Рішення № 96565582, 27.04.2021, Борзнянський районний суд Чернігівської області

БОРЗНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

16400, м. Борзна, Чернігівської обл., вул. Незалежності, буд. 4 _____ тел.: 0 (4653) 21-202

Справа №730/46/21

Провадження № 2/730/84/2021

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" квітня 2021 р. м.Борзна

Борзнянський районний суд Чернігівської області в складі:

головуючого судді Ріхтера В.В.,

з участю секретаря судового засідання Циліцької Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Борзни в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін справу за позовом ОСОБА_1 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Дружба-Нова» про визнання недійсним договору про надання права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення,

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 звернулася до Борзнянського районного суду Чернігівської області із позовною заявою до СТОВ «Дружба-Нова", в якій просила визнати недійсним договір про надання права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзис) від 13.05.2019 року, укладений між нею та відповідачем щодо земельної ділянки з кадастровим номером 7420881200:11:00:0272.

Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 7420881200:11:00:0272 площею 2,1996 га, яка розташована на території Височанської ОТГ Борзнянського району Чернігівської області, з цільовим призначенням: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

13.05.2019 року між позивачем (власником) з однієї сторони та відповідачем СТОВ «Дружба-Нова" (емфітемтом), з другої сторони, укладено Договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), (далі – Договір).

Позивач вважає, що наявні підстави для визнання вказаного договору недійсним, оскільки умови договору щодо плати за користування земельною ділянкою є несправедливими, призводять до істотного дисбалансу між договірними правами і обов`язками сторін.

Так, при укладенні договору позивач погодилась передати земельну ділянку в користування відповідачу на 10 років з обов`язковою умовою - кошти за користування землею мали бути сплачені одночасно за весь період користування земельною ділянкою, оскільки на момент укладення договору позивач перебувала у важкому матеріальному становищі і мала непогашену кредитну заборгованість в банку.

Плата за право користування згідно п.3.1 Договору становить, 58 550,42 грн за весь термін дії даного договору.

16.07.2019 року відповідачем було перераховано позивачу 44 936,29грн.

При цьому, призначення платежу за цим перерахуванням зазначено: «Оплата орендної плати за землю згідно договору емфитевзису».

Як на підставу для визнання договору недійсним, позивач зазначає те, що, договір, який вона підписала, є дуже об`ємним і складений дрібним шрифтом. З умовами договору позивача ніхто не ознайомлював, їй не було надано достатньо часу для вивчення договору, їй ніхто не розтлумачив юридичних понять та наслідків.

При цьому вона вважала, що підписує договір оренди земельної ділянки, а не договір емфітевзису, а строк договору мав становить 10 років, а не до 2068 року.

Всі документи стосовно передачі земельної ділянки в оренду позивач не складала, складанням цих документів займалися представники СТОВ «Дружба-Нова», які надавали їх їй для підпису без роз`яснення змісту і правових наслідків таких документів, які позивач не могла самостійно перевірити внаслідок юридичної неосвіченості.

З посиланням на ст.ст. 215, 230 ЦК України, зазначає, що вважає, що вказаний правочин було укладено шляхом обману, відповідач навмисно ввів в оману позивача щодо обставин, які мають істотне значення.

Одночасно посилається на ст. 229 ЦК та зазначає, що договір вона уклала через помилку, оскільки під час його укладання неправильно сприймала фактичні обставини правочину через необізнаність та слабкий зір, не досконало з`ясувавши істотні умови правочину та неправильно сприйняла його фактичні обставини, що плинуло на її волевиявлення, так і обман з боку відповідача шляхом замовчування та не роз`яснення істотних умов договору і надання для підпису примірників правочину, які були виготовлені дрібним для сприйняття позивачем текстом.

Ухвалою Борзнянського районного суду Чернігівської області від 27.01.2021 позовну заяву ОСОБА_1 було прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

В судове засідання сторони не з`явилися, надали заяви про можливість розгляду справи у їх відсутність.

19 лютого 2021 року на адресу суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, зі змісту якого вбачається, що відповідач позов не визнає та просить суд відмовити у його задоволені у повному обсязі.

Відповідно до ч. 4 ст. 178 ЦПК України, копія відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи повинна бути надіслана (надана) одночасно з надісланням (наданням) відзиву до суду. Частина 5 вказаної статті передбачає, що до відзиву додаються документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.

Однак, відповідачем було подано до суду відзив без документів, що підтверджують його надіслання (надання) і доданих до неї доказів іншим учасникам справи.

З огляду на зазначене вище, суд не бере до уваги наданий відповідачем відзив, оскільки останній поданий з порушенням встановленого процесуальним законодавством порядку.

