Ухвала суду № 96139693, 09.04.2021, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №380/1908/21

У Х В А Л А

з питань строку звернення до суду

09 квітня 2021 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кравціва О.Р. розглянув у письмовому провадженні заяву відповідача про залишення позовної заяви без розгляду в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Військової частини А0284 Міністерства оборони України про стягнення середнього заробітку за затримку виплат при звільненні, -

в с т а н о в и в :

До Львівського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) із позовною заявою до Військової частини А0284 Міністерства оборони України (79026, м. Львів, вул. Стрийська, 88) про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку в сумі 100000,00 грн. за затримку виплати при звільненні належних позивачу сум за період з 20.07.2017 по 15.12.2020.

Підставою позову зазначено те, що при звільненні позивача 20.07.2017 з військової служби йому протиправно не виплачено суми компенсації за невикористану відпустку. Оскільки остаточний розрахунок з позивачем здійснено лише 15.12.2020, позивач вважає, що з врахуванням приписів ст.ст. 116, 117 Кодексу законів про працю України на виплату середнього заробітку за весь час затримки виплати.

Ухвалою суду від 16.02.2021 відкрито провадження в адміністративній справі та призначено таку до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін та проведення судового засідання, за наявними матеріалами.

04.03.2021 за вх. №14533 від відповідача надійшла заява про залишення позовної заяви без розгляду у зв`язку з пропуском строку звернення до суду. Заяву мотивовано тим, що оскільки спірні правовідносини пов`язані із стягнення середнього заробітку за час затримки виплати позивачу грошової компенсації за додаткову відпустку, як учаснику бойових дій та індексації грошового забезпечення при звільненні його з військової служби, яка є публічною, під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії застосуванню підлягають положення КАС України як норми спеціального закону, а не положень КЗпП України. Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 22.01.2020 у справі №620/1982/19 та інших.

Також зазначив, що у даній категорії справ законодавець визначив строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася чи звертатиметься вона до суду з позовом за її захистом. Доказами, долученими до матеріалів справи підтверджується, що остаточний розрахунок з позивачем було проведено 15.12.2020, що не заперечується позивачем, водночас звернувся до суду 06.02.2021, що свідчить про пропуск позивачем встановленого в ч. 5 ст. 122 КАС України місячного строку звернення до суду.

19.03.2021 за вх. №18221 від відповідача надійшли додаткові пояснення до заяви про залишення позовної заяви без розгляду.

05.04.2021 за вх. №22424 та за вх. №22589 від позивача надійшли письмові пояснення. Вказав, що про здійснення з позивачем розрахунку відповідачем 15.12.2020 ОСОБА_1 дізнався лише 20.01.2021 отримавши банківську виписку за грудень 2020 року. Сповіщень від банку у будь-який спосіб не отримує, а тому щомісячно звертається про отримання відповідних виписок.

Також вказав, що він не очікував і не міг припускати здійснення відповідачем перерахунку позивачу грошових коштів на підставі рішення суду у середині грудня 2020 року з огляду на те, що рішення ухвалене 16.11.2020, а набрало законної сили 17.12.2020. При цьому позивачу не було відомо коли таке відправлене відповідача та з якої дати у нього починається перебіг строку.

Позивач звернув увагу на те, що він знав про наявність у судах України проблем з фінансовим забезпеченням для відправки поштової кореспонденції, у зв`язку з чим вважав, що вказане рішення буде скероване відповідачу із затримкою. Ба більше очікував, що відповідач оскаржить відповідне рішення у апеляційному порядку.

У зв`язку із зазначеними обставинами, позивач робив обґрунтоване припущення, що позивач виконає відповідне рішення пізніше та не очікував його виконання 15.12.2020.

Оскільки про порушення свого права позивач дізнався лише 20.01.2020, вважав, що строк звернення до суду не пропустив.

Також зазначив, що станом на дату подання цієї позовної заяви остання позиція Верховного Суду щодо строків звернення викладена у постанові від 24.12.2020 у справі №807/2434/15 та передбачала застосування до вказаних правовідносин приписів ч. 2 ст. 233 КЗпП України.

Вирішуючи питання про залишення позовної заяви без розгляду, суд керується таким.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до приписів п. 8 ч. 1 ст. 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 5 ст. 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Водночас у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22.02.2012 №4-рп/2012 у справі №1-5/2012 за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу дійшов таких висновків.

