Рішення № 96458833, 22.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 квітня 2021 року м. Київ № 640/26107/20

Окружний адміністративний суд м. Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Скочок Т.О., суддів Кармазіна О.А., Катющенка В.П., розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу

за позовомВиконавчого комітету Лебединської міської ради до третя особаКабінету Міністрів України Міністерство охорони здоров`я Українипро визнання незаконним та нечинним абз. 3 п. 43-1 постанови від 22.07.2020 №641, В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся Виконавчий комітет Лебединської міської ради з позовом до Кабінету Міністрів України про визнання протиправним та нечинним абз. 3 п. 43-1 Постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 №641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (з урахуванням уточненої позовної заяви від 13.11.2020).

В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що оскаржувані положення Постанови від 22.07.2020 №641 суперечать ст. 210 Виборчого кодексу України, якою врегульовано фінансове забезпечення підготовки та проведення місцевих виборів, а саме: фінансове забезпечення підготовки і проведення чергових та перших місцевих виборів, за рахунок коштів відповідного місцевого бюджету, отриманих як цільова субвенція з Державного бюджету України. Крім того, за твердженням представника позивача, прийняття Кабінетом Міністрів України оскаржуваної Постанови стосується прав та законних інтересів Виконавчого комітету Лебединської міської ради, як органу місцевого самоврядування, на який було перекладено фінансові зобов`язання, що мають виконуватися за рахунок коштів державного бюджету.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.11.2020 відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання у справі, а також встановлено сторонам строки для подання до суду відзиву, відповіді на відзив та заперечення.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22.02.2021 до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача залучено Міністерство охорони здоров`я України та встановлено останньому строк для подання до суду пояснень щодо позову.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 09.03.2021 клопотання з питання зміни предмету позову від 02.03.2021 повернуто Виконавчому комітету Лебединської міської ради без розгляду.

Ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 29.03.2021 закрито підготовче провадження у справі №640/26107/20 та призначено розгляд справи по суті у складі колегії з трьох суддів у судовому засіданні на 14.04.2021.

Представник позивача у клопотанні від 06.04.2021 просив про здійснення судового розгляду справи за його відсутності.

У судовому засіданні 14.04.2021 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва повернуто Виконавчому комітету Лебединської міської ради клопотання з питання зміни предмету позову від 06.04.2021 без розгляду.

У своєму відзиві представник відповідача заперечував проти задоволення позовних вимог, з огляду на те, що прохальна частина позовної заяви містить вимогу про скасування Постанови від 22.07.2020 №641, тобто у первісній редакції. Проте, зміст редакції оскаржуваного акта від 22.07.2020 не містив пункт 43-1, з положеннями якого позивач не погоджується. Тобто, формулюючи позовну вимогу шляхом зазначення про скасування акта Уряду у редакції, яка не містила зазначеного пункту, позивач фактично порушує вимоги ст.ст. 160, 264 Кодексу адміністративного судочинства України, що створює відповідні наслідки, визначенні чинним процесуальним законодавством. Крім того, представником відповідача наголошено на тому, що ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст. 30 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» Кабінету Міністрів України надано повноваження щодо встановлення, відміни карантину, а також встановлення обмежувальних заходів на території поширення інфекційних хвороб та уражень людей, відтак, оскаржувана Постанова винесена у межах повноважень відповідача. При цьому, доводи про те, що на місцеві бюджети покладається додатковий обов`язок із фінансування організації місцевих виборів є необґрунтованим, оскільки відповідне фінансування було закладено до Державного бюджету України на рік, та, відповідно, скеровано до місцевих бюджетів, а положеннями оскаржуваного пункту Постанови №641 не було встановлено інших, ніж визначено нормами чинного законодавства, обов`язків та правил. У той же час, позовна заява мотивована можливою неспроможністю місцевої влади організувати виборчий процес, датована 13.11.2020, натомість, місцеві вибори відбулись 25.10.2020, що свідчить про відсутність можливості захистити будь-яке право позивача після закінчення правовідносин, якими мотивовано позовні вимоги.

У своїх поясненнях третьою особою також наголошено на необґрунтованості заявлених позовних вимог, з урахуванням того, що Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 до Постанови від 22.07.2020 №641 внесено зміни, у результаті яких оскаржуваний п. 43-1 втратив чинність.

У судовому засіданні 14.04.2021, суд, на підставі ч.9 ст.205 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвалив про подальший розгляд справи в порядку письмового провадження

Розглянувши наявні у матеріалах справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, відзив та пояснення третьої особи щодо позову, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає про наступне.

Відповідно до ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» Кабінетом Міністрів України винесено Постанову «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 22.07.2020 №641

Постановою Кабінету Міністрів України від 14.09.2020 №846 до Постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 №641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» внесено зміни. Зокрема, вказану постанову доповнено п. 43-1 такого змісту: « 43-1. Затвердити Порядок здійснення протиепідемічних заходів під час організації та проведення виборів, що додається.

