Рішення № 96411299, 15.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 квітня 2021 року м. Київ № 640/25151/19

Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., розглянувши за правилами спрощеного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Громадської ради доброчесності

третя особа Вища кваліфікаційна комісія суддів України

про визнання протиправним та скасування висновку,

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Громадської ради доброчесності, третя особа - Вища кваліфікаційна комісія суддів України, в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати висновок про невідповідність судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений 25.09.2019 року протоколом електронного голосування Громадської ради доброчесності.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що «Висновок про невідповідність Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики», затверджений 25.09.2019 року є протиправним, підлягає скасуванню з огляду на те, що не перевірені належним чином, твердження відповідача були помилковими та не могли бути підставою для висновку про мою невідповідність критерію доброчесності та професійної етики. Проте, цей висновок був наданий Комісії, і як наслідок, Рішення Комісії від 26.09.2019 року не може набрати чинності без його підтримання не менш, ніж одинадцятьма членами комісії, що, в свою чергу, призводить до необхідності моєї участі у ще одному засіданні Комісії (в пленарному складі), а також відтерміновує на невизначений строк виплату мені суддівської винагороди у збільшеному розмірі, як судді який успішно пройшов кваліфікаційне оцінювання.

Позивач також вказує, що оскаржуваний висновок є односторонньою позицією відповідача, який ґрунтується лише на відомостях з Єдиного державного реєстру судових рішень, таблиці з НАБУ щодо перетинів позивачем та членами його сім`ї кордону та інформації із суддівського досьє щодо періодів навчання (підвищення кваліфікації) і регіонального відділення НШСУ, яке проводило це навчання. Однак, на переконання позивача, ця інформація могла бути лише приводом для з`ясування дійсних обставин, чи насправді мною ухвалювались судові рішення не перебуваючи на робочому місці, а не для обґрунтованого твердження про: - достовірність цієї інформації або; -про наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади. Разом з тим, відповідач не надав можливість пояснити виявлені ним обставини.

Приймаючи оскаржуваний висновок, на думку позивача, відповідачем допущено й грубі порушення власного Регламенту.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.12.2019 року відкрито провадження у справі № 640/25151/19 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Судом встановлено, що відзив на позовну заяву відповідачем до суду не надано.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

З матеріалів справи вбачається, що Указом Президента України №336/2012 від 18.05.2012 року ОСОБА_1 призначено на посаду судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області строком на п`ять років.

Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 01.02.2018 року №8/зп-18 призначено кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, у тому числі й позивача.

11.07.2018 року Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України №167/зп-18 затверджено результати першого етапу кваліфікаційного оцінювання суддів на відповідність займаній посаді «Іспит». За результатами даного етапу позивача допущено до другого етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди».

На 26.09.2019 року Комісією призначено проведення співбесіди з позивачем за результатами дослідження досьє останнього.

26.09.2019 року від Громадської ради доброчесності до Комісії надійшов висновок про невідповідність судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений протоколом електронного голосування від 25.09.2019 року.

Висновок обґрунтований тим, що, на думку відповідача, суддя, не перебуваючи на робочому місці (був закордоном, на навчанні), ухвалював судові рішення. А саме, перебуваючи впродовж 20-23.11.2014 року за кордоном, суддя 21.11.2014 року видав два судові накази. Також, на думку відповідача, досьє судді містить інформацію про перебування судді за кордоном з 12.08.2016 року по 17.10.2016 року, а в цей період суддею ухвалено 528 судових рішень. Окрім того, на думку відповідача, суддя перебуваючи 12.02.2016 року на семінарі у м. Чернівці постановив три ухвали. Також, Єдиний державний реєстр судових рішень містить одне рішення та дві ухвали винесені суддею під час перебування 12-13.05.2016 на семінарі у м. Вижниця Чернівецької області, та 18 судових рішень ухвалених за час перебування 16-17.06.2016 року на семінарі у м. Тернополі.

Окрім того, в оскаржуваному висновку для Комісії надана інформація, яка сама по собі не стала підставою для висновку, але, на думку відповідача, потребує пояснення судді. А саме, у паперових деклараціях за 2012-2015 роки суддя не декларував право безоплатного користування квартирою АДРЕСА_1 , тоді як у електронних деклараціях ця квартира вказана і зазначено, що право користування виникло з 01.06.2012 року. Також, суддею декларується право власності з 08.09.2012 року його дружини на автомобіль Honda Accord 2008 року випуску, проте не зазначається вартість автомобіля. І, також відповідач звертає увагу на задекларовані суддею в електронній декларації за 2015 рік готівкові кошти в розмірі 15000 доларів США, яких не було у паперових деклараціях за попередні роки, не можливість оцінити законність їх набуття, оскільки є незрозумілим, за який період вони заощаджені.

26.09.2019 року позивачем надано Комісії письмове пояснення щодо спростування обставин викладених в оскаржуваному висновку.

За результатами кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді, у тому числі розгляду висновку та пояснень позивача, 26.09.2019 року Комісією у складі колегії ухвалено рішення № 838/ко-19 про відповідність займаній посаді судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області ОСОБА_1 .

Проте, згідно цього ж рішення Комісії, у зв`язку із наявністю вищезгаданого висновку ГРД, рішення Комісії набирає чинності відповідно до підпункту 4.10.5 пункту 4.10 розділу IV Регламенту Комісії, тобто після його підтримання не менш, ніж одинадцятьма членами Комісії (абзац 2 частини 1 статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

За твердженнями позивача, не погодившись із оскаржуваним висновком, 19.10.2019 року ним направлено на електронну адресу відповідача письмове пояснення щодо спростування викладеного у висновку твердження відповідача про ухвалення позивачем судових рішень під час перебування за кордоном чи на навчанні, та прохання скасувати цей висновок.

У зв`язку із відсутністю відповіді на пояснення-звернення, 31.10.2019 року позивач повторно письмово звернувся через електронну пошту до відповідача з проханням надати інформацію щодо розгляду мого звернення від 19.10.2019 року.

За твердженнями позивача, будь-яких відповідей відповідачем не надано.

