Рішення № 96305564, 16.04.2021, Придніпровський районний суд м. Черкас

Придніпровський районний суд м.Черкаси

Справа № 711/7715/20

Номер провадження2/711/638/21

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 квітня 2021 року Придніпровський районний суд м. Черкаси в складі:

головуючого-судді Демчика Р.В.,

при секретарі Бузун Л.В.,

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Черкаси цивільну справу за позовом ОСОБА_3 , в особі адвоката Шимановського Артема Володимировича до ОСОБА_4 про визнання договору дарування частки в праві власності на квартиру удаваним правочином, визнання права власності на частку в праві власності, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ТОВ «СВАН-1»,-

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_3 , в особі свого представника – адвоката Шимановського А.В., звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання правочину удаваним, вказуючи, що 24 вересня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договір дарування частки в праві власності на квартиру, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Плахою Т.І., реєстровий номер 1087.

Згідно п.п.1 ,2 договору дарування, дарувальник передає майно – Ѕ частку в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 , у власність обдарованого безоплатно.

Відповідно до п.4 договору, за взаємною згодою цей дар сторони оцінюють в 50000грн.

На підставі вказаного договору дарування право власності на частку 24.09.2019 зареєстровано за позивачем (номер запису про право власності 33361939), що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17.09.2020 №224422927.

Позивач зазначає, що вказаний договір дарування насправді є удаваним правочином, оскільки позивач сплатила відповідачу грошові кошти за придбання Ѕ частини в праві спільної часткової власності на квартиру, тобто фактично вказана нерухомість перейшла у її власність шляхом купівлі-продажу, що підтверджується написаною власноручно відповідачем розпискою від 24.09.2019р.

Таким чином, між позивачем та відповідачем було досягнуто згоди та взаємної усної домовленості щодо істотних умов купівлі-продажу вищевказаної частки у праві власно сіна квартиру. Але виключно з метою зменшення податкового навантаження та оптимізації коштів, при оформленні договору купівлі-продажу, та через свою правову необізнаність було вирішено оформити правочин у формі договору дарування.

Отже, договір дарування від 24.09.2019 в дійсності є удаваним правочином, оскільки позивач сплатила відповідачу кошти за придбання вказаної частки в праві власності на квартиру, тобто фактично майно перейшло у її власність шляхом купівлі-продажу, що підтверджується розпискою відповідача від 24.09.2019.

Крім того, позивач вказує. Що у жовтні 2020 році ТОВ «СВАН 1», в особі арбітражного керуючого Юдицького О.В. звернувся до Придніпровського районного суду м. Черкаси з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування, в т.ч. з підстав його безоплатності (справа № 711/6610/20). У зв`язку із цим, позивач вимушена була звернутися до суду з вказаним позовом, оскільки її права або інтереси можуть бути порушені, а в межах справи № 711/6610/20 позивач не може пред`явити зустрічний позов, адже договір дарування наразі оспорюється особою, що не є його стороною. Задоволення позову про визнання договору дарування удаваним призведе до поновлення порушених прав позивача.

Тому позивач просила суд:

- визнати удаваним договір дарування частки в праві власності на квартиру укладений між нею та ОСОБА_4 , посвідчений приватний нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Плахою Т.І. 24.09.2019р., реєстровий номер 1087, з метою приховування насправді договору купівлі-продажу частки квартири;

- визнати, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , 24.09.2019 фактично було укладено договір купівлі-продажу Ѕ частки в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 ;

- припинити право власності ОСОБА_3 на Ѕ частину в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить їй на підставі договору дарування від 24.09.2019 № 1087;

- визнати за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу.

Ухвалою суду від 03 грудня 2020 року провадження у справі відкрито за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін. Призначено підготовчий розгляд у даній справі.

Ухвалою суду від 24 грудня 2020 року відмовлено у прийнятті визнання відповідачем ОСОБА_4 позову ОСОБА_3 .

Ухвалою суду від 24 грудня 2020 року підготовчий розгляд у даній справі закритий.

Протокольною ухвалою суду від 01.02.2021 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору – ТОВ «СВАН 1».

