Рішення № 96109966, 08.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 квітня 2021 року м. Київ № 826/16624/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Кармазіна О.А., суддів: Катющенка В.П. та Скочок Т.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомГромадянина Ісламської Республіки Ірану ОСОБА_1 до третя особаДержавної міграційної служби України Головного управління Державної міграційної служби в місті Києвіпровизнання неправомірним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,В С Т А Н О В И В:

Громадянин Ісламської Республіки Ірану ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДР: 37508470) (далі - відповідач, ДМС України), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби в місті Києві (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, код ЄДР: 37768863) (далі - третя особа, ГУ ДМС в м. Києві) та в якому просить суд:

1) визнати неправомірним та скасувати рішення ДМС України від 05.10.2016 № 501-16 про відмову у визнанні громадянина Ісламської Республіки Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

2) зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Ірану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

Позиція позивача.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає наступне.

За твердженнями громадянина Ісламської Республіки Ірану ОСОБА_1 , останній маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування з релігійних причин у країні свого походження, не може повернутися до Ісламської Республіки Іран, у зв`язку з чим звернувся до ГУ ДМС в м. Києві з відповідною заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач зазначає, що 19.10.2016 отримав повідомлення ГУ ДМС в м. Києві від 18.10.2016 № 250 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке прийняте на підставі рішення ДМС України від 05.10.2016 № 501-16.

Проте, позивач не погоджується із такою відмовою, та вказує на те, що у 2010 році похрестився і прийняв християнство, а тому не може повернутися в Іран, тому що його можуть вбити через зміну релігії.

За твердженнями позивача, відповідач не поцікавився ситуацією у країні походження заявника під час прийняття оскаржуваного рішення, не зважаючи на те, що такі дані були наведені ним у своїй заяві-анкеті.

Так, позивач в позовній заяві посилається на доповідь Amnesty International 2015/16, записки Генерального секретаря від 06.10.2015 Генеральної Асамблеї ООН, Положення в області прав людини в Ісламській Республіці Іран та звіт Міжнародної Амністії про смертні вироки в 2014 році, що опублікований 31.03.2015.

Позивач наголошує, що в зазначених посиланнях міститься інформація про жорстоке ставлення до людей, які вийшли з ісламу в Ірані.

Вказане, на думку позивача, свідчить, що влада Ірану не здатна забезпечити йому захист від систематичного порушення прав людини та жорстокого ставлення суспільства, як до особи, яка змінила релігію.

Позивач вважає, що відповідачем та третьою особою не надано належної оцінки його доводам, а відтак оскаржуване рішення є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.

Позивач просить суд задовольнити позов у повному обсязі.

Позиція відповідача та третьої особи.

Матеріали справи свідчать, що відповідач та третя особа на підставі довіреностей від 17.10.2016 та від 02.09.2017 доручили ведення справ у судах Яценюк Юлії Василівні.

Представник відповідача та третьої особи надіслав заперечення проти адміністративного позову, в яких зазначив наступне.

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Ірану, народився в Ірані м. Тегеран, неодружений, за національністю - фарс, за віросповіданням - християнин.

Представник відповідача та третьої особи зазначає, що позивач залишив Іран в жовтні 2010 року, державний кордон перетнув легально, повітряним сполученням. До органів міграційної служби звертався 23.12.2010 та 25.02.2013, де отримував відмови.

За посиланнями представника відповідача, в заяві-анкеті ОСОБА_1 однією з причин виїзду з країни громадянської належності вказав релігійні переконання, зокрема зміну релігії на християнську.

Проте, представник відповідача та третьої особи зазначає, що документальних підтверджень та переконливих фактів відносно свого віросповідання заявником надано не було.

Також, представник відповідача та третьої особи вказує на інформацію з Інтернету, зокрема з сайту ІНФОРМАЦІЯ_2 (доступ від 16.08.2016): «Ислам шиитского толка исповедуют 89% населения (шиизм - государственная религия страны), мусульмане-сунниты составляют 10% общего числа верующих (есть также приверженцы других исламских толков), некоторая часть населения исповедует зороастризм (0,1%), иудаизм (0,3%) и христианство (0,7%). Все религиозные общины пользуются полной свободой исполнения культа, защита культурных, социальных и политических прав всех религиозных меньшинств признана в Конституции Исламской республики Иран. Представители всех конфессий представлены в Меджлисе.».

