Рішення № 96109790, 08.04.2021, Окружний адміністративний суд міста Києва

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 квітня 2021 року м. Київ № 826/13198/16

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Кармазіна О.А., суддів: Катющенка В.П. та Скочок Т.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доДержавної міграційної служби України Головного управління Державної міграційної служби в місті Києвіпровизнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог від 21.04.2017, до Державної міграційної служби України (01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9, код ЄДР: 37508470) (далі - відповідач - 1, ДМС України) та Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві (02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-А, код ЄДР: 37768863) (далі - відповідач - 2, ГУ ДМС в м. Києві) в якому просить суд:

1) визнати протиправним та скасувати рішення від 29.07.2016 №396-16;

2) зобов`язати ГУ ДМС в м. Києві повторно розглянути заяву особи, що звернулась за захистом в Україну - ОСОБА_1 , країна громадянської належності - Франція -особа без громадянства, ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні;

3) зобов`язати ДМС України повторно розглянути особову справу особи, що звернулась за захистом в Україну - ОСОБА_1 , країна громадянської належності - Франція (ОБГ), ІНФОРМАЦІЯ_1 та заяву ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Позиція позивача.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ним була подана до ГУ ДМС в м. Києві заява про надання йому статусу біженця.

18.08.2016 шляхом особистого вручення, позивач отримав від ГУ ДМС в м. Києві повідомлення від 16.08.2016 №190 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач наголошує, що підставою для такої відмови слугувало рішення ДМС України від 29.07.2016 №396-16, яке він не отримував.

Згідно тверджень ОСОБА_1 , відповідачем при розгляді його заяви не дотримано всіх вимог, визначених в Правилах розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649 та зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 №1146/19884 (далі - Правила).

Додатково позивач вказав, що аналіз ситуації зроблений вибірково, висновки є суперечливими та не відповідають викладеній ситуації.

Також, позивач зазначив, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин викладених в заяві, порушило принцип рівності перед законом, що призвело до прийняття протиправного рішення з боку ДМС України - органу, який приймає остаточне рішення на підставі зібраних доказів та висновку ГУ ДМС в м. Києві.

Підсумовуючи викладене позивач просив суд задовольнити позов у повному обсязі.

Позиція відповідача - 2.

Відповідач - 2 надіслав заперечення проти адміністративного позову.

Так, представник відповідача - 2 пояснює, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є особою без громадянства (далі - ОБГ), країна походження - Франція, народився у Франції, м. Марсель, неодружений. За національністю - француз, за віросповіданням - атеїст. Країну громадянської належності залишив у 2011 році. Державний кордон України перетнув нелегально в 2011 році. Зі слів позивача, на територію України попав випадково. Причинами залишення країни своєї громадянської належність позивач зазначив - відсутність громадянства та наявність власних релігійних переконань.

За твердженнями відповідача - 2 в протоколі співбесіди від 24.06.2016 року щодо причин, через які позивач був змушений покинути Батьківщину, іноземець зазначив: «Не було громадянства, потрібно було його оформити і я подумав, що треба виїхати».

Додатково відповідач - 2 вказує, що згідно протоколів співбесід від 15.06.2016, 15.07.2016, 24.06.2016 позивач стверджував, що до органів міграційної служби України зі своєю заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 02.06.2016 звернувся вперше.

Проте, відповідач-2 наголошує, що вказані відомості позивача є неправдивими, оскільки у ГУ ДМС у м. Києві є наявна інформація щодо звернення позивача до ГУ ДМС у м. Києві з аналогічними заявами у 2007 та 2012 роках.

Також, зазначає, що під час першого звернення у 2007 році позивач надав щодо себе наступну інформацію: ПІБ - ОСОБА_2 , місце народження - Іран, м. Нешхабор. До матеріалів особової справи №07.25.0107-01 було долучено копію паспорту громадянина Ірану, виданого 16.01.2007 року, терміном дії до 16.01.2012 року, який підтверджує ПІБ позивача та його належність до громадянства Ірану. При подачі документів до ГУ ДМС у м. Києві в 2012 році позивач стверджував, що він особа без громадянства країни Іран. У 2015 році позивач вказав вже інші установчі дані, а саме, що його звуть ОСОБА_1 , народився у Франції, м. Марсель. Однак, документального підтвердження вказаного факту позивачем надано не було. Під час проведення співбесіди від 24.06.2016 року позивачу було запропоновано пояснити причини вказаних розбіжностей при зверненні в 2012 році, але він відмовився, відповівши - «Це не я», жодних пояснень з цього приводу не надав.