Установити, що на період дії карантину вибори проводяться із здійсненням протиепідемічних заходів відповідно до Порядку, затвердженого цією постановою.

Видатки, пов`язані із здійсненням протиепідемічних заходів у зв`язку з організацією та проведенням виборів, здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів (в тому числі за рахунок резервних фондів зазначених бюджетів)».

Вважаючи абз. 3 п. 43-1 Постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 №641 протиправним та нечинним, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Розглядаючи справу по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч.ч. 1 та 2 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таким чином, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай безпосередніх індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Порушення прав та інтересів слід відрізняти від порушень закону. Підставою звернення до суду є протиправні рішення (дії чи бездіяльність), які порушують права (свободи чи інтереси) конкретної особи. Саме лише порушення закону, яке не призводить до порушення прав особи, не дає підстав для задоволення позову такої особи. Позови «в інтересах законності» не мають на меті захист порушених суб`єктивних прав, а тому в таких справах не може бути реалізовано завдання адміністративного судочинства.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно лише тому, що заявники вважають начебто певні положення норм законодавства впливають на їх правове становище.

Нормативно-правовий акт - офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими на це суб`єктами нормотворчості у визначеній формі та за встановленою процедурою, спрямований на встановлення, зміну або скасування норми права.

Іншими словами, нормативно-правовий акт - це документ, прийнятий у визначеному порядку компетентним органом публічної влади, у якому містяться норми права.

У правовій системі України нормативно-правовий акт є основним джерелом права.

Дія закону (нормативно-правового акта) чи окремої його норми права - це обов`язковість їх виконання (всіма) громадянами, посадовими особами, державними органами та іншими суб`єктами права стосовно певної сфери (виду) суспільних відносин, за певних обставин (ситуацій), протягом певного часу, на певній території (у певному просторі) та щодо конкретного кола суб`єктів права, тобто осіб, організацій (в широкому значенні цього слова), які наділені певними характеристиками.

Як зазначалося вище, позивач оскаржує абз. 3 п. 43-1 Постанови Кабінету Міністрів України від 22.07.2020 №641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Разом з тим, Постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 №1236 до Постанови від 22.07.2020 №641 внесено зміни, у результаті яких оскаржуваний п. 43-1 втратив чинність.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено право особи, права та свободи якої було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Відтак, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушених прав та бути адекватним наявним обставинам.

Отже, визнання нормативно-правового акта таким, що втратив чинність, не поновлює дію актів, які в свою чергу визнані ним такими, що втратили чинність.

Так, у рішенні Конституційного Суду України від 09.02.1999 у справі №1-7/99 визначено, що дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах 22.04.2019 у справі №820/601/17, від 02.10.2019 у справі №804/215/18 та від 23.10.2019 у справі №П/811/112/17.

Зокрема, Верховний Суд наголосив, що відповідно до положень п. 32 Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, затверджених Постановою Кабінету Міністрів України від 06.09.2005 №870, - визнання таким, що втратив чинність, акта Кабінету Міністрів України чи його скасування не поновлює дію актів, які визнані ним такими, що втратили чинність, чи які скасовані таким актом. Дія акта Кабінету Міністрів України поновлюється шляхом прийняття відповідного акта або із зазначенням в тексті акта про визнання таким, що втратив чинність, акта Кабінету Міністрів України чи про його скасування.

Як зазначає Верховний Суд у своїх постановах від 14.02.2019 у справі № 826/5493/16 (адміністративне провадження № К/9901/14109/18), від 18.07.2019 у справі № 826/16725/17 (адміністративне провадження № К/9901/66655/18) оскаржувати можна чинні, активні нормативно-правові акти, відтак, не підлягають оскарженню нормативно-правові акти, які втратили чинність.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає про процесуальну неможливість скасування оскаржуваної Постанови в частині, оскільки даний нормативний документ втратив свою юридичну силу (юридичну значимість), а отже, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, враховуючи фактичні обставини справи за наслідками їх офіційного з`ясування судом, не призведе до поновлення порушених, на думку позивача, його прав та інтересів.

Крім того, право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним, воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення від 21.12.2010 у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України»).

При цьому, судовою колегією враховується, що згідно з п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

У силу ч.ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Беручи до уваги викладене, суд дійшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відсутність підстав для задоволення останніх у повному обсязі.

Керуючись статтями 77, 139, 245, 246, 250, 264 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Виконавчого комітету Лебединської міської ради відмовити у повному обсязі.

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Т.О. Скочок

Судді: О.А. Кармазін

В.П. Катющенко