Рішення № 96409478, 21.04.2021, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/2184/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 квітня 2021 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Самойлюк Г.П., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44; код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу № 248 від 28.12.2020р., зобов`язання вчинити дії, -

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить:

визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 248 від 28.12.2020р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_1 .

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач звернувся до відповідача із заявою про звернення за захистом в Україні, проте відповідачем прийнято наказ № 248 від 28.12.2020р., яким на підставі п. 6 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. При зверненні до органу міграційної служби позивач наголосив, що він, у разі повернення до країни громадянської належності (Афганістану), може стати жертвою переслідування, що підкріплюється об`єктивною ситуацією в державі та історією, яка відбулася особисто із заявником. У зв`язку з зазначеним, на даний час позивач побоюється повертатись до країни походження. Відтак, оскаржуваний наказ, на думку позивача, є незаконним та таким, що прийнятий без урахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення для його прийняття.

Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву від 19.03.2021р. (вх. № 13847/21), в якому в обґрунтування правової позиції зазначено, що посадовими особами органу міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві, анкеті та протоколах співбесід про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Відповідач зазначає, що на підставі п. 6 ст. 8 вказаного Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що приймається за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у позивача відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання. Відповідач вважає, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 248 від 28.12.2020р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.

Ухвалою від 22.02.2021 р. поновлено позивачу строк звернення до суду з даною позовною заявою; прийнято до розгляду позовну заяву; відкрито провадження в адміністративній справі та визначено, що розгляд справи буде здійснено за правилами загального позовного провадження; призначено підготовче засідання по справі на 18.03.2021 р.

Ухвалою від 18.03.2021 р., яка занесена до протоколу засідання, відкладено підготовче засідання на 05.04.2021р.

Ухвалою від 05.04.2021р., яка занесена до протоколу засідання, підготовче провадження в адміністративній закрито; призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 19.04.2021р.

Ухвалою від 19.04.2021р., яка занесена до протоколу засідання, у задоволенні клопотання представника позивача про відкладення судового розгляду відмовлено.

До судового засідання 19.04.2021 р. всі учасники справи не з`явились, явку представників не забезпечили, про дату, час та місце судового розгляду повідомлені належним чином та завчасно.

Згідно ч. 3 ст. 194 КАС України учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Відповідно до ч. 1 ст. 205 КАС України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи, за умови що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно ч. 4 ст. 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

За приписами ч. 9 ст. 205 КАС України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.

Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі письмовими доказами відповідно до ч. 9 ст. 205 КАС України.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд,-

ВСТАНОВИВ:

07.12.2020р. ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні (а.с. 80-81).

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 народився в АДРЕСА_2 ; має повну середню освіту; за віросповіданням мусульманин (суніт); за національністю пуштун; рідна мова пушту, на задовільному рівні володіє англійською мовою, та дарі; одружений протягом 4,5 років на гр. Афганістану ОСОБА_2 , 23 роки, з якою має спільного сина 3-річного віку, що вбачається зі змісту анкети особи яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 117-122).

Позивач вибув з країни громадянської належності 05.08.2020 р. Перетнув кордон України нелегально. Позивач зазначив, що 07.10.2020р. його висадили на промисловому ринку 7 км та сказали, що він у Франції, йому невідомо, де знаходиться кордон України. На території України позивач знаходився нелегально.

Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зареєстрованої 07.12.2020р. (справа №2020OD0157, реєстраційний номер заяви 173), причиною виїзду з країни постійного проживання зі слів є побоювання переслідування з боку талібів.

28.12.2020р. відповідачем видано наказ № 248 «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 228).

30.12.2020 р. позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області № 5/1- від 28.12.2020р. (а.с. 229-231).

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, докази, якими вони підтверджуються, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити повністю з наступних підстав.

Відповідно до ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Оцінюючи правомірність дій відповідача, суд керувався критеріями, закріпленими у ч.2 ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, які повинні дотримуватися при реалізації дискреційних повноважень владного суб`єкта.

Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Таким чином, суд з`ясовує, чи використане повноваження, надане суб`єкту владних повноважень, з належною метою; обґрунтовано, тобто вчинено через вмотивовані дії; безсторонньо, тобто без проявлення неупередженості до особи, стосовно якої вчиняється дія; добросовісно, тобто щиро, правдиво, чесно; розсудливо, тобто доцільно з точки зору законів логіки і загальноприйнятих моральних стандартів; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, тобто з рівним ставленням до осіб; пропорційно та адекватно; досягнення розумного балансу між публічними інтересами та інтересами конкретної особи.

Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пунктом 13 цієї ж статті Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Аналізуючи зміст п. п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суд вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту" (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

При оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно із ч.12 ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз`яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.

Згідно із ч.ч. 4, 6, 7 ст. 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.

Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення.

Наказом МВС України № 649 від 03.03.2016р. затверджені Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Правила № 649).

Згідно із п. 1.1 розділу І Правил № 649 ці правила визначають процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У п. 4.1 розділу IV Правил № 649 наведено, що під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби (особа, яка веде справу) протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону. У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференц-зв`язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (додаток 11). Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності); б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13).

У висновку обов`язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Згідно із пп. б п.4.3 розділу IV Правил № 649 на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи органу міграційної служби щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби в межах установленого строку приймає одне з таких рішень, зокрема про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до п.4.4 розділу IV Правил № 649 рішення, передбачені пунктом 4.3 цього розділу, оформлюються наказом органу міграційної служби.

Відповідно до п. 4.6 розділу IV Правил № 649, у разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття орган міграційної служби надсилає або видає під підпис заявнику або його законному представнику письмове повідомлення про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 16), з викладенням причини відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення, про що робить відповідний запис в журналі реєстрації видачі повідомлень.

В обґрунтування позовних вимог позивачем в тому числі вказувалось на поверхневий розгляд питання щодо надання йому статусу біженця та невжиття всіх необхідних заходів для встановлення обставин на які він посилався у відповідній заяві. Проте такі доводи в повній мірі спростовуються матеріалами справи, зокрема наявною копією особової справи позивача, що була надана відповідачем.

28.12.2020 р. за результатами вивчення матеріалів особової справи позивача відповідачем було складено вмотивований висновок щодо відсутності відповідно до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якого встановлено, що загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, передбачених п. п. 1, 13 ч. 1 ст.1 цього Закону обставин (а.с. 198-211), у тому числі тих, що вказав позивач.

Позивачем до заяви про надання міжнародного захисту не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від`їзду до України, позивач не надав, та таких, що заслуговують на увагу, пояснень не навів. Як встановлено судом, позивачем не було надано до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування в Афганістані та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань.

Позивач як шукач захисту не надав як до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, так і до суду документів, які можуть бути доказом того, що йому загрожує небезпека у разі повернення до країни громадянської належності, а також не навів жодних фактів на обґрунтування побоювань у разі повернення до Афганістану, які б ґрунтувались на подіях, прикладах або інших доказах, що можуть вказувати на наявність ймовірних побоювань.

Так, згідно матеріалів особової справи відсутні факти переслідування позивача в країні громадянської належності за наступними конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань (арк. 5 анкетування від 08.12.2020р., арк. 10 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.). Позивач не був причетним до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, яке було пов`язано з расовою, національною, релігійною належністю або політичними поглядами (арк. 5 анкетування від 08.12.2020р.). Ані позивач, ані його близькі родичі не були офіційними членами жодних політичних, громадських, релігійних, військових чи інших організацій, як у країні громадянської належності, так і поза її межами (арк. 5 анкетування від 08.12.2020р.).

За змістом матеріалів справи, відсутні факти переслідування позивача в країні громадянської належності за наступними ознаками визначення статусу особи, яка потребує додаткового захисту, а саме внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (арк. 10 протоколу співбесіди від 24.12.2020 р.)