Вважаючи, що висновок Громадської ради доброчесності не відповідає приписам законодавства, є таким, що прийнятий всупереч встановленим вимогам, а також не містить доказів та обставин недоброчесної, неетичної поведінки позивача, ґрунтується виключно на не підтверджених фактичними обставинами припущеннях, складений без повної та всебічної перевірки інформації, без надання можливості надати відповідь на висунуті аргументи та повністю спростовується поясненнями позивача та долученими до матеріалів справи, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Статтею 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено правовий статус та завдання Громадської ради доброчесності (далі- ГРД).

Зокрема, вказаною нормою визначені: 1) мета створення ГРД - сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України (далі - ВККС) у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання; 2) склад, вимоги до членів, строк їх повноважень та порядок формування Ради; 3) конкретні повноваження ГРД, права та обов`язки її членів.

Так, відповідно ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» вказано, що у разі, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям доброчесності та професійної етики, то Вища кваліфікаційна комісія суддів України може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.

Частиною 4 ст. 85 цього Закону визначено, що суддівське досьє, серед іншого, має містити висновок Громадської ради доброчесності (у разі його наявності) (п. 16).

З наведених вище норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судом встановлено, що на ГРД покладено функцію щодо участі у проведенні кваліфікаційного оцінювання з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Тобто, громадська рада доброчесності приймає участь у формуванні суддівського корпусу, впливає на суддівську кар`єру та наділений з цією метою відповідними владними повноваженнями.

За сферою правового регулювання Закон України «Про судоустрій і статус суддів» визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, тобто містить норми саме публічного права.

Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов`язковими для розгляду іншим суб`єктом, зокрема, ВККС, та є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини.

Отже, процес надання для ВККС висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону.

Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб`єктом владних повноважень, не пов`язується з обов`язковим віднесенням такого суб`єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб`єкта владних повноважень статусу юридичної особи.

Оскаржуваний Висновок має всі ознаки правового акту індивідуальної дії, оскільки він врегульовує відносини щодо конкретно визначеного кола осіб, а саме щодо позивача та розрахований на одноразове застосування.

Висновки ГРД, затверджені відповідним рішенням, як одностороннє владне волевиявлення, є обов`язковими для розгляду іншим суб`єктом, зокрема Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, та є правовим актом індивідуальної дії, на підставі якого виникають публічно-правові відносини.

Отже, процес надання для Вищої кваліфікаційної комісії суддів України висновку про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики, містить усі ознаки владної управлінської діяльності, на основі закону.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Згідно з ч. 3 ст. 46 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідачем в адміністративній справі є суб`єкт владних повноважень, якщо інше не встановлено цим Кодексом.

У силу п. 7 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, суб`єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

При цьому, відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.05.2013 року №8, для цілей і завдань адміністративного судочинства владну управлінську функцію необхідно розуміти як діяльність усіх суб`єктів владних повноважень з виконання покладених на них Конституцією чи законами України завдань.

Таким чином, визначальною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним владних управлінських функцій. Надання правового захисту у порядку адміністративного судочинства правам, свободам, інтересам, що порушені суб`єктом владних повноважень, не пов`язується з обов`язковим віднесенням такого суб`єкта до системи органів державної влади або місцевого самоврядування та не ставиться у залежність від наявності або відсутності у такого суб`єкта владних повноважень статусу юридичної особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Надаючи тлумачення зазначеній нормі, Конституційний Суд України у рішенні від 25.12.1997 у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_4, ОСОБА_5 та інших громадян щодо офіційного тлумачення ст. ст. 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) зазначив, що ч. 1 ст. 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Таким чином, суд дійшов до висновку, що ГРД має всі визначені ознаки «іншого суб`єкта при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства», оскільки остання здійснює діяльність з виконання покладених на неї Законом України «Про судоустрій і статус суддів» завдань, а тому, відповідно, є суб`єктом владних повноважень у розумінні вимог п. 7 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України, тобто є належним відповідачем за даним адміністративним позовом.

З огляду на викладене, оскаржуваний висновок може бути самостійним предметом оскарження в рамках здійснення адміністративного судочинства.

Крім того, суд звертає увагу, що згідно з ч. 3 ст. 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: 1) склад членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; 2) рішення не підписано будь-ким із складу членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, який провів кваліфікаційне оцінювання; 3) суддя (кандидат на посаду судді) не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про не підтвердження здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; 4) рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.

Відтак, чинне законодавство не надає учаснику конкурсу на посаду судді права оскаржити рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України з підстав його змістовної необґрунтованості щодо питань невідповідності учасника конкурсу критеріям доброчесності та професійної етики, у випадку, коли в основу такого рішення покладатиметься відповідний негативний висновок ГРД, оскільки Закон України «Про судоустрій і статус суддів» допускає можливість оскарження такого рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України виключно з формальних підстав.

Відповідно до вимог ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (надалі - Конвенція), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Як зазначено у рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Зінченко проти України», ст. 13 Конвенції гарантує на національному рівні доступність засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення в життя змісту конвенційних прав і свобод, незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному правовому порядку.

Отже, подання даного адміністративного позову є єдиним можливим способом захисту порушених з боку ГРД прав позивача, а тому відмова в його прийнятті та розгляді по суті заявлених вимог означатиме порушення права позивача на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, що, в свою чергу, є порушенням вимог як національного законодавства, так і приписів Конвенції та обов`язкової до застосування практики ЄСПЛ.

При цьому, відповідно до судової практики Верховного Суду України, наведеної зокрема у Постанові від 31.05.2016 року у справі № 21-451а16, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, що виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.

Таким чином, беручи до уваги все наведене вище, суд вказує, що позивачем у даному позові було обрано належний та ефективний спосіб захисту його порушеного права шляхом визнання протиправним та скасування оскаржуваного висновку.

Надаючи правову оцінку оскаржуваному висновку, суд зазначає наступне.

З наявних у матеріалах справи доказів вбачається, що висновок ГРД про невідповідність судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики», затверджений 25.09.2019 року, обґрунтований тим, що, на думку відповідача, суддя, не перебуваючи на робочому місці (був закордоном, на навчанні), ухвалював судові рішення. А саме, перебуваючи впродовж 20-23.11.2014 року за кордоном, суддя 21.11.2014 року видав два судові накази. Також, на думку відповідача, досьє судді містить інформацію про перебування судді за кордоном з 12.08.2016 року по 17.10.2016 року, а в цей період суддею ухвалено 528 судових рішень. Окрім того, на думку відповідача, суддя перебуваючи 12.02.2016 року на семінарі у м. Чернівці постановив три ухвали. Також, Єдиний державний реєстр судових рішень містить одне рішення та дві ухвали винесені суддею під час перебування 12-13.05.2016 на семінарі у м. Вижниця Чернівецької області, та 18 судових рішень ухвалених за час перебування 16-17.06.2016 року на семінарі у м. Тернополі.