Вказане на думку представника відповідача та третьої особи свідчить про відсутність переслідувань позивача за ознакою віросповідання на території Ірану.

Окрім того, представник відповідача та третьої особи наголошує, що під час проведених співбесід позивач вказував, що приїхав на територію України з метою працювати та покращити своє матеріальне становище, що свідчить про те, що він в пошуках кращої долі.

Також, представник відповідача та третьої особи звертає увагу на те, що позивач під час співбесіди 02.11.2015 проявляв байдужість та наголошував на тому, що збирається залишити територію України, а в протоколі співбесіди від 04.01.2016 позивач вказав, що чекає переселення до іншої країни.

Представник відповідача та третьої особи зазначає, що з матеріалів особових справ ОСОБА_1 за попередні роки (2010 рік та 2013 рік) вбачається, що позивач зазначає постійно про прийняття християнства, проте довести вказаного не зміг.

Окрім того представник відповідача та третьої особи наголошує на тому, що позивач не приймав участь у політичній чи релігійній діяльності, не був членом жодних організацій чи політичних партій, не приймав участь у демонстраціях проти влади, а кордон України перетинав неодноразово повітряним сполученням легально, про що особисто вказав під час співбесіди від 04.03.2013.

Вказане, на думку представника відповідача та третьої особи, свідчить про те, що позивач не мав проблем з державними органами Ірану, а тому можна вважати, що йому не загрожує застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання від владних структур та очевидно, що позивач звернувся до органу міграційної служби з метою легалізації на території України.

Представник відповідача та третьої особи вказав на те, що позивачем не надано жодних документів, які б підтверджували правдивість його тверджень, викладених у заяві, з огляду на що просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, наголосивши на обґрунтованості оскаржуваного рішення.

Відповідь позивача на відзив.

Позивач не погоджується із посиланнями представника відповідача та третьої особи на інформацію з російського сайту - guide.travel.ru, та зазначає що дослідження інформації про країну громадського походження має здійснюватися з декількох засобів масової інформації та в тому числі мають братися до уваги звіти міжнародних організацій.

Також, позивач додав, що у своїй заяві до третьої особи він чітко зазначив наступне: «Я не можу повернутися назад в Іран через релігійні причини. Я похрестився і прийняв християнство у 2010 році. Я не можу повернутися в Іран, тому що мене можуть вбити через зміну релігії».

Позивач зазначає, що він є християнином, підтвердженням чого, на думку позивача, є довідка Релігійної громади незалежної помісної церкви євангельських християн-баптистів «Храм Спасіння» у Святошинському районі м. Києва.

Додатково позивач наголосив, що у листопаді 2015 року в кінці протоколу співбесіди зазначено, що співбесіда перекладалась з урду на російську, з російської на українську мову, проте перекладач з російської на українську мову присутнім не був, а тому відсутні гарантії що протокол співбесіди відповідає тому, що сказав заявник. Також, позивач зазначив що аналогічна ситуація була під час співбесіди в січні 2016 року.

Позивачем наголошено, що під час всіх співбесід він чітко зазначив про те, що у випадку повернення на Батьківщину йому загрожує ув`язнення.

Позиція відповідача та третьої особи викладена в письмових запереченнях.

Представник відповідача та третьої особи зазначив, що позивач звертався до органів міграційної служби у 2010 та 2013 роках, проте за результатами звернень ДМС України двічі прийнято рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Також представник відповідача та третьої особи наголосив, що позивач вказував про прийняття християнства, проте не зміг довести свої твердження.

Вище наведене, на думку представника відповідача та третьої особи, свідчить про правомірність прийнятого відповідачем 05.10.2016 рішення №501-16 про відмову у визнанні громадянина Ісламської Республіки Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якого встановлено, що умови передбачені п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - відсутні.

Процесуальні дій, вчинені у справі.

Ухвалою суду від 31.10.2016 відкрито провадження у справі та призначено справу до судового засідання.

