Рішення № 96363058, 07.04.2021, Чернігівський окружний адміністративний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

07 квітня 2021 року Чернігів Справа № 620/4397/20

Чернігівський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді - Бородавкіної С.В.,

за участі секретаря - Грищенко Н.С.,

позивача - ОСОБА_1 ,

представника відповідачів - Косової О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Чернігівської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення і наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Чернігівської обласної прокуратури (далі - відповідач 1), Офісу Генерального прокурора (далі відповідач 2), у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення другої кадрової комісії від 09.04.2020 № 198 про неуспішне проходження ним атестації;

- визнати протиправним та скасувати наказ прокурора Чернігівської області від 21.05.2020 року № 128к про звільнення його з посади прокурора відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Чернігівської області;

- поновити його на посаді, рівнозначній посаді, яку він займав станом на 21.05.2020;

- стягнути з Чернігівської обласної прокуратури на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги мотивовані тим, що прокуратурою Чернігівської області протиправно винесено наказ від 21.05.2020 року № 128к, на підставі якого позивача було звільнено з посади прокурора відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Чернігівської області з 21 травня 2020 року та зазначено, що згідно з преамбулою оскаржуваного наказу під час його прийняття відповідач керувався статтею 11 Закону України «Про прокуратуру», підпунктом 2 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», а підстави для його звільнення взагалі відсутні, оскільки не відбулось реорганізації чи ліквідації, скорочення кількості прокурорів в органі, в якому він обіймав посаду. Позивач зауважує про те, що в наказі про звільнення, не вказано чітку підставу звільнення (реорганізація органу прокуратури; ліквідація органу прокуратури; скорочення кількості прокурорів органу прокуратур), а наявне лише посилання на п. 9 частини 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру".

Ухвалою судді від 02.11.2020 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено перше підготовче засідання.

Ухвалою суду від 17.11.2020 провадження у справі зупинене до набрання законної сили рішенням Конституційного Суду України у справі №3/116(20) за поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України Закону України від 19.09.2019 №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (із змінами).

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.01.2021 ухвалу Чернігівського окружного адміністративного суду від 17.11.2020 скасовано - справу № 620/4397/20 направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Чернігівського окружного адміністративного суду від 14.01.20121 продовжено розгляд справи № 620/4397/20 за правилами загального позовного провадження та призначено відкрите підготовче засідання.

Ухвалою суду від 10.03.2021, постановленою без виходу до нарадчої кімнати та занесеною секретарем до протоколу судового засідання, закрито підготовче засідання, призначено справу до розгляду по суті.

Ухвалою суд від 07.04.2021 провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення вихідної допомоги при звільненні в розмірі середнього місячного заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку закрито.

Від відповідачів у встановлений судом строк надійшли відзиви на позов, у яких Чернігівська обласна прокуратура та Офіс Генерального прокурора зазначають, що при прийняті оскаржуваних рішень відповідачі діяли на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством України.

У судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав позовні вимоги.

Представник Чернігівської обласної прокуратури та Офісу Генерального прокурора проти позову заперечувала, зазначивши, що Законом № 113-ІХ, оприлюдненим в газеті "Голос України" 24.09.2019 року № 182, який набрав чинності 25.09.2019 року, запроваджено реформування системи органів прокуратури. Згідно із пунктом 6 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону № 113-ІХ з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". За приписами пункту 7 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-ІХ прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. Згідно із пунктом 6 розділу V "Порядку проходження прокурорами атестації", затвердженого наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 року за №221 зі змінами, внесеними наказом Генерального прокурора від 17.12.2019 року №336, рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації є підставою для видання наказу Генерального прокурора, керівника регіональної (обласної) прокуратури про звільнення відповідного прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру". Згідно із пунктом 19 Закону № 113-ІХ від 19.09.2019 року прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови настання однієї із наступних підстав, зокрема, при наявності рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури. Таким чином, норми Закону України "Про прокуратуру" та Закону № 113-ІХ, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади, у тому числі з адміністративної посади, є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами. За результати складення першого етапу іспиту, другою кадровою комісією з атестації прокурорів регіональних прокуратур, було прийнято рішення №198 від 09.04.2020 року про неуспішне проходження позивачем атестації, у зв`язку із тим, що позивач набрав 68 балів, що є меншим прохідного балу. Тому позивача і було звільнено з роботи, виходячи з вище зазначених норм закону.

