Рішення № 96250781, 12.04.2021, Луцький міськрайонний суд Волинської області

Справа № 161/20253/20

Провадження № 2/161/1107/21

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 квітня 2021 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі головуючого судді Кирилюк В.Ф., за участю секретаря судового засідання Самолюк І.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

В С Т А Н О В И В :

04 грудня 2020 року (згідно відмітки на конверті, в якому надійшов позов) Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Женева» звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 (далі - відповідач, ОСОБА_1 ) про стягнення заборгованості.

Ухвалою суду від 04 березня 2021 року залучено Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал» (далі - позивач, ТОВ «Вердикт Капітал») до участі в справі як правонаступника позивача Товариства з обмеженою відповідальність «Фінансова компанія «Женева».

Позовні вимоги мотивовані тим, що 05 січня 2014 року між ПАТ «Дельта Банк» (правонаступником якого у зобов`язанні є позивач) та відповідачем ОСОБА_1 був укладений кредитний договір №004-02991-050114, відповідно до умов якого банк надав, а відповідач отримала кредит у розмірі 46 063,53 грн. строком до 05 січня 2017 року на споживчі цілі.

Вказує, що відповідач свої зобов`язання щодо погашення заборгованості за кредитом не виконала і станом на 31 серпня 2020 року утворилася заборгованості у загальному розмірі 65 316,34 грн., з яких:

1) заборгованість за тілом кредиту 38 764,59 грн.;

2) заборгованість за відсотками на дату відступлення права вимоги - 13 859,17 грн.;

3) заборгованість за нарахованими відсотками з моменту відступлення права вимоги по дату виготовлення розрахунку - 8,44 грн.;

4) 3% річних - 3 493,06 грн.;

5) інфляційне збільшення боргу - 7 768,42 грн.;

6) нарахована пеня за подвійною обліковою ставкою НБУ - 1 422,66 грн.

У зв`язку з цим, просить суд стягнути з відповідача вказану заборгованість та судові витрати, пов`язані з розглядом справи.

В судове засідання представник позивача не з`явився, але подав суду заяву, в якій просить справу слухати у його відсутності, позов підтримує та просить його задовольнити.

Відповідач у письмовому відзиві та у судовому засіданні 09 лютого 2021 року позов не визнала та просила суд застосувати позовну давність. В судове засідання 12 квітня 2021 року не з`явилася, але у письмовій заяві просила суд слухати справу за її відсутності.

Дослідивши письмові матеріали справи, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити, з наступних підстав.

Судом встановлено, що 05 січня 2014 року між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та відповідачем був укладений кредитний договір №004-02991-050114, за яким остання отримала кредит у розмірі 46 063,53 грн. на 36 місяців, зі сплатою 0,01 відсотків річних. Кредит був наданий на споживчі цілі, а процентна ставка була фіксованою (а.с.8-10).

Погашення кредиту передбачалося рівними платежами протягом 36 місяців (а.с.12).

Крім того, у за умовами кредитного договору, з сьомого місяця користування кредитом передбачалося сплата комісії у розмірі 2,26 відсотків щомісячно, як плата за обслуговування кредиту (а.с.10, графа «Супутні послуги», а.с.8 п.2.5).

З матеріалів справи видно, що 11 травня 2018 року на підставі договору про відступлення прав вимоги, ПАТ «Дельта Банк» у зобов`язанні з відповідачем замінило ТОВ «ФК «Женева» (а.с.25-29). 16 січня 2021 року також на підставі договору про відступлення прав вимоги, ТОВ «ФК «Женева» було замінено у зобов`язанні за ТОВ «Вердикт Капітал» (а.с.83-94).

Надаючи свою правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає таке.

В першу чергу, суд вважає за необхідне надати свою оцінку обґрунтованості позовних вимог про стягнення основної суми боргу (тіла кредиту).

