Рішення № 96376427, 15.04.2021, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.04.2021 справа № 914/375/21

Господарський суд Львівської області у складі

Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участю секретаря судового засідання Полюхович Х.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “СМАРТ ЛАЙТ ТРЕЙД”, Полтавська область, м.Полтава;

до Відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “ВІЛКОМ МОНТАЖ”, Львівська область, Городоцький район, с.Мавковичі;

про: стягнення штрафних санкцій та компенсаційних виплат

ціна позову: 57559,77грн.

Представники:

Позивача: Александрова Д.С. – керівник;

Відповідача: Романишин Т.М. – представник, адвокат (ордер від 31.03.2021р. серія ВС №1067961).

ВСТАНОВИВ:

12.02.2021р. на адресу Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю “СМАРТ ЛАЙТ ТРЕЙД” від 08.02.2021р. б/н до Товариства з обмеженою відповідальністю “ВІЛКОМ МОНТАЖ” про стягнення штрафних санкцій та компенсаційних виплат; ціна позову: 57559,77грн.

Підставами позовних вимог Позивач зазначає порушення Відповідачем строків розрахунків за поставлений згідно Договору поставки від 07.04.2020р. №11 товар.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 15.02.2021р. у даній справі судом постановлено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; призначити судове засідання з розгляду справи по суті на 09.03.2021р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті справи обов`язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.

Судове засідання 09.03.2021р. не відбулось з причин тимчасової втрати працездатності головуючого судді Фартушка Т.Б.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 15.03.2021р. у даній справі суд постановив призначити судове засідання з розгляду спору по суті на 01.04.2021р. о 10:00год.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті справи обов`язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 26.03.2021р. у даній справі судом постановлено клопотання Директора Товариства з обмеженою відповідальністю “СМАРТ ЛАЙТ ТРЕЙД” Александрової Д.С. від 23.03.2021р. б/н (вх. №6983/21 від 23.03.2021р.) про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду задоволити; надати Директору Товариства з обмеженою відповідальністю “СМАРТ ЛАЙТ ТРЕЙД” Александровій Д.С. можливості участі в судовому засіданні у справі №914/375/21, призначеному на 01.04.2021р. о 10:00год. в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та програмного забезпечення “Easycon”.

В судовому засіданні 01.04.2021р. судом оголошено перерву до 11:00год. 15.04.2021р., про що представники Учасників справи повідомлялись в судовому засіданні під розписку.

Відповідно до ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу “Акорд”.

Процесуальні права та обов`язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердили представники Учасників справи в судовому засіданні, їм відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання від Учасників справи про роз`яснення прав та обов`язків до суду не надходили.

Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.

Представник Позивача в судове засідання з`явилась, в судовому засіданні надала усні пояснення по суті спору з обґрунтуванням підстав до задоволення позову, зазначила про неможливість врегулювання спору між сторонами у добровільному порядку та подання всіх наявних у Позивача доказів в обґрунтування обставин, на які посилається, як на підставу своїх позовних вимог.

13.04.2021р. Позивачем за вх. №8855/21 надіслано на електронну адресу суду Додаткові пояснення від 12.04.2021р. б/н, у яких наводить свої міркування щодо заявлених позовних вимог і зазначає, що відсотки, які визначені п.8.5. Договору, повинні стягуватись на підставі ч.2 ст.625 ЦК України, так як сторонами встановлено інший розмір відсотків річниху випадку прострочення виконання грошового зобов`язання понад 30 днів. При цьому зазначає, що до даних правовідносин не застосовуються норми ст.536 ЦК України. Вказані додаткові пояснення оглянуто судом та долучено до матеріалів справи.

Ідентичний за змістом документ надійшов до 16.04.2021р. засобами поштового зв`язку.

Представник Відповідачав судове засідання з`явився, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору з обґрунтуванням підстав до задоволення позову, зазначив про неможливість врегулювання спору між сторонами у добровільному порядку та подання всіх наявних у Відповідача доказів в обґрунтування обставин, на які посилається, як на підставу своїх заперечень проти заявлених позовних вимог.

