Рішення № 96271312, 14.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 квітня 2021 року місто Київ №826/18788/14

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Іщука І.О., суддів: Гарника К.Ю., Пащенка К.С., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Кабінету Міністрів України

Державної служби України з питань захисту персональних даних

про визнання протиправними та скасування розпорядження № 979-р від 16.10.2014

р., наказу Державної служби України з питань захисту персональних даних №

73-К від 27.10.2014 р., зміну формулювання підстав звільнення,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Кабінету Міністрів України, Державної служби України з питань захисту персональних даних, у якій просить суд (з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 14.12.2020 вх.№03-14/188264/20):

- визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №979-р про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» згідно пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України;

- визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби України з питань захисту персональних даних від 27.10.2014 №73-К про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних з 05 листопада 2014 року відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України;

- змінити формулювання підстав звільнення ОСОБА_1 , і вважати звільненою з 18 листопада 2014 року на підставі частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України за власним бажанням у зв`язку з вступом до навчального закладу.

- зобов`язати Кабінет Міністрів України внести відповідний запис в трудову книжку ОСОБА_1 .

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначила про те, що наказом Державної служби України з питань захисту персональних даних від 06.10.2014 №132-В їй надано додаткову оплачувану відпустку для підготовки та складання вступних іспитів до аспірантури Національної академії Державного управління при Президентові України тривалістю 30 календарних днів з 07 жовтня по 05 листопада 2014 року та відпустку без збереження заробітної плати тривалістю 12 календарних днів з 06 по 17 листопада 2014 року, у зв`язку з чим з 07.10.2014 по 17.11.2014 ОСОБА_1 перебувала у відпустці. Відповідно до наказу Національної академії державного управління при Президентові України від 14.11.2014 №716-К позивача зараховано до аспірантури з відривом від виробництва з 17.11.2014. Як зазначила позивач, 18.11.2014 після виходу на роботу та у зв`язку зі вступом до навчального закладу вона подала заява про звільнення за власним бажанням, однак в прийнятті вказаної заяви було відмовлено, оскільки на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №979-р заступником Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних Козаком В.Ф. прийнято наказ від 27.10.2014 №73-К, відповідно до якого позивача звільнено з посади заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» згідно пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.

Позивач вважає, що її було звільнено із займаної посади з грубим порушенням законодавства України без проведення будь-якої службової перевірки та встановлення факту вчинення нею як державним службовцем правопорушення, ігноруючи принципи та гарантії Конституції України, Кодексу законів про працю України. Позивача не тільки було звільнено з посади, але й на 10 років обмежено її конституційне право бути призначеною (обраною) до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Крім того, позивачем наголошено на тому, що розпорядження та наказ про звільнення з посади видані в період її перебування у відпустці, що є грубим порушенням законодавства про працю.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03.12.2014 (суддя Бояринцева М.А. ) відкрито провадження у справі та призначено попереднє судове засідання у справі №826/18788/14.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.12.2014 (суддя Бояринцева М.А. ) витребувано від Державної служби України з питань захисту персональних даних докази на підтвердження повноважень заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних Козак В.Ф. на підписання наказу № 73-К від 27 жовтня 2014 року про звільнення з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних з 5 листопада 2014 року відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.12.2014 (суддя Бояринцева М.А. ) відмовлено в задоволенні клопотання про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову у справі № 826/18788/14 за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Державної служби України з питань захисту персональних даних про визнання протиправним та скасування розпорядження та наказу та зобов`язання вчинити дії.

На виконання вимог ухвали суду від 18.12.2014 Державною службою України з питань захисту персональних даних (надалі - відповідач-2) подано до суду докази на підтвердження повноважень заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних (ДСЗПД України) Козака В.Ф. на підписання наказу від 27.10.2014 №73-К «Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови ДСЗПД України».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25.01.2015 (суддя Бояринцева М.А. ) закінчено підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду колегією суддів.