У відповідності до положень ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Зважаючи на те, що відповідач істотно порушила умови кредитного договору, а саме своєчасно не сплачувала щомісячні платежі за ним та не повернула отриманий кредит у повному обсязі, позовні вимоги про стягнення основної суми боргу (тіла кредиту) у розмірі 38 764,59 грн. є обґрунтованими.

Що стосується вимог про стягнення відсотків за користування кредитом (договірних відсотків), суд зазначає таке.

Як встановлено судом, на виконання приписів ст.1048 ЦК України, сторони встановили у договорі розмір відсотків за користування кредитом у розмірі 0,01 % річних. При цьому сторони самостійно визначили, що відсотки за користування кредитом є фіксованими, тобто не передбачалося їх збільшення (зменшення).

Велика Палата Верховного Суду у пункті 54 постанови від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12, зробила правовий висновок, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Отже, враховуючи вищенаведений правовий висновок Великої Палати Верховного Суду стосовно правильного застосування положень ст.ст.625, 1048 ЦК України, позивач вправі був нараховувати договірні відсотки за кредитним договором лише у період дії строку кредитування, тобто з 05 січня 2014 року по 05 січня 2017 року. Починаючи з 06 січня 2017 року позивач не вправі був нараховувати договірні відсотки, а надалі відносини між сторонами трансформуються з договірних в охоронні, де застосовуються положення ст.625 ЦК України.

В розглядуваному випадку, як слідує зі змісту позовних вимог, позивач просить суд стягнути з відповідача відсотки за кредитом у розмірі 13 859,17 грн., що існували, на думку позивача, станом на день відступлення права вимоги (11 травня 2018 року), а також 8,44 грн. відсотків нарахованих у період з 11 травня 2018 року по 01 серпня 2020 року (а.с.20).

Розрахунку відсотків, що, на думку позивача, нараховані до 11 травня 2018 року у сумі 13 859,17 грн., позивач суду не надає. Однак, враховуючи встановлений сторонами розмір договірних відсотків в 0,01 % річних, заявлена сума є явно завищеною, у зв`язку з чим суд проводить самостійний розрахунок.

З матеріалів справи не видно, в який саме момент у позивача виникла заборгованість за тілом кредиту у розмірі 38 764,59 грн., адже таких відомостей позивач не надає. Але, враховуючи різницю між розміром кредиту, який отримала позивач та розміром вимог (45 45063,53 - 38764,59 = 6 298,94), та графік платежів погоджений сторонами (по 2 097,20 грн. щомісячно), відповідач фактично здійснила три щомісячних платежі по 2 099,64 грн. (6 298,94 / 3). В такому випадку, згідно графіку платежів, сума заборгованості у 38 764,59 грн. виникла починаючи з 06 квітня 2014 року, коли позивач внесла черговий третій щомісячний платіж на погашення кредиту (а.с.12).

Період з 06 квітня 2014 року по 05 січня 2017 року містить 1006 календарних днів. Отже, розрахунок договірних відсотків річних здійснюється судом за формулою : [Відсотки] = [Сума боргу] [Процентна ставка] / 100% / 365 днів [Кількість днів]

Дата початкуДата закінченняКількість днівСума боргуВідсоткова ставкаВідсотки06.04.201405.01.2017100638 764.590.0110,67

Таким чином, сума відсотків за користування кредитом у період з 06 квітня 2014 року по 05 січня 2017 року є 10,67 грн. Саме в цій частині позовних вимог суд вважає їх обґрунтованими.

У задоволенні решти позовних вимог в цій частині суд відмовляє за безпідставністю, адже відсотки за період до закінчення строку кредитування (до 05 січня 2017 року) обраховані позивачем за завищеною відсотковою ставкою, а починаючи з 06 січня 2017 року (наступний день, за датою закінчення строку кредитування) позивач взагалі не вправі був нараховувати будь-які договірні відсотки.

Що стосується вимог про стягнення пені.