У регіоні попереднього постійного місця поживання позивача (пр. Хост, район Надер Шакот, с. Капрай) залишились проживати близькі родичі позивача: батько, матір, дружина, син, брат та двоє сестер, з якими він стабільно підтримує зв`язок (арк. 3 анкетування від 08.12.2020р., арк. 5 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.). Матір є домогосподаркою, наймолодші брат ОСОБА_3 та сестра ОСОБА_4 навчаються у школі (арк. 3 анкетування від 08.12.2020р.). У молодшого брата не виникає жодних проблем із отриманням повної середньої освіти в Афганістані (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2020р.). Родина позивача має у власності приватний будинок, земельну ділянку та корову в пр. Хост, яка є основним видом отримання доходу родини (арк. 5 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.). Близькі родичі були забезпечені задовільними умовами проживання (арк. 7 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.).

Разом з тим, зі слів позивача, для життя його дружини та сина відсутня жодна небезпека на території Афганістану (арк. 8 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.). Окрім того, дружина та син позивача не змінювали місце свого постійного проживання в Афганістані після виїзду позивача (арк. 8 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.). Батько, матір, брат та сестри також не змінювали місце свого проживання на Батьківщині після виїзду позивача (арк. 9 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.).

Усні твердження позивача про роботу в приватній компанії НКСС, яка належить гр. ОСОБА_5 , якими позивач обґрунтовує небажання повернутись до Афганістану з позиції існування побоювань зазнати утисків та переслідувань з боку групування «Талібан» визнано неправдоподібними відповідачем, оскільки, як зазначено позивачем, йому ніколи не погрожували під час виконання службових обов`язків на території Афганістану під час працевлаштування (арк. 4 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2020р.). Позивач під час першого інтерв`ю зазначив, що одного разу він отримав поранення у районі Тізін, після чого він перебував на лікуванні у лікарні «Шафа» м. Кабул, а під час другого інтерв`ю зазначив, у лікарні пр. Хост, аргументувавши це тим, що він один день лише перебував у лікарні м. Шафа та через можливість отримання безкоштовної медичної допомоги виїхав до пр. Хост, враховуючи наявність проживання у регіоні всіх близьких родичів та безкоштовних медичних послуг (арк. 2 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2020р.), що в свою чергу свідчить на відсутність дискримінації та дотримання прав і свобод гр. Афганістану. Після поранення позивач не планував покинути країну громадянської належності, а виявив бажання звільнитися із компанії та допомагати матері у пр. Хост (арк. 3 протоколу співбесіди від 28.12.2020р.), що свідчить про інші причини виїзду за межі Афганістану. Передані слова односельчанином ОСОБА_6 з приводу того, щоб позивач прийшов саме до талібів у гірську місцевість Зінехель (арк. 10 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.), без жодної деталізації вимог та відсутності будь-яких погроз за невиконання вимог правомірно не прийнято до уваги органом міграційної служби. Крім того, на момент передачі словесної вимоги позивач був безробітним, офіційно не працював у компанії НКСС та перебував вдома, не зазнаючи жодних переслідувань або погроз (арк. 11 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.).

Разом з тим позивач не пам`ятає точної дати отримання словесних погроз, вказуючи то 2019р., то 2020 р. (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2020р.). Усно не було вказано міри покарання від талібів, окрім того з боку угрупування не було сприйнято жодних спроб завдати фізичного або іншого виду насилля під час перебування у пр. Хост, що свідчить про відсутність погроз в адресу позивача (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2020р.).

За матеріалами особової справи відсутня інформація стосовно суттєвої зміни способу життя позивача у зазначений період, позивач після обставини отримання погроз мав можливість безперешкодно займатись процедурою отримання паспортного документа, вільно виїхав за межі країни громадянської належності, що свідчить про несуттєвість впливу зазначеної обставини на можливість належного проживання позивача на території країни громадянської належності.

