Рішення № 96333729, 06.04.2021, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

06 квітня 2021 року (15 год. 45 хв.)Справа № 280/9238/20 м.Запоріжжя Запорізький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Калашник Ю.В.,

за участю секретаря судового засідання Лузан К.Ю.,

позивача - ОСОБА_1 , представника відповідача - Пасічник О.М.,

розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

16.12.2020 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_2 (далі - позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (далі - відповідач), в якій позивач просить суд:

визнати дії Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області в особі начальника Жмурко С.О., відносно звільнення ОСОБА_2 , протиправними та незаконними;

визнати протиправними та незаконними, та скасувати накази відповідача від 7 грудня 2020 p. № 1140-О «Про звільнення ОСОБА_2 » та від 7 грудня 2020 р. №1141-О «Про внесення змін до наказу Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області від 07.12.2020 №1140-О»;

поновити позивача на роботі в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Запорізькій області на постійній посаді головного спеціаліста-юрисконсульта відділу представництва інтересів в судах та інших органах № 1, юридичного управління;

стягнути з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 08 грудня 2020 року і до моменту поновлення на публічній службі в сумі 13700,00 грн. за кожний місяць;

відшкодувати з Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області на користь позивача моральну шкоду в розмірі 10 000 грн.

В обґрунтування позовних вимог вказує на те, позивач з 2005 року працював у Головному управлінні Пенсійного фонду України в Запорізькій області, щороку проходив оцінювання результатів службової діяльності, за результатами якого отримував позитивні оцінки, дисциплінарних стягнень не мав. У жовні 2020 року позивача було ознайомлено із наказом про майбутнє скорочення посад. У листопаді 2020 року позивачу запропоновано рівнозначну посаду головного спеціаліста-юрисконсульта тимчасово, на період перебування основного працівника ОСОБА_3 у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Позивач із такою пропозицією не погодився. 07.12.2020 відповідачем виданий наказ про звільнення позивача. Із таким наказом позивач не погодився та вважає його протиправним. Зазначає, що у відповідності до приписів Закону України «Про державну службу» у разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої ст.87, суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). Зазначає, що оскільки порядок звільнення державних службовців у зв`язку з реорганізацією державного органу не врегульований, тому підлягають застосуванню положення Кодексу законів про працю України та положень Закону України «Про зайнятість населення». Зазначає, що за приписами КЗпП, при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Також зазначає, що одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. Позивач вважає, що мав переважене право залишення на роботі, оскільки має статус учасника АТО. Також позивач посилається на те, що частина 6 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України, яка визначає, що вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням особливостей, зокрема у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті, доповнена Законом України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» від 12.12.2019 № 378-ІХ, яка набрала законної сили лише 02.02.2020. Зазначає, що змінами звужуються права усіх державних службовців в Україні, які були прийняті на державну службу ще до внесенні цих змін. Вважає, що цими змінами звужені і права позивача як державного службовця, що працює в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Запорізькій області з 24.10.2005 (15 років), та який має переважне право на залишення на роботі відповідно до положень ст. 42 Кодексу законів про працю України як учасник бойових дій, як особа, в сім`ї якого немає інших працівників з самостійним заробітком та як працівник з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації. Вважає, що державні службовці, які на момент набрання чинності Законом № 378-ІХ від 12.12.2019 вже булі прийняті на посаду державної служби та проходили державну службу, із набуттям чинності Закону №192, не втратили переважне право на залишення на роботі при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці. На думку позивача, відповідачем при вивільненні не дотримані вимоги зазначених вище норм та неправомірно були застосовані останні зміни законодавства. Також позивач посилається на те, що в Головному управлінні Пенсійного фонду України в Запорізькій області, у відділі представництва інтересів в судах та інших органах № 1 юридичного управління, окрім позивача, працювали та залишились на рівнозначних постійних посадах інші працівники відділу. Звертає увагу, що деякі з цих працівників, а саме: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , працюють лише по 1 року та залишились працювати на рівнозначних постійних (а не тимчасових) посадах. На думку позивача відповідач мав запропонувати позивачу не тимчасову посаду. Також позивач наголошує, що напередодні проведення реорганізації було призначено у відділ представництва інтересів в судах та інших органах № 1 юридичного управління працівника з районного підрозділу в місті Пологи ОСОБА_6 , який жодного разу не був присутнім на робочому місті за адресою: м. Запоріжжя, вул. Гагаріна, 2-6. Вважає дії відповідача вибірковими та упередженими. Просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Ухвалою суду від 21.12.2020 відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче засідання на 19.01.2021.

