Ухвала суду № 9635620, 18.05.2010, Касаційний адміністративний суд Верховного Суду (до 15.12.2027 - Вищий адміністративний суд України)

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

                              м. Київ                                        К-4877/08

Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача          Рибченка А.О.

суддів:                                                  Брайка А.І.

                                                            Голубєвої Г.К.

                                                            Карася О.В.

Федорова М.О.

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва

на постанову Господарського суду м. Києва від 02 квітня 2007 року

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 березня 2008 року

у справі № 25/818-А

за позовом Закритого акціонерного товариства «Тект-Брок»

до Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва

про визнання нечинними податкових повідомлень-рішень, -

ВСТАНОВИВ:

В грудні 2006 року Закрите акціонерне товариство «Тект-Брок»(далі –ЗАТ, позивач) звернулось до суду з позовом, в якому просило визнати нечинними податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва (далі –ДПІ, відповідач) від 05 липня 2006 року № 0000302307/0 та № 0001851703/0.

Постановою Господарського суду м. Києва від 02 квітня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06 березня 2008 року, позовні вимоги задоволено частково. Визнано нечинним податкове повідомлення-рішення ДПІ від 05 липня 2006 року № 0000302307/0 в частині нарахування податкового зобов’язання з податку на прибуток в розмірі 17434,00 грн., з яких 14528,00 грн. –основний платіж та 2906,00 грн. –штрафні санкції та податкове повідомлення-рішення від 05 липня 2006 року № 0001851703/0 повністю. В решті позову відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями в частині задоволених позовних вимог, ДПІ оскаржила їх в касаційному порядку до Вищого адміністративного суду України.

В поданій касаційній скарзі, з посиланням на порушення судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, ставиться питання про скасування зазначених судових рішень в частині задоволених позовних вимог та прийняття нового рішення про відмову в позові повністю.

Позивач в запереченні на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а постановлені у справі судові рішення –без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України прийшла до висновку, що касаційну скаргу слід відхилити, виходячи з таких підстав.

Як встановлено судами, спірні податкові повідомлення-рішення прийняті ДПІ на підставі висновків акта № 369/1-22-61-32767205 від 20 червня 2006 року виїзної планової документальної перевірки ЗАТ з питань дотримання вимог податкового та іншого законодавства за період з 09 грудня 2003 року по 31 грудня 2005 року.

Перевіркою встановлено, що в порушення абзацу 4 підпункту 5.2.1 пункту 5.2, підпункту 5.3.9 пункту 5.3 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР «Про оподаткування прибутку підприємств»(зі змінами та доповненнями; далі –Закон № 334/94-ВР) та підпункту 4.2.9 пункту 4.2 статті 4, пункту 7.1 статті 7, пункту 22.3 статті 22 Закону України від 22 травня 2003 року № 889-ІV «Про податок з доходів фізичних осіб»(далі –Закон № 889-ІV) позивачем віднесено до складу валових витрат витрати на оплату мобільного зв’язку з роумінгу та не утримано податок з доходу, отриманого працівниками товариства, як додаткове благо, надане у вигляді оплати послуг мобільного зв’язку з роумінгу за відсутності документів щодо підтвердження останніх.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з наступних мотивів, з якими погоджується суд касаційної інстанції.

Так, відповідно до пункту 5.1, підпункту 5.2.1 пункту 5.2 статті 5 Закону № 334/94-ВР, валові витрати виробництва та обігу - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

До складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв’язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.

До таких обмежень, згідно підпункту 5.3.1 вищевказаного Закону, віднесено включення до валових витрат витрат на потреби, не пов’язані з веденням господарської діяльності та згідно підпункту 5.3.9 –витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.

Пунктом 5.11 статті 5 Закону № 334/94-ВР заборонено установлення додаткових обмежень щодо віднесення витрат до складу валових, крім тих, що зазначені в цьому Законі.

Правила ведення податкового обліку визначаються статтею 11 Закону № 334/94-ВР. При цьому, вказана стаття не містить будь-яких вимог до наявності документів, що підтверджують право на віднесення певних витрат до складу валових витрат.

Згідно статей 1, 9 Закону України від 16 липня 1999 року № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій; первинний документ –документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до підпункту 11.2.1 пункту 11.2 статті 11 Закону № 334/94-ВР, датою збільшення валових витрат виробництва (обігу) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що сталася раніше: або дата списання коштів з банківських рахунків платника податку на оплату товарів (робіт, послуг), а в разі їх придбання за готівку - день їх видачі з каси платника податку; або дата оприбуткування платником податку товарів, а для робіт (послуг) - дата фактичного отримання платником податку результатів робіт (послуг).