Дослідивши матеріали справи та подані докази, з`ясувавши всі обставини справи в їх сукупності, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що 13.05.2019 року між позивачем (власником) з однієї сторони та відповідачем СТОВ «Дружба-Нова" (емфітемтом), з другої сторони, укладено Договір про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), (далі – Договір) (а.с. 11-16).

Згідно з п. 3.1 Договору плата за користування земельною ділянкою, яка передається Землевласником Землекористувачу, встановлюється за погодженням сторін та складає 58550,42 грн за весь термін (строк) дії Договору, наведений в п. 2.1 цього Договору.

Земельна ділянка позивача вартістю 47133,09 грн використовується відповідачем за плату у розмірі 58550,42 грн протягом 49 років.

Право користування земельною ділянкою на підставі даного договору було зареєстровано належним чином 09.07.2019 року (а.с. 22).

16.07.2019 року на картковий рахунок позивача було перераховано обумовлену договором плату за користування земельною ділянкою в сумі 44936,29 грн.

Земельну ділянку позивач передала відповідачу згідно акту приймання-передачі від 13.05.2021 року (а.с. 17).

Вказані обставини сторонами визнаються та не оспорюються.

Згідно п. 3.2 Договору, сторони дійшли згоди про те, що за умови повного та своєчасного виконання землекористувачем своїх зобов`язань щодо виплати плати за користування земельною ділянкою умови цього договору про розмір, форму та термін виплати плати за користування земельною ділянкою не переглядаються.

Відповідно до п. 2.1 Договору, термін дії такого договору до 12.05.2068 року.

Згідно ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом . Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

За змістом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч. ч. 1, 5 ст. 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України. Укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до ЦК України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

В силу вимог ч.ч. 2, 3 ст. 409 ЦК України власник земельної ділянки має право на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором. Власник земельної ділянки зобов`язаний не перешкоджати землекористувачеві у здійсненні його прав.

Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України визначено свободу договору, а саме: відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частини першої статті 628 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У даній справі, як убачається з наданих сторонами доказів, сторони у відповідності до вимог ЦК України узгодили усі істотні умови Договору, в тому числі, щодо розміру, форми та порядку виплати плати за користування земельною ділянкою. Волевиявлення сторін відповідало їхній волі. Право користування земельною ділянкою було зареєстровано державним реєстратором. Позивач отримала відповідну плату єдиним платежем згідно умов Договору, що нею не оскаржується.

Позивач, підписуючи Договір, виразила свою згоду з його умовами, в тому числі, з розміром, формою та порядком виплати за користування земельною ділянкою, які були чітко прописані в Договорі емфітевзису.

При цьому, суд окремо звертає увагу, що усі істотні умови договору, як-то термін, ціна, назва договору виписані окремо та виділені чорним жирним шрифтом, що одразу видно та «кидається» в очі.

При цьому, суд бере до уваги те, вказаний договір було підписано власноручно позивачем на кожній сторінці договору.

Не можна погодитися також із тим, що шрифт договору є дрібним чи викладений так, що утруднює читання чи його сприйняття.

Як убачається з договору, а саме з примірника, який надано позивачем, він складений звичайним діловим шрифтом, який не є дрібним та використовується у діловому обороті.

Крім того, розділи договору відокремлені один від одного та складені таким чином, що не заважають знайомитися та сприймати договір вцілому.

Що стосується того, що договір було підписано та укладено позивачем внаслідок обману зі сторони відповідача.

Згідно з постановою Пленуму Верховного суду України № 9 від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Таким чином, правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного, цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Відповідні обставини, наявність умислу, істотність значення обставин щодо яких введено в оману, і сам факт обману, повинна довести сторона, яку введено в оману.

Як убачається з матеріалів справи та підтверджено наданими доказами, позивач добровільно виявив бажання скористатися послугами відповідача та укласти оспорюваний договір, а тому доводи позивача, в цій частині, суд відкидає, як такі, що не відповідають обставинам справи.

Що стосується доводів позивача, що вона уклала договір під впливом помилки.

Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також, що вона має істотне значення.

Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Аналогічні висновки зроблені у постанові Верховного Суду від 21.08.2019 року у справі № 310/720/18.

Положення статті 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі закону або рішення суду, яке набрало законної сили.

Позивач в своїй позовній заяві наголосив, що під час укладення договору помилився через свою юридичну необізнаність, що є підставою для визнання правочину недійсним.

Однак, судом не було встановлено обставин, щодо яких помилилася сторона правочину - позивач та існування з його сторони дійсної, не навмисної помилки щодо істотних обставин правочину.

Така ж позиція міститься в Постанові Верховного Суду від 31.10.2018 р. у справі №752/18987/16-ц, де зазначено: якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, що мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і характеристик речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

Наголошено, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Неправильне сприйняття особою фактичних обставин під час укладення спірного правочину, який був укладений за добровільною згодою сторін, ознайомлення з його змістом, на думку суду, вказує на відсутність підстав для визнання договору недійсним. Посилання на незнання закону не може бути визнано як помилка у розумінні ст. 229 ЦК України, оскільки незнання закону чи його неправильне тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Тому доводи позивача в цій частині суд також відкидає, як такі, що не ґрунтуються на вимогах закону.