На підставі розпорядження керівника апарату суду про повторний автоматичний розподіл судових справ від 10.10.2017 № 4733 та відповідно до пункту 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду справу повторно автоматично розподілено на суддю Окружного адміністративного суду м. Києва Кармазіна О.А .

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.10.2017 дану справу передано для розгляду судді Окружного адміністративного суду м. Києва Кармазіну О.А.

Ухвалою судді Кармазіна О.А. від 15.11.2017 справу прийнято до провадження та призначено до розгляду у складі колегії суддів.

Враховуючи те, що 15.12.2017 набрала чинності нова редакція Кодексу адміністративного судочинства України у редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII (далі - КАС України), слід зазначити, що відповідно до частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

26.02.2018 Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів ухвалив продовжити розгляд справи у порядку письмового провадження на підставі частини третьої статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України.

Встановлені судом обставини.

Розглянувши подані документи і матеріали, вислухавши пояснення присутніх представників сторін, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи, 15.10.2015 громадянин Ірану ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС в м. Києві із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту. До органів міграційних служб інших країн не звертався.

Згідно особової справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Ірану, народився в Ірані, в м. Тегеран, неодружений, за національністю - фарс, за віросповіданням - християнин.

Країну постійного місця проживання покинув в жовтні 2006 року, літаком, маючи офіційний дозвіл.

За наданням притулку або за наданням статусу біженця в інших країнах не звертався, тому що не мав змоги.

До ГУ ДМС в м. Києві звертався двічі, 23.12.2010 та 25.02.2013, проте отримав відмови.

В політичних, релігійних, військових або громадських організаціях у країні постійного проживання ОСОБА_1 не перебував; до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов`язані з расовою національністю, релігійною належністю, політичними поглядами причетним не був; адміністративні заходи (затримання, арешт) не застосовувалися; до кримінальної відповідальності не притягався.

Також, згідно заяви-анкети ОСОБА_1 в армії не служив та не являється військовозобов`язаним.

Колегією суддів встановлено, що в заяві-анкеті ОСОБА_1 як причину виїзду з країни постійного проживання зазначив наступне:

«Я не можу повернутися назад в Іран через релігійні причини. Я похрестився і прийняв християнство у 2010 році. Я не можу повернутися в Іран, тому що мене можуть вбити через зміну релігії. Ставлення до людей, які вийшли з Ісламу підтверджується інформацією про країну походження: Призначення президентом Рухані спеціального радника з етнічних і релігійних меншин не призвело до зменшення повсюдної дискримінації громад етнічних меншин в Ірані, серед яких араби Ахваз, азербайжанці, белуджи……, мусульман, які перейшли в християнство, суфіїв і сунітів. В Ірані зберіглась смертна кара за цілий ряд правопорушень, в тому числі за такі розпливчато сформульовані склади злочину як «ворожнеча з богом». У 2014 році влада проводила безліч страт, деякі страти проводились публічно.».

Рішенням ДМС України від 05.10.2016 № 501-16 на підставі абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та п. 6.5 розділу VI Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 за № 1146/19884, відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Вказана відмова прийнята з урахуванням висновку ГУ ДМС в м. Києві та у зв`язку з відсутністю підстав, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У висновку від 22.08.2016 ГУ ДМС в м. Києві посилається на наступне:

- інформацію зазначену на сайті https://guide.travel.ru/iran/people/religion/ (доступ від 16.08.2016), яка свідчить про відсутність переслідувань позивача за ознакою віросповідання на території Ірану;

- на відсутність доказів зміни релігії на християнську;

- на те, що приїзд до України був задля покращення фінансового становища позивача;

- на те, що позивач прилетів до України легально, що свідчить про відсутність проблем з державними органами Ірану.

Позивач, вважаючи протиправним спірне рішення, звернувся з даним позовом до суду.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Згідно із визначенням, наведеним в п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

В п. 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту визначається як особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (ч. 1 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Частиною шостою статті 5 цього ж Закону встановлюється, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Статтею 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.

Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (ч.6 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Відповідно до ч.8 ст.9 названого Закону у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.

Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (ч.11 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).

Згідно частини 12 названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.

