Рішення № 96377968, 20.04.2021, Дніпропетровський окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 квітня 2021 року Справа № 160/16790/20

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Конєвої С.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту про стягнення 227320,00 грн., зобов`язання вчинити певні дії, -

ВСТАНОВИВ:

16.12.2020р. ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту та, з урахуванням виправленої позовної заяви від 30.12.2020р., просить:

- стягнути з відповідача на користь позивача середнє грошове забезпечення за час затримки виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.12.2019р. у справі №160/5257/19 в частині негайного поновлення позивача на військовій службі за період з 10.12.2019р. по 11.08.2020р. у сумі 227 320,00 грн.;

- зобов`язати відповідача за рахунок бюджетних асигнувань сплатити до податкового органу з середнього грошового забезпечення у сумі 227320,00 грн. за час затримки виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.12.2019р. у справі №160/5257/19 в частині негайного поновлення позивача на військовій службі єдиний соціальний внесок у сумі 50010,40 грн.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.12.2019р. у справі №160/5257/19 позивача було поновлено на військовій службі на посаді - заступника начальника кафедри з матеріально-технічного забезпечення кафедри військової підготовки спеціалістів Державної спеціальної служби транспорту Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна, дане судове рішення в частині поновлення позивача на посаді було допущено до негайного виконання, проте, відповідач не виконав вказане судове рішення, чим допустив затримку у поновленні позивача на посаді, оскільки фактично позивача було поновлено на посаді тільки 11.08.2020р. згідно наказу №174 від 11.08.2020р. внаслідок чого позивач вважає, що відповідач допустив затримку виконання судового рішення в частині поновлення його на роботі у 8 календарних місяців, а, відповідно, позивач був позбавлений засобів до існування (не отримував грошового забезпечення), тому, на думку позивача, відповідач зобов`язаний виплатити позивачеві середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки виконання наведеного рішення суду за період з 10.12.2019р. по 11.08.2020р., тобто, за повних 8 календарних місяців, що за розрахунком позивача становить 227320,00 грн. виходячи з вимог ст.236 КЗпП України. Окрім того, позивач вказує і на те, що несплата відповідачем сум єдиного соціального внеску за час затримки виконання наведеного судового рішення за період з 10.12.2019р. по 11.08.2020р. у подальшому вплине на розмір пенсійного забезпечення позивача та призведе до фактичного його зменшення, а тому просить зобов`язати відповідача сплатити до податкового органу із наведеної суми єдиний соціальний внесок у розмірі 50010,40 грн.(а.с.44-56).

26.02.2021р. засобами електронного зв`язку та 03.03.3031р. засобами поштового зв`язку відповідач направив на адресу суду відзив на позов, у якому просив відмовити позивачеві у задоволенні позову в повному обсязі посилаючись на те, що на виконання вищезазначеного судового рішення відповідачем за наказом №2 від 10.01.2020р. позивача було поновлено на посаді, яка зазначена у рішенні суду, проте, через її скорочення позивача було зараховано у розпорядження Голови адміністрації Державної спеціальної служби транспорту (далі - ДССТ) на підставі п.п.1 п.107 Положення про проходження військової служби та позивача було призначено на посаду старшого офіцера організаційно-правового відділу управління матеріальних ресурсів Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту за наказом №3 від 17.01.2020р., але до виконання обов`язків за посадою позивач не приступив, відмовився від прибуття у розпорядження Голови адміністрації ДССТ про що був складений акт. У подальшому, за наказом №48 від 30.07.2020р. позивача було призначено на посаді, з якої його було звільнено на виконання вищенаведеного судового рішення та ухвалою суду від 14.08.2020р. у справі №160/5257/19 судом було встановлено, що відповідач приймав накази, які були спрямовані на поновлення позивача як на військовій службі, так і на посаді, при цьому, зазначає, що відсутність дій, які на переконання позивача, мала б вчинити Адміністрація на виконання рішення суду, не свідчить про вчинення протиправної бездіяльності, а отже, на думку відповідача, в його діях відсутні факти, які підтверджують затримку виконання рішення про поновлення позивача на військовій службі. Також відповідач посилається і на те, що позивач за наказом №2 від 10.01.2020р. повинен був прибути до командира у розпорядження, проте, від виконання цього наказу позивач відмовився, а, відповідно, у відповідача не було і підстав для виплати йому грошового забезпечення згідно до вимог п.3 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018р. №260 (а.с.106-129).