ГУ ДМС у м. Києві додає, що проаналізувавши вище зазначене, міграційна служба дійшла висновку, що твердження позивача є непослідовними та недостовірними, а отже, позивач не довів правдоподібність свого походження.

Відповідач - 2 наголошує, що позивач при зверненні за захистом в 2007 році, причину свого виїзду з країни громадської належності пояснював тим що, при обміні паспорту для виїзду за кордон він заявив про свій намір змінити віру з мусульманської на християнську, після чого йому почали надходити дзвінки з шаріатського суду. Будучи наляканим, іноземець вирішив залишитися правомірним мусульманином, а вже після отримання документу, позивач звернувся з питань оформлення візи до Російської Федерації, після отримання відмови - вирішив їхати до України.

Представник ГУ ДМС у м. Києві зазначає, що згідно протоколу співбесіди від 29.11.2012 року позивач на питання: «Чому Ви виїхали з Ірану?», відповів: «Мені не подобається релігія та політика Ірану, саме з цих причин я виїхав звідти». При зверненні за захистом у 2012 році позивач вказав, що прибувши до України, працював та проживав нелегально, замовчуючи своє звернення до органів міграційної служби у 2007 році. Також, позивач неодноразово зазначив, що йому необхідні документи для подальшого виїзду до Франції. У 2015 році знову звернувшись до органів міграційної служби України, позивач зазначив причину виїзду з Франції - відсутність громадянства та те, що у Франції всі люди є віруючими та всіх змушують прийняти католицьку віру.

Відповідач - 2 наголошує, що ключові елементи заяви були визнані неправдоподібними та такими, що суперечать об`єктивному викладу обставин, аналіз об`єктивної сторони можливого побоювання позивача у країні походження не є доцільним. По-перше, не зрозуміло інформацію щодо якої країни походження необхідно проаналізувати з метою визначення обґрунтованості побоювання позивача - Франція чи Іран, по-друге, не вбачається можливим визначити суть переслідування позивача в країні походження через суперечність наданих ним даних, непослідовність тверджень та невідповідність суті зазначеного переслідування.

Також, відповідач - 2 вказує, що у 2007 році позивач надав копію паспорту громадянина Ірану, що підтверджує його походження та приналежність до країни Ірану. Згідно протоколом співбесіди від 18.01.2013 року позивач вказав, що отримав паспорт та повітряним сполученням легально з міста Тегеран потрапив на територію України. Також, повідомив, що у 2001 році перебував у м. Москва, Російська Федерація, а у 2004 році повернувся до Ірану. Вищезазначений маршрут подолав легально на підставі паспорту. А вже відповідно до протоколу співбесіди від 24.06.2016 року на питання: «Ви були колись в Ірані?», відповів: «Ні». Вказана інформація ще раз підтверджує факт надання позивачем неправдивих та недостовірних відомостей про себе та країну походження. При зверненні до ГУ ДМС у м. Києві у 2015 році позивач стверджував, що він є особою без громадянства (Франції) та згідно з протоколом додатково проведеної співбесіди від 24.06.2016 року вказав, що вважає себе особою без громадянства, тому що у нього немає ніякого громадянства.

Відповідач - 2, зіставивши інформацію, надану позивачем щодо підстав визнання його особою без громадянства зробив висновок, що вказана інформація не відповідає дійсності, оскільки, позивач самостійно вирішив, що він є особою без громадянства.