В цій частині позовних вимог суд звертає увагу, що у тексті договору сторони не передбачали такого виду забезпечення виконання зобов`язання як неустойка у формі пені (ч.3 ст.549 ЦК України).

У пункті 5 договору сторони передбачали неустойку у вигляді штрафу в розмірі 10% суми невиконаного зобов`язання, але не менше ніж 250 грн., в разі порушення строку сплати щомісячних платежів, стосовно якого жодних позовних вимог не заявлено.

Зважаючи на вищевикладене, оскільки сторони у договорі не передбачали сплату неустойки у вигляді пені, у задоволенні позовних вимог в цій частині слід відмовити за безпідставністю.

Що стосується умов кредитного договору про сплату комісії за обслуговування кредиту.

Частиною другою статті 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), визначено, що договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно із частинами першою, третьою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник - повернути кредит та сплатити відсотки.

Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.

Оскільки банк надав позичальнику кредит на споживчі цілі, особливості регулювання відносин сторін визначаються Законом України «Про захист прав споживачів».

За положеннями частини п`ятої статті 11, частин першої, другої, п`ятої, сьомої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нечіткі або двозначні положення договорів зі споживачами тлумачаться на користь споживача.

Крім того, відповідно до статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

З рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 вбачається, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (які діяли на момент укладення угоди), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

У розглядуваному випадку, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, позивач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються відповідачу. При цьому позивач нараховував, а відповідач сплатила комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року №6-1746цс16.

Отже, оскільки в пункті 2.5 частини першої кредитного договору від 05 січня 2014 року №004-02991-050114 банк встановив комісію за дії які він здійснює на власну користь (обслуговування кредитної заборгованості позичальника), що суперечить приписам статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а також положенням п.3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, суд дійшов висновку, що вказаний пункт договору є нікчемним.

Одночасно, відповідно до частини другої статті 215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Отже, в чинному законодавстві відсутній такий спосіб захисту порушеного права як визнання нікчемним правочину або його частини. В даному випадку суд констатує, що спірний підпункт угоди є нікчемним в силу закону та, відповідно, застосовує правові наслідки такої нікчемності.

У зв`язку з тим, умови пункту 2.5 частини першої кредитного договору від 05 січня 2014 року №004-02991-050114 про встановлення комісії за обслуговування кредиту є нікчемними (недійсним в силу закону), що встановлено судом.

Вказане суд вважав за необхідне дослідити та констатувати з огляду на те, що позивач фактично нараховував відсотки за кредитом виходячи не з встановленої фіксованої процентної ставки у розмірі 0,01% річних, а виходячи з комісії, яка була встановлена у пункті 2.5 частини першої кредитного договору від 05 січня 2014 року №004-02991-050114 та становила 2,25 % в місяць починаючи з 7 місяця кредитування. Про це також свідчить і погоджений сторонами графік платежів, з якого слідує, що починаючи з 05 серпня 2014 року банк щомісячно нараховував плату за обслуговування кредиту у розмірі 1 013,93 грн. (а.с.12).

Щодо застосування позовної давності до вимог, які суд визнав обґрунтованими.

Як вже зазначалося вище, суд визнав обґрунтованими лише вимоги про стягнення:

1) основної суми боргу у розмірі 38 764,59 грн.;

2) процентів за користування кредитом у розмірі 10,67 грн.

В решті позовних вимог (окрім вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, про які мова буде йти нижче) суд відмовив за безпідставністю.

Статтею 257 ЦК України визначено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

У частині першій статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

У пунктах 59-60, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 зроблений правовий висновок, що порушення позичальником терміну внесення чергового платежу, передбаченого договором (прострочення боржника), відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитодавець до спливу визначеного договором строку кредитування вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини кредиту, що залишилася, і нарахованих згідно зі статтею 1048 ЦК України, але не сплачених до моменту звернення кредитодавця до суду, процентів, а також попередніх невнесених до такого моменту щомісячних платежів у межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. Невнесені до моменту звернення кредитора до суду щомісячні платежі підлягають стягненню у межах позовної давності, перебіг якої визначається за кожним з платежів окремо залежно від настання терміну сплати кожного з цих платежів.