Окрім того, в оскаржуваному висновку для Комісії надана інформація, яка сама по собі не стала підставою для висновку, але, на думку відповідача, потребує пояснення судді. А саме, у паперових деклараціях за 2012-2015 роки суддя не декларував право безоплатного користування квартирою 47 кв.м. в м. Тернополі, тоді як у електронних деклараціях ця квартира вказана і зазначено, що право користування виникло з 01.06.2012 року. Також, суддею декларується право власності з 08.09.2012 року його дружини на автомобіль Honda Accord 2008 року випуску, проте не зазначається вартість автомобіля. І, також відповідач звертає увагу на задекларовані суддею в електронній декларації за 2015 рік готівкові кошти в розмірі 15000 доларів США, яких не було у паперових деклараціях за попередні роки, не можливість оцінити законність їх набуття, оскільки є незрозумілим, за який період вони заощаджені.

Відповідно до частини шостої статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» ГРД:

1) збирає, перевіряє та аналізує інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді);

2) надає Комісії інформацію щодо судді (кандидата на посаду судді);

3) надає, за наявності відповідних підстав, Комісії висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до досьє кандидата на посаду судді або до суддівського досьє;

4) делегує уповноваженого представника для участі у засіданні Комісії щодо кваліфікаційного оцінювання судді (кандидата на посаду судді);

5) має право створити інформаційний портал для збору інформації щодо професійної етики та доброчесності суддів, кандидатів на посаду судді.

Статтею 2 Регламенту ГРД передбачено, що завданням Ради як інструменту громадськості, що встановлений Законом України «Про судоустрій і статус суддів», є утвердження доброчесності та високих стандартів професійної етики у суддівському корпусі. З цією метою Рада сприяє Комісії у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання шляхом надання інформації про них або висновків про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) цим критеріям.

Згідно з частинами першою, другою статті 19 Регламенту ГРД за результатами аналізу та перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, якщо визнає:

1) достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку; або 2) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади. Негативна репутація судді або кандидата на посаду судді, недобросовісність можуть згадуватися у висновку, якщо твердження про це обґрунтовується відповідними обставинами. У висновку наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до висновку.

Крім того, про необхідність надання обґрунтованого висновку йдеться також і у Висновку Ради Європи щодо Регламенту ГРД (пункт 3.4), а саме: усі рішення судової ради про призначення, просування по службі, оцінку, дисциплінарну відповідальність та будь-які інші рішення, що стосуються кар`єри суддів, повинні бути обґрунтованими, що кореспондується з вимогами, встановленими у частині другій статті 2 КАС України.

Водночас, слід звернути увагу, що поняття «доброчесність» чинним законодавством України не визначене, а тому є оціночним поняттям, на чому зауважено також і у Висновку Ради Європи щодо ГРД, а також у Звіті Ради Європи та Асоціації правників України про результати моніторингу діяльності ГРД в контексті стандартів і рекомендацій Ради Європи.

У цьому контексті, суд зазначає, що норма права є передбачуваною, якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі, у разі потреби, за допомогою відповідної консультації регулювати свою поведінку (пункт 49 рішення Європейського суду з прав людини від 02.11.2006 року у справі «Волохи проти України», заява № 23543/02).

Як вбачається з наведених норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та Регламенту ГРД, обсяг оцінювання, що здійснюється ГРД, обмежується питаннями професійної етики та доброчесності суддів (кандидатів на посаду судді).

Згідно з пунктом 9 глави 2 розділу II Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого Рішенням Комісії від 03.11.2016 року №143/зп-16 (у редакції Рішення Комісії від 13.02.2018 року №20/зп-18), відповідність судді критерію доброчесності оцінюється (встановлюється) за такими показниками: відповідність витрат і майна судді та членів його сім`ї задекларованим доходам; відповідність способу (рівня) життя судді та членів його сім`ї задекларованим доходам; відповідність поведінки судді іншим вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; наявність обставин, передбачених підпунктами 1, 2, 9, 12, 15, 19 частини першої статті 106 Закону; наявність фактів притягнення судді до відповідальності за вчинення проступків або правопорушень, які свідчать про недоброчесність судді; наявність незабезпечених зобов`язань майнового характеру, які можуть мати істотний вплив на здійснення правосуддя суддею; інші дані, які можуть вказувати на відповідність судді критерію доброчесності. Ці показники оцінюються за результатами співбесіди та дослідження інформації, яка міститься у суддівському досьє, зокрема, висновків або інформації ГРД (за наявності).

Водночас, ГРД під час складання своїх рішень, не повинна перебирати на себе компетенцію інших органів влади в частині встановлення фактів, що згідно з нормами чинного законодавства України прямо не належать до компетенції ГРД, а віднесені до компетенції інших органів держави, зокрема, наводити висновки щодо достатності підстав вважати встановленими відповідні обставини, у разі відсутності рішення такого компетентного органу, прийнятого у визначеному чинним законодавством України порядку.

Доцільними, на думку суду, є зауваження, що з огляду на існуючий в Україні конституційний порядок, контроль та перевірку декларацій, поданих суб`єктами декларування, проводить Національне агентство з питань запобігання корупції (далі - НАЗК), здійснюючи такі види контролю: щодо своєчасності подання; щодо правильності та повноти заповнення; логічний та арифметичний контроль (частина 1 статті 48 Закону України «Про запобігання корупції»).

Водночас, рішенням НАЗК від 10.02.2017 року № 56 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13.02.2017 року за №201/30069) затверджено Порядок проведення контролю та повної перевірки декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

До набрання чинності Законом України «Про запобігання корупції» перевірка достовірності відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, здійснювалася органами Державної фіскальної служби України відповідно до Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» та Порядку здійснення перевірки достовірності відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 13.03.2015 року № 333 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 15.04.2015 року за № 418/26863, яким, зокрема, визначено механізм проведення контролюючими органами, зокрема, органами Державної фіскальної служби України, перевірки (арифметичний контроль) відомостей, зазначених у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за минулий рік з метою забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб`єктів декларування.

