Рішення № 96190326, 12.04.2021, Підгаєцький районний суд Тернопільської області

Справа № 605/742/20

РІШЕННЯ

Іменем України

"12" квітня 2021 р. Підгаєцький районний суд

Тернопільської області

в складі:

головуючого судді Горуц Р.О.

за участю:

секретаря судового засідання Дармограй Т.І.

представника позивача Трач В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі засідань в місті Підгайці цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: староста Мужилівського старостинського округу Підгаєцької міської ради Тернопільського району Тернопільської області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття з реєстрації,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: староста Мужилівського старостинського округу Підгаєцької міської ради Тернопільського району Тернопільської області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття з реєстрації.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав повністю та з підстав викладених у заяві просить їх задовольнити. Крім того, додав, що дочка позивача - ОСОБА_4 була одружена із відповідачем, який згодом зареєструвався у житловому будинку позивача. Факт реєстрації відповідача у житловому будинку ОСОБА_2 , створює йому перешкоди у здійсненені прав власника. Відповідач постійно вчиняє домашнє насильство відносно своєї колишньої дружини. Відносно ОСОБА_3 у провадженні суду є кримінальне провадження стосовно вчинення ним кримінального правопорушення відносно ОСОБА_4 . Будь-яких стосунків між позивачем та відповідачем, немає, при цьому протиправна поведінка останнього відносно своєї колишньої дружини, погіршує і без того незадовільний стан здоров`я позивача. Відповідач спільного господарства із позивачем, чи своєю колишньою дружиною не веде. В житловому будинку позивача, що в АДРЕСА_1 проживає 5 осіб, при цьому наявні 4 житлові кімнати. Також відповідач не спілкується із своїм сином. Позивач за станом здоров`я не може з`явитись в судове засідання.

Відповідач в судове засідання повторно без поважних причин не з`явився, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи. Причин своєї неявки суду не повідомив та відзиву на позов не подав.

Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: староста Мужилівського старостинського округу Підгаєцької міської ради Тернопільського району Тернопільської області в судове засідання не з`явився, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце розгляду справи. Крім того, визнання ним позову та прохання про розгляд справи у його відсутності викладено у адресованому суду письмовому клопотанні, яке долучене до матеріалів справи.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_4 пояснила, що вона є інвалідом ІІІ групи. Із позивачем, який є її батьком, стосунки добрі, а з 2017 року з відповідачем вони не спілкуються, при цьому стосунки між ними погані. Відповідач часто її б`є, копав в живіт, всім членам сім`ї погрожує, до її батьків відноситься погано, при цьому вони його бояться, так як і вона. Внаслідок такої поведінки відповідача у житловому будинку, де 4 житлові кімнати і проживає 5 осіб, склались нестерпні умови проживання. Через погрози відповідача вона хвилюється за себе і своїх батьків, які вже похилого віку, при цьому її батько постійно хворіє, у нього хворе серце та астма, і як наслідок коли він хвилюється, то в нього зразу ж задишка, аритмія. Вона бажає, щоб її батьки по-людськи дожили свою старість. Відповідач з нею та з її батьками спільного господарства не веде і взагалі нічого не робить, при цьому у нього наявні чималі кошти, які він заробив на заробітках за кордоном. Відповідач має де проживати, а саме у батьківському будинку, що в с. Мужилів, в якому на даний час проживає його рідна сестра, але разом з тим продовжує проживати у будинку її батька. Одного разу коли син, який не спілкується із відповідачем, її захистив, ОСОБА_3 йому погрожував. На даний час її син перебуває на заробітках за кордоном, оскільки йому необхідні кошти, так як він хоче одружитись.