15.04.2021р. Відповідачем за вх. №9131/21 подано до суду Заяву від 15.04.2021р. б/н, у якій просить суд зменшити розмір нарахованих Позивачем інфляційних втрат, пені та штрафних санкцій на 80%. Вказанузаяву оглянуто судом та долучено до матеріалів справи.

Позиція Позивача:

Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 18699,37грн. пені, 1064,60грн. 3% річних, 31716,77грн. 25% річних та 6079,03грн. інфляційних втрат за порушення строку здійснення оплати поставленого за Договором поставки від 07.04.2020р. №11 товару.

Позиція Відповідача:

Відповідач не скористався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

У поданій15.04.2021р. за вх. №9131/21 до суду Заяві від 15.04.2021р. б/н, Відповідач просить суд зменшити розмір нарахованих Позивачем інфляційних втрат, пені та штрафних санкцій на 80%.

Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.9 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.

Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання Відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202, 216 та 252 Господарського процесуального кодексу України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, суд вважає за можливе розглянути справу по суті за наявними у справі матеріалами.

За результатами дослідження наведених Учасниками справи доводів, поданих Позивачем доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення частково з огляду на наступне.

07.04.2020р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Смарт Лайт Трейд» (надалі – Позивач, Постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Вілком Монтаж» (надалі – Відповідач, Покупець) укладено Договір поставки №11 (надалі – Договір), за умовами якого (п.1.1. Договору) Постачальник зобов`язувався поставити у зумовлені строки другій стороні – Покупцеві товар (товари), а Покупець зобов`язувався прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до п.3.1. Договору загальна кількість товарів, що поставляються на умовах даного Договору: асортимент, ціна за одиницю за одиницю та загальна вартість товару визначаються в рахунках – фактурах та видатково-прибуткових накладних.

Згідно п.7.1. Договору ціна товару, який поставляється на умовах даного Договору, узгоджується та відображається в рахунках та вказується у видатково-прибутковій накладній.

Покупець повинен оплатити поставлений товар не пізніше 30 календарних днів з дати поставки товару Постачальником. Оплата здійснюється у розмірі повної вартості поставленої

Партії товару шляхом безготівкового переказу на поточний рахунок Постачальника, вказаний у реквізитах Постачальника в цьому Договорі. (п.8.1. Договору).

Відповідно до п.8.5. Договору у разі прострочення Покупцем оплати товару більше, ніж на 30 календарних днів Постачальник має право вимагати, а Покупець зобов`язаний сплатити проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 25% річних, які нараховуються на суму заборгованості Покупця за весь період користування ним грошовими коштами, які належать до сплати Постачальнику.

Пунктом 9.3. Договору Сторонами погоджено, що за порушення грошових зобов`язань за Договором винна сторона сплачує постраждалій стороні пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період припущення порушення винною стороною, від суми невиконаного грошового зобов`язання за кожен день порушення виконання.

Згідно п.11.1. Договору цей вступає в дію з моменту його укладення обома Сторонами і діє до 31.12.2020р., але до повного виконання Сторонами взятих на себе зобов`язань по даному Договору.

Вказаний Договір підписано повноважними представниками, їх підписи засвідчено відтисками печаток юридичних осіб – Сторін Договору.

На виконання умов укладеного між Сторонами Договору Позивачем поставлено, а Відповідачем прийнято товар за Договором на загальну суму 495764,28грн, що підтверджується долученими до матеріалів справи копіямиРахунків на оплату від 07.04.2020р. №35 на суму 146000,16грн., від 04.05.2020р. №45 на суму 10332грн., від 14.05.2020р. №52 на суму 268632грн. та від 23.07.2020р. №84 на суму 70800,12грн.; Видаткових накладних від 13.04.2020р. №33 на суму 146000,16грн., від 04.05.2020р. №40 на суму 10332грн., від 18.05.2020р. №47 на суму 268632грн., від 23.07.2020р. №74 на суму 70800,12грн.

Вказані Видаткові накладні підписано повноважними представниками, їх підписи засвідчено відтисками печаток юридичних осіб – Сторін Договору.