01.03.2021р. від відповідача також надійшло клопотання про залишення даного позову без розгляду посилаючись на пропуск позивачем строку звернення до суду, встановленого ч.5 ст.122 Кодексу адміністративного судочинства України, у задоволенні якого відповідачеві було відмовлено, строк звернення до суду з даним позовом позивачеві було поновлено, що підтверджується ухвалою суду від 16.03.2021р. (а.с.192-193).

Ухвалою суду від 19.01.2021р. було відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін відповідно до вимог ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.85).

Ухвалою суду від 11.03.2021р., у зв`язку із надходженням клопотання відповідача про залишення позову без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду з позовом, даний адміністративний позов було залишено без руху та запропоновано позивачеві подати заяву про поновлення строку звернення до суду та докази на підтвердження поважності причин його пропуску згідно до вимог ст.123, ч.6 ст.161 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.159-160).

15.03.2021р. на виконання вимог зазначеної ухвали суду позивачем була надана заява про поновлення строку звернення до суду з даним позовом та докази поважності причин його пропуску такого строку, у зв`язку із чим за наслідками розгляду клопотання відповідача про залишення позову без розгляду та заяви позивача про поновлення строку звернення до суду з цим позовом, у задоволенні клопотання відповідача було відмовлено та поновлено позивачеві строк звернення до суду з даним позовом на підставі ст. 123 Кодексу адміністративного судочинства України згідно до ухвали суду від 16.03.2021р. (а.с.192-193).

Окрім того, ухвалою суду від 16.03.2021р. було продовжено строк розгляду даної справи до 20.04.2021р. (а.с.192-193).

Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.

У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Враховуючи викладене, дана справа вирішується 20.04.2021р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.

Із наявних в матеріалах справи документів, судом встановлені наступні обставини у даній справі.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 2004р. по 2020р. проходив військову службу у Державній спеціальній службі транспорту (далі - ДССТ), зокрема, на посаді - заступника начальника кафедри з матеріально-технічного забезпечення кафедри військової підготовки спеціалістів Державної спеціальної служби транспорту Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В.Лазаряна, що підтверджується матеріалами справи, копією трудової книжки позивача та не оспорюється учасниками справи (а.с.143-146).

06.05.2019р., у зв`язку із організаційно-штатними заходами, позивача було звільнено з військової служби в запас Збройних Сил України згідно п.9 параграфу 3 наказу №9, який позивач оскаржив в судовому порядку.

За результатами судового оскарження вищенаведеного наказу, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.12.2019р. у справі №160/5257/19 наведений наказ № 9 від 06.05.2019р. був визнаний протиправним та скасований, а позивача поновлено на військовій службі, на посаді - заступника начальника кафедри з матеріально-технічного забезпечення кафедри військової підготовки спеціалістів Державної спеціальної служби транспорту Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна, що підтверджується змістом копії наведеного судового рішення, яке набрало законної сили 21.05.2020р. (а.с.153-158).

При цьому, зі змісту наведеного судового рішення вбачається, що зазначене рішення суду в частині поновлення позивача на військовій службі на посаді було допущено до негайного виконання згідно п.2, п.3 ч.1 ст.371 Кодексу адміністративного судочинства України (а.с.158).

Зазначене вище судове рішення в частині негайного поновлення позивача на військовій службі на займаній посаді фактично відповідачем було виконано 11.08.2020р., що підтверджується змістом копії витягу з наказу №174 від 11.08.2020р. (а.с.29).

Надалі, позивач 12.08.2020р. звернувся до відповідача з рапортом, у якому просив виплатити йому середнє грошове забезпечення за період з 10.12.2019р. по 11.08.2020р., тобто, до моменту видання наказу по кафедрі, що підтверджується його копією (а.с.75).

Листом від 11.09.2020р. за №518/62/526 відповідач відмовив позивачеві у виплаті середнього грошового забезпечення за період з 10.12.2019р. по 10.08.2020р., який був направлений позивачеві 12.10.2020р. (а.с.77-78).

Позивач із наведеною відмовою відповідача не погоджується, звернувся з даним адміністративним позовом, у якому просить стягнути з відповідача на його користь середнє грошове забезпечення за час затримки виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.12.2019р. у справі №160/5257/19 в частині негайного поновлення позивача на військовій службі за період з 10.12.2019р. по 11.08.2020р. у сумі 227 320,00 грн. внаслідок допущення відповідачем затримки виконання судового рішення про поновлення його на роботі на підставі ст.236 КЗпП України, а також і просив зобов`язати відповідача сплатити податковому органу із наведеної вище суми єдиний соціальний внесок у розмірі 50010,40 грн. посилаючись на те, що несплата вказаних внесків призведе до фактичного зменшення пенсійного забезпечення позивача.