В розглядуваному випадку, як встановлено судом, про порушення свого права у вигляді невнесення чергового четвертого щомісячного платежу позивач дізнався 06 травня 2014 року, адже 05 травня 2014 року був останнім днем для внесення цього платежу згідно погодженого сторонами графіку кредитування (а.с.12).

Початком обрахування позовної давності для останнього платежу, який повинен був бути внесений до 05 січня 2017 року, було 06 січня 2020 року.

До суду позивач звернувся лише 04 грудня 2020 року, тобто, з пропуском загального трьохрічного стоку позовної давності, передбаченого ст.257 ЦК України.

Доказів переривання, чи зупинення строку позовної давності (ст.ст.263-264 ЦК України), позивач суду не надав, а заміна сторони у зобов`язанні, в силу положень ст.262 ЦК України, не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності.

Отримання позивачем виконавчого напису нотаріуса, який в подальшому був скасований судом в межах цивільної справи №161/11785/20 (а.с.67-70), також не є підставою для переривання строку позовної давності згідно положень ст.264 ЦК України.

Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Отже, встановивши що вимоги в частині стягнення основної суми боргу у розмірі 38 764,59 грн. та процентів за користування кредитом у розмірі 10,67 грн. є обґрунтованими, але заявленими поза межами строку позовної давності, застосувати яку просив відповідач, суд відмовляє у задоволенні позову в цій частині саме з підстав спливу позовної давності.

Що стосується вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат нарахованих згідно ст.625 ЦК України, суд зазначає таке.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно частини першої статті 267 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності.

Відповідно до статті 625 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.

Тлумачення частини першої статті 509, частини першої статті 267, статті 625 ЦК України свідчить, що:

(1) натуральним є зобов`язання вимога в якому, не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, але добровільне виконання якої не є безпідставно набути майном;

(2) конструкція статті 625 ЦК України щодо нарахування 3 % річних та інфляційних втрат розрахована на її застосування до такого грошового зобов`язання, вимога в якому може бути захищена в судовому (примусовому) порядку;

(3) кредитор в натуральному зобов`язанні не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року №757/44680/15-ц.

В розглядуваному випадку, як встановлено судом, кінцевим строком повернення відповідачем основної суми кредиту та договірних відсотків було 05 січня 2017 року.

Оскільки строк виконання основного зобов`язання був встановлений до 05 січня 2017 року, а до суду позивач звернувся лише 09 грудня 2020 року, він пропустив загальний трьохрічний строк позовної давності до вимог про стягнення кредитної заборгованості з відповідача, про що наголошено судом вище. Тому така вимога не може бути захищена у судовому порядку, але її добровільне виконання не є безпідставно набутим майном, з огляду на те, що зобов`язання між позивачем та відповідачем стосовно повернення основної суми боргу є натуральним.

Позивач, як кредитор в натуральному зобов`язанні, не має права на нарахування 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки вимога в такому зобов`язанні не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, що є підставою для відмови у задоволенні позову в цій частині саме через його безпідставність, а не через пропуск позовної давності, про що наголошено у наведеній вище постанові Верховного Суду від 06 березня 2019 року №757/44680/15-ц.

Оскільки суд відмовив у задоволенні позову у повному обсязі, всі судові витрати позивача залишаються за ним.

Керуючись ст.265 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Відмовити у задоволенні позову.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Волинського апеляційного суду через Луцький міськрайонний суд Волинської області.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивачем у справі є Товариство з обмеженою відповідальністю «Вердикт Капітал», м. Київ, вул. Кудрявський Узвіз, 5Б, код ЄДРПОУ 36799749.

Відповідачем у справі є ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Повне судове рішення складено та підписано 14 квітня 2021 року.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області В.Ф. Кирилюк