Також позиція позивача з приводу незаконності та безпідставності його звільнення, не ґрунтується на нормах чинного законодавства. Наказом Генерального прокурора від 07.02.2020 року № 78 створено другу кадрову комісію з атестації прокурорів регіональних прокуратур та визначено її персональний склад у межах та у спосіб, передбачений Законом № 113-ІХ. Рішення за своєю формою повністю відповідає формі рішення, яка затверджена додатком № 1 до Порядку № 221. Доводи позивача щодо відсутності факту ліквідації чи реорганізації прокуратури області під час його звільнення та відсутність підстав для звільнення не можуть братися до уваги. Наказ прокурора Чернігівської області від 21.05.2020 № 128к прийнято у порядок та у спосіб, визначений законом, а отже ознак протиправності цей наказ не містить.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Позивач працював у прокуратурі Чернігівської області на різних посадах починаючи з 1999 року по 21.05.2020, що підтверджується копією трудової книжки (а.с.19-21 т.1).

Наказом прокурора Чернігівської області від 12.06.2018 № 201к позивача було призначено на посаду прокурора відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Чернігівської області, на якій позивач працював до 21.05.2020 року.

Відповідно до положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури" всі працівники органів прокуратури підлягають проходженню атестації на підставі Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора України №221 від 03.10.2019 року (а.с.139-157 т.1).

08.10.2019 позивачем було подано заяву до Генеральної прокуратури України про участь у проведені атестації, згідно вказаного вище Порядку, затвердженого наказом Генерального прокурора України № 221 від 03.10.2019 року (а.с.138 т.1).

Наказом Генерального прокурора №233 від 17.10.2019 затверджено Порядок роботи кадрових комісій (а.с.162-167 т.1)

Наказом Генерального прокурора №337 від 17.12.2019 внесено зміни до Порядку роботи кадрових комісій, затвердженого наказом Генерального прокурора №233 від 17.10.2019 (а.с.168т.1)

Наказом Генерального прокурора №65 від 04.02.2020 внесено зміни до Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора №221 від 03.10.2019, та Порядку роботи кадрових комісій, затвердженого наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 № 233(а.с.171-171 т.1)

Наказом Генерального прокурора №78 від 07.02.2020 «Про створення другої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур» утворено другу кадрову комісію із визначенням її складу (а.с.173-174 т.1).

Наказом Генерального прокурора №117 від 27.02.2020 внесено зміни до наказу Генерального прокурора №78 від 07.02.2020 «Про створення другої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур», а саме відбулась заміна одного із членів комісії (а.с.175 т.1).

Наказом виконувача обов`язків Генерального прокурора №136 від 06.03.2020 внесено зміни до наказів Генерального прокурора №77 та №78 від 07.02.2020 про створення першої та другої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур, а саме зміни членів комісії (а.с.176 т.1).

Наказом Генерального прокурора №145 від 13.03.2020 внесено зміни до Порядку роботи кадрових комісій, затвердженого наказом Генерального прокурора №233 від 17.10.2019 (а.с.169 т.1)

Відповідно до пункту 2 розділу III Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 №221, особи, які за результатами іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора набрали кількість балів, яка дорівнює або є більшою ніж 70 балів, допускаються до складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп`ютерної техніки у той же день згідно із вищезазначеним поділом на групи відповідно до списків, які будуть оприлюднені на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора після завершення першого етапу атестації.

За результатами складення першого етапу іспиту, другою кадровою комісією з атестації прокурорів регіональних прокуратур було прийнято рішення №198 від 09.04.2020 року про неуспішне проходження позивачем атестації, у зв`язку із тим, що позивач набрав 68 балів, що є меншим прохідного балу (а.с.233 т.1).

Наказом прокуратури Чернігівської області від 21.05.2020 року № 128к, позивача було звільнено з посади прокурора відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Чернігівської області та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 21 травня 2020 року ( а.с.82 т.2).