Дослідивши матеріали справи, з`ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для часткового задоволення даного позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за час затримки виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.12.2019р. у справі №160/5257/19 про поновлення позивача на військовій службі у період з 10.12.2019р. по 10.08.2020р. включно, у розмірі 227 320,00 грн., виходячи з наступного.

Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП) регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

За загальним правилом в питаннях регулювання публічної служби пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство, підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Отже, виходячи з того, що предметом спору у даній справі є стягнення з відповідача на користь позивача саме середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі, що не врегульовано спеціальним законодавством, а, відповідно, за загальним правилом, до даних спірних правовідносин підлягають застосуванню норми трудового законодавства.

Так, статтею 235 КЗпП передбачено, що у разі звільнення від законної підстави або законного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновленій на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

Відповідно до ч.2 ст.14 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Згідно з ч.3 ст.14 наведеного Кодексу, встановлено, що невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Статтею 370 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Згідно до вимог ст.129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання.

Пунктом 3 ч.1 ст.371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

У відповідності до ст.236 КЗпП, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Таким чином, норма ст.236 КЗпП передбачає обов`язок власника, а у сфері публічно-правових правовідносинах - обов`язок суб`єкта владних повноважень, виплатити працівникові середній заробіток або різницю в заробітку за весь час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника та не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови від 06 листопада 1992р. №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.

Аналізуючи вищенаведені правові норми чинного законодавства, що регулюють правовідносини у сфері проходження громадянами публічної служби та звільнення з публічної служби, можна дійти висновку, що рішення судів про поновлення на роботі є обов`язковим до виконання всіма посадовими та службовими особами, у тому числі і органів державної влади (суб`єктами владних повноважень) та виконуються негайно. Належним виконанням рішення суду про поновлення на роботі працівника є видання таким уповноваженим органом відповідного наказу.

При цьому, за наведеними правовими нормами, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, законодавець передбачив обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.

Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно, з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадянина.

У постанові від 23.05.2015р. у справі №21-63а15 Верховного Суду України зазначив, що добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов`язок. Зокрема, зазначений обов`язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі.

Отже, із аналізу наведених норм, слід дійти висновку, що з дня ухвалення рішення суду про поновлення позивача на посаді, (тобто, з 10.12.2019р.) у відповідача виник обов`язок щодо його негайного виконання.

А положення ст.236 КЗпП встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання заробітної плати чи неможливості працевлаштування.

Аналогічна правова позиція узгоджується із позицією, викладеною у постановах Верховного Суду від 25.07.2018р. у справі №552/3404/17, від 25.09.2019р. у справі №813/4668/16, від 05.09.2019р. у справі №816/943/17, від 10.01.2020р. у справі №340/1218/19, яка є обов`язковою для застосування адміністративним судом за правилами ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Як свідчать обставини, встановлені у даній справі за рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду у адміністративній справі №160/5257/19 від 09.12.2019р. позивача поновлено на військовій службі на посаді - заступника начальника кафедри з матеріально-технічного забезпечення кафедри військової підготовки спеціалістів Державної спеціальної служби транспорту Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна та у частині поновлення позивача на посаді рішення суду було допущено до негайного виконання, що підтверджується змістом наведеного судового рішення (а.с.153-158).

Таким чином, із наведених обставин, можна дійти висновку, що відповідач зобов`язаний був на виконання вищенаведеного судового рішення поновити позивача на вищенаведеній посаді шляхом видання відповідного наказу про це саме з 10.12.2019р.

Проте, поновлення відповідачем позивача на вищенаведеній посаді фактично відбулося лише 11.08.2020р. згідно наказу №174 від 11.08.2020р., що підтверджується змістом його копії, наявної у справі (а.с.29,72).

За викладених обставин та аналізу норм вищенаведеного чинного законодавства у їх сукупності, можна дійти висновку, що відповідач допустив затримку виконання вищенаведеного рішення суду про поновлення позивача на посаді у період з 10.12.2019р. по 10.08.2020р., що зумовлює породження у позивача права на отримання середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі в силу ст.236 КЗпП України.

Відповідальність за затримку власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, встановлена ст.236 КЗпП, згідно якої проводиться виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі незалежно від вини роботодавця в цій затримці.

Середній заробіток за своїм змістом є державною гарантією, право на отримання якого виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин. Закон пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення про поновлення на роботі.

