кошторисної документації на стадії "Проект" (пункт 2.7. додаткового договору).

У пункті 3.2 цього правочину його сторони погодили наступний порядок розподілу загальної площі об`єкту: Підприємству - 25 % загальної площі об`єкту, Товариству - 75 % загальної площі об`єкту.

Відповідно до пункту 8.5 цього правочину він набирає чинності після укладення договору про спільну забудову земельних ділянок між Міністерством та Підприємством або після письмової згоди керівництва Міністерства та діє до повного виконання сторонами визначених в даній угоді зобов`язань.

21 квітня 2016 року між Підприємством та Товариством підписано додаткову угоду № 2 додаткового договору № 11/06/3 від 11 липня 2006 року до генерального договору №11/06 від 11 липня 2006 року про пайову (дольову) участь у будівництві, відповідно до умов якої сторони дійшли згоди викласти додатковий договір від 11 липня 2006 року № 11/06/13 до генерального договору № 11/06 від 11 липня 2006 року про пайову (дольову) участь у будівництві у новій редакції. Відповідно до умов цієї додаткової угоди сторони взяли на себе обов`язок збудувати об`єкт згідно з проектно-кошторисною документацією за адресою: вулиця Фучика, 7 у Солом`янському районі міста Києва.

Згідно з пунктом 1.1.5 цієї угоди земельна ділянка, що є предметом даного правочину, - це частина земної поверхні, розташована за адресою: вулиця Фучика, 7 у Солом`янському районі міста Києва, площею 4,39 га.

Пунктом 2.2 додаткової угоди сторони погодили, що для реалізації вказаного договору Підприємство передає, а Товариство приймає частину функцій замовника. Обсяг прав та обов`язків, що передаються Товариству для виконання функцій замовника будівництва об`єкту, визначено цим договором.

Фінансування будівництва здійснюється Товариством. Джерелом фінансування будівництва об`єкту є кошти Товариства та залучені кошти фізичних та юридичних осіб. У разі залучення коштів фізичних та юридичних осіб Товариство діє виключно від свого імені та приймає на себе всі ризики невиконання або неналежного виконання зобов`язань перед такими особами (пункт 2.4 додаткової угоди).

За змістом пункту 3.1 додаткової угоди, об`єктом забудови є земельна ділянка за адресою: місто Київ. Солом`янський район, вулиця Фучика, будинок 7, площею 4,38 га.

Підприємство взяло на себе обов`язок на умовах, визначених дим договором, здійснювати функції землекористувача земельної ділянки, визначеної в пункті 1.1.5 цього договору, що дозволить сторонам здійснити реалізацію умов цього правочину, у тому числі здійснювати її забудову, а також утримувати і обслуговувати завершений будівництвом об`єкт. Право користування земельною ділянкою внаслідок виконання цього договору не переходить до Товариства. Останнє має право використовувати будівельний майданчик відповідно до вимог законодавства України у сфері містобудування на підставі договорів капітального будівництва, укладених у рамках цього договору (пункти 3.2, 3.3 додаткової угоди).

Відповідно до пункту 7.1.1 додаткової угоди Підприємство отримує у власність частину об`єкту у вигляді окремих квартир, яка складає 10,2 % від загальної площі квартир цього об`єкту та 10,2 % від загальної площі цілих нежитлових вбудовано-прибудованих приміщень об`єкту (за винятком об`єктів соціального призначення) після введення його в експлуатацію згідно з актами розподілу площ цього об`єкту. З них Міністерство після ведення об`єктів в експлуатацію отримує у власність частину об`єкту у вигляді окремих квартир та нежитлових вбудовано-прибудованих приміщень об`єктів у розмірі 100 % частки, визначеної абзацом 1 цього пункту.

Пунктом 12.8 додаткової угоди визначено, що вона набуває чинності з моменту її підписання уповноваженими представниками сторін та нотаріального посвідчення і діє до повного виконання покладених на сторони зобов`язань.