Окрім того, факт здійснення господарських операцій поставки за Договором та їх відображення у бухгалтерсько-податковій звітності Позивача підтверджується також копіями долучених до матеріалів справи Податкових накладних від 13.04.2020р. №31, від 04.05.2020р. №43, від 18.05.2020р. №46 тавід 23.07.2020р. №79 із Квитанціями про подання таких до органів податкової служби.

Відповідачем взяті на себе договірні зобов`язання з оплати поставленого за Договором товару виконано неналежним чином, 12.05.2020р. сплачено на користь Позивача 40000грн., 21.05.2020р. – 30000грн., 05.10.2020р. – 50000грн., 27.10.2020р. 50000грн., 30.10.2020р. – 100000грн., 09.11.2020р. – 50000грн., 19.11.2020р. – 50000грн., 01.12.2020р. – 50000грн., 03.12.2020р. – 35764,28грн., 18.12.2020р. – 40000грн., що підтверджується копією Виписки з банківського рахунку Позивача.

З метою досудового врегулювання спору Позивач 06.11.2020р. звертався до Відповідача претензією від 04.11.2020р. №1 із вимогою про сплату 286922,20грн.суми основного боргу, 17434,64грн. пені, 4354,96грн. 3% річних, 36376,18грн. 25% річних та 2992,14грн. інфляційних втрат, що підтверджується долученими до матеріалів справи копіями поштової квитанції (касового чека) від 06.11.2020р. №3601411146680, Поштової накладної від 06.11.2020р. №3601411146680 та опису вкладення до цінного листа від 06.11.2020р.

Відповідачем вказану претензію одержано 14.11.2020р.,що підтверджується витягом інформації відстеження пересилання поштового відправлення за ідентифікатором №3601411146680 “Трекінг” з інтернет-порталу АТ “Укрпошта” (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html), проте задоволено частково, сплачено на користь Позивача суму основного боргу. Докази повного задоволення Відповідачем Претензії Позивача від 04.11.2020р. №1 в матеріалах справи відсутні, станом на час розгляду спору по суті Сторонами суду не заявлені та не подані.

З підстав наведеного Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 18699,37грн. пені, 1064,60грн. 3% річних за прострочення оплати поставленого за Договором товару строком до 30 днів включно, 31716,77грн. 25% річних за прострочення оплати поставленого за Договором товару понад 30 днів та 6079,03грн. інфляційних втрат за порушення строку здійснення оплати поставленого за Договором поставки від 07.04.2020р. №11 товару.

У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи – підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися відпевних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати відзобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

У відповідності до вимог ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати відборжника виконання його обов`язку.

У відповідності до вимог ч.1 ст.510 Цивільного кодексу України, сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобов`язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Згідно із ст.526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова відзобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Приписами ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок.

Відповідно до ч.7 ст.179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Приписами ч.2 ст.180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно ч.7 ст.180 ГК України, строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору; на зобов`язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше; закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Згідно ч.1 ст.181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Згідно із ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Відповідно до ст.ст.6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 712 ЦК України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

У відповідності до ст.655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною 1 статті 691 ЦК України передбачено, що покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Відповідно до ч.1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатититовар післяйого прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актамицивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до п. 1.7. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 року №14 “Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань” з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред`явив йому кредитор пов`язану з цим вимогу.

Частина 1 статті 693 Цивільного кодексу України встановлює, що якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу.

За змістом п.1 ч.1 ст.512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до ст.513 ЦК України Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Згідно статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 1 статті 216 ГК України передбачено, що Учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення (ч. 2 ст. 218 ГК України).

Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у пункті 7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань», що за відсутності інших підстав припинення зобов`язання, передбачених договором або законом, зобов`язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Статтею 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно ст.610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Приписами ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Приписами ч.2 вказаної статті визначено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

Суд зазначає, що підписання Відповідачем Видаткових накладних, які є первинними обліковими документами у розумінні Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і які відповідають вимогам, зокрема ст.9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксують факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов`язку щодо здійснення розрахунків за отримані послуги. (Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 17.07.2012р. №01-06/928/2012).