Відповідний висновок також був зроблений і у постанові Верховного Суду від 25.09.2019р. у справі №813/4668/19.

Так, розмір середнього заробітку (грошового забезпечення) позивача на момент звільнення відповідно до довідки відповідача від 06.12.2019р. №943 становив 28415,00 грн. (а.с.100).

Згідно, розрахунку, наданого позивачем, про розмір середнього заробітку за затримку виконання судового рішення про поновлення його на роботі за період з 10.12.2019р. по 10.08.2020р. включно (виходячи із даних довідки №943 від 06.12.2019р.) становить 227 320,00 грн. (а.с.82).

Відповідач, на спростування відомостей, наведених у вказаному вище розрахунку, у відзиві на позов жодних підстав не навів та жодних доказів не надав з урахуванням вимог ст.72-77 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що вищенаведені обставини та докази свідчать про те, що відповідач допустив затримку у виконання вищенаведеного рішення суду про поновлення позивача на роботі у період з 10.12.2019р. по 10.08.2020р., у зв`язку із чим відповідач зобов`язаний сплатити позивачеві за таку затримку середній заробіток (грошове забезпечення) у розмірі 227 320,00 грн. виходячи з вимог ст.236 КЗпП України.

За приписами ч.1 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи - ч.1 ст.75 наведеного Кодексу.

Згідно ч.1 ст.76 Кодексу, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування.

Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.

Проте, відповідачем у відзиві не було наведено жодних обґрунтованих підстав та не надано доказів, які б свідчили про відсутність факту затримки виконання судового рішення про поновлення позивача на роботі з урахуванням встановлених судом обставин про поновлення позивача на посаді лише 11.08.2020р., що підтверджено копією витягу з наказу №174 зміст якого свідчить про поновлення позивача на посаді, з якої його було звільнено (а.с.29,72) та зміст цього наказу не спростований відповідачем жодними іншими доказами виходячи з аналізу судом обставин у справі та норм вищенаведеного чинного законодавства.

Судом не можуть бути покладено в основу даного судового рішення та відхиляються судом аргументи відповідача про те, що позивача 10.01.2020р. було поновлено на посаді, яка зазначена у рішенні суду, проте, через її скорочення позивача було зараховано у розпорядження Голови Адміністрації ДССТ, а 17.01.2020р. його призначено на іншу посаду, однак, позивач відмовився від виконання вищенаведеного розпорядження, до керівництва не прибув та до виконання обов`язків не приступив з огляду на те, що зазначені наведені обставини не можуть свідчити про належне виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі з урахуванням того, що належним виконанням судового рішення про поновлення працівника на посаді слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків, що передбачено пунктом 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992р. №9. Тоді як, у даному випадку, ні 10.01.2020р. за наказом №2, ні 17.01.2020р. за наказом №3 фактично поновлення позивача на посаді не відбулося через її скорочення, грошове забезпечення позивачеві не виплачувалося про що зазначено у самому відзиві відповідача, а копія витягу з наказу №174 від 11.08.2020р. свідчить про поновлення позивача на посаді, з якої його було звільнено, лише 11.08.2020р., що є належним виконанням рішення суду згідно до пункту 34 постанови Пленуму Верховного Суду від 09.11.1992р. №9 (з дня видання наказу).

Також і доводи відповідача про те, що посада позивача була скорочена не є підставою для звільнення відповідача від відповідальності по виплаті заявленого середнього заробітку за весь час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі, оскільки саме протиправні дії відповідача вчинені по відношенню до позивача щодо якого незаконного звільнення, призвели до порушення прав позивача, що є логічним продовженням їх захисту від безпідставного не виконання судових рішень, що узгоджується з висновком Верховного Суду у його постанові від 05.09.2019р. у справі №816/943/17.

Окрім того, слід зазначити, що є необґрунтованим та безпідставним посилання відповідача на поновлення позивача на роботі саме з 10.01.2020р. з огляду на те, що жодних доказів, які б свідчили про те, що позивач із вказаної дати приступив до виконання своїх обов`язків та йому нараховувалось і виплачувалось грошове забезпечення відповідачем суду не надано, що підтверджує факт затримки виконання рішення суду про негайне поновлення позивача на роботі саме відповідачем.

Також судом критично надається оцінка доводам відповідача про те, що відсутні факти, які підтверджують затримку виконання рішення суду про поновлення позивача на посаді, оскільки такі доводи спростовуються змістом витягу з наказу №174 від 11.08.2020р. про поновлення позивача на посаді на виконання рішення суду саме з 11.08.2020р.