Свідок ОСОБА_5 в судовому засіданні пояснила, що вона є дружиною позивача, а відповідач є її колишнім зятем, з яким у неї вкрай неприязні відносини. Відповідач незважаючи на те, що проживає у їхньому будинку та нічого їм не допомагає, при цьому добровільно знятись з реєстрації відмовляється, постійно зневажає та погрожує фізичною розправою, як їй так і іншим членам їхньої сім`ї. Застосовує фізичну силу стосовно неї та її дочки, яку копав в живіт, неодноразово бив, при цьому вона була змушена втікати до сусідів. ОСОБА_3 говорить, що буде нам мститись, спалить нас, що ми самі викопаємо яму і ніхто про це не дізнається. Відповідачем створено нестерпні умови життя для неї та членів її сім`ї, вони перебувають у постійному страху, бояться його. Вони з чоловіком бажають ще трохи нормально прожити, в любові, доброті, почувати себе вільно у своєму житлі, а не в постійному стресі. ЇЇ чоловік хворіє, при цьому внаслідок неправомірних дій відповідача, у нього сильна задишка. Перед копкою картоплі, відповідач покропив її отрутою. ОСОБА_3 також погрожував своєму сину, який заступився за матір, що декілька раз йому за це помститься.

Суд, заслухавши пояснення представника позивача, свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , дослідивши матеріали справи, прийшов до переконання, що позов підлягає до часткового задоволення виходячи із наступних підстав.

Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

У відповідності із ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Положенням ст.391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

В силу ч.2 ст.406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.

Судом встановлено, що позивачу на праві власності належить житловий будинок (загальною площею 133,8 кв.м, житловою площею 58 кв.м.) з надвірними будівлями, що в АДРЕСА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 29 серпня 2020 року.

Дочка позивача 20 жовтня 1990 року зареєструвала шлюб із відповідачем ОСОБА_3 , у зв`язку з чим змінила прізвище із дошлюбного ОСОБА_4 на прізвище чоловіка ОСОБА_4 , що видно із рішення Підгаєцького районного суду Тернопільської області від 01 вересня 2020 року, яке не оскаржувалось та набрало законної сили.

Від даного шлюбу у них народився син - ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Вищезазначеним судовим рішенням, шлюб між відповідачем ОСОБА_3 та дочкою позивача ОСОБА_4 - розірвано.

Той факт, що у житловому будинку позивача зареєстровані та проживають 5 осіб, а саме: позивач - ОСОБА_2 , його дружина - ОСОБА_5 , дочка - ОСОБА_4 , онук - ОСОБА_8 та колишній зять, тобто відповідач - ОСОБА_3 , підтверджено в судовому засіданні поясненнями представника позивача, свідків, не заперечено відповідачем, а також стверджується довідкою про склад сім`ї від 20 листопада 2020 року за вих.№616 виданою Мужилівською сільською радою Підгаєцького району Тернопільської області.

Незадовільний стан здоров`я позивача, крім пояснень його представника та свідків даних ними в судовому засіданні, підтверджується довідкою №78 від 02 лютого 2021 року виданою лікуючим лікарем, з якої видно, що ОСОБА_2 дійсно хворіє хронічним обструктивним захворюванням легень, важкий перебіг, базальний пневмофіброз ІІ ступеня.

Із інформації Підгаєцького ВП БВП ГУНП в Тернопільській області від 30 листопада 2020 року видно, що на протязі 2020 року відносно відповідача було складено 4 протоколи про адміністративні правопорушення за ч.ч.1, 2 ст.173-2 КУпАП.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника будинку (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини ( далі- ЄСП) від 2 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення від 27 травня 2004 р. у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом із тим, суд звертає увагу на те, що у спірних правовідносинах права позивача, як власника житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У даному випадку спір виник між власником житлового будинку та користувачем цього будинку з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з дочкою власника будинку.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

У статті 162 ЖК УРСР вказано, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім`ї.

У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.

Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

З викладеного, можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.

У рішеннях Конституційного Суду України №4-зп від 3 жовтня 1997 року щодо офіційного тлумачення частини п`ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) №18/183-97 та № 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) № 1-7/2012 зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.

Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.

Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.

Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності:

право користування (сервітут);

інші речові права відповідно до закону.

Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.

Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

Вищевикладене відповідає правовій позиції викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі №447/455/17.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження №14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

При розгляді справи по суті, суд враховує баланс інтересів сторін спору.