Щодо стягнення з Відповідача на користь Позивача 18699,37грн. пені за порушення порядку і строку здійснення оплати поставленого Позивачем та прийнятого Відповідачем Товару за Договором суд зазначає наступне.

Згідно з ст.ст.549, 611, 625 ЦК України, ст.230 ГК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Згідно положень ст. 229 ГК України учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов`язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов`язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов`язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (ч.1 ст.230 ГК України).

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (ч.ч. 1 і 2 ст.551 ЦК України).

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання (ч.1 ст.550 ЦК України).

Частиною 1 ст. 231 Господарського кодексу України передбачено, що законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов`язань, визначається відповідним суб`єктом господарювання — господарською організацією (ч.ч.6, 7 ст.231 ГК України).

Згідно ч.6 ст.232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

При цьому, приписами ч.2 ст.343 ГК України передбачено, що платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Відповідно до ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Згідно ст.3 вказаного Закону розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Суд також зазначає, і аналогічна правова позиція викладена, зокрема в пункті 1.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань», що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.

При цьому суд взяв до уваги, що, згідно ч.5 ст. 254 ЦК України, якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Перевіривши правильність розрахунку пені, суд встановив, що такий проведено Позивачем невірно, оскільки не враховано часу виникнення заборгованості, періодів її існування, розміру заборгованості з врахуванням приписів ч.5 ст.254 ЦК України щодо моменту виникнення прострочки оплати поставленого за Договором Товару. Відтак, сума пені за заявлені Позивачем до стягнення періоди становить 19744,43грн.

З підстав наведеного позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 18699,37грн. пені є мотивованими та обґрунтованими.

При цьому суд не вправі виходити за межі заявлених позовних вимог, а станом на момент вирішення спору по суті заяв про збільшення розміру позовних вимог в частині стягнення з Відповідача на користь Позивача пені за порушення порядку і строку оплати поставленого за Договором товару Позивачем не подавалось і не заявлялось, в матеріалах справи така заява відсутня.

Щодо стягнення з Відповідача на користь Позивача 1064,60грн. 3% річних за прострочення оплати поставленого за Договором товару строком до 30 днів включно, 31716,77грн. 25% річних за прострочення оплати поставленого за Договором товару понад 30 днів та 6079,03грн. інфляційних втрат суд зазначає наступне.

Згідно ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом ч.2 ст.625 ЦК України нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в пункті 4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань», а також постановах Верховного Суду України від 26.04.2017р. у справі №3-1522гс16, від 06.06.2012р. у справі №6-49цс12 та від 24.10.2011р. у справі №6-38цс11.

Суд зазначає і аналогічні правові позиції викладено в постанові Великої палати Верховного Суду від 16.05.2018р. у справі №686/21962/15-ц, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.

При цьому суд звертає увагу, і аналогічну правову позицію викладено у п.п.6.1.-6.3. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань", що проценти річних, про які йдеться у частині другій статті 625 Цивільного кодексу України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 названого Кодексу. Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов`язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов`язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 Цивільного кодексу України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (стаття 1214 Цивільного кодексу України). Підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 Цивільного кодексу України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 1048, 1054, 1061 Цивільного кодексу України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв`язку з користуванням чужими коштами. Положення ж частини другої статті 625 Цивільного кодексу України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов`язання.

З врахуванням наведеного суд розмежовує поняття "відсотки за правомірне користування чужими грошовими коштами", що передбачено статтею 536 Цивільного кодексу України, та "відсотки за неправомірне користування боржником грошовими коштами", при чому останні відсотки кваліфіковано саме як плату боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання, стягнення якої врегульовано частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України. Аналогічну правову позицію щодо розмежування відсотків за користування чужими грошовими коштами викладено, зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018р. у справі №910/1238/17.