Отже, здійснення контролю та перевірки декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, проведення моніторингу способу життя суб`єктів декларування належить до виключних повноважень відповідних спеціально для цього уповноважених органів державної влади (згідно з пунктом 8 частини 1 статті 11 Закону України «Про запобігання корупції» наразі це НАЗК) та не віднесено до повноважень і завдань ГРД, визначених частиною 6 статті 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

У цьому контексті варто зазначити, що у Звіті USAID щодо ГРД та результатів її роботи, які використовує Комісія (квітень-травень 2017 року, контракт № AID-OA А-І-13-00032) викладена позиція про те, що ГРД важливо уникати виконання функцій інших компетентних державних органів та інституцій та перевищення ГРД своїх повноважень у цьому зв`язку.

Оцінюючи оскаржуваний висновок ГРД на предмет обґрунтованості, суд звертає увагу на доводи позивача, зокрема, щодо наступного:

- з приводу видачі двох судових наказів 21.11.2014 року у період перебування за кордоном (20-23.11.2014). Позивач зазначає, що у датах ухвалення судових наказів допущені описки, про які до ознайомлення із висновком не було відомо. За кордоном не міг видати судових наказів. Як вбачається із Реєстру судових рішень (номери в реєстрі 41758211 і 41758258), у ньому не визначено коли судові накази були надіслані в Реєстр, проте зареєстровані в Реєстрі 05.12.2014 року. В матеріалах згаданих двох справ є відмітка про те, що судові накази надіслані боржникам 24.11.2014 року. Ця дата, на думку позивача, і є дійсною датою винесення судових наказів.

Проте, як вказує позивач, виправити описки у вищевказаних судових наказах у встановленому процесуальним законом порядку, на даний час, неможливо з наступних причин.

Відповідно до статті 173 чинного ЦПК України, суд може внести виправлення до судового наказу в порядку, встановленому статтею 432 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 432 ЦПК України передбачено, що суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню.

Отже, процесуальний закон не передбачає виправлення описки в судовому наказі за ініціативою суду (на відміну від рішень та ухвал). Сторони ж із заявами про виправлення описки не звертались.

В абзаці другому пункту 19 Постанови Пленуму ВСУ №14 від 18.12.2009 «Про судове рішення у цивільній справі», зазначено, що питання про внесення виправлень може бути вирішено судом, що ухвалив рішення, незалежно від того, чи виконано рішення, але в межах установленого законом строку, протягом якого воно може бути пред`явлено до примусового виконання.

Згадані судові накази, які були видані в 2014 році, передбачали однорічний строк пред`явлення до виконання.

- щодо ухвалення позивачем 528 судових рішень за період з 12.08.2016 року по 17.10.2016 року, коли позивач був за кордоном. Повивач вказує, що у таблицях НАБУ, які містяться в суддівському досьє, невірна інформація щодо перетинів кордонів, а саме в інформації зазначено про виїзд з України 12.08.2016 року та повернення в Україну 17.10.2016 року. Дана таблиця не містить двох перетинів кордону України: 26.08.2016 року - в`їзд в Україну та 14.10.2016 року - виїзд з України. Тобто, насправді, позивач перебував за кордоном з 12.08.2016 року по 26.08.2016 року, а також з 14.10.2016 року по 17.10.2016 року. У підтвердження зазначено надано копії сторінок паспорта для виїзду за кордон із відповідними штампами прикордонних служб Туреччини та Польщі, які спростовують вищезгадану інформацію НАБУ.

- з приводу двох ухвал винесених 14.10.2016 по справі №607/11610/16-а та однієї ухвали 17.10.2016 по справі №607/4326/14-ц. Позивач повідомив, що у датах постановлення ухвал було допущено описки, про які до ознайомлення із висновком та із судовими справи не було відомо. Насправді, ці ухвали були постановлені 18.10.2016 року, коли позивач був на роботі.

За ініціативою суду, ухвалами Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 18.10.2019 року у всіх згаданих вище трьох ухвалах суду виправлені описки. На підтвердження надано копії відповідних трьох ухвал суду про виправлення описки.

- у висновку вказано, що 12.02.2016 року перебуваючи на семінарі у м. Чернівці позивач постановив 3 ухвали. Позивач вказує, що у цей день дійсно відбувався семінар, який організовувався Чернівецьким відділенням НШСУ на тему «Написання судових рішень у цивільному та кримінальному судочинстві». Однак, цей семінар проводився у м. Тернополі в приміщенні суду, де працюю позивач. У підтвердження надано копію сертифіката НШСУ, де зазначено місто, у якому проводився семінар. Отже, ухвали постановлені в приміщенні суду, де працює позивач.

- щодо доводів про те, що 12-13.05.2016 року в м. Вижниця Чернівецької області відбувався семінар, який організовувався Чернівецьким відділенням НШСУ на тему «Охорона довкілля та права людини». Позивач вказує, що приймав у ньому участь, хоча й приїхав із незначним запізненням, так як зранку 12.05.2016 року (суд розпочинає роботу о 8.30) в приміщенні суду ухвалив одне рішення (з участю секретаря, але без участі сторін). Запізнення (близько однієї години) не вплинуло на якість засвоєння мною інформації, яка викладалась на семінарі, так як позивач пропустив лише вітальне слово та загальне знайомство учасників семінару. Після закінчення семінару 13.05.2016 року (орієнтовно в 15 годині) у ввечері того ж дня (близько 18 години) в приміщенні суду постановив дві, згадані у висновку, ухвали (також без участі сторін).

- 16-17.06.2016 в суді Чернівецьким відділенням НШСУ проведено семінар на тему «Особливості розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними». У висновку ГРД зазначено, що у ці дні позивач ухвалив 18 судових рішень, два з яких за участю сторін. Позивач повідомив, що Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області розпочинає роботу о 8 год. 30 хв. Семінари розпочинаються, в кращому випадку, о 10 годині, і близько 15-16 години вже завершуються. У ці дні позивач докладав зусиль, щоб розглянути якомога більше призначених на цей день справ та, по можливості, якомога менше відкладати. У зв`язку із величезною кількістю справ (8698 справ та матеріалів за 5 років), їх розгляд призначається за кілька місяців до дня розгляду, а інформація щодо семінару могла надходити за кілька тижнів до дня проведення. Отже, з одного боку суддя зобов`язаний постійно підвищувати свій кваліфікаційний рівень, а з другого - є строки розгляду справ. Тому, дозволити собі таку «розкіш», щоб у день проведення семінару в приміщенні суду, де працює позивач, зняти з розгляду усі призначені справи, позивач не міг. А відтак, за винятком тих годин, коли дійсно відбувається семінар, позивач увесь час приділяв безпосередній судовій діяльності, і дійсно у цей день ухвалював усі згадані у висновку рішення.