За ст. 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Отже, невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а тому працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Таким чином, для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.

Згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

В пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №910/4518/16 викладено равовий висновок щодо застосування норм права, відповідно до якого, за змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 11.02.2021 у справі №240/532/20 відступив від висновку щодо застосування частини першої статті 233 КЗпП України для обчислення строку звернення до адміністративного суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, викладеному в постановах Верховного Суду від 30.01.2019 (справа №806/2164/16), від 11.02.2020 (справа №420/2934/19), від 13.03.2019 (справа №813/1001/17), та одночасно погодився з висновком щодо застосування ч. 5 ст. 122 КАС України у подібних правовідносинах, викладеному в постановах Верховного Суду від 04.12.2019 (справа №815/2681/17) і від 22.01.2020 (справа №620/1982/19).

Отже, до 11.02.2021 року існувала стала судова практика Верховного Суду, відповідно до якої строк звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обчислювався відповідно до статті 233 КЗпП України та складав три місяці з дня фактичного розрахунку.

Своєю чергою висновок щодо застосування місячного строку за ч. 5 ст. 122 КАС України також викладено у постанові Верховного Суду від 25.02.2021 у справі №240/3362/20.

Судом встановлено, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем здійснено 15.12.2020. До суду з позовною заявою позивач звернувся 06.02.2021, тобто з очевидним пропуском місячного строку звернення до суду.

Відповідно до приписів ч. 3 ст. 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Суд не погоджується з позицією позивача, що строк звернення до суду ним не пропущено, однак повідомлені у поясненнях від 05.04.2021 обставини, з позиції суду є такими, що дозволять стверджувати про поважність причин його пропуску.

Ба більше, суд не може залишити поза увагою той факт, що станом на дату виникнення спірних правовідносин, позивач керувався саме приписами Кодексу Законів про працю України, зокрема, статтям 116 та 117 та відповідно 233.

Конституцією України (ст.ст. 8, 129 та 147) гарантовано визнання та застосування в Україні принципу верховенства права. Невід`ємною складовою принципу верховенства права є принцип правової визначеності, який, крім іншого, означає стабільність та єдність судової практики, можливість відступу судом від своєї попередньої позиції лише за наявності вагомих підстав; елементом правової визначеності є принцип єдності судової практики, який полягає у забезпеченні однакового правозастосування у судочинстві, що сприяє передбачуваності в процесуальних питаннях вирішення спорів між учасниками судового процесу.

Таким чином, принцип правової визначеності надає учаснику справи в розумних межах передбачати наслідки своїх дій, а також послідовність процесуальних дій суду.

Преамбулою Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.

Частиною 1 статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Частиною 4 ст. 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Європейський Суд з прав людини зазначив, що у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції (Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року, ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року №475/97), право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення. У справі Bellet v. Frаnсе Суд зазначив, що стаття 6 §1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Отже, як свідчить позиція Європейського Суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

За таких обставин, зміна судової практики у питанні строку звернення до суду після звернення особи до суду з позовом за захистом порушеного права не може строювати перешкоди для доступу до суду.

В даному випадку, зважаючи на зміну Верховним Судом правової позиції у питанні строку звернення до адміністративного суду у справах про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка відбулась 11.02.2021, та незначний термін пропуску строку позивачем через вищевикладені поважні, з позиції суду обставини, який в межах спірних правовідносин не є суб`єктом владних повноважень, з метою дотримання принципу правової визначеності, суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує позивачу право на справедливий суд шляхом визнання поважними причин пропуску строку звернення до суду та поновлення строку звернення до адміністративного суду.

За таких обставин у задоволенні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду слід відмовити.

Керуючись положеннями ст.ст. 240, 241-243, 248, 256, 293, 294 КАС України, -

у х в а л и в :

1. Причини пропуску строку звернення до суду визнати поважними та поновити цей строк.

2. У задоволенні заяви відповідача про залишення позовної заяви без розгляду - відмовити.

3. Копію ухвали направити сторонам.

Ухвала окремо не оскаржується. Заперечення на цю ухвалу може бути включено до апеляційної скарги на рішення суду.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.

Суддя Кравців О.Р.