Представник ГУ ДМС у м. Києві також додає, що оскільки не вбачається можливим проаналізувати статус позивача як особи без громадянства, пошук інформації по країні походження зосереджується лише на тій частині заяви, де шукач притулку стверджує про свої побоювання щодо повернення до країни походження через його атеїстичні погляди. Це підтверджується інформацією з відкритих Інтернет-джерел: «Відповідно до демографічних досліджень, проведених урядом Франції, 45% опитуваних респондентів віком від 18 до 50 років відповіли, що не сповідують жодної релігії. Порушення особистого права на свободу релігії є підставою для кримінального покарання, включно зі стягненням у розмірі 1 500 євро, а також ув`язненням до одного місяця. Особи, які є відповідачами в судах можуть порушувати питання конституційності будь-якого закону, якщо за їх словами він порушує право на свободу релігії» (http://www.refworld.org/docid/562105a54.html), доступ від 01.03.2016.

Також, відповідач - 2 зазначає, що згідно з протоколом співбесіди від 15.07.2015 року позивач зазначив, що при поверненні до Франції до нього не буде застосовано фізичне насильство та вказав, що безпосередньо погроз на свою адресу на території Франції не отримував.

Представник ГУ ДМС у м. Києві наголошує на тому, що позивач стверджує, що конкретних намірів залишитися в Україні не має та при отриманні документів буде вирішувати куди їхати далі. Також позивач повідомив, що жодних заходів фізичного чи психологічного тиску в країні походження з боку влади та приватних осіб до нього вжито не було, тобто іноземець особисто створює неможливість повернення до країни походження через власні побоювання.

Окрім того, представник ГУ ДМС у м. Києві стверджує, що основною метою звернення із заявою до органів міграційної служби України про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є легалізація на території України. Це також підтверджується тим фактом, що перебуваючи на території України 2-3 роки у позивача не виникало необхідності звернення за захистом, а переконливих фактів щодо наявності небезпеки у країні походження іноземець не надав.

Відповідач - 2 вказує, що з відкритих Інтернет-джерел встановлено наступне: «Всемирная организация атеистов «Sunday Assembly» открыла 35 «церквей» в США и Франции. В прошлое воскресенье в этих «церквях» прошли торжественные служения, - сообщает Христианский Мегапортал invictory.com со ссылкой на Christian Post. Как сообщается в пресс-релизе, основная цель таких церквей не быть одинокими и изолированными от общества (http://www.invictory.com/news/story-53295-Sunday-Assembly.htm). Статистика количества Атеистов по странам. Самые атеистические страны в Европе: Чехия 19%, Швеция 23%, Дания 31%, Норвегия 32%, Франция 34%, Нидерланды 34% (http://www.suicide-forum.com)», доступ від 01.03.2016 року.

Відповідач - 2 зазначає, що з наведеної вище інформації можна зробити висновок, що загальна кількість людей у Франції підтримує атеїзм, тому позивач створює собі штучні умови для виїзду з країни. Позивач не повідомив про участь у політичній чи релігійній діяльності, особисту приналежність до тієї чи іншої організації, чи будь-яких політичних партій. Іноземець не приймав участі у демонстраціях проти влади.

Таким чином, відповідач - 2 зазначає, що відсутні підстави вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Представник ГУ ДМС у м. Києві додає, що серед інформації та фактів, наданих позивачем, підстави для набуття статусу біженця відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового чи тимчасового захисту» відсутні. Також, наголошує, що кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення позивача до країни походження. Позивач не надав жодних документів, які підтверджували б правдивість його тверджень, на яких ґрунтується його заява.

Відповідач - 2 стверджує, що аналізуючи вищевикладене міграційна служба зробила висновок, що у позивача не було жодних проблем у країні походження, тому можна вважати, що йому не загрожує застосування смертної кари чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання від владних структур чи приватних осіб.

Окрім того, в запереченнях зазначено, що згідно з протоколом співбесіди від 24.06.2016 року на питання: «Що Вам загрожує у випадку повернення на Батьківщину?», позивач повідомив: «Мені там нічого не загрожує, в мене просто немає громадянства, потрібно поїхати оформити».

Вказане, на думку відповідача -2 свідчить, що позивач звернувся до органів міграційної служби лише для легалізації на території України та отримання відповідних документів, а серед фактів, повідомлених позивачем, немає підстав для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту у відповідності до умов, передбачених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Відтак представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог, наголосивши на обґрунтованості оскаржуваного рішення.

Позиція відповідача - 1.

Відповідач - 1 надіслав відзив на позовну заяву.