До суду від Кабінету Міністрів України (надалі - відповідач-1) надійшли письмові заперечення проти позову, відповідно до яких відповідач-1 проти позову заперечує, вважає позов безпідставним, необгрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, оскільки, на його думку, Закон України «Про очищення влади» є спеціальним, його норми мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами. Так як жодних роз`яснень з приводу його застосування Конституційним Судом України не надано, то встановивши, що позивач підпадає під норми частини третьої статті 1 Закону України «Про очищення влади», її було звільнено з посади на цій підставі.

З приводу тверджень позивача про те, що відповідачем не було в установленому Законом України "Про очищення влади" порядку, проведено перевірку відносно її особи щодо наявності невиконання чи неналежного виконання нею своїх службових обов`язків останній зазначив про те, що посада позивача, з якої її було звільнено підпадала під дію частини першої статті 3 Закону України "Про очищення влади", а тому перевірка недостовірності відомостей щодо наявності майна (майнових прав), зазначених у поданій за попередній рік декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, складених за формою, що встановлена Законом України "Про засади запобігання і протидії корупції", та/або невідповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) в деклараціях, набутого (набутих) за час перебування на посадах і таке інше не проводилась.

Також відповідач-1 зазначив про те, що звільнення особи з займаної посади відповідно до вимог Закону України "Про очищення влади" не забороняється у період тимчасової непрацездатності або під час перебування такої особи у відпустці, оскільки звільняючи позивача із займаної посади відповідач-1 керувався нормами спеціального законодавства.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.02.2015 (суддя Бояринцева М.А. ) зупинено провадження у справі №826/18788/14 до розгляду Конституційним Судом України подання 47 народних депутатів щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої та шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої та восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року № 1682-VІІ.

Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07.04.2015 апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України залишено без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.02.2015 залишено без змін.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26.10.2015 адміністративну справу № 826/18788/14 прийнято до провадження суддею Іщуком І.О .

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.09.2020 поновлено провадження у справі №826/18788/14 та призначено підготовче засідання.

Через канцелярію Окружного адміністративного суду міста Києва 09.11.2020 від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній зазначив про те, що на виконання норм Закону України "Про очищення влади" Кабінет Міністрів України як орган, до повноважень якого належить звільнення позивача, беручи до уваги факт застосування до неї заборони, передбаченої даним Законом та на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 Закону України "Про очищення влади", позивача було звільнено із займаної посади на підставі прямої норми Закону, який в цих спірних правовідносинах є спеціальним.

Також відповідач-1 зауважив, що очищення влади здійснюється з метою недопущення до участі в управління державними справами осіб (а не встановлення таких осіб), чим юридично визначається доступ до відповідних посад. Положення Закону спрямовані на визначення додаткових вимог щодо зайняття певних посад в державних органах та органах місцевого самоврядування.

Протокольною ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.02.2021 закрито підготовче провадження та призначено справу до колегіального розгляду по суті.

У судовому засіданні 17.02.2021, враховуючи надходження клопотання від представника позивача, суд ухвалив здійснити подальший розгляд справи в порядку письмового провадження.

Під час судового розгляду справи судом оголошувались перерви та розгляд справи відкладався у відповідності із приписами Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до пункту 10 частини першої Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства в редакції Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" №2147-VIII від 03.10.2017, справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд,-

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до Указу Президента України від 09.11.2011 №1034/2011 ОСОБА_1 призначено на посаду першого заступника Голови Державної служби з питань захисту персональних даних, яка обіймала вказану посаду у період з листопада 2011 по жовтень 2014 років.

Між ОСОБА_1 та Головою Державної служби України з питань захисту персональних даних Бурмакою М.О. 29.09.2014 укладено договір-направлення про навчання в аспірантурі з відривом від виробництва.

У зв`язку зі складанням вступних іспитів до аспірантури 06.10.2014 позивач звернулась до Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних із заявою, в якій просила останнього надати додаткову оплачувану відпустку відповідно до Закону України «Про відпустки» з 07.10.2014 по 05.11.2014 та відпустку без збереження заробітної плати тривалістю 12 календарних днів з 06 по 17 листопада 2014 року.

