Рішення № 96408613, 21.04.2021, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 квітня 2021 року № 320/10796/20

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Щавінського В.Р., розглянувши у м. Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Бучанської міської ради Київської області про визнання протиправним рішення та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Бучанської міської ради Київської області у якому просить суд:

- визнати протиправним рішення Бучанської міської ради Київської області № 5622-85-VІІ від 24.09.2020 про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 гектара на території селища Ворзель Київської області;

- зобов`язати Бучанську міську раду Київської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 гектара на території селища Ворзель Київської області, згідно клопотання від 27.08.2020;

- зобов`язати Бучанську міську раду Київської області подати у місячний строк звіт про виконання судового рішення у даній справі.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 09.11.2020 відкрито спрощене позовне провадження в даній адміністративній справі без проведення судового засідання.

На обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що відмовляючи у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність позивачеві для ведення садівництва, відповідач в оскаржуваному рішенні вказав підставу для відмови відсутність плану зонування території селища Ворзель та детального плану території. Позивач зазначив, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем порушено вимоги ст. 118 ЗК України, тому таке рішення підлягає скасуванню.

Відповідач проти позову заперечував з мотивів викладених у відзиві на позовну заяву. Зазначив, що Бучанська міська рада як суб`єкт владних повноважень вирішує відповідно до закону питання регулювання земельних відносин, в тому числі в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно у власність. Стверджував, що при прийнятті оскаржуваного рішення ним прийнято до уваги факт відсутності плану зонування та відсутність детального плану території, які згідно вимог чинного законодавства необхідні для надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва. Також, відповідач зауважив, що згідно інформації графічних матеріалів доданих позивачем до заяви, відповідачем встановлено, що бажана земельна ділянка за кадастровим номером 3210945600:01:00:0012 вже перебуває у приватній власності та цільове призначення земельної ділянки не для садівництва, а для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) загальною площею 0,1 га.

Позивач не погоджуючись із доводами відповідача, які викладенні у відзиві на позовну заяву, подав до суду відповідь на відзив. Стверджував, що відмовляючи у задоволенні клопотання позивача, відповідач не навів законних підстав, вийшов за межі наданих ЗК України повноважень та прийняв протиправне рішення. Зауважив, що твердження відповідача щодо того, що бажана позивачем земельна ділянка перебуває у приватній власності є необґрунтованими, оскільки земельна ділянка за кадастровим номером 3210945600:01:00:0012 вказана в графічних матеріалах лише як орієнтир для визначення бажаної позивачем земельної ділянки. Зазначив, що відповідно до офіційного урядового сайту Публічна кадастрова карта України заявлена позивачем земельна ділянка є вільною, жодних правовстановлюючих документів на дану земельну ділянку у встановленому законодавством порядку не зареєстровано.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази та з`ясувавши обставини справи, суд вважає, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 27.08.2020 до звернувся до Ворзельської селищної ради із заявою (клопотанням) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельних ділянок для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 гектарів, що знаходиться на території селища Ворзель Києво-Святошинського району Київської області. Також, позивачем до поданої заяви були надані графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки.

В подальшому, Бучанською міською радою Київської області вісімдесят п`ятою сесією сьомого скликання прийнято рішення №5622-85-VІІ від 24.09.2020 «Про розгляд заяви (клопотання) гр. ОСОБА_1 », яким відмовлено гр. ОСОБА_1 в задоволенні заяви (клопотання) про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовною площею 0,12 га на території селища Ворзель, відповідно до графічного додатку бажаного місця розташування, у зв`язку з відсутністю плану зонування території селища Ворзель та детального плану території.

Не погоджуючись із оскаржуваним рішенням, яке прийняте відповідачем, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суспільні відносини щодо володіння, користування та розпорядження землею врегульовано Земельним кодексом України від 25.10.2001 №2768-ІІІ (далі - ЗК України).

Згідно із п. б ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно ч. 6 ст. 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Частиною 7 ст. 118 ЗК України встановлено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже громадяни, які зацікавлені у реалізації свого права на отримання безоплатно у власність земельної ділянки, звертаються до відповідної сільської, селищної, міської ради з заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою, яку орган місцевого самоврядування зобов`язаний розглянути у місячний строк.

Відмова у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, виходячи з вимог ст. 118 ЗК України, повинна бути мотивованою та може бути пов`язаною виключно з невідповідністю місця розташування земельної ділянки вимогам законів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що позивачу відмовлено у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,12 га, у зв`язку з відсутністю плану зонування та детального плану території, а також у відзиві на позовну заяву відповідач посилається на невідповідністю земельної ділянки цільовому призначенню та на те, що бажана земельна ділянка перебуває у приватні власності.

Суд звертає увагу, що відсутність плану зонування та детального плану території не може бути підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, оскільки таку підставу не визначено ч. 7 ст. 118 ЗК України.

Також слід зазначити, що відповідачем не надано доказів, у чому саме полягає невідповідність цільового призначення та місця розташування містобудівній документації спірної земельної ділянки. Крім того, належних доказів на підтвердження того, що земельні ділянки, яку обрав позивач для отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва перебуває у приватній власності, в матеріалах справи не містяться.