Відповідач позов не визнав та надав суду відзив на позовну заяву (вх. №1584 від 12.01.2021). Зокрема зазначає, що дії відповідача чітко відповідають вимогам чинного законодавства. Відповідно до штатного розпису, затвердженого Головою правління Пенсійного фонду України в відділі представництва інтересів в судах та інших органів №1 юридичного управління відбулося скорочення штату - з 16 головних спеціалістів- юрисконсультів скоротили 3 посади та залишилося 13 посад головних спеціалістів юрисконсультів. Всіх працівників відділу було попереджено про скорочення посад та запропоновано рівнозначні посади. Зазначає щодо твердження позивача про те, що скороченню замість нього підлягали головний спеціаліст-юрисконсульт ОСОБА_5 та ОСОБА_4 , то твердження також суперечить чинному законодавству, оскільки на ОСОБА_5 поширюється норма ст. 197 КЗпП України (має 25 років та закінчив Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого у 2019 році); на ОСОБА_4 поширюється норма ст. 184 КЗпП України як на вагітну жінку. Просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

У підготовчому засіданні 19.01.2021 оголошувалась перерва до 17.02.2021.

Ухвалою суду від 17.02.2021 продовжено строк підготовчого провадження до 22.03.2021 та відкладено підготовче засідання до 15.03.2021.

Протокольною ухвалою суду від 15.03.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 15.03.2021.

У судовому засіданні оголошувалась перерва до 06.04.2021.

У судовому засіданні позивача позовні вимоги підтримав, надавши пояснення відповідно до змісту позовної заяви. Також зазначив про упереджене ставлення до нього з боку керівництва. Також позивач зазначав про підроблення відповідачем його результатів виконання завдань державним службовцем за 2020 рік.

Представник відповідача проти позову у судовому засіданні заперечила з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Враховуючи норми ч.3 ст.243 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України), у судовому засіданні 06.04.2021 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суд, заслухавши представників сторін, дослідивши докази, які містяться у матеріалах справи, встановив наступне.

Позивач працював на посаді головного спеціаліста-юрисконсульта відділу представництва інтересів в судах та інших органів №1 юридичного управління Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області.

Відповідно до штатного розпису, затвердженого Головою правління Пенсійного фонду України 08.10.2020 в відділі представництва інтересів в судах та інших органів №1 юридичного управління скорочено штату - з 16 головних спеціалістів-юрисконсультів до 13 посад головних спеціалістів юрисконсультів (а.с.71-72).

23.10.2020 відповідачем виданий наказ №943-о «Про попередження працівників Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області», відповідно до змісту якого працівники, у тому числі і позивач, попереджені про скорочення посад у зв`язку із реорганізацією Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області та можливе наступне звільнення після 26.11.2020 відповідно до п. 1 ч.1 ст. 40 КЗпП, п. 4 ч. 1 ст. 83 та п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (а.с.57-60).

Позивач із таким наказом ознайомлений 26.10.2020 із приміткою щодо необхідності дотримання вимог Закону України «Про зайнятість населення» (а.с.62).

26.11.2020 позивачу запропоновано переведення на рівнозначну посаду головного спеціаліста-юрисконсульта відділу представництва інтересів в судах та інших органів №1 юридичного управління Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області, тимчасово, на період перебування основного працівника у відпустці для догляду за дитиною або запропоновано взяти участь у доборі на вакантні посади державної служби, який буде оголошений на Єдиному порталі вакансій державної служби Національного агентства України з питань державної служби та на інформаційний сторінці Головного управління Пенсійного фонду (а.с.26).