На підставі Наказу Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних від 06.10.2014 №132-В ОСОБА_1 , Першому заступнику Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних надано:

- додаткову оплачувану відпустку для підготовки та складання вступних іспитів до аспірантури Національної Академії Державного Управління при Президентові України тривалістю 30 календарних днів з 07 жовтня по 05 листопада 2014 року, відповідно до статті 15 Закону України «Про відпустки»;

- відпустку без збереження заробітної плати тривалістю 12 календарних днів з 06 по 17 листопада 2014 року, на підставі пункту 6-6 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік».

16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади» (далі - Закон).

Так, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №979-р ОСОБА_1 звільнено з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України).

На підставі Розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №979-р, відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України, керуючись положеннями підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» Державною службою України з питань захисту персональних даних прийнято Наказ від 27.10.2014 №73-К, згідно з яким ОСОБА_1 звільнено з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних 05.11.2014 відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України. Також вказаним Наказом, зокрема, пунктом 2 скасовано абзац другий пункту 1 наказу ДПСЗПД України «Про надання відпустки ОСОБА_1 » від 06.10.2014 №132-В.

Відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України трудовий договір припиняється на підставах, передбачених Законом України "Про очищення влади".

Як зазначено позивачем, 18.11.2014 після виходу на роботу у зв`язку з закінченням відпустки вона подала заяву про звільнення з причин вступу до навчального закладу, однак в прийнятты вказаної заяви було відмовлено, оскільки на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №979-р заступником Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних Козаком В.Ф. прийнято наказ від 27.10.2014 №73-К, відповідно до якого позивача звільнено з посади заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» згідно пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.

Позивач вважає, що її звільнення із займаної посади суперечить законодавству України та є протиправним, оскільки звільнення відбулось без будь-якої службової перевірки та встановлення факту вчинення нею як державним службовцем правопорушення, ігноруючи принципи та гарантії Конституції України, законів України та Кодексу законів про працю України.

Також, на думку позивача, її звільнення з посади має ознаки розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, яке має певні обмеження, а саме, не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці.

Не погоджуючись з Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №979-р та з Наказом Державної служби України з питань захисту персональних даних від 27.10.2014 №73-К про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України), позивач звернулась до суду з даним позовом.

Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.

Аналізуючи наявність правових підстав для видання оскаржуваного розпорядження та наказу про звільнення позивача, суд зазначає, що 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади", яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України "Про очищення влади" очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності та гарантування права на захист.

Законом визначаються правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації), передбачається перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з люстрації.

Для застосування заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади" щодо таких посад, статтею 3 Закону передбачені два критерії здійснення люстрації, а саме: щодо осіб, які обіймали сукупно не менше одного року визначені законом посади в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року (перебування на посаді Президента України ОСОБА_6 ) або обіймали таку посаду (посади) у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року та не були звільнені в цей період з відповідної посади за власним бажанням (події на Майдані).

За приписами Закону України "Про очищення влади", заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Водночас, згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені свободи, передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55-63 Конституції України.

Відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.

За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії "За демократію через право" (Венеційської комісії) вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання цього положення.

У пункті "а" частини першої статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25 червня 1958 року № 111 передбачено, що термін "дискримінація" охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі "Матиєк проти Польщі").

У рішенні по справі "Турек (Turek) проти Словаччини" (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації. Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (пункт 115 вказаного рішення).

Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя "охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 "C. проти Бельгії" від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення Суду у справі "Pretty проти Сполученого Королівства" (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття "приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі "Niemietz проти Німеччини" від 16 грудня 1992 року. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на "приватне життя" (див. п. 47 рішення Суду у справі "Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи № № 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі "Bigaeva проти Греції" від 28 травня 2009 року (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі "Ozpinar проти Туреччини" від 19 жовтня 2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі "Pfeifer проти Австрії" від 15 листопада 2007 року (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі "A. проти Норвегії" від 09 квітня 2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (заява № 21722/11)).

Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (див., наприклад, рішення у справі "Крастанов проти Болгарії" (Krastanov v. Bulgaria), заява № 50222/99, п. 53, від 30 вересня 2004 року). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (див. рішення у справах "Молдован та інші проти Румунії (№2)" (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви № № 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та "Ірландія проти Сполученого Королівства" (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012 (витяги)).

Словосполучення "відповідно до закону" вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі "Kopp проти Швейцарії" від 25.03.1998 року (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).

Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі "C.G. and Others проти Болгарії" від 24 квітня 2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі "P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства" (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).

Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі "Скордіно проти Італії" (Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V та п.52 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), від 14 жовтня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 14 січня 2011 року).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 73, від 15 вересня 2009 року). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelasv. Croatia), заява №38767/07, п. 74, від 18.10.2011 року). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pincv. The Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII), а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashiv. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgov. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року, також Рішення у справі "Рисовський проти України" (Rysovskyy v. Ukraine) від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04, п.71).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення ЄСПЛ у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року).

Однак, пункт перший статті 6 Конвенції не можна розуміти як такий, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін (Рішення Європейського прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року).

Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 грудня 2014 року №788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: «За Законом "Про люстрацію" особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон "Про люстрацію" виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом "індивідуальної відповідальності", на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації».

У пункті 64 проміжного Висновку від 16 грудня 2014 року №788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала: "Закон "Про люстрацію" не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів".

Крім того, Венеціанська комісія зауважила: "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62).

Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: "Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (пп. "h" п. 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).

У Висновку Венеціанської комісії від 14-15 грудня 2012 року № 694/2012 СDL-АD(2012)028 щодо Закону "Про визначення критерію для обмеження повноважень несення державної служби, доступу до документів та оприлюднення інформації про колабораціонізм із органами державної безпеки" (Закону "Про люстрацію") колишньої Югославської Республіки Македонія Венеціанська комісія констатувала: "...Мета люстрації перш за все полягає в захисті демократії від ремінісценцій тоталітаризму, другорядною метою люстрації, підпорядкованою реалізації першочергової мети, є індивідуальне покарання осіб, які співпрацювали з тоталітарним режимом..." (пункт 16 розділу А).

Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи №1096 "Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", (Dос. 7568 від 3 червня 1996 року), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.

Відповідно до пункту "і" Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв`язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв`язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті "h"), або за особисті думки чи переконання.

Пунктом "h" зазначеної Рекомендації встановлено, "що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій".

Слід зазначити, що оскаржуваним наказом позивач звільнений за пунктом 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України як такий, що є особою, на яку розповсюджується дія Закону України "Про очищення влади".

Так, метою Закону України "Про очищення влади" є недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності та гарантування права на захист.

Виходячи з мети Закону України "Про очищення влади", на думку суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідачі зобов`язані були встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_6 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.

Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Суд наголошує, що під час розгляду справи відповідачами не було надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь. Отже його вина у сприянні узурпації влади не встановлена.

Звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.

Парламентська Асамблея Ради Європи в пункті 12 Резолюції № 1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку. Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості.

У пункті 13 цієї ж Резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстраційними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави. Згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом. Згідно з принципом 7 дискваліфікація особи не повинна перевищувати п`яти років, оскільки не слід недооцінювати можливості позитивних змін у ставленні та звичках осіб.

Натомість, відповідно до Закону України "Про очищення влади" термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає для позивача неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних ним порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.

Позивач на обгрунтування своєї позиції наголосила на тому, що без проведення будь-якої службової перевірки та встановлення факту вчинення мною як державним службовцем правопорушення, ігноруючи принципи та гарантії Конституції України, законів України, Кодексу законів про працю України, її не тільки звільнено з посади, але й на 10 років обмежено конституційне право бути призначеною (обраною) до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, призначеною керівником державних підприємств.