Відтак, позивач зазначає, що жодного судового рішення за межами суду не ухвалювалось, а відтак і не порушувалось правил професійної етики. А описки в судових рішеннях при навантаженні є можливими.

Суд зауважує, що оскаржуваний висновок є позицією відповідача, який ґрунтується на відомостях з Єдиного державного реєстру судових рішень, таблиці з НАБУ щодо перетинів позивачем та членами його сім`ї кордону та інформації із суддівського досьє щодо періодів навчання (підвищення кваліфікації) і регіонального відділення НШСУ, яке проводило це навчання.

Однак, суд погоджується з доводами позивача щодо того, що вказане інформація не є достатньою для обґрунтованого твердження про достовірність цієї інформації або про наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади.

Водночас, відповідач мав надати позивачеві можливість пояснити виявлені ним обставини.

Із приписів законодавства випливає, що суддя (кандидат на посаду судді) має бути ознайомлений Громадською радою доброчесності з інформацією, що може свідчити про невідповідність його критеріям професійної етики та доброчесності або висновком, та має право надати Громадській раді доброчесності відповідні пояснення.

Водночас, всупереч вищезазначеним нормам оскаржуваний висновок було подано відповідачем до ВККС, чим порушено право останнього на ознайомлення з висновком та правом на надання пояснень з приводу викладених у такому висновку фактів або міркувань.

Слід зазначити, що докази відправлення копії оскаржуваного висновку відповідачем позивачу відсутні. При цьому, твердження у висновку про те, що Громадська рада доброчесності не змогла забезпечити судді право на відповідь до початку співбесіди, оскільки суддя не надав свої контакти, не може бути прийняте судом, оскільки суд зазначає, що всі необхідні контакти позивача містяться в досьє судді, доступ до будь-якої інформації з якого, для ГРД є відкритим, в той час як обов`язок надання суддею своїх «контактів» відповідачу жодним нормативно-правовим актом не передбачений.

Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідачем було порушено право позивача на ознайомлення з висновком, що додатково свідчить про його протиправність.

Суд також вважає за необхідне зазначити що порушень Регламенту ВККС та Регламенту ГРД під час прийняття оскаржуваного рішення.

Пунктом 4.10.1. Регламенту Комісії передбачено, що інформація щодо судді (кандидата на посаду судді) (далі - інформація) або висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності (далі - висновок) надається до Комісії Громадською радою доброчесності не пізніше ніж за 10 днів до визначеної Комісією дати засідання з проведення співбесіди стосовно такого судці (кандидата на посаду судді). Інформація або висновок подаються до Комісії у паперовій або електронній формі безпосередньо чи за допомогою засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію подання документів. Приймання Комісією інформації або висновку завершується о 18 год. 00 хв. (о 24 год. 00 хв. у разі направлення електронною поштою) дня, який передує першому з 10 днів до визначеної Комісією дати проведення співбесіди. Інформація або висновок вважаються поданими, якщо отримані Комісією у строк, визначений абзацом третім цього пункту. У разі недотримання Громадською радою доброчесності строку, визначеного абзацом третім цього пункту, питання щодо розгляду матеріалів, вирішується Комісією у складі колегії під час проведення засідання, про що ухвалюється протокольне рішення. Висновок, що надійшов після початку засідання з проведення співбесіди, Комісією не розглядається.

Оскаржуваний висновок відповідача наданий Комісії в порушення пункту 4.10.1. Регламенту Комісії, а саме зранку дня співбесіди 26.09.2019 року, перед її початком.

В Регламенті Громадської ради доброчесності зазначено, що за результатами перевірки та (або) аналізу інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією або зборами за відсутності підстав для прийняття (затвердження висновку) може прийняти рішення про надання Вищій кваліфікаційній комісії суддів України інформації щодо доброчесності та (або) етичності поведінки судді (кандидата на посаду судці), якщо вона може бути важливою для цілей кваліфікаційного оцінювання (ст. 18).

Відповідно до ст. 19 Регламенту ГРД за результатами аналізу та перевірки інформації щодо судді (кандидата на посаду судді) Рада колегією приймає вмотивований висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності, якщо визнає:

1) достовірною інформацію, яка є достатньою для такого висновку; або

2) наявність обґрунтованого сумніву щодо відповідності судді (кандидата на посаду судді) критерію доброчесності чи професійної етики, що може негативно вплинути на суспільну довіру до судової влади.

Негативна репутація судді або кандидата на посаду судді, недобросовісність можуть згадуватися у висновку, якщо твердження про це обґрунтовується відповідними обставинами.

У висновку наводяться посилання на джерела інформації, а в разі необхідності самі джерела додаються до висновку.

Про необхідність перевірки інформації згадується і в іншій статті Регламенту ГРД, а саме в ч. 1 статті 22, відповідно до якої член Ради за результатами перевірки, аналізу інформації готує проект рішення або висновку.

Таким чином, відповідачем перед ухваленням оскаржуваного висновку не дотримано ключових положень як статті 18, так і статті 19 Регламенту ГРД, а саме необхідність аналізу та перевірки інформації, яка може стати підставою для висновку. Зі змісту оскаржуваного висновку (перший абзац першої сторінки) вбачається, що відповідач «проаналізував» інформацію (яку саме у висновку не вказано); про «перевірку» інформації у висновку не згадується.

Із оскаржуваного висновку не вбачається, що відповідач вчиняв дії щодо перевірки отриманої інформації. Тлумачення відповідачем встановлених, на його думку, обставин не є всесторонньою та об`єктивною перевіркою, а лише одностороннім припущенням.