Вважаючи рішення про неуспішне проходження позивачем атестації та наказ про звільнення протиправними, позивач звернувся до суду із адміністративним позовом, посилаючись на порушення його прав та законних інтересів.

Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Кодексом законів про працю України (далі -КЗпП України), Законами України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII), «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 №113-IX, (далі - Закон № 113-IX), Порядком проходження прокурорами атестації, затвердженим наказом Генерального прокурора від 03.10.2019 №221 (далі - Порядок №221).

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності. При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Спеціальні норми права, пов`язані з проходженням публічної служби на посадах прокурорів, викладені у Законі України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ (надалі - Закон №1697, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.

Згідно зі статтею 4 цього Закону, організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Однією з гарантій незалежності прокурора, що передбачена статтею 16 Закону №1697-VII, є особливий порядок призначення прокурора на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності

У частині третій статті 16 Закону № 1697-VII визначено, що прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.

Щодо рішення другої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур № 198 від 09.04.2020 про неуспішне проходження прокурором атестації за результатами складення іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, суд зазначає наступне.

У органах прокуратури існує спеціалізація прокурорів, впровадження якої було передбачено наказом Генерального прокурора України № 15 від 19.01.2017 року «Про основні засади організації роботи в органах прокуратури України». Відповідно до п.8.1 вказаного наказу структурні підрозділи створюються на єдиних для Генеральної прокуратури України та регіональних прокуратур засадах, як правило, за функціональним (предметним) принципом. Пунктом 8.3 передбачено, що робота структурних підрозділів Генеральної прокуратури України та регіональних прокуратур організовується, як правило за функціональним (предметним) принципами, з урахуванням теоретичної підготовки та практичного досвіду працівників, використовуючи їхню спеціалізацію закріплення за ними конкретних напрямів.

Однак, така спеціалізація при формуванні тестових питань для іспиту взагалі не врахована та не передбачена Порядком проходження прокурорами атестації.

Це дає підстави вважати, що передбачена атестація прокурорів не мала на меті встановлення відповідності (невідповідності) працівників посадам, які вони займають, а фактично покликана знівелювати професійний рівень предметної компетентності, досвіду і кваліфікації працівників на конкретних напрямах прокурорської діяльності, якими окреслювались їхні посадові обов`язки, та покликана створити такі умови атестації, які будуть сприятливими для реалізації неправомірних механізмів для безпідставного звільнення прокурорів без належних на те підстав.

Значна кількість сформованих питань на іспиті у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, не стосувались законодавства, яке у своїй роботі застосовував позивач як прокурор відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Чернігівської області, а стосувались інших галузей права, які позивачем у своїй роботі не застосовувались, а саме: Господарського кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Закону України «Про запобігання відмивання доходів отриманих злочинним шляхом», ЗУ «Про АРМУ», КупаП, КАСУ, КВК, ЦК, ЦПК, Конвенції, ЄКПЛ та практика ЄСПЛ тощо (а.с.224-245 т.1).

Такий підхід нівелює рівень професійності та компетентності тих прокурорів, які працюють на інших напрямках прокурорської діяльності.

Відсутність функціонального принципу та неврахування спеціалізації прокурорів при формуванні тестових питань унеможливлює об`єктивність атестації та створює не рівні умови для працівників різних напрямів професійної діяльності органів прокуратури.

Крім того, в рішенні кадрової комісії про неуспішне проходження атестації, наведений лише перелік засобів встановлення відповідності прокурора займаній посаді - результати тестування, а також вказані бали Позивача, однак відсутні мотиви для прийняття рішення щодо кожного з вказаних критеріїв та аргументи комісії виставлення саме такої кількості балів.

З огляду на це суд приходить до висновку, що рішення другої кадрової комісії з атестації прокурорів регіональних прокуратур № 198 від 09.04.2020 р. є неаргументованим та не відповідає вимогам законодавства, оскільки у оскаржуваному рішенні вказано лише кількість отриманих за результатами іспиту балів. Натомість, аргументи комісії щодо виставлення саме такої кількості балів відсутні та не вказано з яких дійсних підстав виходила кадрова комісія під час ухвалення рішення.