Суд погоджується з доводами позивача, а також наголошує на тому, що відповідачами справи під час розгляду справи не було жодним чином доведено та підтверджено той факт, що ОСОБА_1 , обіймаючи посаду першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних, своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, в свою чергу, покладено, в основу прийнятого Закону України "Про очищення влади".

Крім того, принцип 8 зазначених вище рекомендацій вказує, що тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані.

Суд звертає увагу, що згаданими вище висновками Парламентської Асамблеї Ради Європи користується Європейський суд з прав людини при розгляді справ з питань люстрації, наприклад, у справі "Матиєк проти Польщі", а застосування практики Європейського суду з прав людини є джерелом права в Україні, тому такі висновки в обов`язковому порядку мають враховуватися під час розгляду справ.

Стандарти люстраційних заходів напрацьовані й Європейською комісією «За демократію через право» (Венеційська комісія) CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії щодо люстраційного закону цієї країни зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Цей же висновок говорить про обов`язковість гарантування права на захист та презумпції невинуватості, а процедура щодо перевірки та процедура оскарження повинні регулюватися дуже детально з метою дотримання принципів верховенства права та належної правової процедури.

Також у висновку CDL-AD (2012)028 вказано, що найменування особи має публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.

Слід зазначити, що рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, 53217/16, 59099/16, 23231/18 та 47749/18), яка стосувалась звільнення п`яти державних службовців згідно із Законом про очищення (люстрацію) влади 2014 року, встановлено, що звільнення п`яти державних службовців на підставі Закону «Про очищення влади» №1682-VII від 16.09.2014 призвело до порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий суд) Конвенції з прав людини і основоположних свобод (далі також Конвенція) у зв`язку з надмірною тривалістю судового розгляду справ щодо трьох перших заявників, та до порушення статті 8 (право на повагу до приватного життя) Конвенції щодо усіх п`яти заявників.

Так, відповідно до вказаного рішення Європейський суд з прав людини зокрема встановив, що втручання у приватне життя усіх Заявників (стаття 8 Конвенції) не було необхідним та відзначив, що підставою для звільнення Заявників був факт роботи на державній службі у часи ОСОБА_6 Європейським судом з прав людини наголошено, що люстрація не може застосовуватись для покарання, відплати або помсти, і мала на меті відновлення довіри до державних установ. Європейський суд з прав людини констатував, що проголошені у Законі України «Про очищення влади» принципи (в тому числі, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності) нівелювалися іншими його положеннями та висловив сумнів щодо законної мети втручання, а проаналізувавши всі обставини, встановив, що здійснене втручання не було необхідним у демократичному суспільстві, не було пропорційним. Зокрема, Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що підставою для звільнення Заявників були не конкретні злочинні дії, а те, що вони обіймали посади державної служби під час президентства ОСОБА_6

Відповідно до частини шостої статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09 січня 2013 року у справі "Волков проти України", звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Суд зазначає, що з оскаржуваного Розпорядження та Наказу неможливо встановити підстав такого звільнення, та мотивів, якими керувався відповідач на момент прийняття такого Розпорядження.

Посилання відповідачів на пункт 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України та на приписи Закону України "Про очищення влади" не може свідчити про те, що позивач своїми діями чи бездіяльністю здійснювала заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_6 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Виходячи з мети Закону України "Про очищення влади", на думку суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідач зобов`язаний був встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_6 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.

Тобто, вина позивача повинна бути доведена у встановленому законом порядку та ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом.

Відповідно до частини другої статті 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Під час розгляду справи суду не було надано доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь. Отже його вина у сприянні узурпації влади не встановлена.

Крім того, як зазначив позивач, останню було звільнено з посади у період перебування її у відпустці.

Факт перебування позивача у відпустці на момент прийняття оскаржуваного Розпорядження від 16.10.2014 №979-р та Наказу від 27.10.2014 №73-К підтверджується Наказом від 06.10.2014 №132-В, відповідно до якого ОСОБА_1 з 07.10.2014 по 05.11.2014 та з 06.11.2014 по 17.11.2014 перебувала у відпустці.