Як встановлено судами, витрати позивача на послуги мобільного зв’язку (роумінгу) підтверджені документами, а саме: договором від 25 лютого 2004 року № 1.10883600, укладеним з СП «Український мобільний зв’язок»та відповідними розрахунковими документами, що надаються оператором мобільного зв’язку абоненту. Документами, які підтверджують використання мобільного зв’язку (роумінгу) виключно у виробничих цілях є наказ керівника позивача про придбання мобільних телефонів, правила користування мобільним зв’язком, затверджені керівником позивача, та список працівників, які забезпечуються мобільними телефонами.

Крім того, судами встановлено, що сферою діяльності позивача є здійснення операцій на фондовому ринку, яка розповсюджується лише на територію України, оскільки діяльність на ринку цінних паперів підлягає обов’язковому ліцензуванню. Однак, провадження господарської діяльності підприємства передбачає необхідність зв’язку з нерезидентами для вирішення питань по супроводу проектів. Здійснення операцій на фондовому ринку потребує постійного аналізу ситуацій, аналітичних висновків та прийняття відповідних рішень, а тому більшість працівників позивача виконують розумову працю, з якими ТОВ з метою ефективного здійснення господарської діяльності підтримує постійний та оперативний зв'язок, використовуючи мобільний зв'язок.

Обов’язок ведення та зберігання інших документів, які б підтверджували витрати на послуги мобільного зв’язку (роумінгу) нормами Закону № 334/94-ВР та іншими нормами податкового законодавства не передбачено.

В зв’язку з цим, вимоги відповідача про надання для підтвердження витрат на послуги мобільного зв’язку (роумінгу) таких документів, як накази про направлення у відрядження за кордон, посвідчення про відрядження за кордон, звіти про відрядження за кордон, журнал обліку дзвінків, що заповнюється співробітниками, які здійснюють розмови, із зазначенням мети їх здійснення і тривалості, деталізовані розрахунки з номерами абонентів, кількістю хвилин розмови, вартістю однієї хвилини розмови, обґрунтовано визнано судами неправомірними.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій повно та всебічно оцінивши фактичні обставини справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права дійшли вірного висновку, що позивачем правомірно віднесено до складу валових витрат витрати на мобільний зв'язок (роумінг) в сумі 58110,00 грн.

Також в акті перевірки відповідач, посилаючись на положення статей 1, 4 Закону № 889-ІV, зробив висновок, що позивач надавав додаткові блага своїм працівникам (у кількості 21 особи) у вигляді оплати послуг мобільного зв’язку (роумінгу). При цьому, на думку відповідача, позивач неправомірно не включив суми, сплачені за послуги мобільного зв’язку (роумінг), до сукупного доходу працівників позивача та не утримав податок з доходів фізичних осіб. Тобто, відповідач вважає, що користування працівниками позивача послугами роумінгу слід вважати наданням ним додаткового блага працівникам і відповідно таке додаткове благо повинне оподатковуватись за правилами Закону № 889-ІV.

Як встановлено в ході розгляду справи, позивач не надає своїм працівникам послуги мобільного зв’язку (роумінгу) і не має можливості їх надавати у зв’язку з тим, що відповідно до частини 3 статті 42 Закону України від 18 листопада 2003 року № 1280-ІV «Про телекомунікації»надання послуг мобільного зв’язку підлягає ліцензуванню. Навпаки, послуги мобільного зв’язку (роумінгу) надаються виключно позивачу оператором мобільного зв’язку –СП «Український мобільний зв’язок»на підставі договору від 25 лютого 2004 року № 1.10883600.

Використання послуг мобільного зв’язку є виробничою необхідністю при виконанні фізичними особами-співробітниками позивача (список осіб затверджений керівником підприємства), своїх посадових обов’язків і не є отриманими додатковими благами, оскільки безпосередньо пов’язані з виробничою діяльністю самого позивача, а не конкретних фізичних осіб. Позивачем постійно здійснюються заходи контролю щодо виконання правил користування мобільним зв’язком та цільове використання зв’язку. Надання таких послуг підтверджується відповідними розрахунковими документами.

Таким чином, як вірно зазначено судами, використання позивачем мобільних телефонів не підпадає під визначення додаткового блага і не може вважатися додатковим благом, а є лише способом забезпечення виконанням працівниками позивача своїх трудових обов’язків, тобто витратами на організацію та ведення діяльності позивача.

Наведеним спростовуються доводи касаційної скарги стосовно порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права при прийнятті оскаржуваних судових рішень, а тому вони не можуть бути підставою для їх зміни чи скасування.

Керуючись статтями 220, 220-1, 223, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

          Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Голосіївському районі м. Києва відхилити, а постанову Господарського суду м. Києва від 02 квітня 2007 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 06 березня 2008 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення.

За винятковими обставинами вона може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом одного місяця з дня відкриття таких обставин.

Головуючий                                                            Рибченко А.О.

Судді                                                                                Брайко А.І.

                                                                                Голубєва Г.К.

                                                                                Карась О.В.

Федоров М.О.

Суддя А.О. Рибченко