Оремо суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до пунктів 2, 3 ч. 6 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», підпункту 4.10.1 пункту 4.10 розділу IV Регламенту Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, п.5 ч. 1 ст. 6, п.3 ч.2 ст. 12 Регламенту Громадської ради доброчесності, Громадська рада доброчесності надає ВККСУ інформацію щодо судді та, за наявності відповідних підстав, висновок про невідповідність судці критеріям професійної етики та доброчесності, який додається до суддівського досьє, при цьому рішення про надання інформації щодо судді приймає колегія ГРД, а висновок затверджує ГРД на зборах.

Дії по наданню Відповідачем Комісії інформації щодо судді та висновку про невідповідність судді критеріям професійної етики та доброчесності є різними за своєю значимістю діями, оскільки надана інформація, на відміну від висновку, не тягне за собою необхідності ухвалення Комісією рішення відповідно до абзацу 2 частини 3 статті 88 цього Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Разом з тим, доповнивши оскаржуваний висновок також інформацією, яка сама по собі не є підставою для висновку, відповідач не навів яким чином, в контексті питання доведення наявності об`єктивного та обґрунтованого сумніву у доброчесності позивача така інформація, небудучи підставою для висновку, оцінюється ним як обґрунтований сумнів щодо відповідності позивача критерію доброчесності та професійної етики.

Суд повторно зазначає, що відповідно до ч. 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевою самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд окремо зазначає, що встановлення факту недоброчесної поведінки судді є підставою для його звільнення (пункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідних положень Конституції України, ч. ч. 8 та 9 ст. 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). У той же час, ані Конституція України, ані норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» не містять тлумачення понять доброчесність та недоброчесна поведінка. Також, відсутня методика визначення того, яка поведінка є недоброчесною, відсутнє визначення періоду перевірки судді на доброчесність.

Проаналізувавши наведені норми Конституції України, Конвенції та практики ЄСПЛ, суд приходить до переконання про протиправність оскаржуваного висновку, який прийнятий без врахування прав позивача, визначених положеннями ст. 32 Конституції України та ст. 8 Конвенції. У випадку, що розглядається, позбавлення зазначеного права не має справедливої рівноваги між державними інтересами та необхідністю захистити права позивача на повагу до свого приватного і сімейного життя, а, отже, є порушенням його прав, визначених положеннями ст. 32 Конституції України та ст. 8 Конвенції.

Суд також вважає, що оскаржуваний висновок прийнятий з порушенням ст. 6 Конвенції, що передбачає захист права на справедливий суд.

Так, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя (ч. 1 ст. 6 Конвенції).

Аналогічно до ст. 8 Конвенції, невід`ємною частиною положень її ст. 6 є практика ЄСПЛ, а саме його рішення у вже згаданій справі «Олександр Волков проти України».

У зазначеній справі заявник скаржився до ЄСПЛ за п. 1 ст. 6 Конвенції та зазначив, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; що провадження у ВРЮ було несправедливим, процедуру голосування у Верховній Раді України було порушено; що йому не було забезпечено право на суд у зв`язку з відсутністю у Вищого адміністративного суду України повноважень переглядати рішення ВРЮ, а також, що мало місце порушення принципу рівності сторін.

ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв`язку з відсутністю незалежності та безсторонності ВРЮ з огляду на об`єктивні (процедура формування та персональний склад ВРЮ) та суб`єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ) критерії.

Процедуру формування ВРЮ Європейський суд визнав такою, що не відповідає Конвенції, оскільки на той час більшість членів ВРЮ призначалась органами законодавчої та виконавчої влади. Щодо її персонального складу ЄСПЛ вказав, що Міністр юстиції та Генеральний прокурор, які матеріально, ієрархічно та адміністративно залежні від основного місця роботи, не можуть вважатись незалежними та безсторонніми, а останній, окрім того, очолює систему органів прокуратури, представники якої беруть участь у розгляді суддями справ, що створює загрозу порушення вимоги безсторонності як суддями при розгляді справ, так і Генеральним прокурором - щодо тих суддів, чиї рішення він не підтримує. Останній довід також стосується тих членів ВРЮ, які призначаються конференцією працівників прокуратури України.

ЄСПЛ зазначив, що вирішуючи справу заявника та виносячи обов`язкове для виконання рішення, ВРЮ, парламентський комітет та пленарне засідання парламенту разом виконували функцію суду (п. 90 рішення у справі «Олександр Волков проти України»).

Отже, суд вважає, що ГРД, приймаючи оскаржуваний висновок, також виконувала функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, оскільки нею досліджувались певні факти, яким надано юридичну оцінку. Оскаржуваний висновок може мати наслідком притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності і безпосередньо впливає на суддівську кар`єру.

Таким чином, якщо ГРД виконує функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, то вона повинна відповідати принципу «незалежного та безстороннього суду», що передбачає незалежність від виконавчої влади, політичних груп, зовнішнього втручання. Важливими факторами є, зокрема, склад суду, процедура призначення.

У п. 113 рішення у справі «Олександр Волков проти України» ЄСПЛ зазначив, що, згідно зі ст. 19 Закону «Про Вищу раду юстиції» 1998 року, тільки чотири члени ВРЮ працюють в ній на постійній основі. Інші члени працюють та отримують свою зарплатню поза межами ВРЮ, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність. Зокрема, у випадку Міністра юстиції та Генерального прокурора України, які є членами ВРЮ за посадою, втрата основної посади означає втрату членства у ВРЮ.

Аналогічно і Закон України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачає порядку і джерела фінансування діяльності ГРД, відповідно, принцип незалежності суду, передбачений ст. 6 Конвенції, при ухваленні оскаржуваного Висновку не дотримано. Члени ГРД працюють та отримують свою зарплатню поза межами Ради, що неминуче означає їхню матеріальну, ієрархічну та адміністративну залежність від їхніх головних роботодавців та ставить під загрозу як їхню незалежність, так і безсторонність.

Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не визначено правового статусу члена ГРД. Хоча він приймає участь у діяльності цього утворення (ГРД) на постійній основі, його права та обов`язки не визначені, а також, відсутні гарантії його незалежності та не визначена можливість притягнення до кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності у разі можливих зловживань.