Суд ознайомившись із відзивом відповідача - 1, встановив, що він повністю узгоджується із доводами зазначеними в письмових запереченнях відповідача - 2.

Відповідь позивача на відзив відповідача - 1.

Позивач наголошує, що в якості мотивації відмови у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту зазначено інформацію про звернення за захистом в 2007 році, згідно якої в заяві-анкеті зазначені інші дані про особу та країну походження, а саме як громадянина Ірану.

Також, позивач зазначив, що докази в підтвердження вказаної мотивації відповідачів - відсутні, а відтак покладений в основу спірного рішення висновок, зроблений відповідачами, не відповідає фактичним обставинам справи, не підтверджується матеріалами особової справи біженця, будуються лише на припущеннях.

Процесуальні дій, вчинені у справі.

Ухвалою суду від 01.09.2016 відкрито провадження у справі та призначено справу до судового засідання.

На підставі розпорядження керівника апарату суду про повторний автоматичний розподіл судових справ від 10.10.2017 року №4454 та відповідно до пункту 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду справу повторно автоматично розподілено на суддю Окружного адміністративного суду м. Києва Кармазіна О.А.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.10.2017 дану справу передано для розгляду судді Окружного адміністративного суду м. Києва Кармазіну О.А.

Ухвалою судді Кармазіна О.А. від 15.11.2017 справу прийнято до провадження та призначено до розгляду.

Враховуючи те, що 15.12.2017 набрала чинності нова редакція Кодексу адміністративного судочинства України у редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII (далі - КАС України), слід зазначити, що відповідно до частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

У судовому засіданні 18.04.2018 на підставі частини дев`ятої статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд справи продовжено у порядку письмового провадження.

Встановлені судом обставини.

Розглянувши подані документи і матеріали, вислухавши пояснення присутніх представників сторін, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є особою без громадянства (далі - ОБГ), країна походження - Франція, народився у Франції, м. Марсель, неодружений. За національністю - француз, за віросповіданням - атеїст.

В Україну прибув з м. Люблін, Польща, державний кордон перетнув вкінці 2011 року пішки, нелегально, без документів.

01.06.2015 позивачем до територіального підрозділу ДМС України подано заяву-анкету №126 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій просив визнати його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

Натомість рішенням ДМС України від 29.07.2016 №396-16 уродженцю Франції, особі без громадянства ОСОБА_1 відмовлено у визнані біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивач, вважаючи протиправним вказане рішення, звернувся з даним позовом до суду.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон) визначено порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.

Пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону передбачено, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до пункту 13 частини 1 статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань;

Згідно з частинами 1 та 2 статті 5 Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Згідно з частиною 1 статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина 1 статті 8 Закону).

Згідно з частиною 4 статті 8 Закону рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.

Відповідно до частини 6 статті 8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною 8 статі 8 Закону встановлено, що у разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника та інші документи.

В той же час, відповідно до частини 5 статті 10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина 2 статті 12 Закону).

Суд, на підставі ч. 2 ст. 2 КАС України, перевіряючи - чи рішення ДМС України від 29.07.2016 №396-16, яким відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення, виходить з наступного.

Так, зі змісту оскаржуваного рішення від 29.07.2016 №396-16 вбачається, що підставою для його прийняття є абзац 5 частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто позивачеві відмовлено, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частини 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Як вбачається з висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 14.03.2016, за результатами розгляду особової справи громадянина який подав заяву про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачеві відмовлено у задоволенні такої заяви.

У висновку зазначено, що під час проведення співбесіди заявник зазначив причину, через яку він був змушений покинути країну громадянської належності - це відсутність громадянства (а.с.39). Згідно протоколу співбесіди від 15.07.2015 року заявник повідомив, що люди негативно ставились до нього у зв`язку з його релігійними переконаннями. Заявник вказав, що давно не вірить в Бога , а у Франції всі люди віруючі та всіх змушують прийняти католицьку віру. (а.с. 50).

Проте, вказані твердження не знайшли свого підтвердження.

У висновку зазначається, що заявником не доведено обґрунтованості побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього конфлікту чи систематичного порушення прав людини.

За таких обставин, відповідач вважає, що у даному випадку відсутні підстави для прийняття рішення про визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.