При цьому, суд звертає увагу на те, що викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018р. у справі №910/1238/17 правова позиція стосується не визначення правової природи правовідносин між сторонами на підставі укладеного між ними правочину, а визначення правової природи та підстав нарахування відсотків за правомірне та неправомірне користування чужими грошовими коштами.

13.04.2021р. Позивачем за вх. №8855/21 надіслано на електронну адресу суду Додаткові пояснення від 12.04.2021р. б/н, у яких наводить свої міркування щодо заявлених позовних вимог і зазначає, що відсотки, які визначені п.8.5. Договору, повинні стягуватись на підставі ч.2 ст.625 ЦК України, так як сторонами встановлено інший розмір відсотків річних у випадку прострочення виконання грошового зобов`язання понад 30 днів. При цьому зазначає, що до даних правовідносин не застосовуються норми ст.536 ЦК України.

Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено у пункті 1.9. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань», що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені.

При цьому суд взяв до уваги, що, згідно ч.5 ст. 254 ЦК України, якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

З врахуванням наведеного, а також викладених в Додаткових поясненнях від 13.04.2021р. вх. №8855/21 доводів суд зазначає про правомірність нарахування Поизвачем Відповідачу 25% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання з оплати поставленого Поизвачем та прийнятого Відповідачем товару за Договором, оскільки Сторонами в п.8.5. Договору для прострочення виконання такого зобов`язання у відповідності до ч.1 ст.625 ЦК України встановлено інший, аніж передбачений вказаною нормою розмір відсотків річних.

Аналогічної правової позиціїдотримується, зокрема Східний апеляційний господарський суд в постанові від 23.12.2020р. у справі №922/1934/20.

Перевіривши правильність розрахунку 3% річних, 25% річних та інфляційних нарахувань за заявлений Позивачем період суд встановив, що такі проведено Позивачем невірно, оскільки не враховано часу виникнення заборгованості, періодів її існування, розміру заборгованості та приписів ч.5 ст.254 ЦК України щодо моменту виникнення прострочки оплати поставленого за Договором Товару.

Відтак, сума належних до стягнення з Відповідача на користь Позивача та 3% річних за порушення порядку і строку оплати поставленого товару за заявлений Позивачем період становить 1009,07грн., 25% річних – 31864,18грн., інфляційних нарахувань – 6181,06грн.

З підстав наведеного позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 1064,60грн. 3% річних, 31716,77грн. 25% річних та 6079,03грн. інфляційних втратємотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення повністю в межах заявлених позовних вимог.

При цьому суд не вправі виходити за межі заявлених позовних вимог, а станом на момент вирішення спору по суті заяв про збільшення розміру позовних вимог в частині стягнення з Відповідача на користь Позивача 3% річних, 25% річних та інфляційних втратза порушення порядку і строку оплати поставленого товару Позивачем не подавалось і не заявлялось, в матеріалах справи така заява відсутня.

Перевірка розміру заявлених до стягнення з Відповідача на користь Позивача сум пені, штрафу, 3% річних та інфляційних нарахувань здійснювалась судом за допомогою програми «ЛЗ ПІДПРИЄМСТВО 9.5.3 ТОВ «Інформаційно-аналітичний центр «ЛІГА», ТОВ «ЛІГА: ЗАКОН», 2021».

15.04.2021р. Відповідачем за вх. №9131/21 подано до суду Заяву від 15.04.2021р. б/н, у якій просить суд зменшити розмір нарахованих Позивачем інфляційних втрат, пені та штрафних санкцій на 80%.

В обґрунтування поданої заяви Відповідач покликається на те, що 99% замовників відповідача є органи місцевого самоврядування та комунальні установами, підприємства, організації, що зумовлює значні затримки з оплатою відповідачу вартості його робіт (в тому числі вартості використаних в процесі таких робіт матеріалів), оскільки такі оплати здійснюються в міру наявності бюджетних коштів.

Через карантинні обмеження, які діяли на території України, зокрема Львівської області, в 2020 році, місцеві бюджети недоотримали значні суми, що, в свою чергу, негативно вплинуло на терміни виконання ними фінансових зобов`язань перед контрагентами.