Крім того суд зазначає, що процес та результат атестації повинен бути зрозумілим як безпосереднім учасникам цих відносин, зокрема прокурору, так і суспільству загалом, оскільки обґрунтованість/умотивованість рішень щодо атестації кожного прокурора є необхідною для цього умовою та гарантією.

Рішення можна вважати вмотивованим, якщо в ньому зазначено обставини, що мають значення для правильного вирішення кожного з перелічених у Порядку №221 питань, які мають бути дослідженні в рамках атестації прокурора; є посилання на докази, на підставі яких ці обставини встановлено; є оцінка доводів та аргументів особи, щодо якої застосовується процедура атестації; є посилання на норми права, якими керувалася Комісія. Таке рішення повинно містити судження Комісії щодо професійної, особистої, соціальної компетентності прокурора, відтак його здатності на належному рівні здійснювати покладені на нього законом обов`язки на займаній посаді.

У п. 70 рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" суд зазначив, що принцип "належного урядування", зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов`язків.

Прозорість адміністративних процедур є ефективним запобіжником державному свавіллю. Вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та судовий контроль за адміністративними актами суб`єкта владних повноважень.

Однак рішення першої кадрової комісії № 198 від 09 квітня 2020 року не містить деталізації підстав його прийняття, а містить лише висновки без їх належного обґрунтування.

Позивач також зазначає, що Порядком проходження прокурорами атестації не передбачено жодних умов та вимог до програмного забезпечення, яке б унеможливлювало втручання третіх осіб щодо встановлення кінцевого результату іспиту, відсутня інформація про розробника тестових питань для іспиту у формі анонімного тестування з використанням комп`ютерної техніки та чи проходили вони апробацію та/або рецензування. А відсутність будь- яких доказів, які засвідчують спроможність використаного в рамках процедури атестації прокурорів програмного забезпечення, забезпечення анонімності, конфіденційності та захисту від втручання третіх осіб, свідчить про процедурні порушення при проведенні атестації.

Відповідач 2 не надав жодного доказу та на навів жодного доводу на спростування зазначеного.

Враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку, що позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення №198 від 09 квітня 2020 року прийняте другою кадровою комісією з атестації прокурорів регіональних прокуратур підлягає задоволенню.

Проведення атестації є дискреційними повноваженнями Комісії. Водночас обсяг цієї дискреції не може бути необмеженим і повинен підлягати зовнішньому/публічному контролю, в тому числі судовому. Процес та результат атестації повинен бути зрозумілим як безпосереднім учасникам цих відносин, зокрема прокурору, так і суспільству загалом, адже коли йдеться про необхідність сформувати якісний прокурорський корпус, якому довіряло б це суспільство, то обґрунтованість/умотивованість рішень щодо атестації кожного прокурора є необхідною для цього умовою та гарантією.

Наведені вище висновки узгоджуються з правою позицією Верховного Суду у справі №9901/831/18 від 09.10.2019.

Наведене узгоджується із Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція) та практикою Європейського Суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (стаття 32).

У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський Суд з прав людини наголосив, що «... Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994 року). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001 року)».

Суд зауважує, що в частині судового контролю за дискреційними адміністративними актами Європейським Судом з прав людини вироблено позицію, за якою за загальним правилом національні суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак все ж суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (рішення у справі «Дружстевні заложна пріа та інші проти Чеської Республіки» від 31.07.2008 року, рішення у справі «Брайєн проти Об`єднаного Королівства» від 22.11.1995 року, рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд проти Кіпру» від 21.07.2011 року, рішення у справі «Путтер проти Болгарії» від 02.12.2010 року).

Крім того, виходячи з практики Європейського Суду з прав людини, надання правової дискреції органам влади у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права і закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам та порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (рішення у справі «Волохи проти України» від 02.11.2006 року, рішення у справі «Malone v. United Kindom» від 02.08.1984 року).

Щодо вимог позову в частині визнання протиправним та скасування наказу прокуратури Чернігівської області № 128к від 21.05.2020 про звільнення позивача з посади прокурора та з органів прокуратури, суд зазначає наступне.