Відповідно до ч.1 ст. 9, ч. 1 ст. 77 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 72, ч. 3 ст. 77 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Докази суду надають учасники справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Виходячи з викладеного, саме суб`єкт владних повноважень зобов`язаний довести, що він діяв у межах, установлених законом, відповідно до повноважень та у спосіб, що визначені законом.

Відповідачем не надано суду жодних доказів які б підтверджували, що місце розташування обраної позивачем земельної ділянки не відповідає вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Отже, суд дійшов висновку, що рішення Бучанської міської ради Київської області №5622-85-VІІ від 24.09.2020 про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 гектара на території селища Ворзель Київської області не ґрунтується на вимогах закону та підлягає скасуванню.

Щодо вимог позивача про зобов`язання відповідача надати ОСОБА_1 відповідний дозвіл, суд зазначає наступне.

Частиною 3 ст. 245 КАС України передбачено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Відповідно до ч. 4 цієї ж статті, у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Отже, повноваження суду щодо покладення на відповідача обов`язку прийняти конкретне рішення у першу чергу залежить від встановлення наявності у відповідача у межах спірних правовідносин повноважень діяти на власний розсуд (дискреційних повноважень).

Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.

Згідно з п. 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 № 1395/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.

Відтак, дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.

Водночас, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.

Суд зазначає, що дискреційні повноваження відповідача, як суб`єкта владних повноважень, що на підставі ст. 118 ЗК України здійснює від імені територіальної громади розпорядження належними їй землями, є обмеженими.

Так, на етапі, коли особа у порядку, визначеному ст. 118 ЗК України, звернулась до органу місцевого самоврядування із заявою, у якій вказала бажане місце розташування земельної ділянки і додала до заяви відповідні графічні матеріали, єдиним можливим законним варіантом поведінки суб`єкта владних повноважень є прийняття рішення про надання дозволу на розроблення технічної документації, або ж, у разі наявності вичерпних підстав, встановлених цією ж статтею, - прийняття рішення про відмову у наданні запитуваного дозволу.

Беручи до уваги, що для надання дозволу розроблення проекту землеустрою позивачами виконано усі умови, визначені законом, а викладені в оспорюваному рішенні підстави для відмови у наданні такого не були підтвердженні жодними доказами, суд дійшов висновку, що вимоги позивача про зобов`язання відповідача надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для садівництва орієнтовним розміром 0,12 га на території селища Ворзель Київської області є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

При цьому, суд враховує, що відповідно до ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

У постанові Верхового Суду України від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 у справі №804/14800/14 зазначено, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Також, Верховний Суд у своїй постанові від 31.07.2020 у справі №810/2474/18 зазначив, що втручанням у дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов`язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб`єкта владних повноважень.

Таким чином, втручання у дискреційні повноваження суб`єктів владних повноважень має місце лише тоді, коли суд приймає рішення замість відповідача, а не коли виносить рішення, яким зобов`язує його прийняти таке рішення. Тобто підміна органів влади відбувається тоді, коли певний дозвіл чи рішення суб`єкта владних повноважень наявні в рішенні суду. Разом із тим присутність слова «зобов`язати» в судовому рішенні відносить його до ефективного способу захисту і не може розцінюватись як втручання у дискреційні повноваження суб`єктів владних повноважень.

Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, викладені ним у рішенні "Олссон проти Швеції" від 24.03.1988, відповідно до яких запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг цих повноважень суб`єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування, рішення органу має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дій) суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень (у тому числі колегіальний орган) прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

Також позивач просить суд встановити судовий контроль за виконанням судового рішення. З даного приводу суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Частиною 2 ст. 14 КАС України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Суд зазначає, що Пленум Вищого адміністративного суду України у своїй постанові № 3 від 13.03.2017 наголошував, що КАС України встановлено право, а не обов`язок суду, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, зобов`язати суб`єкта владних повноважень, проти якого ухвалено судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Отже, з аналізу вищевикладеного слідує, що зобов`язання суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, а не його обов`язком.

Крім того, позивачем не наведено підстав та не зазначено безспірних обставин, які б свідчили про загрозу невиконання рішення Київського окружного адміністративного суду.

З огляду на викладене, а також приймаючи до уваги обставини даної справи, суд дійшов висновку про відсутність підстав для встановлення судового контролю щодо виконання рішення в даній справі, оскільки позивачем не наведено доводів та не надано доказів, які свідчать про те, що відповідач ухилятиметься від виконання рішення суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн., що підтверджується наявною в матеріалах справи квитанцією про сплату від 30.10.2020 №66204.

У зв`язку із задоволенням позовних вимог на користь позивача слід присудити судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 840,80 грн. за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень Бучанської міської ради.

Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 КАС України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов задовольнити.

2. Визнати протиправним рішення Бучанської міської ради Київської області №5622-85-VІІ від 24.09.2020 про відмову у наданні ОСОБА_1 дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 гектара на території селища Ворзель Київської області.

3. Зобов`язати Бучанську міську раду Київської області надати ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки для ведення садівництва орієнтовним розміром 0,12 гектара на території селища Ворзель Київської області, згідно заяви (клопотання) від 27.08.2020

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судовий збір у розмірі 840 (вісімсот сорок) грн. 80 коп., за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень Бучанської міської ради Київської області (код ЄДРПОУ 04360586).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.

Суддя Щавінський В.Р.