Щодо виконання Відповідачем своїх зобов`язань перед Позивачем Відповідач зазначає, до звернення позивача до суду Відповідач повністю оплатив заборгованість за поставлений товар, та жодним чином не ухилявся від співпраці з Позивачем. Більше того, Позивач з розумінням ставився до затримок по оплаті та не висловлював Відповідачу жодних претензій до листопада 2020р. Позивача влаштовував такий порядок розрахунків, оскільки ним не було застосовано оперативно-господарських санкцій, передбачених пунктом 8.4 Договору.

При цьому, Відповідач також звертає увагу на те, що розмір нарахованих Позивачем штрафних санкції становить більше 10% від загальної суми договору і на думку Відповідача є непропорційно великим, зважаючи на повне погашення заборгованості.

Представник Відповідача в судовому засіданні подану заяву підтримав, просить суд її задоволити і зменшити розмір нарахованих Позивачем інфляційних втрат, пені та штрафних санкцій на 80%.

Представник Позивача в судовому засіданні проти заяви заперечила, просить суд її відхилити з підстав не доведеності Відповідачем підстав до зменшення штрафних санкцій.

На запитання суду що представник Відповідача вважає штрафними санкціями останній повідомив, що такими є всі заявлені до стягнення суми, окрім інфляційних нарахувань.

З даного приводу суд зазначає, що в силу вимог ст.625 ЦК України інфляційних втрат та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові

Приписами ч.1 ст.233 ГК України встановлено, що у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

Згідно ч.2 вказаної статті передбачено, що у випадку, якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в п.2.4 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань», що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням господарського суду. У вирішенні пов`язаних з цим питань господарському суду слід враховувати викладене в підпункті 3.17.4 підпункту 3.17 пункту 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» (з подальшими змінами. Упункті 3.17.4 підпункту 3.17 пункту 3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011р. №18 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» (з подальшими змінами) зазначено, що вирішуючи, в тому числі й з власної ініціативи, питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен об`єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов`язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.

Окрім того, суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.04.2018 р. у справі № 925/1471/16, що зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, а за відсутності у законі переліку таких виняткових обставин, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки.

При вирішенні питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен об`єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеню виконання зобов`язання, причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків) тощо.

При цьому, судом враховано правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 26.02.2019р. у справі №921/14/18, від 26.02.2019р. у справі №921/575/17-г/7 та від 20.09.2018р. у справі №904/1247/18 щодо належних, достатніх та допустимих доказів в підтвердження факту винятковості випадку застосування до правовідносин, які виникли між Сторонами, приписів ст. 233 ГК України та ст.551 ЦК України та зменшення розміру заявленої до стягнення з Відповідача на користь Позивача пені.

В той же час, суд зазначає, що Позивачем не долучено до матеріалів справи жодних належних, достатніх та допустимих доказів в підтвердження існування збитків Позивача, завданих невиконанням Відповідачем взятих на себе договірних зобов`язаньщодо своєчасної та повної оплати поставленого за Договором Товару.

В даному випадку суд, при вирішенні клопотання про зменшення розміру штрафних санкцій за порушення порядку і строку здійснення оплати поставленого за Договором Товару об`єктивно оцінив наведені Відповідачем в підтвердження винятковості обставин неналежного виконання ним взятих на себе договірних зобов`язань щодо своєчасної та повної оплати поставленого за Договором Товару, причини їх невиконання, фінансово-економічний стан підприємства Відповідача, майновий стан Сторін, враховуючи факт погашення Відповідачем суми основного боргу, стягнення якої є предметом спору у справі, до відкриття провадження у справі, незначний строк прострочки виконання взятих на себе договірних зобов`язань з оплати поставленого за Договором Товару, відсутність належних, достатніх та допустимих доказів в підтвердження заподіяння шкоди Позивачу чи третім особам внаслідок порушення Відповідачем порядку і строку здійснення оплати поставленого за Договором Товару та дійшов висновків про наявність правових підстав до частково задоволення заяви Відповідача про зменшення розміру заявленої до стягнення з Відповідача на користь Позивача пені шляхом зменшення розміру заявленої до стягнення пені на 50 відсотків та стягнення з Відповідача на користь Позивача 9349,68грн. пені. В решті в позові в цій частині позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).