В судовому засіданні представник позивача – адвокат Шимановський А.В. позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити в повному обсязі, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві та додані до неї докази.

Представник відповідача – адвокат Кураса С.А., в судовому засіданні позовні вимоги визнав, не заперечував проти їх задоволення.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, причину неявки суду не повідомив. Про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Відповідно до вимог ст. 223ЦПК України, судом вирішено проводити розгляд справи за відсутності належним чином повідомленого представник третьої особи.

Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.(ч.3 ст. 12 ЦПК України).

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із частиною п`ятою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З аналізу наведених норм процесуального та матеріального права можна дійти висновку, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент: Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29-30).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (параграф 32 рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» («Хірвісаарі проти Фінляндії»)).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, проте зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Suominen v. Finland» («Суомінен проти Фінляндії») від 1 липня 2003 року, № 37801/97, пункт 36).

Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» («Гірвісаарі проти Фінляндії») від 27 вересня 2001 року). Залишення без уваги ключових доводів сторони є прямим порушенням загальної вимоги про справедливість розгляду.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», ст. 3 ЦПК України, суд, застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав та основоположних свобод 1959 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною радою України, та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Враховуючи вищевикладене, в процесі повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, виходячи з наступного.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України під правочином розуміються дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Лише за відсутності належних обґрунтувань відповідачів (дарувальника та обдаровуваного) щодо дійсного наміру укладення саме договору дарування можна дійти висновку про те, що позивач не обґрунтував удаваності правочину.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

24 вересня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 було укладено договорів дарування частки в праві власності на квартиру, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Плахою Т.С., реєстровий № 1087 (а.с. 9-11).

Згідно п. 1, 2 цього Договору, ОСОБА_4 (дарувальник) передає майно у власність ОСОБА_3 (обдарованої) безоплатно, а саме: Ѕ частку в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Як вбачається з п. 4 Договору, за взаємною згодою цей дар сторони оцінюють в 50000грн.

Крім того, згідно п. 12, сторони стверджують, що цей договір не приховує іншого правочину і відповідає дійсним намірам сторін створити для себе юридичні наслідки.

Також, у вступній частині договору зазначено, що сторони договору попередньо ознайомлені з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів, перебуваючи при здоровому розумі, ясній пам`яті та діючи добровільно, розуміючи значення своїх дій та правові наслідки укладеного договору, уклали цей договір.

Як вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер витягу: 224422927 від 17.09.2020, право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_3 на підставі договору дарування частки в праві власності на квартиру, серія та номер: 1087, виданий 24.09.2019 приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Черкаської області Плаха Т.І. (а.с. 12-13).

Однак, позивач стверджує, що сторони, укладаючи вище вказаний договір дарування, мали на меті приховати фактичне укладання договір купівлі-продажу вказаного нерухомого майна, з метою зменшення податкового навантаження та оптимізації коштів при оформлення договору купівлі-продажу. Проте, між сторонами фактично було укладено договір купівлі-продажу Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 , оскільки вона передала відповідачу за вказане нерухоме майно грошові кошти в розмірі 372 000грн., а відповідач власноручно склав розписку про отримання від позивача цих коштів.

Як вбачається з тексту розписки, ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 372000грн. в рахунок оплати за продану їй Ѕ частку, в праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 . Продаж частки вчинено за 372000грн. Будь-яких претензій до ОСОБА_3 щодо оплати проданої власності на квартиру АДРЕСА_1 , не має (а.с. 14). Дата складання розписки 24.09.2019р.

Як вбачається з пояснень представника позивача ОСОБА_1 , що підставою звернення до суду є звернення у жовтні 2020 року ТОВ «СВАН 1», в особі арбітражного керуючого Юдицького О.В. з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про визнання недійним договору дарування, в т.ч. з підстав його безоплатності, а тому можуть виникнути правові наслідки договору дарування.

Відповідно до ч.1, 2 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник)передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно(дарунок) у власність. Договір ,що встановлює обов`язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру не є договором дарування.