Принцип незалежності суду також порушений під час призначення членів ГРД. Так, члени ГРД призначаються зборами представників громадських об`єднань строком на два роки і можуть бути призначені повторно (ч. 9 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Але направити своїх представників для участі у зборах можуть не всі громадські організації або громадські спілки, а лише ті, які протягом щонайменше останніх двох років, що передують дню проведення зборів, здійснюють діяльність, спрямовану на боротьбу з корупцією, захист прав людини, підтримку інституційних реформ, у тому числі реалізують проекти у цих сферах (ч. 11 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»), що не відповідає вимогам ч. 5 ст. 36 Конституції України, яка визначає, що всі об`єднання громадян рівні перед законом.

Обов`язкова вимога щодо надання для участі у зборах громадським об`єднанням документів, перелічених п.п. 3, 4, 5 ч. 13 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», що видаються міжнародними організаціями (рекомендаційного листа від міжнародної організації з бездоганною репутацією про успішний досвід співпраці та ін.) автоматично ставить в залежність від міжнародних організацій можливість участі представника громадського об`єднання у зазначених зборах.

Таким чином, на думку суду, у даному випадку є обґрунтовані підстави вважати, що оскаржуваний висновок прийнято без дотримання права позивача на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції.

Конституція України передбачає, що, відповідно до закону, в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів (ч. 10 ст. 131 Конституції України).

Таким чином, органи та установи для забезпечення добору та оцінювання суддів утворюються лише в системі правосуддя.

Вища кваліфікаційна комісія суддів України діє саме в системі правосуддя та є державним органом суддівського врядування (ч. 1 ст. 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Громадська рада доброчесності ж не відноситься до системи правосуддя, а, як вже зазначалось, утворюється з метою сприяння ВККС у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики для цілей кваліфікаційного оцінювання (ч.1 ст. 87 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Оскільки ГРД не входить до системи правосуддя, слід констатувати, що з`явилась додаткова ланка, діяльність якої впливає на реалізацію конституційних повноважень ВККС щодо забезпечення оцінювання та добору суддів, що є порушенням ст. 131 Конституції України.

Щодо періоду, який перевірявся ГРД у висновку слід зазначити, що позивач проходив кваліфікаційне оцінювання. Виявлення за результатами такого оцінювання невідповідності судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від такого оцінювання є підставою для звільнення судді з посади. (підпункт 4, частини 16-1 розділу XV Перехідні положення Конституції України). Таким чином, встановлені нові підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (невідповідність судді займаній посаді за критеріями компетентності, професійної етики або доброчесності чи відмова судді від оцінювання).

У той же час, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (стаття 58 Конституції України).

Зміни до Конституції України (щодо правосуддя) набрали чинності 30.09.2016 року. Отже ГРД, здійснюючи, як уже зазначалось. функцію суду у розумінні ст. 6 Конвенції, мала право аналізувати факти щодо відповідності позивача критеріям професійної етики та доброчесності лише за період після 30.09.2016 року, оскільки лише з цієї дати встановлено додаткову підставу для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (звільнення з посади), а саме за невідповідність судді займаній посаді за критеріями професійної етики або доброчесності. У зв`язку з цим дії відповідача по включенню будь-якої інформації до висновку, її оцінка на предмет доброчесності та професійної етики за інший період до 30.09.2016 року є противоправними.

Крім того, обставини та факти вказуються у висновку відповідачем без врахування строків давності притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. Так, дисциплінарне стягнення до судді застосовується не пізніше трьох років із дня вчинення проступку без урахування часу тимчасової непрацездатності або перебування судді у відпустці чи здійснення відповідного дисциплінарного провадження. (частина 11 статті 109 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Це також є порушенням статті 6 Конвенції.

Так, ЄСПЛ у рішенні у справі «Олександр Волков проти України» з цього приводу, в контексті порушення статті 6 Конвенції, зазначив, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (Рішення від 22.10.1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV).

Додатково ЄСПЛ зазначив, що хоча не вважає за належне вказувати на те, наскільки тривалим повинен бути строк давності, він вважає, що такий підхід, коли строк притягнення до дисциплінарної відповідальності у дисциплінарних справах, які стосуються суддів, є невизначеним, становить серйозну загрозу принципові юридичної визначеності. За цих обставин Суд доходить висновку, що у справі, що розглядається можливо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. (пункти 137-140 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України»)

Окрім цього, суд звертає увагу на європейські рекомендації щодо оцінювання суддів.

Так, у Висновку Консультативної ради європейських судів № 17 вказується, що формальне індивідуальне оцінювання суддів, де таке існує, має сприяти вдосконаленню та підтриманню функціонування судової системи на найвищому рівні якості на користь громадян держав - членів Ради Європи. Це, у свою чергу, має допомогти зберегти довіру суспільства до судової системи. Це передбачає, що суспільство матиме змогу розуміти принципи та процедуру оцінювання. Тому, загальні умови та методи оцінювання мають бути доступними суспільству. Тим не менше, на думку КРЄС, процес індивідуального оцінювання для кар`єрних цілей або підвищення судді не повинен враховувати думку суспільства стосовно судді. Ця думка не завжди може бути результатом повного чи всебічного розуміння інформації або, можливо, навіть ґрунтуватися на нерозумінні діяльності судді в цілому. Процес та результати індивідуального оцінювання мають перш за все залишатися конфіденційними і не розголошуватися. Розголошення результатів оцінювання загрожуватиме незалежності здійснення судочинства через те, що це може принизити суддю в очах суспільства та зробити вразливим до впливу. Крім цього, оприлюднення результатів оцінювання може означати, що суддя стає об`єктом для обговорення та інших нападок (§ 48).

Варто знову зазначити, що позивач не надавав ГРД згоди на збирання, зберігання, обробку та використання інформації стосовно нього. Окрім цього, у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» Громадській раді доброчесності не надано повноваження прийняття власного Регламенту. Крім того, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» не передбачено, що висновок ГРД має оприлюднюватися.

Суд при вирішенні даної справи враховує, що міжнародним експертом Ради Європи, доктором права ОСОБА_2 було підготовлено Висновок щодо Регламенту ГРД від 10.04.2017 року, де, зокрема, вказується, що «під час різних процедур оцінювання дуже важливо виключити ті фактори, які можуть вплинути на незалежність суддів: «попри похвальну мету забезпечення високих стандартів через систему оцінки, вкрай складно примирити незалежність судді з системою оцінки його діяльності. Якщо треба обирати щось одне з двох, то головною цінністю є суддівська незалежність». Це основне правило, яке потрібно брати до уваги в процесі роботи ГРД (п. 1.4).