За змістом пункту 2 частини другої статті 41 Закону України "Про прокуратуру» N 1697-VII від 14 жовтня 2014 року, повноваження прокурора на адміністративній посаді припиняються в разі: звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.

Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді визначені статтею 51 Закону №1697-VII.

Прокурор звільняється з посади у разі:

1) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров`я;

2) порушення ним вимог щодо несумісності, передбачених статтею 18 цього Закону;

3) набрання законної сили судовим рішенням про притягнення прокурора до адміністративної відповідальності за корупційне правопорушення, пов`язане з порушенням обмежень, передбачених Законом України "Про запобігання корупції";

4) неможливості переведення на іншу посаду або відсутності згоди на це у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі;

5) набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;

6) припинення громадянства України або набуття громадянства іншої держави;

7) подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням;

8) неможливості подальшого перебування на тимчасово вакантній посаді;

9) ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Суд звертає увагу на те, що даний перелік підстав звільнення прокурора з посади викладених у Законі є вичерпним.

З аналізу пункту 9 частини першої даної статті вбачається, що законодавством виділено дві окремі підстави для звільнення прокурора із займаної ним посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону N 1697-VII, а саме: у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду та у разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 104 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Відповідно до частини першої статті 110 Цивільного кодексу України, юридична особа ліквідується: 1) за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв`язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами; 2) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади; 3) за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що ліквідація - це така форма припинення юридичної особи, при якій припиняються всі її права та обов`язки, у тому числі вся чисельність працівників скорочується та весь штат працівників ліквідується.

Органи прокуратури України відносяться до юридичних осіб публічного права.

Необхідно зауважити, що ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то самого лише посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім. У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо поновлення на роботі працівників юридичної особи публічного права, про ліквідацію яких було прийнято рішення, судам належить, крім перевірки дотримання трудового законодавства щодо таких працівників, з`ясовувати фактичність такої ліквідації (чи мала місце у цьому випадку реорганізація). При вирішенні зазначеної категорії спорів підлягає оцінці і правовий акт, що став підставою ліквідації, зокрема: чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший орган.

Аналогічні правові висновки викладені, у постановах Верховного Суду України від 4 березня 2014 року у справі № 21-8а14, від 28 жовтня 2014 року у справі № 21-484а14, у постановах Верховного суду від 21 березня 2018 року у справі № 802/651/16-а, від 24 вересня 2019 року у справі № 817/3397/15.

Наказом Генерального прокурора від 03 вересня 2020 року № 410 «Про окремі питання забезпечення початку роботи обласних прокуратур» відповідно до вимог Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», визначено перейменувати без зміни ідентифікаційних кодів юридичних осіб в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань юридичну особу «Прокуратура Чернігівської області» у «Чернігівська обласна прокуратура» із зазначенням, що цей наказ набирає чинності з дня початку роботи обласних прокуратур відповідно до рішення Генерального прокурора, прийнятого в порядку, визначеному пунктом 4 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».

Наказом Генерального прокурора від 08 вересня 2020 року № 414 «Про день початку роботи обласних прокуратур» відповідно до пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» днем початку роботи обласних прокуратур визначено 11 вересня 2020 року.

З огляду на це вбачається, що фактично відбулася лише зміна назви органу, а отже підстава звільнення передбачена положеннями пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» не настала, у результаті чого посилання в наказі про звільнення на положення даної статті є незаконним.

Тож, у даному випадку відбулося лише здійснення перейменування однієї із складових системи прокуратури, зокрема, прокуратури Чернігівської області на Чернігівську обласну прокуратуру, без процедури ліквідації чи реорганізації, адже зміна назви юридичної особи без здійснення фундаментальних/істотних змін у роботі не може вважатись ліквідацією/реорганізацією та створювати наслідки, визначені у п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України "Про прокуратуру".

Також, відповідачами не підтверджено відповідними доказами та не доведено скорочення кількості прокурорів, з огляду на це, посилання на положення пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII у наказі про звільнення, є необґрунтованими.