В пункті 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року №1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» зазначено про те, що судам слід ураховувати, що залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту. Крім того, при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року N 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження. Суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях. При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Як зазначив Верховий Суд у постанові від 11.12.2019 по справі № 815/5249/16 при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів. Суб`єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо). Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Матеріали справи свідчать, що відповідачем надано належну оцінку та здійснено належну перевірку щодо факту порушення права людини в Франції та переслідування ОСОБА_1 в країні походження з мотивів віросповідання.

Щодо доводів позивача стосовно того, що відповідачами не дотримано вимог зазначених в підпунктах б, г, е пункту 5.1. Правил, необхідно зазначити наступне.

Відповідно до підпунктів б, г, е пункту 5.1. Правил, після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу):

б) направляє в установленому порядку до органів Служби безпеки України відповідний запит (додаток 17) щодо здійснення перевірки наявності обставин, за якими заявник не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 Закону;

г) у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів в установленому порядку звертається із відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об`єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжності фактів стосовно особи, заява якої розглядається (додаток 18);

е) готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту .

З матеріалів справи вбачається, що Головне управління Державної міграційної служби в місті Києві листом від 22.07.2015 №12/711 та від 22.06.2015 №12/513 направив запит на Головне управління Служби безпеки України у місті Києві (а.с. 43, 46).

Окрім того, відповідач - 2 направляв запит на проведення перевірки наявності обставини, за яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_1 до начальника відділу Укрбюро Інтерполу ГУ МВС України в м. Києві від 22.06.2015 №12/514 (а.с. 44).

Окрім того, в матеріалах особової справи міститься висновок щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.53), що позивачем і не заперечується.

Отже, суд приходить до висновку, що твердження позивача, щодо недотримання відповідачами порядку визначеного в підпунктах б, г, е пункту 5.1. Правил не найшли свого підтвердження та спростовуються матеріалами справи.

Суд зазначає, що виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

За змістом пункту 12 Пояснювальної записки про тягар та стандарт доказування в заявах про надання статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців термін «тлумачення сумнівів на користь заявника» використовується в контексті стандарту доказування стосовно фактичних тверджень, зроблених заявником. Враховуючи те, що в заяві про надання статусу біженця заявник не зобов`язаний доводити всі факти з метою повністю переконати співробітника, що приймає рішення, в правдивості всіх своїх фактичних тверджень, співробітник, що приймає рішення, завжди буде мати елемент сумніву відносно фактів, поданих заявником.

Варто зауважити, що позивач, на підтвердження переконливості своїх доводів та тверджень стати жертвою переслідувань з підстав віросповідання не надав жодної інформації.

Також, суд відхиляє твердження позивача стосовно того, що в якості мотивації відмови у визнанні біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту зазначено інформацію про звернення за захистом в 2007 році, згідно якої в заяві-анкеті зазначені інші дані про особу та країну походження, а саме як громадянина Ірану.

Так, необхідно зазначити, що суд проаналізувавши особову справу позивача, встановив, що вирішальною підставою для відмови у визнанні позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту є саме відсутність доказів, які належним чином підтверджують реальність побоювань ОСОБА_1 стати жертвою переслідувань з підстав віросповідання.

Таким чином, підсумовуючи викладене у сукупності, в контексті викладених норм права та обставин справи, суд приходить до висновку, що рішення від 29.07.2016 №396-16 про відмову у визнанні біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту прийнято Державною міграційною службою України з урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії) та без порушень принципів розсудливості, запобігання несправедливої дискримінації, пропорційності, зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Положеннями ч. 1 ст. 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

В свою чергу позивачем не надано суду достатніх належних і допустимих у розумінні ст. 73 КАС України доказів, які б підтверджували у повній мірі правомірність своїх висновків, на підставі яких прийнято оскаржуване рішення.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що позов є таким, що не підлягає задоволенню.

Керуючись положеннями статей 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, ст. ст. 241 - 246, 250, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити у повному обсязі.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 КАС України.

Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України з урахуванням положень п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону № 2147-VIII).

Головуючий суддя О.А. Кармазін

Судді: В.П. Катющенко

Т.О. Скочок