Наказ від 06.10.2014 №132-В "Про надання відпустки ОСОБА_1 " був прийнятий на підставі заяви позивача, поданої до відповідача-2 06.10.2014.

Відповідно до пункту 11 частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

При цьому, відповідно до пунктів 2,4 Наказу від 27.10.2014 73-К відповідач-2 прийняв рішення про скасування абзацу другого пункту 1 наказу ДСЗПД України "Про надання відпустки ОСОБА_1 " від 06.10.2014 №132-В. Пунктом 4 Наказу від 27.10.2014 73-К передбачено, що заступнику Голови ДСЗПД України ( Козаку В.Ф. ) організувати доведення цього наказу до відома ОСОБА_1 шляхом направлення на адресу її проживання належним чином завірену копію відповідного наказу та копію розпорядження № 979-р цінним листом з описом вкладення та повідомлення про вручення.

Однак, суд звертає увагу, що відповідачами під час розгляду справи не було надано доказів факту доведення Наказу від 27.10.2014 73-К до позивача, а оскільки, позивач на момент прийняття оскаржуваного наказу перебувала у відпустці, останній не було відомо про зміст такого наказу, з огляду на що прийняття наказу про звільнення позивача із займаної посади в період перебування її у відпустці, є також необгрунтованим.

Відтак, наведене свідчить про те, що приймаючи оскаржуваний наказ, відповідач-2 діяв всупереч трудового законовства, чим порушив приписи статті 40 Кодексу законів про працю України.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що приймаючи оскаржуваний наказ про звільнення, відповідач-2 не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади" є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем на адресу Прем`єр-міністра України Яценюка А.П. було направлено заяву від 17.11.2014 про звільнення її із займаної посади з 18.11.2014 в порядку ст. 38 Кодексу законів про працю України у зв`язку з вступом до навчального закладу.

Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.

Таким чином, оскільки суд дійшов висновку про безпідставність застосування до позивача положень Закону України "Про очищення влади", незастосування відповідачами жодного правового інструментарію для доведення його вини у діях, викорінення яких ставиться за мету у Законі, відтак розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №979-р про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних є безпідставними та підлягає зміні в частині звільнення позивача з підстав передбачених Законом України «Про очищення влади» 05.11.2014.

Окремо, суд, враховуючи викладені висновки щодо наявності підстав для видання оскаржуваного розпорядження, висловлює правову позицію щодо вимог позивача про внесення змін щодо підстав її звільнення, та, в контексті обраного позивачем способу захисту порушеного права, зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таким чином, суд наділений правом вийти за межі позовних вимог під час ухвалення рішення у справі та з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Приймаючи до уваги те, що в ході розгляду справи судом встановлено протиправне звільнення ОСОБА_1 із займаної посади з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» згідно пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України та дати її звільнення, суд з метою повного та всебічного захисту порушених прав та охоронюваних законом інтересів позивача вважає за необхідне зобов`язати Кабінет Міністрів України внести зміни до розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №979-р про звільнення ОСОБА_1 , а саме: "Звільнити ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних з 18.11.2014 на підставі частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України за власним бажанням у зв`язку з вступом до навчального закладу.

Тобто, з аналізу матеріалів справи судом встановлено, що звільняючи позивача з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних відповідачі протиправно застосували підстави такого звільнення, які передбачені Законом України «Про очищення влади» згідно пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.

При цьому, на момент виходу з відпустки (18.11.2014) позивач мала можливість скористатися своїм законним правом на звільнення, визначеним статтею 38 Кодексу законів про працю (у зв`язку зі вступом до навчального закладу), чим остання і скористалася після закінчення відпустки, яку їй було надано у встановленому законом порядку.