26.11.2020 позивач звернувся до відповідача із листом, у якому зазначав, що має додаткові гарантії, є учасником бойових дій, та вважає протиправною пропозицію відповідача щодо переведення на тимчасову посаду. Просив запропонувати йому постійну посаду головного спеціаліста-юрисконсульта відділу представництва інтересів в судах та інших органів №1 юридичного управління Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (а.с.27-29).

Начальником управління по роботі з персоналом на ім`я начальника Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області підготовлено службову записку із пропозицією звільнити позивача із займаної посади. У записці зазначено, що позивач не подав документи для участі у доборі на вакантні посади начальника відділу з питань запобігання та виявлення корупції та начальника відділу організаційно-інформаційної роботи, також позивач не надав згоду на переведення на запропоновану посаду (а.с.118-120).

07 грудня 2020 pоку відповідачем виданий наказ № 1140-о «Про звільнення ОСОБА_2 » у зв`язку із реорганізацією державного органу відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 та п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (а.с.65).

Також, 07.12.2020 відповідачем прийнятий наказ 1141-о, яким внесені зміни до наказу від 07.12.2020 №1140-о в частині виплати позивачу вихідної допомоги та компенсації за невикористану відпустку, із яким позивач ознайомлений 07.12.2020 (а.с.68-69).

Із зазначеним наказом позивач ознайомлений 07.12.2020 із записом про незгоду із таким наказом та про намір його оскаржити (а.с.67).

Не погоджуючись із такими наказами відповідача, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Суд, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши наявні у справі доказів дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог через наступне.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закону України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року № 889-VIII (далі - Закону №889, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Вказаний Закон є спеціальним щодо правовідносин, що виникають під час проходження громадянами державної служби та його норми мають пріоритетне значення.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначає Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Так, зі змісту спірного наказу про звільнення позивача вбачається, що він прийнятий у зв`язку із реорганізацією Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області та на підставі п. 4 ч. 1 ст. 83 та п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу», державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.

Із матеріалів справи судом встановлено, що у даному випадку, у зв`язку зі зміною штатного розпису відбулось скорочення посад у відділі представництва інтересів в судах та інших органів № 1 юридичного управління - з 16 головних спеціалістів-юрисконсультів до 13 посад головних спеціалістів юрисконсультів.

Частиною 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» встановлено, що суб`єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб`єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов`язку суб`єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідачем виконані вимоги ч. 3 ст. 87 вказаного Закону та позивача 23.10.2020 попереджено про можливе наступне звільнення (наказ від 23.10.2020 №943-о).

Також, судом встановлено, що відповідач запропоновував позивачу рівнозначну тимчасову посаду, від якої позивач відмовився.

Суд зазначає, що за змістом 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» роботодавець може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності).

Тобто, така пропозиція є правом, а не обов`язком роботодавця.

Суб`єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п`ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту.

Статтею 40 КЗпП встановлено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;

Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.

Відповідно до ч. 1 ст. 42 КЗпП, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається, зокрема, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років", із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу (ч. 2 ст. 42 КЗпП).

Судом встановлено, що позивач є учасником бойових дій.

Відповідно до ст.49-2 КЗпП про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Вимоги частин першої - третьої цієї статті не застосовуються до працівників, які вивільняються у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, пов`язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період.

За приписами ч. 6 ст. ст.49-2 КЗпП вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:

про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;

у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;

Отже, вивільнення працівників, які мають статус державний службовців має певні особливості, про що прямо зазначено у ч. 6 ст.49-2 КЗпП, а саме:

про наступне вивільнення роботодавець попереджає працівника не пізніше ніж за 30 календарних днів;

при звільнені державних службовців роботодавцем не враховується переважне право на залишення на роботі.