Є безпідставними і аргументи відповідача про відсутність вини відповідача (не вчинення дій, які б мав би вчинити відповідач) при поновленні позивача на роботі, з огляду на те, що наявність вини відповідача у затримці виконання судового рішення не є обов`язковою для задоволення заявлених позовних вимог, в даній справі наявність цієї вини випливає із норм Конституції України згідно яких судові рішення, які набрали законної сили, повинні виконуватися державними органами добровільно, а відповідно, Закон (ст.236 КЗпП) пов`язує цю виплату виключно з фактом затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом і у його постанові від 25.09.2019р. у справі №813/4668/16.

Факт же затримки відповідачем виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі у цій справі встановлений матеріалами справи та підтверджений наказом №174 від 11.08.2020р., зміст якого відповідачем не спростований, а, навпаки, підтверджений змістом і відзиву та доданих до нього копіями документів.

Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Перевіривши правомірність дій відповідача, які полягають у затримці виконання рішення суду про поновлення позивача на посаді у період з 10.12.2019р. по 10.08.2020р. з урахуванням вимог ч.2 ст.2 наведеного Кодексу, суд приходить до висновку, що встановлені судом обставини свідчить про те, що відповідач, допустивши затримку виконання рішення суду про поновлення позивача на посаді, діяв не у спосіб та не у порядку, передбаченому Конституцією та законами України, необґрунтовано, без врахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

За викладених обставин, суд приходить до висновку, що відповідач, допустивши затримку виконання рішення суду про поновлення позивача на посаді у період з 10.12.2019р. по 10.08.2020р., порушив права та інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки виконання рішення суду про поновлення позивача на посаді у наведений період у розмірі 227 320,00 грн. на підставі ст.236 КЗпП України.

Між тим, позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку (грошового забезпечення) за 11.08.2020р. задоволенню не підлягають, оскільки саме з даної дати позивача поновлено на посаді, що підтверджено змістом витягу з наказу №174 від 11.08.2020р. та позивачем у позові не наведено жодних підстав та не надано жодних доказів, які б свідчили про те, що саме за 11.08.2020р. позивачеві не виплачене грошове забезпечення.

Також не підлягають і задоволенню позовні вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача за рахунок бюджетних асигнувань сплатити до податкового органу із середнього грошового забезпечення у сумі 227 320,00 грн. за час затримки виконання судового рішення, єдиний соціальний внесок у сумі 50010,40 грн. виходячи із того, що обов`язок відрахування податків, зборів та обов`язкових платежів до бюджету згідно податкового законодавства покладається на роботодавця при нарахуванні та виплаті працівникові належних йому сум, а оскільки виплата спірної суми ще не настала, такі позовні вимоги позивача є передчасними, направленими на захист права позивача у майбутньому, що суперечить ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено судовий захист порушених прав та інтересів осіб і не передбачає захисту ще не порушених прав.

Отже, наведені позовні вимоги, які направлені на захист прав позивача на майбутнє (ще не порушеного права) задоволенню не підлягають.

Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку про задоволення даного адміністративного позову частково.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Виходячи з наведеного, слід стягнути з бюджетних асигнувань Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1557,00 грн. понесені позивачем за квитанцією №П1220604 від 15.12.2020р. (а.с.8), виходячи із розрахунку: 3114 грн. 00 коп. (сплаченого судового збору)/2 з урахуванням часткового задоволення позову та вимог ч.3 ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 94, 122, 132, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту про стягнення 227320,00 грн., зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Стягнути з Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту (03150, м. Київ, вул. Червоноармійська, 50, код ЄДРПОУ 33145904) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) - середній заробіток (грошове забезпечення) за час затримки виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09.12.2019р. у справі №160/5257/19 в частині негайного поновлення позивача на військовій службі за період з 10.12.2019р. по 10.08.2020р. у розмірі 227 320 грн. 00 коп. (двісті двадцять сім тисяч триста двадцять гривень 00 коп.).

У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.

Стягнути з бюджетних асигнувань Адміністрації Державної спеціальної служби транспорту (03150, м. Київ, вул. Червоноармійська, 50, код ЄДРПОУ 33145904) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) - судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 1557 грн. 00 коп. (одна тисяча п`ятсот п`ятдесят сім гривень 00 коп.).

Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги до суду першої інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України та у порядку, встановленому п.п.15.1 п.15 Розділу VІІ Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя С.О. Конєва