Суд звертає увагу на те, що норми Закону № 113-IX не передбачають здійснення ліквідації чи реорганізації Генеральної прокуратури України, як і не визначають скорочення кількості прокурорів такого органу прокуратури. Так само, положення про ліквідацію чи реорганізацію Генеральної прокуратури України, скорочення кількості її прокурорів, не передбачені на рівні будь-якого іншого нормативно-правового акту, прийнятого у зв`язку з набранням чинності Законом № 113-IX.

Крім того відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 815/1554/17: «Пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Граматичний аналіз тексту наведеної вище норми дає підстави для висновку, що вжитий законодавцем роз`єднувальний сполучник «або» виділяє дві окремі підстави для звільнення прокурора із займаної ним посади:

1. ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду;

2. скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Верховний суд наголошує, що наявність у пункті 9 частини 1 статті 51 Закону № 1697-VII двох окремих підстав для звільнення, які відокремлені сполучником «або», покладає на роботодавця обов`язок щодо зазначення в наказі про звільнення конкретної підстави, визначеної цим пунктом.

З огляду на викладене, Верховний суд зазначає, що вказівка відповідача в оскаржуваному наказі про звільнення на зазначену вище норму Закону № 1697-VII без відповідної конкретизації підстави для звільнення, породжує для позивача негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення.

Аналіз практики Європейського Суду з прав людини дає підстави для висновку, що дана стаття, поміж іншого, закріплює принцип юридичної визначеності, який, в свою чергу, є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права.

Крім того, даний принцип є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання).

Таким чином, Верховний суд наголошує, що принцип правової визначеності має застосовуватись не лише на етапі нормотворчої діяльності, а й під час безпосереднього застосування існуючих норм права, що даватиме можливість особі в розумних межах передбачати наслідки своїх дій, а також послідовність дій держави щодо можливого втручання в охоронювані Конвенцією та Конституцією України права та свободи цієї особи.

Враховуючи вищезазначене, Верховний суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача з посади не відповідає вимогам Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VII та ставить позивача у стан правової невизначеності, оскільки його зміст не дозволяє позивачу встановити дійсні підстави звільнення та спрогнозувати подальші свої дії, зокрема, щодо оскарження такого наказу.»

У зв`язку з цим, суд погоджується з доводами позивача про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймав посаду, станом на час звільнення з посади.

Враховуючи викладене, суд зазначає, що оскаржуваний наказ не відповідає критерію законності та обґрунтованості, оскільки внаслідок відсутності підстав для звільнення позивача із займаної посади та органів прокуратури через ненастання події, з якою пов`язано можливість застосування положень п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру», а тому має бути скасований.

Крім того, суд звертає увагу, що ч.6 ст.43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 року у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Згідно зі ст.8 Конституції України та ст.6 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Нормами ч.2 ст.5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в ч.1 ст.235 та ст.240-1 КЗпП України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, єдиним можливим рішенням суду є поновлення такого працівника на займаній або прирівняної до займаної посади.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

ЄСПЛ визнає звільнення працівника з роботи, у тому числі з посад публічної служби однозначним втручанням у право на повагу до приватного життя.

За сталою практикою ЄСПЛ, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції "захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (див. п. 61 рішення Суду у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття "приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі "Niemietz проти Німеччини" від 16 грудня 1992 року). Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (див. п. 47 рішення Суду у справі "Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи №55480/00 та №59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі "Bigaeva проти Греції" від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Крім того, зазначалося, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі "Ozpinar проти Туреччини" від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)).

Отже, виходячи з викладеного, спірний наказ про звільнення позивача становить втручання держави у його приватне життя і повинен оцінюватись судом крізь призму дотримання нею наступних критеріїв: 1) чи здійснювалося таке втручання на підставі закону, тобто чи мало втручання правове підґрунтя у національному законодавстві; 2) чи мало втручання у здійснення права легітимну мету; 3) чи є таке втручання необхідним у демократичному суспільстві.