Положеннями ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до Директиви Європейського Союзу 2004/83/ЄС «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації та статусу громадян третіх країн та осіб без громадянства у якості біженців або як осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту та змісту захисту, який надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Матеріали справи свідчать, що після прибуття ОСОБА_1 на територію України у 2006 році ним подавалися заяви в грудні 2010 року та в лютому 2013 року про визнання його біженцем, за результатами розгляду яких були прийняті рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому, під час розгляду даної справи позивачем не надано жодних доказів того, що під час подачі заяви 15.10.2015 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, ним надано нові докази та пояснення щодо підстав звернення з такою заявою.

Як свідчать обставини справи, у своїй заяві до ГУ ДМС в м. Києві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту заявник зазначив, що похрестився і прийняв християнство у 2010 році.

Зокрема з протоколів співбесід вбачається наступне:

1) протокол від 02.11.2015 (а.с. 44 - 45):

- Я думав це спокійна країна, але я помилявся. Я збираюсь переїхати або до Америки або до Європи.

- Я приїхав до України, щоб працювати. В Ірані не було роботи, але я помилявся.

- Ви особисто отримували погрози? - Ні.

- Чи піддавали Вас фізичному насиллю? - Ні.

2) протокол від 04.01.2016 (а.с. 61 - 62):

- Чому ви їздили до Ірану? - Віза закінчилась.

- Чому ви приїхали до України? - Я приїхав до України на роботу. Спочатку я приїхав до України розвідати ситуацію.

- Розкажіть докладно про причини через які Ви були змушені покинути Батьківщину? - Спочатку приїхав працювати, а зараз чекаю переселення.

Вище зазначене підтверджує правомірність висновків відповідача та третьої особи, що позивач не мав проблем з державними органами Ірану, а навпаки безперешкодно користувався повітряним сполученням для перетину кордону.

Що стосується наданих позивачем доказів щодо зміни релігії, а саме: довідку релігійної громади незалежної помісної церкви євангельських Християн-баптистів у Святошинському районі міста Києва від 15.10.2015 № 37, то суд зазначає наступне.

З довідки 2015 року вбачається, що пастор церкви констатує той факт, що ОСОБА_1 є християнином, і відвідує храм більше 6 (шести) років, тобто з 2009 року.

В той час, за твердженням позивач, віру він змінив в 2010 році.

Разом з тим, з наданої довідки неможливо встановити коли саме позивачем було змінено віру, оскільки позивачем у 2010, 2013 та в 2015 роках вказану вище довідку не було надано міграційній службі при зверненні із заявою про надання статусу біженця.

Таким чином, виходячи з аналізу обставин справи у їх сукупності, колегія суддів погоджується висновками відповідача про відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні, згідно з визначенням п. 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Так, згідно із визначенням, наведеним в ч. 1 ст. 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина 2 статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України).

Достовірними, в силу ч. 1 ст. 75 Кодексу адміністративного судочинства України, є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Згідно ч. 1 ст. 76 Кодексу адміністративного судочинства України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

В той же час, згідно статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Отже, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби обґрунтовано встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на Батьківщині його особисто або членів його сім`ї за релігійною чи іншою ознакою.

Зважаючи на те, що позивач вже звертався до органів ДМС із заявою про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а також відмови у задоволенні такої заяви у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п.п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», суд приходить до висновку про наявність у відповідача правових підстав для прийняття рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Таким чином, підсумовуючи викладене у сукупності, в контексті викладених норм права та обставин справи, суд приходить до висновку, що спірне рішення прийняте відповідачем з урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) та без порушень принципів розсудливості, запобігання несправедливої дискримінації, пропорційності, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Положеннями ч. 1 ст. 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В свою чергу позивачем не надано суду достатніх належних і допустимих у розумінні ст. 73 КАС України доказів, які б підтверджували правомірність своїх дій та свідчили б про протиправності оскаржуваного рішення.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що позов є таким, що не підлягає задоволенню.

Керуючись положеннями статей 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, ст. ст. 241 - 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову громадянина Ісламської Республіки Ірану ОСОБА_1 - відмовити у повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 КАС України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України з урахуванням положень п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону № 2147-VIII).

Головуючий суддя О.А. Кармазін

Судді: В.П. Катющенко

Т.О. Скочок