17.10.2019р. набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.

Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.

Усталеною є практика ЄСПЛ, в якій суд посилається на “balanceofprobabilities” (“баланс ймовірностей”) для оцінки обставин справи. Наприклад, у рішенні BENDERSKIY v. Ukraine 15.11.2007 суд застосовує “баланс ймовірностей”. У рішенні J.K. AND OTHERS v. Sweden 23.08.2016 суд вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.

У постанові Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15 відхилено висновки апеляційного суду про відмову в позові про стягнення упущеної вигоди лише з тих підстав, що її розмір не може бути встановлений з розумним степенем достовірності, оскільки апеляційний суд не дослідив інших доказів, які надані позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов.

Аналогічний підхід продемонстрував і Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.11.2019 у справі №127/27155/16-ц (провадження №61-30580св18).

Отже, під розумним ступенем достовірності слід розуміти те, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся, аніж не мав місце.

У зв`язку з цим, суд першої інстанції при розгляді даної справи застосовує вищезазначений стандарт доказування.

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, віджодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи вищенаведене, в тому числі факт укладення між Сторонами Договору, виконання Позивачем взятих на себе договірних зобов`язань, відсутність заперечень Відповідача як проти самого факту поставки Товару, його невідповідності кількісним або якісним характеристикам, так і щодо факту порушення Відповідачем встановленого Договором порядку і строку оплати поставленого Позивачем Товару, беручи до уваги наявність вини Відповідача щодо порушення Відповідачем встановленого Договором порядку і строку оплати поставленого Позивачем Товару, встановлений законодавством обов`язок щодо проведення розрахунку при купівлі-продажу та поставці, здійснення такого розрахунку за Договором до відкриття провадження у справі, перевіривши правильність проведеного розрахунку пені, 3% річних, 25% річних та інфляційних втрат за заявлений Позивачем період, а також подану Відповідачем заяву від 15.04.2021р. вх. №9131/21, суд приходить до висновків, що позовні вимоги Позивача про стягнення з Відповідача на користь Позивача 1064,60грн. 3% річних, 31716,77грн. 25% річних, 6079,03грн інфляційних втрат є підставними та обґрунтованими, а позов в цій частині позовних вимог підлягає до задоволення повністю в межах заявлених позовних вимог; позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 18699,37грн. пені, підлягають до задоволення частково шляхом стягнення 9349,68грн. пені, в решті в позові в цій частині позовних вимог слід відмовити.

Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2021 року для працездатних осіб в розмірі 2270 гривень.

Приписами ч.1 ст.124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв`язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 2270грн. у вигляді сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору та 300грн. пов`язаних із розглядом справи витрат на відправлення документів, пов`язаних з справою на адресу Відповідача та суду.

Як доказ сплати судового збору Позивач подав Платіжне доручення від 08.02.2021р. №1331 про сплату за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270грн. Оригінал вказаного Платіжного доручення є додатком №22 до позовної заяви.

Окрім того, суд зазначає що Відповідач наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.

Згідно ч.3 ст.123 ГПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу; витрати, пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; витрати, пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; витрати, пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Приписами ч.2 ст.128 ГПК України передбачено, що розмір витрат, пов`язаних з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів та вчиненням інших дій, пов`язаних з розглядом справи чи підготовкою до її розгляду, встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

Згідно ч.2 ст.128 ГПК України розмір витрат, пов`язаних з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів та вчиненням інших дій, пов`язаних з розглядом справи чи підготовкою до її розгляду, встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.

Граничний розмір компенсації витрат, пов`язаних з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч.4 ст.128 ГПК України).