За усталеною практикою ЄСПЛ, втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті. Хоча саме національні органи влади здійснюють початкову оцінку необхідності втручання, остаточна оцінка щодо відповідності та достатності наведених підстав для втручання, залишається предметом вивчення Суду на відповідність вимогам Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" [ВП] (Chapman v. the United Kingdom) [GC], заява № 27238/95, пункт 90, ЄСПЛ 2001).

Таким чином, прокурор області не мав наданих йому Законом повноважень звільняти позивача з підстав, інших, ніж визначені Законом №1697-VII, застосовуючи норми розділу «Прикінцеві і перехідні положення Закону №113-IX, оскільки підпункт 1 пункту 19 Закону №113-IX міг бути застосований тільки у разі реорганізації чи ліквідації органу прокуратури чи скорочення штату прокурорів.

У цьому втручанні не вбачається і легітимної мети. Закон №113 не містить вказівки на таку мету. Враховуючи наявність суспільної думки щодо необхідності реформування органів прокуратури з метою відновлення довіри суспільства до прокуратури, не перебуває у будь-якому зв`язку між відновленням довіри суспільства до прокуратури та звільненням окремого працівника без визначення будь-яких його винних дій чи проступків, неналежної чи недоброчесної поведінки.

Відповідно, не йде мова і про пропорційність вчиненого відповідачем у цій справі втручання до приватного життя позивача, оскільки звільненню позивача з посади не передувала будь-яка індивідуальна оцінка його роботи на посаді прокурора, йому не інкриміновано жодних незаконних дій, прорахунків у роботі чи незадовільної поведінки, яка була б несумної зі статусом прокурора.

Натомість позивач має більше 20 років стажу роботи в органах прокуратури, до дисциплінарної відповідальності не притягувався, має велику кількість заохочень, пов`язаних з роботою в органах прокуратури.

У той же час на підставі одного тільки факту не складання іспиту позивача звільнено з посади та з органів прокуратури взагалі. А таке звільнення зазвичай передбачене національним законодавством як крайній і найбільш суворий вид дисциплінарного покарання.

Доводи відповідачів, що задоволенням позову позивача фактично буде переведено до обласної прокуратури без проведення атестації, не є достатніми та самостійними для відмови у задоволенні позову в частині вимог про поновлення на посаді, оскільки будь-яке втручання у права особи має ґрунтуватися на законі.

Звільнення позивача в розглянутому спорі прямо вливає на охоронюване статтею 8 Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод - право на повагу до приватного життя, до якого відносяться трудові права та право на професію.

Обмеження права, гарантованого Державою та охоронюваного Конвенцією, допускається тільки у разі, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Таким чином, за фактичними обставинами не встановлено, що втручання у право позивача відповідало закону, оскільки звільнення відбулось на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону №1697-VII, однак жодна із перелічених у вказаній нормі підстав не є легітимним втручанням, отже звільнення є незаконним.

Скасування наказу про звільнення позивача, відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України, є підставою для його поновлення на попередній роботі з 22 травня 2020 року.

Як вбачається з матеріалів справи і не заперечується сторонами, Чернігівська обласна прокуратура є правонаступником усіх прав та обов`язків прокуратури Чернігівській області, а тому позивач має бути поновлений саме до Чернігівської обласної прокуратури.

Судом встановлено, що на даний час у штатному розписі відсутні посади прокурора відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності, оскільки були скорочені наказом Генерального прокурора № 36ш від 05.05.2020.

За таких обставин ефективним засобом відновлення порушеного права позивача буде не поновлення на цій же посаді, а надання Чернігівською обласною прокуратурою пропозицій ОСОБА_1 щодо прокурорських вакансій, на які може він претендувати, з урахуванням його фаху, кваліфікації, досвіду трудової діяльності, спеціалізації тощо, та з урахуванням рівнозначності посаді, з якої його було звільнено. У разі погодження позивача з наданими пропозиціями - призначення його на відповідну посаду.

Верховний Суд у постанові від 8 травня 2019 року у справі № 813/2091/16 зазначав , що саме у такий спосіб буде дотримано відповідачами вимоги чинного законодавства та відновить порушене право позивача, і разом з цим, не призведе до порушення прав особи, якого поновлено на цій посаді. За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано зобов`язав ДФС України запропонувати та працевлаштувати особу на посаді рівнозначній тій, яку він займав до припинення державної служби 08 червня 2016 року.