Посилання на переслідування з боку представників угрупування «талібан» обґрунтовано не прийнято органом міграційної служби, оскільки відповідно до проаналізованої інформації позивач ніколи не співпрацював із представниками угрупування (арк. 6 протоколу співбесіди від 28.12.2020р.), до будинку позивача ніколи не приходили представники угрупування «талібан», йому ніколи не підкидали листи-погрози, він не був жертвою нападів талібів та не зазнавав фізичного насильства з їхнього боку (арк. 6 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.). Представники «Талібану» не навідувалися ані до батька, ані до старійшин села Капрай, позивач ніколи не спілкувався засобами телефонного зв`язку або через інші мережі та засоби зв`язку із представниками, які ймовірно погрожували в Афганістані (арк. 6 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.). Окрім того, з приводу небезпеки, яка очікує позивача у випадку повернення до Афганістану, він зазначив, що вважає та аналізує, що це представники угрупування Талібан (арк. 7 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.).

Крім того, відповідачем з`ясовано, що до будинку, де наразі проживають дружина, син та інші близькі родичі позивача не навідувалися представники, які ймовірно йому погрожували після виїзду за межі країни громадянської належності (арк. 9 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.). Конкретних імен осіб, які погрожували позивачу він назвати не зміг (арк. 10 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.).

Водночас, на відсутність повідомлених позивачем чітких обставин переслідування, визначення агентів переслідування додатково вказує інформація у особовій справі, відповідно до якої представники «Талібану» жодного разу не приймали спроб для встановлення прямого контакту із позивачем, не призначали відповідне місце проведення зустрічі, не погрожували та не контактували з близькими родичами позивача задля встановлення з ним зв`язку.

Усні твердження позивача про ймовірні переслідування та побоювання зазнати утисків та переслідувань у випадку повернення до Афганістану не визнано правдоподібними відповідачем у зв`язку з наявністю численних розбіжностей під час проведення процедур та спростування усними твердженнями позивача.

Проаналізувавши матеріали особової справи позивача, відповідач встановив, що основоположні права та свободи позивача порушені не були: позивач не продовжив отримувати вищу освіту, натомість отримав повну середню освіту та проходження навчання з інжинірингу через необхідність працевлаштування, в зв`язку з чим мав можливість працевлаштування та забезпечення родини, мав свободу слова та вільне переміщення територією країни громадянської належності (арк. 10 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.), а відповідно до Керівництва УВКБ ООН з процедур та критеріїв визначення статусу біженця від 01.12.2013 року клопотання з приводу міжнародного захисту найчастіше пов`язані із дискримінацією.

За усними твердженнями позивача, його права у порівнянні з іншими громадянами ніколи не порушувалися на території Афганістану (арк. 4, 5 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2020 р.); відсутня інформація з приводу переслідування позивача з боку недержавних та державних агентів на території країни громадянської належності. Ані позивача, ані членів його родини не викрадали, позивач не скоював злочинів ані в Афганістані, ані в інших країнах, не був засудженим у судовому порядку в Афганістані, ані стосовно нього, ані його рідних немає вироку суду (арк. 9 протоколу співбесіди від 24.12.2020 р.).

На Батьківщині позивач був забезпечений базовими потребами та комунікаціями у м. Кабул, де проживав напередодні свого виїзду з Афганістану (арк. 10 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.). Позивач неодноразово відзначив, що життя всіх його близьких родичів не перебуває в небезпеці на території країни громадянської належності, відсутні жодні погрози та переслідування в їхню адресу (арк. 6, 7 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2020р.).

Надані позивачем документи не мають жодного відношення до повідомленої заявником історії переслідування, враховуючи їх не співвіднесеність з його твердженнями з приводу отримання погроз. Також, позивач надав до ГУ ДМС України в Одеській області копії документів, зокрема листа із місця роботи та тазкери дружини, які є нечіткими, не надав до органу міграційної служби оригіналу листа із зазначеної організації, що унеможливило встановлення їх справжності та належності позивачу.