При цьому, суд звертає увагу на те, що постановою Кабінету Міністрів України від 27.04.2006р. №590 «Про граничні розміри компенсації витрат, пов`язаних з розглядом цивільних, адміністративних та господарських справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» (в редакції постанови КМУ від 28.02.2018р. №155) визначено, що компенсація за витрати, пов`язані з проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, не можуть перевищувати 50 відсотків розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб за сукупність дій, необхідних для розгляду справи, а за витрати, пов`язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла, - стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, її представникові - не можуть перевищувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження.

При цьому суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постановах Східного апеляційного господарського суду від 19.02.2020р. у справі №905/1800/19 від 14.04.2020р. у справі №905/2155/19, Північного апеляційного господарського суду від 26.11.2019р. у справі №910/9709/19, що з аналізу вказаних положень ГПК України вбачається, що, оскільки в спрощеному позовному провадженні судові дебати не проводяться, тому процесуальну дію – подання доказів на підтвердження розміру понесених судових витрат Позивач мав право вчинити або до закінчення розгляду справи по суті, або протягом пяти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судового розгляду у справі зробив про це відповідну заяву.

Відповідно до ч.8 ст.129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Позивачем в обґрунтування здійснення інших судових витрат на пов`язаних із вчиненням інших дій, пов`язаних із розглядом справи чи підготовкою до її розгляду долучено до матеріалів справи Поштову квитанцію (касовий чек) від 09.02.2021р. про оплату поштових послуг надіслання на адресу Відповідача позовної заяви із доданими до неї документами в розмірі 34грн.

Інших доказів в обґрунтування розміру витрат,пов`язаних із вчиненням інших дій, пов`язаних із розглядом справи чи підготовкою до її розгляду чи заяви про подання таких в порядку, передбаченому ч.8 ст.129 ГПК України Позивачем суду не заявлено та не подано, в матеріалах справи такі відсутні.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Приписами п.2 ч.4 ст.129 ГПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи у разі відмови в позові покладаються на позивача.

З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу 1 ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270грн. та судових витрат, пов`язаних із вчиненням інших дій, пов`язаних з розглядом справи чи підготовкою до її розгляду в розмірі 34грн., недоведення Відповідачемрозміру понесених у справі судових витрат, суд дійшов висновків про те, що сплачений Позивачем за подання позовної заяви до господарського суду судовий збір в розмірі 2270грн. та витрати,пов`язані із вчиненням інших дій, пов`язаних з розглядом справи чи підготовкою до її розгляду в розмірі 34грн.слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог без врахування зменшення судом розміру заявленої до стягнення з Відповідача на користь Позивача пені, оскільки прострочка виконання зобов`язання з оплати поставленого за Договором Товару виникла з вини Відповідача, стягнути з Відповідача на користь Позивача 2270грн. судового збору та 34грн витрат,пов`язаних із вчиненням інших дій, пов`язаних з розглядом справи чи підготовкою до її розгляду.

Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. 42, п. 1, 3 ч. 1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 123, 126, 129, 165, 178, 191, 205, 216, 222, 231, 235, 236, 238, 241, 247, 252Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 179, 193, 216Господарського кодексу України, ст.ст.3, 6, 11, 15, 16, 509, 512-514, 526, 527, 530,547, 549, 610-612, 625, 627, 629, 632, 655, 691-693, 712Цивільного кодексу України, суд –

УХВАЛИВ:

1. Позов задоволити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “ВІЛКОМ МОНТАЖ” (81552, Львівська область, Городоцький район, с.Мавковичі, вул.Лугова, буд.182; ідентифікаційний код 41905200) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “СМАРТ ЛАЙТ ТРЕЙД” (36014, Полтавська область, м.Полтава, вул.Цісик Квітки, буд.15Е; ідентифікаційний код 41249575) 9349,68грн. пені, 1064,60грн. 3% річних, 31716,77грн. 25% річних, 6079,03грн інфляційних втрат, 2270грн. судового збору та 34грн витрат, пов`язаних із вчиненням інших дій, пов`язаних з розглядом справи чи підготовкою до її розгляду.

3. В решті позовних вимог відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

5. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.

6. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повний текст рішення складено 20.04.2021р.

Головуючий суддя Т.Б. Фартушок