Частиною другою статті 235 Кодексу про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України №108/95-ВР "Про оплату праці" від 24.03.1995, порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Верховний Суд України у постанові від 14 січня 2014 року у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку №100.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 червня 2018 року (справа № 11-134ас18) вказала, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Так, підпунктом "з" пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 (надалі - Порядок №100), встановлено, що вказаний Порядок обчислення середньої заробітної плати застосовується у випадку вимушеного прогулу.

Пунктом 2 вказаного Порядку №100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.

Відповідно до пункту 5 цього Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 цього ж Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

З огляду на викладене, розрахунок середньоденної заробітної плати проводиться шляхом ділення заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин).

Разом з тим, Верховний Суд у постановах від 14 березня 2018 року у справі №822/1832/16, від 24 жовтня 2018 року у справі №820/5932/16, від 19 червня 2019 року у справі №2-а-1648/00(2-а/215/15/16), від 01 серпня 2019 року у справі № 820/1446/17, від 24 жовтня 2019 року у справі №826/26589/15 вказує, що при визначенні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд повинен навести у рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню з відповідача.

Відтак, з огляду на вказане, обчислюючи кількість днів вимушеного прогулу позивача слід виходити з того, що останнього звільнено 21.05.2020, а дана справа вирішена судом першої інстанції 07.04.2021, тому вимушений прогул складає 221 робочий день.

Згідно довідки Чернігівської обласної прокуратури №25 від 26.02.2021, яка наявна в матеріалах справи вбачається, що середньоденна заробітна плата позивача становить 1168,49 грн.(а.с.80 т.2)

Таким чином, оскільки період вимушеного прогулу позивача складає 221 робочий день, тому середній заробіток за час вимушеного прогулу підлягає до стягнення у розмірі 258236.29 грн (221х 1168,49).

Таким чином, суд приходить до висновку про зобов`язання відповідача 1 виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу на користь позивача.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади і органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.

Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Враховуючи вищевикладене, з`ясувавши та перевіривши всі фактичні обставини справи, об`єктивно оцінивши докази, що мають юридичне значення, враховуючи основні засади адміністративного судочинства, вимоги законодавства України, позов необхідно задовольнити.

Пунктами 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Відповідно до статті 139 КАС України підстави для стягнення судових витрат відсутні

Керуючись статтями 227, 241-246, 250, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Чернігівської обласної прокуратури, Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення і наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити у повному обсязі.

Визнати протиправним та скасувати рішення Кадрової комісії №2 Офісу Генерального прокурора від 09.04.2020 №198 про неуспішне проходження ОСОБА_1 атестації за результатами складення іспиту у формі анонімного тестування.

Визнати протиправним та скасувати наказ прокуратури Чернігівської області від 21.05.2020 №128к ''Про звільнення ОСОБА_1 ''.

Поновити ОСОБА_1 з 22 травня 2020 року на рівнозначній посаді прокурора відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Чернігівської області.

Стягнути з Чернігівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22.05.2020 по 07.04.2021 в сумі 258 236 (двісті п`ятдесят вісім тисяч двісті тридцять шість) грн. 29 коп.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на рівнозначній посаді прокурора відділу приймання, опрацювання та аналізу оперативної інформації управління нагляду у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Чернігівської області та присудження виплати ОСОБА_1 заробітної плати за час вимушеного прогулу, у межах суми стягнення за один місяць, а саме: 24 538 (двадцять чотири тисячі п`ятсот тридцять вісім) грн. 33 коп., звернути до негайного виконання.

Рішення суду набирає законної сили в порядку статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення суду. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ).

Відповідач 1: Чернігівська обласна прокуратура (код ЄДРПОУ 02910114, вул. Князя Чорного, 9, м. Чернігів, 14000).

Відповідач 2: (Офіс Генерального прокурора код ЄДРПОУ 00034051, вул. Різницька, 13/15, м. Київ, 01011).

Повний текст рішення виготовлено 19 квітня 2021 року.

Суддя С.В. Бородавкіна