Не заслуговують на увагу й доводи позивача про те, що їй не роз`яснювали змісту і правових наслідків підписання документу, оскільки така вимога не передбачена законодавством.

Не заслуговують на увагу й доводи позивача, щодо сплаченої відповідачем суми.

Так, право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) визначено главою 161 Земельного кодексу та главою 33 Цивільного кодексу.

Відповідно до ст. 1021 Земельного кодексу право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб виникає на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу.

Статтею 409 цього Кодексу визначено права та обов`язки власника земельної ділянки, наданої у користування для сільськогосподарських потреб. Зокрема, власник земельної ділянки має право на одержання плати за користування нею.

Розмір плати, її форма, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором.

Оподаткування доходів фізичних осіб регламентується розділом IV Податкового кодексу, відповідно до п. 162.1 ст. 162 якого платником податку на доходи фізичних осіб є, зокрема, фізична особа — резидент, яка отримує доходи з джерела їх походження в Україні.

Об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід, до якого включаються інші доходи, крім доходів, визначених ст. 165 Кодексу (пп. 164.2.20 п. 164.2 ст. 164 Податкового кодексу).

Відповідно до пп. 168.1.1 п. 168.1 ст. 168 Кодексу податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену ст. 167 Податкового кодексу (18 %).

Нарахування, утримання та сплата (перерахування) податку на доходи фізичних осіб та військового збору до бюджету здійснюються у порядку, встановленому ст. 168 ПКУ.

Так, податковий агент, який нараховує (виплачує, надає) оподатковуваний дохід на користь платника податку, зобов`язаний утримувати податок (військовий збір) із суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку 18%, визначену в ст. 167 ПКУ та ставку військового збору 1,5%, встановлену пп. 1.3 п. 16-1 підрозд. 10 розд. XX ПКУ.

Податок, утриманий з доходів резидентів (нерезидентів), підлягає зарахуванню до бюджету згідно з нормами Бюджетного кодексу (пп. 168.4.1 п. 168.4 ст. 168 Податкового кодексу).

Відповідно до п. 2 ст. 64 Бюджетного кодексу податок на доходи фізичних осіб, який сплачується (перераховується) податковим агентом, зокрема юридичною особою (її філією, відділенням, іншим відокремленим підрозділом), зараховується до відповідного бюджету за їх місцезнаходженням (розташуванням) в обсягах податку, нарахованого на доходи, що виплачуються фізичній особі.

Такий порядок застосовується всіма юридичними особами, у тому числі такими, що мають філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, що розташовані на території іншої територіальної громади, ніж така юридична особа, а також відокремленими підрозділами, яким в установленому порядку надано повноваження щодо нарахування, утримання і сплати (перерахування) до бюджету податку (пп. 168.4.2 п. 168.4 ст. 168 Податкового кодексу).

При цьому відповідальність за своєчасне та повне перерахування сум податку до відповідного бюджету несе юридична особа або її відокремлений підрозділ, що нараховує (виплачує) оподатковуваний дохід (пп. 168.4.7 зазначеного пункту).

Таким чином, виплата суми позивачу, з урахуванням податків, відповідає вимогам чинного законодавства.

Інші доводи позивача, в тому числі, й щодо слабкого зору, судом не беруться до уваги, оскільки будь-яких доказів цьому позивачем не надано.

Одночасно суд враховує, що позивач звернулася за захистом своїх прав лише через півтора роки після укладання договору, що свідчить про те, що одразу після підписання договору в неї не виникало сумнівів щодо дійсності цього договору.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи вищевикладені норми законодавства та встановлені судом фактичні обставини справи, суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання договору недійсним.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Suominen v. Finland» від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтування рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову

Згідно з ст. 141 ЦПК України, судові витрати понесені позивачем покладаються на неї, оскільки в позові відмовлено.

Відповідачем вимог щодо стягнення судових витрат не заявлялось.

Керуючись ст.ст. 203, 215, 407, 409, 626, 627, 638, 792 ЦК України, ст. 102-1 ЗК України, ст.ст. 2, 12, 81, 89, 128, 141, 258, 263-265, 268 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Дружба-Нова» про визнання недійсним договору про надання права користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзис) від 13.05.2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та СТОВ «Дружба-Нова» щодо земельної ділянки з кадастровим номером 7420881200:11:00:0272, - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Чернігівського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

До дня початку функціонування єдиної судової інформаційно - телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Борзнянський районний суд Чернігівської області.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Суддя В.В. Ріхтер