Таким чином, доводи позивач щодо наявності у нього переважного права залишення на роботі спростовані вказаними нормами.

Щодо посилання позивача, що зазначена норма зазнала законодавчих змін з 02.02.2020 на підставі Закону України від 12.12.2019 №378-ІХ, що є звуженням прав позивача, суд зазначає наступне.

Так, дійсно, до внесення змін до ст. 49-2 КЗпП Законом України від 12.12.2019 №378-ІХ, роботодавцем враховувалось переважне право залишення на роботі, яке позивач, як учасник бойовий дій мав.

Проте, станом на прийняття наказу про можливе наступне вивільнення та станом на прийняття наказу про звільнення позивача, законодавцем внесені зміни до ст. 49-2 КЗпП Законом України від 12.12.2019 №378-ІХ, відповідно до яких при звільнення працівників, які мають статус державних службовцем роботодавцем не враховується переважне право на залишення на роботі.

Відтак, відповідачем станом на звільнення позивача, дотримані норми Закону України «Про державну службу» та КЗпП.

Суд також критично ставиться до посилань позивача, який вважає, що оскільки на момент прийняття його на державну службу він мав переважне право залишення на роботі, то зміни законодавства не можуть бути підставою для втрати такого переважного права.

Так, Конституційний Суд України у рішенні від 09.02.1999 № 1-рп/99 зазначив, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Отже, застосування редакції закону, яка втратила чинність на момент вчинення дії, є неприпустимим.

Виключенням є зворотна дія в часі у випадках пом`якшення або скасування юридичної відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права.

Отже, доводи позивача щодо необхідності застосування у даному випадку нечинної редакції ст. 49-2 КЗпП є необґрунтованими.

Щодо тверджень позивача про його незгоду із результатами виконання завдань за 2020 рік та про підробку таких результатів, суд зазначає таке.

Позивачем не оскаржувались результати виконання ним завдань, а доводи про підробку результатів є недоведеними жодними доказами.

Крім того суд зазначає, що оцінка позивача «позитивна» (а.с.73).

Судом також не приймаються до уваги посилання позивача на упереджене ставлення до нього керівництва, як недоведені належними доказами.

В той же час, суд зазначає, що відповідачем запропоновано позивачу рівнозначну тимчасову посаду, а також запропоновано взяти участь у конкурсі у доборі на вакантні посади начальника відділу з питань запобігання та виявлення корупції та начальника відділу організаційно-інформаційної роботи. Проте, такі пропозиції позивачем відхилені.

Щодо зазначення позивачем, що скороченню замість нього підлягали головний спеціаліст-юрисконсульт ОСОБА_5 та Павлятенко Ю.О., то відповідач пояснив наступне. ОСОБА_5 не міг бути скороченим, оскільки на нього поширюється норма ст. 197 КЗпП України (має 25 років та закінчив Національний юридичний університет ім. Ярослава Мудрого у 2019 році), на ОСОБА_4 поширюється норма ст. 184 КЗпП України як на вагітну жінку.

З урахуванням зазначеного вище, суд вважає, що відповідачем дотримано процедуру звільнення позивача, спірні накази прийняті відповідно до вимог законодавства, а відтак підстави для задоволення позовний вимог відсутні.

Оскільки судом не встановлено підстав для визнання протиправними дій відповідача щодо звільнення позивача та скасування оскаржуваних наказів, то відповідно, відсутні і підстави для задоволення позовних вимог щодо поновлення позивача на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Частиною 2 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з ч.1 ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 1,2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд, відповідно до ст. 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Керуючись статтями 241, 243-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Головного управління Пенсійного фонду України в Запорізькій області (69057, м.Запоріжжя, пр. Соборний, 158-Б, код ЄДРПОУ 20490012) про визнання протиправними та скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди, - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга може бути подана до Третього апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд.

Рішення у повному обсязі складено та підписано 16.04.2021.

Суддя Ю.В. Калашник