Договір дарування нерухомого майна повинен бути нотаріально посвідчений.

Відповідно до положень ст. 235 ЦК України, а саме, - удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

За змістом частини першої та другої статті 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частини перша-четверта статті 12 ЦПК України).

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частин третя статті 13 ЦПК України).

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Іншими словами, принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність, оцінка їх судом та умови їх розгляду судом визначені статтями 76-80 ЦПК України. Зокрема, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (частина перша статті 79 ЦПК України), а достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (частина перша статті 82 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Вирішуючи, відповідно до свого внутрішнього переконання, питання про достатність доказів наданих позивачем для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд приходить до висновку, що надані сторонами докази не є достовірними та достатніми для підтвердження факту удаваності договорів дарування від 24.09.2019 року.

При цьому суд враховує наявність істотних суперечностей в доказах наданих сторонами.

Основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з`ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме. За таких обставин, для визнання правочину удаваним позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників (Постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі №357/3132/15-ц, провадження № 61-16179св19).

Так, представник позивача в судовому засіданні стверджує, що сторони 24.09.2019 уклали між собою договір купівлі-продажу Ѕ частини квартири та визначили, що вартість майна, яке було відчужено та яку повинна сплатити позивач ОСОБА_3 становить 372000грн. і зазначене підтверджується розпискою наданою продавцем ОСОБА_4 від 24.09.2019.

Разом з тим, суду не надано інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту передачі 24.09.2019 коштів позивачем відповідачу в якості оплати за придбання Ѕ частки квартири, що належить йому на праві власності, враховуючи, що на даний момент саме спірний договір дарування є предметом судового розгляду у справі № 7116610/20, за позовом ТОВ «СВАН 1».

Також слід звернути увагу, що із змісту вказаної розписки не вбачається, що вона була складена у присутності будь-яких осіб, які б могли засвідчити отримання відповідачем коштів від ОСОБА_3 .

Доводи сторони позивача про те, що укладаючи спірний договір дарування вони таким чином хотіли зменшити податкове навантаження, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні, а тому суд сприймає їх критично.

Отже, 24.09.2019 була проведена державна реєстрація права власності ОСОБА_3 на нерухоме майно набуте за договором дарування. Вказана державна реєстрація неможлива без волевиявлення власника, а отже ОСОБА_3 бажала та реалізовувала свої правомочності власника відносно майна набутого за договором дарування від 24.09.2019року.

У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

За таких обставин суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного правочину удаваним, оскільки позивачем достовірними та достатніми доказами не доведено, що між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором дарування від 24.09.2019року та те що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними договором дарування.

Загальними засадами цивільного законодавства є у тому числі справедливість, добросовісність та розумність (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України).

Уклавши та посвідчивши у нотаріуса спірний договір дарування, зареєструвавши у державного реєстратора право власності на набуте нерухоме майно, позивач мала б усвідомлювати, що тим самим створила ситуацію правової визначеності не тільки для себе, а й для держави та інших фізичних і юридичних осіб, які законно вважали, що власником 1/2 частини квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 є саме ОСОБА_3 ..

Щодо розподілу судових витрат, то слід зазначити, що оскільки судом відмовлено в задоволенні позовних вимог, тому відповідно до положень ст. 141 ЦПК України, судові витрати відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст, ст. 3, 6, 11, 12, 15-16, 202, 203, 235 , 655, 717 ЦК України, ст. 2, 3, 12, 13, 76-83, 89,141, 259, 263, 264, 265, 268, 354 ЦПК України, суд –

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позову ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 ), в особі адвоката Шимановського Артема Володимировича (м. Черкаси, вул. Б.Вишневецького, 14), до ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_4 ) про визнання договору дарування частки в праві власності на квартиру удаваним правочином, визнання права власності на частку в праві власності, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - ТОВ «СВАН-1» (м. Черкаси, вул. Г.Дніпра, 7, кв.171).

Рішення може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Головуючий: Р.В. Демчик.

Повне судове рішення складено 16.04.2021 року.

Головуючий: Р. В. Демчик