Суд, ухвалюючи рішення у цій справі, бере до уваги відповідні обставини, які підтверджені матеріалами справи та зветрає увагу на тому, що у відповідності до пункту 10 частини другої статті 245 КАС України суду надано право прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Таким чином, позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №979-р про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади» згідно пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України, а також в частині зміни формулювання підстав звільнення ОСОБА_1 , і вважати звільненою з 18 листопада 2014 року на підставі частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України за власним бажанням у зв`язку з вступом до навчального закладу підлягають задоволенню шляхом визнання протиправним та скасування розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №979 "Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних" в частині звільнення з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України) та зобов`язання Кабінету Міністрів України прийняти рішення, яким змінити формулювання підстав звільнення ОСОБА_1 виклавши його в наступній редакції: «Звільнити ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних з 18.11.2014 на підставі частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України за власним бажанням у зв`язку з вступом до навчального закладу».

Позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування наказу Державної служби України з питань захисту персональних даних від 27.10.2014 №73-К підлягають задовленню повністю, враховуючи також те, що постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 №442 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" ліквідовано Державну службу з питань захисту персональних даних.

При цьому, питання щодо передачі прав та обов`язків Державної служби з питань захисту персональних даних іншому відповідному центральному органу виконавчої влади не було вирішено, а відповідач-2 є ліквідованим. Суд не наділений правом зобов`язувати вчинити певні дії іншого суб`єкта владних повноважень в межах вказаних позовних вимог.

З приводу позовних вимог в частині зобов`язання Кабінету Міністрів України внести відповідний запис в трудову книжку ОСОБА_1 , суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Відповідно до п. 2.10. р. 2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників від 29.07.1993 №58 у розділі "Відомості про роботу", "Відомості про нагородження", "Відомості про заохочення" трудової книжки (вкладиша) закреслення раніше внесених неточних або неправильних записів не допускається. У разі необхідності, наприклад, зміни запису відомостей про роботу після зазначення відповідного порядкового номеру, дати внесення запису в графі 3 пишеться: "Запис за N таким-то недійсний. Прийнятий за такою-то професією (посадою)" і у графі 4 повторюються дата і номер наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу, запис з якого неправильно внесений до трудової книжки. У такому ж порядку визнається недійсним запис про звільнення і переведення на іншу постійну роботу у разі незаконного звільнення або переведення, установленого органом, який розглядає трудові спори, і поновлення на попередній роботі або зміни формулювання причини звільнення. Наприклад, пишеться: "Запис за N таким-то є недійсним, поновлений на попередній роботі". При зміні формулювання причини звільнення пишеться: "Запис за N таким-то є недійсним, звільнений ..." і зазначається нове формулювання. У графі 4 в такому разі робиться посилання на наказ про поновлення на роботі або зміну формулювання причини звільнення.

Таким чином, з урахуванням викладених вище обставин суд дійшов висновку про наявність підстав для зміни формулювання підстав звільнення позивача із займаної посади.

Відповідно до положень частин першої та другої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Приписами статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з вимогами статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також письмові доводи сторін, суд дійшов до висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-78, 90, 241 - 246, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково та вийти за межі позовних вимог.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Державної служби України з питань захисту персональних даних від 27.10.2014 №73-К про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних з 05 листопада 2014 року відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.

3. Визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 №979 "Про звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних" в частині звільнення з підстав, передбачених Законом України "Про очищення влади" (пункт 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України).

4. Зобов`язати Кабінету Міністрів України прийняти рішення, яким змінити формулювання підстав звільнення ОСОБА_1 виклавши його в наступній редакції: «Звільнити ОСОБА_1 з посади першого заступника Голови Державної служби України з питань захисту персональних даних з 18.11.2014 на підставі частини першої статті 38 Кодексу законів про працю України за власним бажанням у зв`язку з вступом до навчального закладу»

5. В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статями 292-297 Кодексу адміністративного судочинства України, із урахуванням положень пункту 15.5 Перехідних положень (Розділу VII) Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Іщук І.О.

Судді Гарник К.Ю.

Пащенко К.С.