Під час проведення процедури розгляду заяви від 07.12.2020р. про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач не зміг належним чином обґрунтувати характер власної роботи на території країни громадянської належності, чітко окреслити сферу виконуваних функцій в процесі роботи у зазначеній організації. В якості доказу власної робочої діяльності в зазначеній організації позивач надав лист, яким повідомляється про його роботу геодезиста протягом 2013-2018 років, позивачу висловлено подяку за розвиток та сумлінну роботу і побажано подальших успіхів. Враховуючи проведений аналіз, повідомлена позивачем інформація стосовно робочої діяльності в організації «НКСС» є сумнівною та неправдоподібною в контексті можливого елементу переслідувань.

У регіоні постійного місця проживання позивача захисту пр. Хост, зі слів позивача відсутні жодні безпечні райони для проживання громадян Афганістану, водночас підтвердив контроль державної влади над районом Надер Шакот пр. Хост (арк. 5, 11 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.). Разом з тим, органом міграційної служби перевірено актуальну інформацію по країні громадянської належності позивача та встановлено, що усні твердження не в повній мірі відповідають актуальній ІКП: за даними агентства новин «Хаама Прес» та агентства «Пажвок», усі райони провінції Хост відносно спокійні. Крім того, не повідомлено про обумовлене конфліктом переміщення всередині країни з провінції Хост за період з 1 січня 2019 року по 28 лютого 2019 року. Район ОСОБА_7 не відноситься до найбільших за ступенем тяжкості районів пр. Хост: район Хост (Матун) є другим за ступенем тяжкості конфлікту категорією. Райони Музакхел, Сабарі, Терезайі і Джайджі Майдан поміщені в третю за ступенем тяжкості конфлікту категорію, райони Мандозайі, ОСОБА_8 ( ОСОБА_7 ) і Бак - в четверту за ступенем тяжкості категорію, а решта районів - в дві останні за ступенем тяжкості конфлікту.

Під час працевлаштування у м. Кабул, позивач разом із дружиною після весілля з січня 2016 року до 2018 року проживали за однією і тією ж адресою, не змінювали адреси свого перебування у столиці, тривалий період проживання свідчить про відсутність жодних погроз та переслідувань у зазначений період часу (арк. 4 протоколу співбесіди від 28.12.2020р.). Разом з тим, перед виїздом із Афганістану позивач останні 4 місяці перебував у м. Кабул, де його життя перебувало в безпеці, про що останній самостійно зазначив під час проведення інтерв`ю (арк. 5 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.). Причиною виїзду із ОСОБА_9 послугували особисті причини, якими зі слів позивача було складне життя, відсутність роботи, іншої кваліфікації та фінансів, щоб відкрити власну справу або бізнес (арк. 4 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.).

Позивач зазначив, що м. Кабул перебуває під контролем державної влади (арк. 6 протоколу співбесіди від 24.12.2020р.), натомість у столиці неможливо вільно переміщуватися через теракти та вибухи, водночас до жодного із подібних елементів не був особисто причетним ані позивач, ані його близькі родичі (арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 24.12.2020р.). Позивач не зміг надати приклади конкретних вибухів та терактів у м. Кабул, які відбулися у 2020 році, зазначивши, що чув про таку інформацію перебуваючи на території України (арк. 7 додаткового протоколу співбесіди від 28.12.2020р.).

Щодо вказаних тверджень органом міграційної служби встановлено, що повідомлена інформація не повною мірою відповідає дійсності, оскільки відповідно до керівництва Європейського офісу з питань надання притулку EASO за країною Афганістан від 2019 року, всі райони провінції Кабул віднесені до категорії підконтрольних уряду або контроль над якими не визначений. У період з 1 січня 2018 року по 28 лютого 2019 року не було зафіксовано випадків переміщення зі столиці, при цьому до міста повернулося 10 -30 переміщених осіб. Невибіркове насилля в провінції та у м. Кабул має місце, але у позивача відсутні індивідуальні елементи, що можуть довести наявність істотних підстав вважати, що цивільна особа, яка повернеться на дану територію, зазнає реальної небезпеки заподіяння серйозної шкоди.