Відповідно до частини 2 статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України договір є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Положеннями статей 6, 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України).

Отже, сторони при підписанні спірного додаткового договору та спірної додаткової угоди на свій розсуд узгодили всі умови вказаних правочинів.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За приписами частини 1 статті 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.

Відповідно до частини 4 статті 639 ЦК України, якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

У пункті 12.8 спірної угоди сторони погодили, що вона набуває чинності з моменту її підписання уповноваженими представниками сторін та нотаріального посвідчення.

У силу припису частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 названого Кодексу, саме на момент вчинення правочину.

Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено).

Водночас судом встановлено, що спірна додаткова угода у порушення положень вищевказаного пункту не була нотаріально посвідчена, а відтак є неукладеною, у зв`язку з чим у задоволенні позовної вимоги Прокурора про визнання її недійсною слід відмовити.

Щодо визнання недійсним додаткового договору від 11 липня 2006 року № 11/06/3 до генерального договору про пайову (дольову) участь у будівництві від 11 липня 2006 року № 11/06 у первинній редакції, суд зазначає наступне.

Як вбачається зі змісту пункту 8.5 додаткового договору (у первинній редакції) він набирає чинності після укладення договору про спільну забудову земельних ділянок між Міністерством та Підприємством або після письмової згоди керівництва Міністерства та діє до повного виконання сторонами визначених цим договором зобов`язань.

Заперечуючи проти позовних вимог, відповідачі стверджували, що 24 листопада 2008 року між Підприємством та Міністерством було укладено договір про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей № 13383/з та додаткову угоду від 6 серпня 2009 року № 1 до цього договору, яким Міністерство надало Підприємству земельні ділянки для забудови із залученням коштів третіх осіб, у тому числі за спірним додатковим договором до генерального договору. Таким чином, за доводами відповідачів, між Міністерством та Підприємством укладено договір, яким уповноважено Підприємство бути замовником капітального будівництва з правами на проектування та забудову земельної ділянки військового містечка № 110, площею 4,38 га, у місті Києві по вулиці Фучика 7.

Судом досліджено зміст договору від 24 листопада 2008 року № 13383/з про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей та встановлено наступне.

24 листопада 2008 року між Міністерством та Підприємством укладено договір № 13383/з про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей, предметом якого є визначення порядку та умов співпраці сторін щодо здійснення будівництва житлових комплексів із соціальною інженерно-транспортною інфраструктурою на земельних ділянках військових містечок Міністерства у місті Києві з метою забезпечення житлом військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей гарнізону міста Києва.

Додатковою угодою № 1 від 6 серпня 2009 року до договору від 24 листопада 2008 року № 13383/з доповнено пункт 2.2 договору, що додатковий перелік земельних ділянок, які надаються позивачем для реалізації даного договору, наведений у додатку № 3 до договору, який є невід`ємною його частиною.

Пунктом 2.3 договору від 24 листопада 2008 року № 13383/з визначено, що будівництво житлових будинків на зазначених земельних ділянках виконується Підприємством за рахунок позабюджетних та бюджетних коштів на підставі укладених останнім цивільно-правових договорів (угод).

Відповідно до пункту 2.4 договору від 24 листопада 2008 року № 13383/з при визначенні кількості та площі квартир, що підлягає безоплатній передачі від Підприємства до Міністерства, сторони виходять із частки у розмірі 25 % від загальної кількості житлових приміщень.

За змістом пункту 2.8 договору від 24 листопада 2008 року № 13383/з цей договір враховує загальну спрямованість сторін щодо реалізації його предмету. Умови будівництва конкретних об`єктів, терміни будівництва, строки та умови передачі житла, обумовлюються окремими правочинами (договорами, додатковими угодами до даного договору), які реєструються Міністерством.

Згідно з пунктом 4.1 вказаного договору строк його дії договору встановлюється до 31 грудня 2012 року.