Окрім цього, у п. 3.6. Висновку експерта Ради Європи стосовно Регламенту ГРД зазначається: «що стосується регулярного оцінювання суддів, то відповідні процедура та критерії мають бути публічними. Однак, сам процес і його результати, в принципі, мають залишатися конфіденційними та не підлягають розголошенню. Таке розголошення майже напевно поставить під загрозу суддівську незалежність із тієї очевидної причини, що публікація може дискредитувати суддю в очах громадськості та, можливо, зробити його/її вразливим до спроб впливу на нього/неї. Крім того, оприлюднення може означати, що суддя піддаватиметься нападам у словесній чи іншій формі».

Відповідно до ч. 2 ст. 8 КАСУ, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до висновку ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006 року), кожен доречний і важливий аргумент особи має бути проаналізований і суд має надати відповідь на кожен з таких аргументів.

Суд також вважає за необхідне зазначити наступне.

Оцінювання судді (кандидата на посаду), зокрема оцінка його професійних знань і компетентності, моральної, етичної та психологічної доброчесності - це завдання органу, якому доручено проводити оцінювання (ВККС), а висновок ГРД - це елемент, що має стосуватися лише питань професійної етики та доброчесності суддів і кандидатів на посаду судді.

Як зазначено у п. 23 висновку КРЕС №18 (2015), яким визначено, що відповідно до основоположного принципу судової незалежності, система оскарження - це, в принципі, єдиний шлях, яким може бути скасовано чи змінено судове рішення після того, як його було винесено, і єдиний спосіб, у який судді відповідатимуть за свої рішення, за винятком того, коли вони діють недобросовісно

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 року у справі «Стуруа проти Грузії» (заява №45729/05) право на справедливий судовий розгляд мас забезпечуватися також і під час розбору дисциплінарних справ проти служителів Феміди.

Відповідно до Рішення Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 року у справі «Стуруа проти Грузії» Європейський суд з прав людини в чергове зазначив, що §1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає, аби судовий орган, який потрапляє в сферу її дії, був неупередженим. Неупередженість зазвичай означає відсутність небезсторонньої думки або необ`єктивності розгляду. Дотримання цієї вимоги може бути перевірене за допомогою різних способів. Водночас Суд констатував відмінність між суб`єктивним підходом, тобто прагненням установити особисті переконання певного судді в конкретному випадку, й об`єктивним , тобто визначенням, чи запропонував суддя достатні гарантії для того, щоб відкинути будь-який законний сумнів стосовно його неупередженості.

Фактично вказаним Рішенням Європейського суду з прав людини від 28.03.2017 року у справі «Стуруа проти Грузії» Європейський суд з прав людини чітко зазначив, що усі вимоги, які застосовуються під час розгляду справ судами, повинні застосовуватися під час розгляду справи суддів відповідними органами. Аналогічна позиція міститься також у Рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 року.

Згідно з пунктами 112-117 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 року здійснення провадження щодо притягнення до відповідальності суддів Вищою радою юстиції як таке не відповідає вимогам статті 6 Конвенції з огляду на недоліки структурного характеру, що стосуються складу цього органу.

Відповідно до пункту 69 Рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів вказано, що: незалежність, ефективність та обов`язки передбачає, що «дисциплінарне провадження ...повинен проводити незалежний орган влади або суд із наданням гарантій справедливого судового розгляду і права на оскарження рішення та покарання».

Згідно з п. 17 Основних принципів щодо незалежності правосуддя, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, «звинувачення або скарга, що надійшли на суддю в ході виконання ним своїх судових і професійних обов`язків, повинні бути невідкладно і безсторонньо розглянуті згідно з відповідною процедурою. Суддя має право на відповідь і справедливий розгляд».

Отже, оскаржуваний висновок ГРД, який прийнято щодо позивача мав відповідати вимогам законодавства щодо судового рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

«На підставі закону» означає, що суб`єкт владних повноважень: 1) повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

«У спосіб» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб`єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, вчиняє дії чи допускається бездіяльності.

З урахуванням всього викладеного вище, суд вказує, що оскаржуваний висновок від сформовано відповідачем із порушенням принципів, закріплених Конституцією України, на підставі неперевіреної та необґрунтованої інформації, без дослідження належних та допустимих доказів, без врахування пояснень позивача, внаслідок чого порушено конституційні права та охоронювані законом інтереси позивача.

При цьому, суд, в рамках даної адміністративної справи, не може надавати оцінку доводам третьої особи щодо наявності певних висновків Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, оскільки вказані висновки Вищої кваліфікаційної комісії суддів України не є предметом дослідження у даній адміністративній справі в розумінні ч.2 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України.

Згідно з ч. 1 ст. 9, ч. 1 ст. 72, ч. 2 ст. 73, ст. 76, ч. ч. 1, 2, 5 ст. 77 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням всього викладеного вище, суд вказує, що оскаржуваний висновок від сформовано відповідачем із порушенням принципів, закріплених Конституцією України, на підставі неперевіреної та необґрунтованої інформації, без дослідження належних та допустимих доказів, без врахування пояснень позивача, внаслідок чого порушено конституційні права та охоронювані законом інтереси позивача.

Відтак, адміністративний позов підлягає задоволенню у повному обсязі.

З урахуванням вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України суд присуджує на користь позивача ним документально підтверджені витрати по сплаті судового збору у розмірі 768,40 грн. за рахунок бюджетних Громадської ради доброчесності.

Керуючись положеннями статей 72-77, 139, 241-246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р ІШ И В:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Громадської ради доброчесності (03109, м. Київ, вул. Генерала Шаповалова, 9), третя особа - Вища кваліфікаційна комісія суддів України (03109, м. Київ, вул. Генерала Шаповалова, 9, ІПН 37316378) про визнання протиправним та скасування висновку - задовольнити.

2. Визнати протиправним та скасувати висновок про невідповідність судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області ОСОБА_1 критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений 25.09.2019 року протоколом електронного голосування Громадської ради доброчесності.

3. Стягнути з Громадської ради доброчесності (03109, м. Київ, вул. Генерала Шаповалова, 9) за рахунок бюджетних асигнувань судовий збір у розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень 40 копійок) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя І.А. Качур