Судом встановлено, що спірний житловий будинок в якому проживає 5 осіб, має чотири житлові кімнати, площею 58 кв.м. Вказана обставина має оцінюватися з урахуванням вимог статті 50 ЖК УРСР, яка передбачає, що при наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев`ять років, крім подружжя.

Крім цього, згідно з поясненнями представника позивача, відповідач народився в тому ж селі, що і проживає, при цьому у нього є батьківський будинок в с. Мужилів, в якому проживає його рідна сестра.

Доказів про неможливість проживання відповідача у зазначеному вище житловому будинку матеріали справи не містять.

Таким чином, у цій справі питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.

Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини", пункт 60).

Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (частина перша статті 3 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення до суду з позовом; стаття 4 ЦПК України у редакції, чинній на час перегляду справи у касаційному порядку).

Згідно зі статтею 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 12 ЦПК України).

Суд враховує вимоги ОСОБА_2 про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції.

Суд вважає, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, відповідач має інше місце проживання за адресою: с. Мужилів Мужилівського старостинського округу Підгаєцької міської ради Тернопільського району Тернопільської області, спірний житловий будинок, в якому проживає 5 чоловік, має чотири житлові кімнати, житловою площею 58 кв.м.

Разом із тим, встановивши, що права позивача порушені у контексті статті 8 Конвенції, суд вважає за необхідне зазначити, що порушено і його права, як власника житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача, з якою після розірвання шлюбу із відповідачем залишилась проживати проживати його дочка з своїм сином, тому відповідач як колишній член його сім`ї втратив право на користування будинком, оскільки він вже не є членом його сім`ї.

Таким чином, суд вважає, що інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім`ї, у якого припинилися правові підстави користування чужим майном, та який, за доводами позивача, забезпечений іншим житловим приміщенням, що ним не спростовано.

Припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За таких обставин, суд дійшов висновку, про те, що позов ОСОБА_2 підлягає до задоволення, оскільки право відповідача на користування чужим майном (спірним житловим будинком) підлягає припиненню на вимогу власника цього майна відповідно до положень ч.2 ст.406 ЦК України, що також відповідає правовій позиції Верховного Суду України викладеній у постанові від 15 травня 2017 року у справі №6-2931цс16.

Абзацом 2 частини 1 ст.7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" передбачено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Враховуючи те, що рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, яке набрало законної сили є підставою для зняття органом реєстрації такої особи з реєстрації, а тому суд дійшов висновку, що в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 в частині зняття відповідача з реєстраційного обліку, слід відмовити.

Судові витрати, а саме судовий збір в сумі 840,80 грн. сплачений позивачем при подачі позову до суду, слід стягнути на його користь із відповідача, відповідно до ст.141 ЦПК України, тобто пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 10, 12, 81, 141, 263, 265 ЦПК України, ст.ст.317, 319, 391, 406 ЦК України, ст.41 Конституції України, Законом України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", суд, -

В И Р І Ш И В :

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: староста Мужилівського старостинського округу Підгаєцької міської ради Тернопільського району Тернопільської області про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням та зняття з реєстрації - задовольнити.

Визнати ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , особою, що втратила право користування житловим приміщенням в житловому будинку, що в АДРЕСА_1 , власником якого на праві приватної власності є - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: староста Мужилівського старостинського округу Підгаєцької міської ради Тернопільського району Тернопільської області про зняття з реєстрації - відмовити.

Стягнути із ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрованого та жителя АДРЕСА_1 на користь ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , жителя АДРЕСА_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , судовий збір в сумі 840,80 грн., тобто пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Тернопільського апеляційного суду, або через Підгаєцький районний суд Тернопільської області.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Позивач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , житель АДРЕСА_1, реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 .

Представник позивача: Трач Віктор Іванович , свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю №199 від 25 грудня 1998 року, АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований та житель АДРЕСА_1.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Мужилівський старостинський округ Підгаєцької міської ради Тернопільського району Тернопільської області, с. Мужилів вул. Бережанська, 8, код ЄДРПОУ 04058462.

Головуючий: Р. О. Горуц