Докази укладання окремих правочинів (договори, додаткові угоди до договору) та їх реєстрації Міністерством на виконання пункту 2.8 договору від 24 листопада 2008 року № 13383/з про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей, ні Прокурором, ні сторонами до матеріалів справи не надано.

З огляду на викладене, проаналізувавши зміст договору від 24 листопада 2008 року № 13383/з суд дійшов висновку, що цей правочин містить загальні умови щодо наміру укладення інших договорів по конкретно визначеним об`єктам, термінами будівництва, строками та інше, а тому твердження відповідачів, що цей договір був укладений на виконання спірного додаткового договору від 11 липня 2006 року № 11/06/03 та є договором про спільну забудову земельних ділянок, судом відхиляються, оскільки не відповідають обставинам справи та наявними у матеріалах справи доказам.

Також відповідачі стверджували, що Міністерством надано дозвіл Підприємству на укладення з останнім спірного додаткового договору, посилаючись на лист від 16 червня 2006 року № 6/457 та відповідь Міністерства на лист від 25 червня 2006 року.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази, судом встановлено, що Підприємство листом від 16 червня 2006 року № 6/457 звернувся до заступника Міністра оборони України Бойка В.О. про надання дозволу на укладення генерального договору та додаткових договорів до нього. Зі змісту цього листа вбачається, що Підприємством та Товариством було розроблено генеральний договір про пайову (дольову) участь у будівництві житлових комплексів із соціальною та інженерно-транспортною інфраструктурою на земельних ділянках військових містечок у місті Києві, а також додаткові договори до нього.

За доводами відповідачів у відповідь на лист від 16 червня 2006 року № 6/457 заступник Міністра оборони України Бойко В.О. 25 червня 2006 року на особистому бланку з. 376-2006 написав власноруч, що не заперечує проти укладення таких договорів.

Оцінюючи зміст відповіді заступника Міністра оборони України на лист від 16 червня 2006 року № 6/457, слід зазначити, що зазначений доказ містить інформацію лише про укладення договорів відповідно до вимог чинного законодавства України та не містить інформацію про спірний додатковий договір.

Окрім того неможливо встановити належність даного доказу, оскільки відсутні будь-які ознаки реєстрації такого листа (номер та дата реєстрації в діловодстві Міністерства), а отже не можливо ідентифікувати підпис заступника Міністра оборони України.

Таким чином, відповідь заступника Міністра оборони України від 25 червня 2006 року на лист від 16 червня 2006 року № 6/457 не приймається судом як належний та допустимий доказ у розумінні статей 76, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

З урахуванням наведеного, судом відхиляються доводи відповідачів щодо надання дозволу заступником Міністра оборони України на укладання генерального договору від 11 липня 2006 року № 11/06 та додаткових договорів до нього.

Інші докази, які б свідчили про надання письмової згоди керівництва Міністерства на укладення спірного додаткового договору, у матеріалах даної справи відсутні.

Як зазначено судом, не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено (договір, який не укладено).

Судом встановлено, що відповідачами не було дотримано умов пункту 8.5 спірного додаткового договору, а також цей договір не виконувався його сторонами.

Оскільки спірний додатковий договір є неукладеним, внаслідок чого він не породжує ніяких прав та обов`язків, у суду також відсутні правові підстави для задоволення позову в цій частині.

Окрім того, відповідачами було заявлено про застосування строку позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Водночас, за змістом частини 1 статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Враховуючи відмову в задоволенні позову, наслідки пропуску позовної давності, про застосування яких заявляли відповідачі, судом не застосовуються.

Статтею 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

За змістом статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 77 ГПК України).

За приписами частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За таких обставин у задоволенні позову Прокурора слід відмовити.

Відповідно до статті 129 ГПК України понесені судові витрати у зв`язку з відмовою в задоволенні позову залишаються за Прокурором та компенсації не підлягають.

Керуючись статтями 86, 129, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва (пункт 17.5 частини 1 Перехідних положень ГПК України) протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено 26 квітня 2021 року.

Суддя Є.В. Павленко