За твердженнями позивача, 05.08.2020р. він вибув автомобільним сполученням із м. Герат (Афганістан). Точний маршрут слідування позивач вказати не зміг. Державний кордон перетнув нелегально та таємно, пункт перетину кордону України встановити не вдається можливим. Незважаючи на те, що 07.10.2020 р. позивач перебував у м. Одесі, із заявою про надання міжнародного захисту він звернувся лише 07.12.2020р., тобто через два місяці після потрапляння на територію України та перебування на території України з 07.10.2020р. нелегально, чим порушено вимоги ч.2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

За приписами ч.2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

З урахуванням наведеного, враховуючи встановлені судом обставини у їх сукупності, суд дійшов висновку, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ДМС України не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов`язане лише з бажанням легалізації власного перебування.

Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України в постанові від 06.08.2020 р. у справі № 420/3327/19, від 16.02.2018 р. у справі № 825/608/17, постанові від 11.10.2018р. у справі № 815/1892/17.

Аналізуючи наявність підстав для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до положень п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» слід зазначити, що під час проведення процедурних заходів органом міграційної служби позивач самостійно зазначив, що він не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме, за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, або політичних переконань.

Зі змісту матеріалів особової справи позивача неможливо визначити жодних обставин або конкретних елементів, які б могли свідчити про наявність обґрунтованих побоювань переслідувань позивача за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у випадку повернення на територію країни громадянської належності.

Також, аналізом проведених із позивачем анкетування та протоколу співбесіди можливо підтвердити відсутність побоювань стосовно повернення до регіону постійного проживання у зв`язку із ймовірною загрозою переслідування за вищевказаними ознаками.

Крім того, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності пов`язані з ймовірним переслідуванням за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково, позивач не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. З матеріалів особової справи позивача спостерігається, що ним не були надані жодні документальні докази власного ймовірного переслідування у випадку повернення на Батьківщину під час звернення до територіального підрозділу ДМС. Також, під час проведення співбесід позивач не надав жодних конкретних фактів (усних тверджень) або документальних доказів, які б підтверджували пряму загрозу життю, безпеці або свободі у разі повернення на Батьківщину.

Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).

Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін “не бажає” відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою “внаслідок таких побоювань”. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни “в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань”. В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, така особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.

Як встановлено судом, позивач є громадянином Афганістану, в матеріалах справи наявна копія національного паспорта серії Р 01483062 з терміном дії до 03.10.2023р. Таким чином, позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного оформленная паспортного документу. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.

Крім того суд зазначає, що сама по собі інформація по країні походження не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись з такою заявою або визнання особою, що потребує додаткового захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постановах від 06.08.2020р. у справі № 420/3327/19, від 06.03.2019р. у справі №826/14576/16, від 06.03.2019р. у справі №815/2505/17.

Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивачем не обґрунтовано неможливості повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.

Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та зазнати смертної кари та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач вказав, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Таким чином, зазначені розбіжності разом із загальною поверхнево наданою інформацією вказують лише на неправдоподібність тверджень позивача, у зв`язку з чим в`їзд позивача на територію України в такому випадку не може бути розглянутий з позиції існування підстав для отримання захисту.

Таким чином, виїзд позивача з країни громадського походження свідчить в більшій мірі про економічну та соціальну складову виїзду з країни громадянської належності, аніж про обґрунтованість її побоювань стати жертвою переслідувань та зазнати смертної кари на Батьківщині.

Враховуючи наведене, суд вважає рішення відповідача щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - законним.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Згідно положень ст. 75 КАС України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок доказування в спорі покладається на відповідача орган публічної влади, який повинен надати суду всі матеріали, які свідчать про його правомірні дії.

Відповідно до ст. 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позов таким, що не підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 8, 9, 10, 77, 90, 139, 242-246, 250, 251, 255, 295, 297 КАС України, суд –

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44; код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу № 248 від 28.12.2020р., зобов`язання вчинити дії, - відмовити.

Рішення може бути оскаржено до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до п.15.5 ч.1 розділу VІІ «Перехідні положення» КАС України через Одеський окружний адміністративний суд до П`ятого апеляційного адміністративного суду.

Суддя: Г.П. Самойлюк

.